Категорії
Наші люди

Дорога, що привела до підприємства

Життя прокладає свої маршрути. У цьому впевнилася Тетяна Сільгета. Діловий костюм вона змінила на спецодяг, а паперову роботу за столом – на постійний рух за кермом автомобіля, нові враження, спілкування з людьми, адже вона стала водійкою таксі АТУ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«У мене було, як і у багатьох жінок: спокійно живеш, працюєш і зовсім не чекаєш змін. І тут, бац, зненацька – різкий поворот, і твоє життя кардинально змінюється! У моєму випадку – на краще, адже зараз я можу займатися справою, яка мені подобається. Раніше вміння керувати автомобілем було просто моїм хобі, корисною навичкою для зручності пересування. Зараз – це моя робота», – говорить водійка таксі АТУ Тетяна Сільгета.

Навіть за дощової погоди автомобіль блищить чистотою, спецодяг – наче щойно підпрасований, увага зосереджена на роботі, а щира усмішка додає настрою собі та іншим. З цього тепер починається кожен робочий день Тетяни Сільгети. Справ у неї багато: треба встигнути важливі документи доправити до адресатів, вирішити різноманітні організаційні справи, численних пасажирів-працівників довезти до різних цехів та підрозділів підприємства й міста.

«Зараз у мене період, коли картинка перед очима постійно змінюється, кожен день приносить нові події, враження, знайомства, – розповідає Тетяна. – І це дуже круто! Хоча буває й важко, адже цілий день ти працюєш за кермом та відповідаєш за безпечну поїздку пасажирів. А колись життя у мене було зовсім іншим. 13 років я провела за столом з паперами, бо працювала у таможні офіс-менеджером. За фахом я менеджер-організатор, свого часу закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом. Потім був декрет, а поки виховувала дитину, на роботі все змінилося і моєї посади не стало. Довелося шукати роботу, але я вже хотіла таку знайти, де б не було одноманітності. Я маю дев’ять років водійського стажу. За кермо власного автомобіля сідаю щодня – він мій вірний помічник у справах і дозволяє економити сили та час. Тож я вирішила шукати роботу водійки. Зробила резюме, «закинула» його в інтернет і… мені зателефонували з «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Тетяна відгукнулася, хоча ще не знала, водійкою якого автомобілю їй запропонують бути, в яких умовах доведеться працювати, яку заробітну плату отримуватиме. Для жінки, у якої є родина, це дуже важливо. Хоча вже тоді Тетяна підсвідомо відчувала, що умови їй влаштують і все буде добре. Так воно і сталося. Тетяні запропонували роботу у службі таксі 10-ї колони автотранспортного управління.

«Так, без цікавих поглядів чоловіків не обійшлося, і я була до цього готовою – я ж новенька, та ще й жінка, – усміхаючись, продовжує Тетяна. – Через декілька днів ми з колегами роззнайомилася так, наче усе життя разом працювали. Начальник автоколони, водії – усі старалися мені допомогти. Це так приємно! Мене стажували, возили по маршрутах, допомагали вивчати підприємство та його «закони», адже це справжнє місто у місті. До цього, що воно собою уявляє, я взагалі не знала, бо ніхто у моїй родині тут не працював. Виходить, я стала першою».

Перший самостійний робочий день для Тетяни був надзвичайно напруженим, поїздок було багато. Вже тоді вона відчула, що водіїв на підприємстві не вистачає, і через це навантаження на тих, хто тут працює, велике. Тоді, після першого робочого дня, вона подумала, як же всього багато. А зараз, коли вже звиклася, то все нормальним здається. Пройшло і хвилювання від адаптації – новий колектив, обстановка, автомобіль та ще й спецодяг треба носити.

