Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Провідний «автоматизатор» металургійного виробництва

Олександр Бойченко, який керує однією зі служб департаменту автоматизації технологічних процесів, отримав найвищу нагороду підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Впродовж останніх десятиліть рівень автоматизації в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» злетів на кілька левелів вгору. Зараз ми маємо високоавтоматизований конвертерний цех з машинами безперервного лиття заготовок, реконструйований і з новими системами автоматизації прокатний стан ДС 250-4, нашпигований сенсорами, контролерами та іншим подібним устаткуванням комплекс коксових батарей №№ 5,6. І цей перелік можна продовжувати. Автоматизація на виробництві – це безпека, якість, продуктивність та економність. Олександр Бойченко брав безпосередню участь в автоматизаційному прориві на підприємстві.

«Мені таланило опинятися у потрібний час у потрібних місцях, – усміхається Олександр. – Мабуть, лише на коксохімічному виробництві та в гірничому департаменті я не працював. А так скрізь брав участь у цікавих перетвореннях. А почалося все зі школи. Тоді з’явилися перші простецькі комп’ютери з примітивними програмами. І це мене зразу зацікавило. Коли батьки спитали, на яку спеціальність я буду йти вчитися, я довго не думав: пов’язану з комп’ютерами і автоматизацією. По-перше, це нове та цікаве, а по-друге, мені було очевидно, що за цим – майбутнє».

Конкурс був величезний, але Сашко вдало пройшов вступну кампанію, а за п’ять років отримав диплом з відзнакою. Першим його місцем на нашому підприємстві була посада інженера- електроніка. Він налагоджував комп’ютери в управлінні. Але хотілося у цехи. І через рік Бойченко перевівся до прокатного департаменту налагоджувальником контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики. Це саме те, чим він мріяв займатися. Талановитого та завзятого молодого працівника помітили. І ось він вже змінний інженер ДАТП в доменному цеху № 2, а потім – старший майстер. Згодом почався капітальний ремонт першого розряду на легендарній дев’ятій домні, про який Олександр згадує дуже позитивно.

«Пів року тривав ремонт, під час якого багато уваги приділялося й автоматизації, – розповідає Олександр. – Мені випала нагода попрацювати поруч з крутими професіоналами цієї справи, людьми з, можна сказати, космічним досвідом. За ті пів року я дуже виріс як фахівець і як керівник. Піч ми успішно запустили, і я продовжив працювати старшим майстром. А потім мене перевели до сталеплавильного департаменту начальником дільниці автоматизованих систем керування конвертерного цеху. Тоді рівень автоматизації там був не надто високим, і моїй команді випала нагода покращити ситуацію. Як зараз пам’ятаю, почали з другого конвертера, і так далі один за одним. Встановлювалися вимірювальні прилади, контролери для обробки даних, сервери. Ми брали участь у налаштуванні, вивчали цю складну техніку, програмне забезпечення, почали обслуговувати устаткування».

Олександра Бойченка призначили керівником служби автоматизованих систем керування всього сталеплавильного департаменту, і знов він опинився в епіцентрі непересічних подій. Почалося будівництво першої МБЛЗ з безпрецедентним на той час рівнем автоматизації. І знов це все треба було налаштувати, вивчити та забезпечити стабільність.

«Потім була робота із запуску ще двох машин безперервного лиття заготовок. Не скажу, що було легко, але дуже цікаво, – каже Олександр Бойченко. – Був такий період, коли я керував підрозділом, який опікувався системами автоматизації сталеплавильного й прокатного департаментів та ще й кисневого виробництва. Але потім все ж вирішили, що таке широке і різнопланове поєднання є не дуже ефективним. І відтоді я – начальник служби з експлуатації засобів АСКТП і мехатронних систем прокатного департаменту ДАТП. Тут також нудно не буває. Наприклад, був цікавий досвід взаємодії з фахівцями всесвітньовідомої компанії «Даніелі» під час реконструкції прокатного стану ДС 250-4, щоотримав сучасні системи автоматизації».

