Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Центрова фігура у центрі управління

Вона керує… ні, не польотами літаків. Алла Легенчук керує промисловим «життям» великої залізничної станції. За високий професіоналізм у цій справі вона отримала найвищу відзнаку нашого підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Пульт із великою кількістю кнопок, лампочок. А перед ним – електронна схема залізничної станції з прямою трансляцією всього, що там відбувається: розташуванням вагонів, процесом формування составів, роботами на залізничних шляхах тощо.

Рація та телефони на столі не замовкають: лунають команди на здійснення маневрових процесів, триває узгодження розстановки вагонів, руху та інших робіт. Усіма цими процесами на залізничній станції Прокатна-1вправно керує старша диспетчерка маневрова залізничного цеху № 1 Алла Легенчук. Під час своїх робочих змін вона знаходиться у самісінькому центрі управління станцією.

«Наша станція обслуговує склади готової продукції СПЦ-1 та СПЦ-2, вагони магістрального та місцевого складів, – розповідає Алла Легенчук. – До війни роботи у нас було багато, ми формували состави по 200 вагонів за зміну. Зараз, за відомих причин, потягів з нашою продукцією стало в рази менше. Кажу ми, адже разом зі мною працює ціла команда – це черговий по станції, оглядачі вагонів,  обліковець, ваговик, машиністи локомотивів та їхні помічники, електромонтер, який обслуговує стрілочні переводи, шляховики. Я дуже вдячна кожному в колективі за високий професіоналізм, за підтримку один одного, за любов до професії. Колеги, я пишаюся вами! Найвища нагорода підприємства мені – це, насамперед, ваша заслуга».

Насправді, за простою фразою «сформувати состав» стоїть велика робота. Треба знати особливості залізничної справи, прилади сигналізації, централізації і блокування (СЦБ), правила технічної експлуатації, різноманітні інструкції, навіть знати довжину залізниці на станції та найближчих колій.

Алла навчалася цьому спочатку у Дніпропетровському залізничному технікумі, а згодом у Київському національному транспортному університеті.

Та найцінніше у професії – це досвід. На станції Прокатна-1 Алла працює вже 22 роки, а у залізничній справі вона взагалі 35 років. Свій кар’єрний шлях розпочинала на станції Кривий Ріг-Головний, де пропрацювала 11 років.

«У залізничній справі все індивідуальне. Так, ми маємо справу із вагонами, локомотивами, коліями, світлофорами. Але кожна залізнична станція має свою індивідуальність, свою специфіку роботи. Це я добре відчула, коли перейшла працювати до «АрселорМіттал Кривий Ріг», – говорить Алла Легенчук.

Вона підкреслює, що робота старшої диспетчерки маневрової є дуже відповідальною. Тут треба мати не лише міцні знання, а й міцний характер, бути завжди готовою оперативно приймати правильні рішення. Та головне – треба любити свою справу.  «Залізнична «жилка» у мене в крові, адже моя мама, чоловік та брат теж свого часу працювали на залізниці, – говорить Алла. – Дочка пішла майже моїми слідами, вона теж диспетчер, тільки в ДСНС. Мене радують двійко онуків, молодшому Марку 7 місяців, а Михайлик цього року піде до другого класу. Тож життя іде своїм шляхом, як і состави залізницею. А наше завдання – скеровувати цей шлях у правильному напрямку».

Категорії
Наші люди

Метал підкорюється найкращим

Як загартувати метал, надати йому міцності чи пластичності знає Юрій Кочешков, який є одним з найкращих термістів Ливарно-механічного заводу. Цього року його відзначено званням  «Честь та гордість ЛМЗ».

Юрій навчався професії терміста саме на нашому підприємстві, куди влаштувався одразу після армійської служби 27 років тому. Завод завжди був «присутній» у родині, говорить терміст, адже батько нашого героя працював шахтарем, а мати трудилася в РМЦ-2, тож за родинною вечерею в розмовах завжди поверталися до заводських тем. Але що то за загадкова професія «терміст» він навіть не здогадувався, лише розумів: якщо термо-, то пов’язано з температурами. І не помилився. На заводі терміст обробляє метал, щоб підвищити чи змінити його властивості. Чималу роль у цьому відіграє саме температурний режим.