«До речі, щодо спецодягу мені пощастило з розміром, костюм одразу мені підійшов і його не треба було вшивати, – усміхається Тетяна. – Зараз усі емоції вгамувалися і моя увага повністю зосередилася на роботі. Я не знаю, як би склалася моя доля, якби не війна, закриття різних посад на підприємствах, в  установах і, водночас, кадровий голод, необхідність замінювати чоловіків у різних галузях. Але я знаю головне, мені моя справа подобається. Можливо, моя історія комусь стане у пригоді, коли перед ним або нею постане питання де працювати».

Категорії
Наші люди

«Мисліть позитивно, адже як подумаєш, так і здійсниться»

говорить Валерій Сорухан, змінний майстер основної виробничої дільниці (експлуатація доменних печей №№ 6, 7, 8), який з нагоди 90-річчя нашого підприємства отримав нагороду «Сталь». Валерій додає, що зараз на роботі треба діяти швидко, але кожен свій крок ретельно вивіряти, адже за тобою – люди, складне обладнання, процеси.

Спекотний літній день. Набережна у парку на Соцмісті гуде від привітань та поздоровлень. Тут проходять святкування 90-річчя нашого підприємства. Найурочистіший момент – вручення нагород найкращим працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг». Валерій Сорухан серед тих, хто отримав нагороду «Сталь».

«Про те, що мене будуть нагороджувати я знав заздалегідь, керівник цеху мені повідомив. Ще напередодні святкування я був спокійний, а потім став хвилюватися. Коли ти на роботі у цеху, там тобі вже все звичне, зрозуміле, ти з колегами просто виконуєш свої робочі завдання. А тут – урочисте нагородження, під час якого буде присутня і моя родина! Зі мною були мої найулюбленіші жінки – дружина та дві доньки, одній 18 років, другій 13. Моя дружина теж працівниця нашого підприємства. Вона працює оператором насосних установок на восьмій доменній печі нашого першого доменного цеху. Мої рідні аплодували мені під час вручення нагороди. Потім були фотки, поздоровлення тощо. Це був незабутній та дуже приємний день. Подібні емоції були ще до війни, коли ми з нашим колективом брали участь у змаганнях доменників імені Зусмановського. Два рази ми виборювали перше місце, і це були дуже яскраві враження. На жаль, війна все перекреслила, але у спогадах все живе», – розповідає Валерій Сорухан.

За кожним святом настають будні. Вони у Валерія надзвичайно насичені. Головні задачі – це безпека людей на виробництві та дотримання технології виплавки чавуну. За цими фразами стоїть робота цілої команди фахівців першого доменного цеху.

«Багатьом відоме відчуття, коли ідеш на роботу, а в голові вже народжуються думки, які крутяться навколо виробничих завдань, – продовжує Валерій Сорухан. – Так потроху  вимальовується основна модель дня, яка може бути скоригована поточними завданнями. Звичайний день у мене починається близько  6-ї ранку, коли я проводжу змінно-зустрічні збори. Найперше ми обговорюємо охорону праці, проводимо мінітренінг з ОП. Теми в нас розписані, над ними працюємо щоденно. Потім аналізуємо виробничі процеси, проговорюємо завдання на зміну. Робота продовжується на виробничому майданчику, там на нас чекає завантаження доменної печі, дотримання дуттьового режиму, виплавка чавуну, випуск продуктів плавки тощо. Ще раз підкреслюю, над цим працюю не я один, цим опікується ціла команда фахівців».  

На підприємстві Валерій працює вже 21 рік. Прийшов до першого доменного після закінчення Криворізького технічного університету за спеціальностю «Чорна металургія». Згодом Валерій закінчив ще й Металургійну академію. На вибір професії доменника вплинув його рідний брат, який вже працював горновим. Він казав, що професія доменника несе з собою стабільність, добрий заробіток, можливість вчитися та розвиватися. Але він одразу мене попередив, що робота у доменному цеху важка.