А разом із такими масштабними проєктами триває щоденна цілеспрямована робота з вдосконалення систем та підвищення їх надійності. Наприклад, саме зараз триває модернізація систем безперервного живлення на підприємстві.  Це дозволить автоматизованим системам керування працювати без збоїв навіть у теперішній складній ситуації з перебоями електропостачання. Тож команда Бойченка працює у режимі безперервного вдосконалення. Сам Олександр жартує, що вже давно звик до постійних змін, і коли їх немає, то починає нудьгувати.

«Життя у постійному режимі змін непросте, і мене надихає моя родина – дружина Світлана і двоє синів, – говорить Олександр. – До речі, старший, Ярослав, вчиться у виші за напрямком мікро- і наносистемна техніка, що близько до мого профілю, і мене це не може не тішити. А ще я при нагоді люблю поплавати чи покататися на велосипеді. Це допомагає зняти стрес і налаштуватися на роботу».

Категорії
Наші люди

Вісімнадцятий «заряджений» на світло

Забезпечити безперебійну роботу електрообладнання цеху водопостачання – це головне завдання електрика цеху Валентина Куберського. За плідну роботу у тяжкі воєнні часи та під час блекаутів, активну громадську позицію та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Валентин отримав почесну нагороду «Сталь».

«Звичайно, отримувати нагороди – це дуже приємно. А якщо нагородження відбувається так урочисто, як це було 4 серпня на святкуванні 90-річчя заводу, то в рази приємніше. Взагалі, літо, тепла осінь – особливий час для мене. Після роботи можна спортом на свіжому повітрі займатися, ходити в походи. Ось тільки війна внесла в це свої корективи. В ЦВП у нас працює 17 електромонтерів, я вісімнадцятий. Війна чи не щодня «підкидує» нам такі ситуації, які треба вирішувати негайно. І помилятися не можна, адже від нашої роботи залежить праця інших людей, тож ми усі заряджені на світло, на те, щоб підприємство за будь-яких умов було з електрикою та водою», – говорить Валентин Куберський.  

У цеху водопостачання Валентин разом з колегами опікується обслуговуванням як високовольтних, так і низьковольтних ліній електромереж, мереж освітлення цеху, електродвигунів, розподільчих приладів тощо. Від цього обладнання залежить робота насосних станцій, які забезпечують водою металургійні агрегати підприємства, зокрема, доменні печі, теплоелектроцентралі, конвертерний, прокатні цехи.

До цеху водопостачання Валентин Куберський влаштувався після 13 років роботи у електрокущовому цеху. До речі, там він почав активно займатися профспілковою роботою. У ЦВП Валентин спочатку був майстром, потім став електриком цеху. Валентин жартує, що на цій посаді він має знати та вміти майже все: від «техніки» вкручування лампочок до заміни головних приводів, а також творчо підходити до своєї справи, приймати нестандартні рішення.

Від початку війни роботи у Валентина та його команди побільшало. Чи не щодня їм доводиться зустрічатися з різними викликами: блекаути, перепади напруги, пошкодженнями обладнання через це. А ще дається взнаки зменшення кількості фахівців-електриків, адже багато хто з них зараз захищають Україну.

«До викликів війни, які б вони не були, ми пристосовуємося. Якщо неприємність «на порозі», ми вже знаємо, як її зустрічати, – говорить Валентин Куберський. – Наприклад, «завітав» непроханий блекаут, а ми його – генераторами (усміхається). А взагалі кожен працівник цеху вже добре знає, як діяти у разі повної відсутності енергії, ми вже відпрацювали свій алгоритм відновлення світла та води. А після роботи ми допомагаємо нашим хлопцям-захисникам, я маю на увазі колег по цеху, які зараз стоять на захисті України. На початку війни це була допомога одягом та амуніцією, зараз – донатами та необхідним обладнанням: раціями, тепловізорами тощо. Допомагати нашим хлопцям будемо і надалі, припинити це може тільки закінчення війни нашою перемогою».