«За усі ці роки я жодного разу не пожалкував, що став доменником. Професія цікава, у нас ніколи не буває сумно, адже завжди доводиться приймати оперативні та неординарні рішення. З початком повномасштабної війни це відчуття помножилося в рази. Перший блекаут – усі напружилися, зосередилися, «розрулили» ситуацію. Раніше про подібні аварії ми лише в інструкціях читали, нам і на думку не спадало, що це може статися у реальному житті. На жаль, сталося. Зараз ми вже самі інструкції можемо складати та доповнювати їх непрописаними нюансами (усміхається). Другий блекаут – усі в колективі спокійні, зосереджені. Буває важкувато, але, як у нас кажуть, усі тихо роблять свою справу. Я впевнений, важкі часи минуть, а після нашої перемоги до цеху повернуться мої колеги, які зараз воюють, виробництво зростатиме, а у колективу цеху й підприємства все буде добре. Нам зараз так не вистачає оптимізму. А я вважаю, як подумаєш, так і здійсниться, тому налаштований винятково на оптимізм».

Категорії
Наші люди

Повір у себе, випромінюй оптимізм, надихай власним прикладом

Таку мету ставить перед собою старший майстер СПЦ № 1 Олександр Доленко, один з учасників нового проєкту «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг», створеного для того, щоб залучати молодь до праці на нашому підприємстві.

«Алло, я шукаю роботу, мені порадили звернутися до вас, щоб ви розповіли про підприємство та як на ньому насправді працюється», – з таких слів часто починається спілкування Олександра Доленка з тими, хто бажає працювати в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Так сталося в моєму житті, що ще задовго до участі у проєкті Амбасадори я постійно комусь допомагав, та й зараз допомагаю влаштовуватися на підприємство: шукаю вакансії, раджу де навчатися, куди і до кого звертатися. Спочатку допомагав друзям, знайомим, а потім вже і їхнім  знайомим. І так ланцюжком далі. Моя допомога у працевлаштуванні – це насамперед розповідь про власний досвід роботи, про життя підприємства, плюси роботи на ньому, звичайно, і про мінуси – куди ж без них, а ще – про перспективи кар’єрного розвитку тощо. Коли я розмовляю з людиною, то відчуваю як вона налаштована. Якщо бачу позитив, бажання працювати та розвиватися, розумію, справа піде. Мені приємно, якщо людина працевлаштовується і отримує стабільний заробіток, а підприємство – кваліфікованого спеціаліста, що дуже важливо під час кадрового голоду. Тому, як тільки дізнався, що можу взяти участь у проєкті Амбасадори, який вирішуватиме кадрові питання, надаватиме людям правдиву інформацію про наше підприємство, то  одразу вирішив взяти у ньому участь», – говорить Олександр Доленко.

На підприємстві Олександр працює вже понад 20 років. Останні два з них – на посаді старшого майстра основної виробничої дільниці СПЦ № 1. У цеху він відповідає за стабільну роботу кранового господарства. Ця відповідальність стосується не лише виконання робочих завдань, справності підйомних машин та механізмів, які використовуються у роботі прокатних станів, а насамперед за безпечну та ефективну роботу колективу, адже будь-які машини рухають люди.   

«Не є таємницею, що працівників на більшості підприємств та в організаціях не вистачає. На це вплинула війна і все, що пов’язане з нею, наприклад, економічна криза. Нестачу кадрів гостро відчуває і «АрселорМіттал Кривий Ріг», тому я готовий йти до молоді у навчальні заклади та розповідати їм про те, що знаю, продовжує Олександр Доленко. – Людей зазвичай цікавлять конкретні речі: зарплата, наявність доплат, умови роботи, безпека, можливість кар’єрного зростання. Я готовий відповідати на ці питання, навіть якщо вони й гострі та незручні. Зараз звучить багато критики на адресу підприємства. Насправді ж,  проблем вистачає у кожного підприємства, установи, організації, вони є навіть у родинах. Але, на мій погляд, плюсів у «АрселорМіттал Кривий Ріг» набагато більше. У нас стабільна зарплата, а якщо бажаєш отримувати більше – вчись, досягай нового, вдосконалюйся і буде тобі гарна кар’єра. До речі, і з навчанням підприємство тобі також допоможе – і зробить це безплатно. Я гадаю, що після таких слів мене теж можуть критикувати. Свої доводи опонентам я доведу на власному досвіді – він є моїм найкращим аргументом і відповіддю на будь-яку критику. По життю я оптиміст. Я вірю, що криза пройде, у нас буде багато роботи і  тою командою, яку мені вдасться зібрати завдяки у «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг», ми будемо разом  відновлювати виробництво, підіймати економіку, робити наше місто кращим та водночас отримувати гарну заробітну плату та задоволення від своєї справи».

Категорії
Наші люди

Зварить так, що не розірвеш

Жоден капітальний ремонт на гірничо-металургійному підприємстві неможливий без зварювальних робіт, та й ремонти меншого масштабу нечасто проходять без зварників. Від їх якісної роботи залежать не лише виробничі здобутки, а у багатьох випадках – життя людей. Сергій Грицюк – зварник найвищого розряду, який має своє тавро –  особистий знак якості, який засвідчує, що цей майстер допускається до виконання найскладніших, найвідповідальніших робіт. А почалося все понад чотири десятиліття тому.

«Я виріс у Новоюліївці Софіївського району, –  згадує Сергій. Як майже всі хлопчаки, мріяв стати відомим футболістом. У нас була команда, яка вигравала у районних змаганнях, ми грали на область. А коли настав час вибирати професію, то товариш порадив вчитися на зварника. Так я став студентом гірничо-механічного технікуму. Отримавши диплом техніка-технолога, пішов працювати до підрядної організації, яка ремонтувала устаткування на найбільшому металургійному підприємстві України. Основам професії мене вчили досвідчені Василь Калмиков та Іван Галак. Дуже я їм вдячний. Саме їхня наука допомогла мені за недовгих два роки стати самостійним фахівцем».

Сім років Сергій працював зварником. За два роки він досяг найвищого розряду та отримав власне тавро, яке підтверджує найвищий клас зварника. Його  майстерність та лідерські якості оцінили. Сергія призначили старшим майстром. Того, як організовувати безпечне та якісне виконання зварювальних робіт, Сергія вчили у Києві у відомому інституті Патона.

«Знаходити спільну мову з людьми та вміти організувати – це у мене з дитинства, –  Говорить Сергій. –  Мабуть, недаремно ж мене обирали капітаном шкільної футбольної команди. А якщо серйозно, то керувати людьми – це непросто. У моєму підрозділі працювало 65 людей, за кожного з яких я відповідав особисто. Керівникові треба слухати людей, ловити найкращі ідеї. Але остаточне рішення – за керівником. Він не має права перекладати свою відповідальність на інших». 

Сергій Грицюк має досвід роботи в багатьох цехах підприємства. Він брав участь як зварник та  керівник зварювальних робіт у багатьох капітальних та поточних ремонтах. Грицюк ремонтував всі наші доменні печі, які були в роботі, конвертери в обох конвертерних цехах, мартенівські печі та двованні агрегати в мартені, устаткування всіх прокатних цехів та блюмінгів. Він заслужив неабиякий авторитет серед колег. А життєвим правилом «Все робити по совісті» він керується з початку свого виробничого шляху.

«Коли я прийшов на підприємство Сергій Сергійович вже був легендою, – усміхається заступник начальника ЦРМУ-2 Євген Лєжепьоков. – Він один з найдосвідченіших, найкращих наших фахівців. Він завжди знає що робити, тому ми  впевнені, що  доведе до завершення будь-яку справу. Досвід керівника також для нас дуже цінний. Він часто виконує обов’язки майстра і робить це на найвищому рівні. Сергій Грицюк без сумнівів «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг»». Вітаємо його з цим вагомим здобутком!