Навіть за таких складних часів Валентин не кинув зайняття спортом. Його стихія – це футбол та туризм. Звичайно, про походи у «далекі краї» зараз мови не йде. Але і в Україні є місця-магніти для туристів. Це Мігія з її порогами та скелами, мальовничі карпатські гори, наша річка Інгулець, по якій можна робити сплави, а також унікальні МОПРовські скали, де є траси для скелелазів-початківців та для більш досвідчених альпіністів.

«Хочеться спробувати себе у різних видах туризму, подорожувати: і самому побачити нові цікаві місця, і показати їх своєму синові. Він теж навчається електричної справи, тож у нас виходить справжній сімейний підряд, адже і моя мати теж колись працювала електриком. Я вірю, що скоро у всіх нас буде можливість подорожувати, отримувати нових вражень, головне – здобути омріяну перемогу. Щоб прискорити цей момент, кожному з нас треба докладати чимало зусиль: працювати на своєму місці, допомагати захисникам, бути небайдужими до інших, проявляти ініціативу, робити життя кращим і вірити, що все у нас буде добре», – сказав Валентин Куберський.

Категорії
Наші люди

Кар’єрні гіганти – під надійною опікою

Тоді їй було 22 роки. Випускниця машинобудівного вишу їхала з рідного міста, де народилася й виросла, до далекого Кривого Рогу назустріч майбутньому.

«Кривий Ріг вибрала сама, – згадує інженерка гірничотранспортного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Марина Мушик. – Хоча варіантів розподілу для студентів було достатньо. Були й недалеко від дому. Але хотілося довести собі, що вже самостійна, що можу жити далеко від мами з татом. Думала, що їду на три роки, які треба було обов’язково відпрацювати, але життя вирішило інакше. Технічний відділ ГТЦ став моїм першим і поки що єдиним місцем роботи. А Кривий Ріг – моїм рідним містом, де зустріла справжнє кохання, де виросли мої діти, де живуть і працюють люди, які фактично стали мені рідними».

У дитинстві Марина мріяла стати машиністкою локомотива. Машиністом працював її тато. Вона з гумором згадує, що у знайомих були авто, а у їхньої родини – цілий локомотив, на якому навіть їздили до лісу по ягоди та гриби. Тому ніким, крім машиніста, дівчинка себе не уявляла. Але тато заперечував: жінок-машиністів не буває. Тож коли настав час вступати до вишу, знайшли компроміс. Автомобілебудування виявилося непоганою альтернативою. І ось п’ять років навчання промайнули, і у 1986 році новоспечена інженерка прямує до Кривого Рогу.

«До того моменту я ніколи не бачила кар’єрів, – розповідає Марина. – Я була в захваті від такого видовища. І вперше побачила величезні самоскиди, хоча й виросла у Білорусії. Особливе захоплення викликали Komatsu – японські велетні-самоскиди, які тоді працювали у нашому ГТЦ. Саме з ними й була пов’язана моя робота у техвідділі. Я розраховувала, скільки шин, акумуляторів, палива, інших запчастин, вузлів та матеріалів треба закупити для того, щоб ці гігантські вантажівки справно працювали, транспортуючи руду та розкривні породи з кар’єрів. Це складна аналітична робота. Адже треба зберегти баланс між тим, щоб коштовні запчастини та матеріали не втрачали своїх властивостей на складах, і у той же час все необхідне для роботи, ремонтів, обслуговування техніки було під рукою. Дуже мені допомагав начальник колони Komatsu, який на відміну від мене, недавньої випускниці, мав досвід у плануванні ремонтів. Ми з ним спрацювалися». 

А між суто виробничою взаємодією дівчина почала помічати знаки уваги від молодого колеги. Та й він їй не був байдужим. Яскравий, чорнявий, кароокий, енергійний… За деякий час вони обидва відчули, що між ними спалахнула іскра, як у системі запалювання автомобіля.