Свій непересічний виробничий досвід Сергій передає молодшим колегам, а життєвий – улюбленим онукам. Їх у Сергія троє. Кірі три роки, Лізі шість, а найстаршому, Кирилу, аж сім! Про них наш герой розповідає з неприхованою гордістю.

«Нещодавно були в гостях на дачі, казали, що скоро ще завітають, –  розповідає дідусь Сергій. – Дуже полюбляють полуницю, малину, різні фрукти. Зараз всі вони у Кривому Розі. А на початку повномасштабного вторгнення двоє онучат були у Харкові, ховалися у підвалах від бомб та ракет, насилу виїхали. Я дуже радий, що вони у безпеці. Я зробив для малечі дитячий майданчик на дачі. Дуже їх люблю! Це моє продовження і наше майбутнє».   

Категорії
Наші люди

Кар’єрні справи Катерини Шевченко

Будильник як завжди задзвенів о пів на четверту ранку. Катерина прокинулася і почала збиратися на роботу. Перед виходом вона ніжно поглянула на сина, який міцно спав, і швидко вийшла.

Ще кілька років тому вона навіть не уявляла, що працюватиме у кар’єрі, і що це їй буде неабияк подобатися. Катерина Шевченко працює гірничим майстром в рудоуправлінні гірничого департаменту. Вона стала до роботи, замінивши майстра Олега Дмитришина, який зараз боронить Україну від російської агресії. А нещодавно їй довірили виконувати обов’язки началькика добичної дільниці в кар ері №3. Вона організовує роботи з добування залізної руди, з якої починається весь виробничий гірничо-металургійний ланцюг.

Перша робота Катерини також була пов’язана з металами, але коштовними. «Після школи я пішла працювати до ломбарду, – згадує наша героїня. – І робота мені подобалася. Спілкування з людьми, непогана зарплата… Але йшли роки. Конкуренція між ломбардами зростала, а зарплата навпаки. І от настав момент, коли дуже захотілося стабільності, захищеності, щоб була змога сину Андрію взяти путівку до дитячого табору. Тоді мої мама й сестра, які працювали в аглоцехах нашого підприємства, порадили приєднатися до них. Насправді вони давно мене кликали, і от я, як-то кажуть, дозріла».

Першим робочим місцем Катерини на підприємстві стала робота дозувальниці в аглоцеху № 1. Вона згадує, що попри пил, бруд, фізичні навантаження та втому ця робота їй сподобалася, хоча й не зразу.

«У перші зміни було трохи лячно. Величезна техніка, яка гучно гуде та гуркоче! Та скоро я звикла, –розповідає Катерина. – Зрозуміла важливість своєї роботи, і це мене неабияк мотивувало робити її якомога краще. Згодом мені запропонували спробувати себе оператором. По суті він керує технологічним процесом. Ця робота також давала мені задоволення. Я взагалі не можу робити справу, яка мені не подобається. Завжди шукаю плюси і знаходжу».

У Катерини Шевченко виходило добре. І коли старший диспетчер аглодоменного департаменту став на захист України, то їй запропонували спробувати себе на цьому місці. Вона координувала процеси виробництва агломерату та чавуну, а також взаємодію з гірничим, сталеплавильним, транспортним департаментами. Через два роки захисник повернувся на своє місце, а перед Катериною відкрилися два варіанти.

«То був один з ключових моментів у моєму житті. Став вибір між коксохімічним виробництвом та гірничим департаментом. Я вибрала шлях гірника, і поки що жодної секунди не шкодувала, – продовжила Катерина. – І зараз у мене у смартфоні замість котиків та рецептів – кар’єр, забої, техніка, запчастини. Почалась робота машиністкою конвеєра дробарної фабрики № 3. Я виросла у Кривому Розі, але до того моменту жодного разу не бачила залізорудного кар’єру, хоча давно хотіла. Багато працівників ГД стали до лав сил оборони, і мені видалася нагода спробувати себе диспетчером кар’єру № 3. Але перед цим треба було ознайомитися з виробництвом, і мене повезли в кар’єр. Сказати, що я була у захваті від цього видовища – нічого не сказати! То було неймовірне враження, від якого я досі не можу відійти».