«Олександр дізнався про моє свято і приніс в цех 23 троянди, – усміхається Марина. – І що цікаво – сам не наважився мені їх подарувати, а передав через товариша, хоча до цього моменту особливої сором’язливості за ним не помічалося. Мабуть, це й була та іскра, той знак кохання для нас обох. Далі ми зустрічалися і через деякий час відгуляли весілля. У нас народилося двоє чудових дітей – син Саша та донька Юля. Щасливі роки летіли, діти зростали. Саша деякий час працював на одному з криворізьких ГЗК. А Юля й зараз працює там, операторкою у диспетчерській. Можна сказати, вона продовжує нашу гірничу династію».

Молода інженерка Марина набиралася досвіду. Поступово вона з молодої недосвідченої випускниці стала одним з гуру інженерної думки ГТЦ. Для цього доводилося постійно розвиватися, вчитися нового. Вона пояснила, що розвиватися, опановувати нове, рухатися вперед – це в її характері. А одне й те саме щомісяця й щороку – це нудно.

«Спочатку ми вели весь облік роботи і ремонтів транспортних засобів вручну на папері, – згадує Марина. – На початку 2000-х з’явилися комп’ютери. Тож опановували їх та комп’ютерні програми. На початку 2010-х я навчилася працювати з SAP, і це мені стало у пригоді, бо коли близько трьох років тому нас з колегами перевели до команди впровадження системи ARMP, ці знання та вміння допомогли мені відносно легко перекваліфікуватися. Досвід та знання дозволяють мені комфортно почувати себе в ARMP. Ми співпрацюємо з підрядниками, які зараз виконують переважну більшість ремонтів великовантажних самоскидів, бульдозерів, грейдерів, навантажувачів та іншої техніки, яка задіяна в кар’єрах. Наше завдання, підготовити ремонти так, щоб вони були своєчасними, якісними, за розумні гроші, щоб техніка не ламалася, а працювала».

Понад 30 років разом з Мариною працює інженерка техвідділу Ольга Ляміна. «Марина не лише класна працівниця, – говорить Ольга. – Вона ще й привітна, добра, чуйна людина. З нею цікаво спілкуватися. Різні були часи, але не було такого, щоб ми не порозумілися. Ми вже як рідня, можна сказати, що вона моя сестричка».

Вже чверть століття Марина працює разом з теперішнім керівником технічного відділу Андрієм Жежером. Вона говорить, що з Андрієм цікаво працювати та приємно спілкуватися. «Нас пов’язує багато років спільної роботи, важких та успішно вирішених виробничих задач, – каже Марина. – Та й поза виробництвом є спільні інтереси. Наприклад, ми обидва – завзяті грибники. Андрій – ще одна рідна для мене душа у цьому місті».

А інженерка Вікторія Гумен у техвідділі лише три роки. «Хоча Марину я знаю набагато довше, бо в ГТЦ я вже 14 років, – розповідає Вікторія. – Після переходу у відділ було нелегко опановувати нову роботу, до цього я курувала охорону праці в ГТЦ. Але Марина допомогла мені отримати необхідні знання та вміння, щедро поділилася багатющим досвідом». Я й зараз багато що у неї запитую і отримую потрібні відповіді».

Та й найдосвідченіша працівниця техвідділу продовжує вчитися, і не цурається запитати у колег про те, чого ще не знає. «Абсолютно не варто соромитися поставити запитання. Ми всі працюємо на результат, – каже Марина Мушик. – Підтримуємо цехові традиції та марку ГТЦ. І не хочеться відставати від молоді. Саме вони своєю енергією спонукають нас рухатися вперед і завжди бути в формі».

Щиро вітаємо Марину з її особистою круглою датою. Бажаємо їй ще багато років працювати на користь цеху, підприємства і отримувати задоволення від роботи та спілкування з колегами!

Категорії
Наші люди

«Зманеврував» мрію у життя

Прийшов до залізничного цеху № 2 на практику і залишився працювати тут на 24 роки.