Виявилося, що у ГД дефіцит не лише диспетчерів, а й гірничих майстрів. І Катерина стала на місце мобілізованого Олега Дмитришина. Такі реалії сьогодення: жінки опановують професії, які ще донедавна вважалися суто чоловічими.

«Спочатку на мене подивилися дещо здивовано: що дівчинка робить у кар’єрі? – усміхається Катерина. – Але неприязні не було. Навпаки, зразу ж почали мені допомагати. А оскільки я – людина дуже допитлива, то гірникам доводилося відповідати на величезну кількість запитань – від основ формування забоїв, до устрою кар’єрних екскаваторів. Так почалося моє знайомство з ідеальною, як для мене, четвертою технологічною бригадою. Хоча я вважаю, що інші бригади також класні, але своя найрідніша. Там, у кар’єрі, такі люди працюють, яких на поверхні важко зустріти, майже неможливо!».

Керівні та організаторські здібності Катерини Шевченко, її вміння швидко вчитися і прагнення працювати якомога продуктивніше зараз у пригоді, як ніколи. Терміново виникла потреба у началькику добичної дільниці в кар ері №3, і Катерина вже виконує його обов’язки.

«Началькик добичної дільниці керує роботою всіх бригад, – розповідає Катерина. – Разом з технологічними процесами він опікується й тим, щоб екскаватори та інша кар’єрна техніка працювали без аварійних зупинок. Тому треба своєчасно запланувати ремонти й обслуговування, закупівлю запчастин та розхідних матеріалів. Своїми порадами мені дуже допомагають мої машиністи екскаваторів. Також я дуже вдячна начальнику рудоуправління Олегу Кравченку, головному інженеру В’ячеславу Ушакову, керівникам кар’єру ВалеріюТоміліну та Олександру Чернишову за те, що повірили, дали шанс і не відмовляють у допомозі».

Катерина Шевченко впевнена, що все, що не робиться – на краще. А її особистий приклад доводить, що для того, щоб це краще прийшло, треба дуже цього прагнути, постійно вдосконалюватися, любити свою роботу, не марнувати шанси та не зупинятися на шляху до мети.   

Категорії
Наші люди

Сирена. Укриття. А що у вас тут? Заняття!

Нещодавно декілька діб поспіль ворог особливо активно тероризував наше місто. На жаль, були вибухи, прильоти. У такі дні у кожного особливе ставлення до тривог про небезпеку – коли лунає сирена, люди поспішають в укриття. Так було і того дня, коли в Університеті АрселорМіттал тривав навчальний процес у класі внутрішнього тренера Ганни Кравченко.

Вибух і знову сирена. Люди на зупинці «Третя дільниця» спустилися до підземного переходу. Серед значної кількості народу особливо виділялася група до 30 людей, які зібралися разом і щось уважно слухали, зосереджено дивилися на якийсь плакат, жваво спілкувалися. Перехожі підходили, цікавилися і розуміли, що тут, посеред підземного переходу тривають заняття.

«Приліт за прильотом вже декілька днів поспіль – усі були дуже напружені. Але життя триває, кожному треба працювати та навчатися. До початку занять ми з колегами, які на моїх курсах набувають другої спеціальності стропальника, домовилися, якщо залунає сирена, ми негайно спускаємося або до укриття, або до підземного переходу, що на зупинці «Третя дільниця». Довго чекати не довелося. Наше навчання перервав сигнал про небезпеку, і ми поспішили до підземного переходу. Почекали там хвилин 15 і зрозуміли, що небезпека надовго. Ми вирішили продовжити навчання тут, під землею. Я сходила за навчальними плакатами і ми продовжили займатися. Час для кожного – на вагу золота, тож ми його даремно не гаяли – все встигли і завершили нашу роботу вчасно. Про якість навчання «сказали» іспити – усі здали їх успішно!», – розповідає Ганна Кравченко.