Рівно стільки слюсар з ремонту рухомого складу, а зараз в.о.майстра зміни Максим Акімов займається ремонтом локомотивів у ЗЦ № 2. Його головне завдання – щоб тепловози виходили на колії підприємства технічно здоровими та працювали безперебійно.

А почалося все із мрії «піти у машиністи». Ще змалечку Максим увібрав в себе атмосферу промислової залізниці, адже його матуся працювала залізничним диспетчером у кар’єрі Південного ГЗК. Тато там же працював зв’язківцем. Батьки часто брали Максима з собою на роботу, адже у минулі часи це дозволялося. Щоб зайняти хлопця із собою у кабіну його забирали машиністи тепловозів та «катали» кар’єром і найближчими станціями.

«Коли настав час обирати професію, я вже точно знав, що буду машиністом тепловоза, працюватиму, як і ті професіонали, які мене катали колись, – говорить Максим Акімов. – Я вступив до Криворізького політехнічного технікуму на спеціальність «Ремонт та обслуговування рухомого складу», вивчився і пішов на практику до залізничного цеху № 2, тоді ще «Криворіжсталі». Мене направили до депо з ремонту локомотивів серії ТЕМ і… відтоді моє життя круто змінилося, а мрія трохи відкоригувалася – тепер я вмію не лише керувати локомотивами, а і ремонтувати їх».

Як слюсар з ремонту рухомого складу Максим Акімов здійснює огляд локомотивів, знімає «хворі» вузли та агрегати, відправляє їх на «лікування» до інших фахівців, а після цього повертає деталі на локомотив. Також слюсар дбає про технічну профілактику локомотивів.

Як у в.о.майстра турбот та відповідальності у Максима ще більше. Йому важливо приділити увагу кожному етапу роботи, яка стосується організації ремонтів. Максим має знати які тепловози (згідно з графіком) треба ремонтувати та які види ремонтів при цьому здійснити. На які технічні проблеми треба звернути увагу першочергово Максиму підказують машиністи тепловозів, залишаючи потрібні записи у спеціальному журналі.

А далі – все як у всіх: планерка, постановка завдань на зміну, розв’язання поточних задач. Обов’язкова увага – проблемним питанням, побажанням, пропозиціям колег.

Після завершення ремонтів локомотиви треба перевірити на придатність до експлуатації. Для цього Максим разом із черговими здійснює маневри, за потреби розставляє тепловози для перевірки на оглядову яму або під домкрати.

Варто зазначити, що «лікувальні» ремонти тут проводять не одному локомотиву, а одразу декільком, так що турбот щоденно вистачає багатьом спеціалістам різних відділень депо.

Звичайно, без охорони праці не обійтися. Допомагають у безпечній роботі засоби індивідуального захисту, лямковий страхувальний пояс, якщо доводиться працювати на висоті, обережне поводження з інструментами тощо. А ще обов’язково треба стежити за залізничним рухом, адже у цеху локомотиви постійно рухаються та маневрують.

 «Залізниця (навіть промислова) і подорожі – ви помічаєте, що в цьому є багато спільного? Я дуже люблю подорожувати, – продовжує Максим Акімов. – Це неймовірне відчуття, коли ти досліджуєш щось нове. Коли приїжджаєш на відпочинок до курортного містечка, дивишся, як живуть люди, знайомишся з визначними місцями, взагалі заряджаєшся позитивною атмосферою. Так було до війни на узбережжях морів в Україні, так було і у Болгарії, куди я їздив за путівкою своєї профспілки. Тепер душу гріють спогади про море. Саме до моря і буде перша моя подорож після нашої Перемоги. А щоб робочі справи залишалися у надійних руках, коли я відпочиватиму, то хотів би вже зараз добре підготувати молодих спеціалістів. Так, через війну усім нам дуже бракує робочих рук. В мене є бажання зацікавити молодь своєю професією. Стати слюсарем з ремонту рухомого складу може далеко не кожен. Тут потрібні не тільки бажання і ґрунтовні технічні знання, а й особливий склад розуму, адже техніка любить кмітливих,  тих, хто завжди здатен знайти правильне рішення у будь-яких ситуаціях».