Ганна Кравченко

Удачі невдача допомогла

Ганна Кравченко закінчила коксохімічний технікум. До працевлаштування на наше підприємство вона працювала заступником технічного директора з виробництва протипожежних дверей на одному з приватних підприємств нашого міста. Так склалися обставини, що воно припинило свою діяльність, і це сталося саме під Новий рік. Ганна прийшла додому у поганому настрої і стала шукати роботу через інтернет. На екрані комп’ютера висвітилася вакансія на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Анна заповнила анкету ввечері 31 грудня 2017 року, а другого січня 2018 року їй надійшло запрошення на співбесіду, їй запропонували роботу на КХВ. 

«Лютий 2022 року, перші дні початку війни. Тоді ми ще не знали, що буде далі. Багато жінок з дітьми почали виїжджати з країни. Серед них були жінки і з нашого цеху. Тим, хто залишився у місті треба було продовжувати працювати, – говорить Анна Кравченко. – Я, операторка коксового цеху, чотири місяці підміняла диспетчера коксохімічного виробництва. За цей час багато чого нового навчилася. А ще я зрозуміла, що мені потрібна вища освіта, і у 37 років пішла її здобувати, вступивши до Запорізького університету інформації та технологій. Півтора року тому вирішила ще й стати внутрішнім тренером. Я хочу поділитися з іншими своїм досвідом, а також щось змінити на краще. Як тренерка я постійно взаємодію з людьми. Навчаю їх і сама у них навчаюся, адже люди усі різні, кожне заняття є унікальним. Наприклад, у мене навчався чоловік, у якого в родині виховується 12 дітей. Як же було цікаво передивлятися фото його родини, з яким захопленням він розповідав про свою сім’ю! Це було так круто! Бувають люди і з агресивним настроєм. Тут важливо поводитися так, щоб людина психологічно розкрилася, відчула увагу до себе, повірила тобі. І все буде добре. Перевірено на власному досвіді. За півтора року викладання в Університеті АрселорМіттал у мене не було жодної конфліктної ситуації. Тьху-тьху».

Бажання допомагати

Війна багато змінила в житті кожного. Ганна говорить, що бачить, як на краще у людей змінилися життєві цінності, ставлення одне до одного, з’явилося бажання допомагати. Від перших днів війни Ганна теж почала волонтерити. Вона і маскувальні сітки допомагала плести, і гроші на автомобіль та на дрони збирала, і навіть самі дрони теж. 

«Пам’ятаю, як на початку війни разом з іншими волонтерами ми збирали для захисників необхідні речі і відвозили їх на бойові позиції до наших воїнів. Під час одного з виїздів ми  потрапили під обстріл, – згадує Ганна. – Як же воно бахкало! Я лежу в окопі, підіймаю очі до неба і думаю, а чи сказала я своїм дітям, що я їх люблю. Було дуже страшно! На щастя, все обійшлося. А я з того часу перестала боятися. Я знаю про небезпеку, оцінюю усі її наслідки, роблю все, щоб її уникнути, обминути. Але так гостро, як раніше, я вже не боюся. На початку війни мені здавалося, якщо я скотчем обклею усі вікна і двері (вони у мене скляні) у своєму будинку, то зі мною нічого не станеться. Якою ж я була наївною. Зараз я ледь відмила той скотч (сміється). За три роки війни ми усі пристосувалися жити в її умовах. Дуже часто буває страшно, але ти вже не просто боїшся, ти думаєш що робити, як допомагати у разі необхідності, як продовжувати свою справу. Праця-навчання з колегами у підземному переході – це лише один із прикладів нашого воєнного буденного життя. Я впевнена, що кожен з нас переживав щось подібне, нестандартне. Нам кожному є про що розповісти. Головне – не забувати про це і розказувати дітям вже після нашої Перемоги!».