Категорії
Наші люди

Тренер з висоти, закоханий в море

Сергія Воінова недарма вважають одним з найкращих в «АрселорМіттал Кривий Ріг» тренерів з безпечного виконання робіт на висоті.

Зараз Сергій – провідний інженер департаменту з охорони праці та промислової безпеки. Раніше він більш ніж 20 років пропрацював у монтажно-ремонтному цеху (МРЦ) нашого підприємства. А ще раніше будував житлові будинки у зараз, на жаль, окупованій Новій Каховці. Цей величезний досвід допомагає Сергієві успішно навчати працівників підрядних організацій та наших цехів безпечним способам і методам виконання робіт на висоті.

«Народжені у 60-х хлопчаки всі як один хотіли стати космонавтами, – згадує Сергій Воїнов. – Я був винятком. У космос мені не хотілося. Прагнув стати військовим, але за конкурсом не пройшов до військового училища. Тож пішов учитися на будівельника. Професія цікава й дуже потрібна людям. Далі працював на будівельних майданчиках Нової Каховки. Я отримував неймовірне задоволення, коли щасливі люди отримували квартири у побудованих нами будинках. У дев’яностих обставини склалися так, що змушений був з родиною повернутися до рідного Кривого Рогу. З роботою тоді було не дуже. Мені поталанило – взяли майстром у МРЦ, який щойно був організований на заводі».

Сергій з колегами ремонтували технологічні трубопроводи. Робота з вантажопідйомними механізмами та електроінструментами, вогняні роботи. І це не вичерпний перелік небезпек, з якими щодня стикаються монтажники. Але, мабуть, найрозповсюдженіший ризик – загроза падіння з висоти, на якій знаходиться левова частка трубопроводів. Інколи доводилося працювати на висоті близько 80 метрів. Сергій з перших днів на підприємстві відповідав не лише за власну безпеку, а й за підлеглих. І для того, щоб організовувати безпечні умови для своїх людей, спочатку вивчив все сам, паралельно опробовуючи на практиці. І цей, протягом багатьох років накопичений досвід допомагає йому зараз у роботі в департаменті з охорони праці та промислової безпеки».

«Я опікуюся безпекою підрядників, які виконують роботи для нашого енергетичного департаменту, – продовжив Сергій Воінов. – А до цього інспектував підрядників, які працюють на ремонтах доменних печей. Спочатку мені було, так би мовити, важкувато вимагати виконання вимог від підрядників, писати зауваження та приписи, адже до цього я не перевіряв, а сам був організатором робіт в умовах підвищеної небезпеки. Але я знайшов підхід, який дуже мені допомагає. Разом із зауваженнями я почав давати рекомендації з усунення цих зауважень та безпечного виконання робіт. І отут мені й став у пригоді досвід. Незабаром підрядники перестали ставитися до мене насторожено, а навпаки – почали просити порад, ставити питання. Це надзвичайно мотивує і надає енергії».

Зараз Сергій поєднує роботу провідного інженера та тренера. Він зізнався, що йому важко визначитися, що йому більш до вподоби. Йому подобається спілкуватися з людьми, ділитися багатющим досвідом, який здатен вберегти людей від травм. У своїй тренерській діяльності Сергій робить ставку на розвиток практичних вмінь та навичок, вчить користуватися запобіжними поясами, запобіжними фалами, карабінами та іншими інструментами захисту від падінь, якими особисто володіє бездоганно. Сергій любить людей та життя. Він – запеклий футбольний вболівальник, цікавиться іншими ігровими видами спорту, а також водними видами.

«Це у мене з дитинства, – усміхається Сергій Воінов. – Я добре грав у футбол. А от плаванням займався на ще вищому рівні. Я – кандидат у майстри спорту з плавання. Дуже люблю плавати, користуюсь будь-якою нагодою. А ще я закоханий у море. Це та багато іншого мотивує жити, радіти життю, а також вчити інших працювати безпечно. З перших днів на виробництві і до цієї хвилини я намагаюся дотримуватись правила, якому мене навчили мої перші наставники: «Бережи себе і тих, хто поруч».

Категорії
Наші люди

«Усі технології починаються з ідеї в чиїйсь голові»

Провідного інженера-технолога ремонтно-монтажного цеху № 3 Ливарно-механічного заводу Бориса Климка нагороджено почесною відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ». Технолог майстерно розробляє маршрути «народження» або відновлення найскладніших деталей та вузлів в РМЦ-3. Його досвід у конструкторській справі нараховує не один десяток років.

Борис Іванович з гордістю говорить про те, що в його трудовій книжці є лише два записи – два місця роботи. Спочатку він 16 років пропрацював на Криворізькому турбінному заводі, а з 2002 року працює в РМЦ-3. Перше місце роботи дало йому величезний досвід, сформувало як фахівця. А ремонтно-монтажний цех № 3 допоміг і далі займатися улюбленою справою та постійно вдосконалюватися.

«Наразі в моїй професійній скарбничці безліч конструкторських рішень та сотні тисяч годин роботи технологом, – розповідає Борис Климко. – Я дуже люблю свою роботу. Не можу навіть сказати, що розробити та розрахувати складніше, а що простіше. Зараз цехові технологи, наче бджілки-трудівниці, в яких немає жодної вільної хвилинки. Ось надходять, наприклад, до цеху на ремонт ремонтні вузли з метвиробництва, і ми виконуємо дефектацію деталей, визначаємо, як і чим їх відремонтувати. Або, можливо, взагалі варто не ремонтувати деталь, а краще виготовити нову. Щоб все зробити швидко та якісно, треба мати фундаментальні знання з технології, «товаришувати» з вимірювальним інструментом, знатися на оснащенні цеху, розуміти призначення деталі. Але найголовніший інструмент – це голова та те, що в ній. Для мене дуже важливо ретельно підійти до кожного завдання, адже дрібниць не існує. Завдань багато, а в РМЦ-3 нас технологів лише двоє та ще начальник технологічної служби цеху. Тому більшу частину свого часу ми проводимо «в полях» – усі заміри та дефектацію виконуємо на промислових майданчиках цеху. Лише за столом у кабінеті цього не зробиш».

Борис Климко каже, що йому до душі завдання «з родзинкою», коли треба поміркувати, підійти з різних боків. Але цим для нього й цікава його робота, в якій є місце і точній математиці, і творчій уяві. Робота його рятує від неспокою та тривоги, від суму через розставання з сім’єю, яка наразі перебуває за кордоном через війну. Борис Іванович за віком міг би доєднатися до родини, але каже: «де родився – там і згодився».

«Як би не було, а ми там чужі, а тут можемо зробити багато для країни, для Перемоги, – говорить інженер-технолог. – Я дуже люблю свій цех, завод. На роботі час летить непомітно і погані думки в голову не лізуть. Тут ти відчуваєш, що по-справжньому потрібний. В мене навіть така асоціація виникає: завод гуде, економіка працює, Перемога наближається. Тому я буду працювати стільки, скільки вистачить сил і скільки це буде потрібно».

А ще Борис Климко – затятий футбольний вболівальник. Колись і сам ганяв м’яча, а зараз за футболом спостерігає на екрані телевізора. До війни він намагався відвідувати майже всі матчі «Кривбасу» – його улюбленої футбольної команди. Борис Іванович поділився з нами своєю мрією. Він дуже хоче побувати на матчі української футбольної команди з іноземною командою, який відбувся б на нашій «Донбас Арені». А кажуть, що якщо дуже чогось хотіти і вірити у це, то мрії обов’язково здійснюються!