«Ми працюємо з газовими та електропечами, в яких загартовуємо деталі, аби вони довше працювали і їх було простіше обробляти, – розповідає Юрій Кочешков, терміст РМЦ-2. – Ви б тільки побачили, як красиво виглядає розпечена деталь! Які кольори! Але моє завдання – не створювати красиве видовище, а змінювати властивості метала, зміцнюючи чи навпаки роблячи його максимально пластичним. Маю запрограмувати режим термообробки, виставити необхідну температуру, швидкість її зміни та час витримки. Важливо, щоб встановлена деталь у печі стояла рівно і під час обробки не відбулося жодних деформацій. Отак щодня доводиться чаклувати над металом та приборкувати його характер. Майстрами справи за місяць не стають, на вивчення термічних секретів йдуть роки. І дуже важливо прагнути цього і любити свою професію. Цьому, звісно ж, не навчають у жодному закладі».

А от усі шкільні знання з хімії та фізики точно стануть у пригоді. Термісту потрібно мати гарну пам’ять, мати прискіпливий до дрібниць підхід у роботі, адже від якості обробки деталі надалі залежить робота агрегатів, частиною яких вона є. «Ми в РМЦ-2 звикли працювати якісно, адже ти не маєш права підвести колегу, який потім працюватиме за тобою у виробничому ланцюгу, – продовжує Юрій. – Зараз такі часи, що на нас ще більша відповідальність. Ми мусимо бути надійним тилом для хлопців на передовій. У моєму цеху колег-захисників чимало. Захищають нас зі зброєю в руках і мої брати. Їм там набагато важче, та заводський характер допомагає вистояти на всіх фронтах. Я дуже пишаюся тим, що відзначений найвищою нагородою ЛМЗ. Це нагорода всього нашого цеху, адже ми всі одна команда і надійна підтримка один одного. Саме тому ми незламні, тому Перемога буде нашою».

Категорії
Наші люди

А вона виявляється «в темі»!

Іноді люди, які вперше зустрічаються з Наталією Дроваль, заступницею начальника цеху водопостачання, саме так дивуються. Вона дуже швидко ламає стереотипи щодо блондинок та жінок-керівниць. Коли мова заходить про роботу – люди одразу розуміють, що перед ними справжній професіонал, який виявляється «в темі» з найрізноманітніших питань. Саме за свій професіоналізм Наталія отримала вищу відзнаку підприємства – звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Телефон у її руці весь час «розривається». Робочі питання надходять один за одним. Телефонують навіть мешканці міста, які щось запитують або хочуть отримати консультацію.

«Не знаю, де вони беруть мій номер. Кажу людям, що є працівницею підприємства та спрямовую їх до міських «водних» служб. Ось така моя реальність на сьогодні», – усміхаючись, говорить Наталія Дроваль.

На роботі Наталію можна побачити вже на початку сьомої години ранку. І майже з порогу вона одразу береться за вирішення багатьох питань щодо обслуговування водного господарства підприємства. Наталія організовує ремонти трубопроводів, дбає, щоб для цього було все необхідне, в тому числі й потрібна техніка, поспішає на дільниці, де проходять роботи, спілкується з майстрами, оформлює необхідні документи та встигає робити багато інших справ.

Як зазначає Наталія, вода для підприємства завжди мала стратегічне значення, та нещодавно, після підриву Каховської ГЕС, все, що пов’язано з нею, вийшло на перший план, до того ж так гостро, що через економію води підприємству довелося скоротити виробництво. Тому останнім часом фахівці цеху водопостачання дбали про те, щоб обсягу води, яка надходить, вистачало для всіх працюючих металургійних агрегатів, тримали у потрібних обсягах рівень води у ставках-освітлювачах для здійснення зворотного циклу тощо. А там, де виробництво стало на паузу, майстри цеху ремонтували водні мережі, до яких раніше неможливо було дістатися через постійно працюючі промислові агрегати.

«Я пишаюся тим, що теж брала участь у прокладанні нового трубопроводу для водопостачання міста та повного покриття виробничих потреб нашого підприємства, – говорить Наталія Дроваль. – Це був надзвичайно масштабний цікавий проєкт, який втілювали в життя майже всі служби, керівництво нашого підприємства, місто і, звичайно, мій рідний цех водопостачання. Виконано дуже великий обсяг роботи – від розробки проєкту до вибору місць розташування об’єктів, забезпечення необхідних матеріалів, виготовлення потрібних запчастин, наявності техніки, транспорту, роботи майстрів. Тепер «нитка», яку ми зробили, зможе перекидати воду з річки Інгулець до Південного водосховища на рівні близько 3 тисяч кубометрів на годину. Як ми знаємо, вода перекидається реверсом через власні мережі нашого підприємства. А щоб вона надходила до Південного водосховища швидше, збудували нову насосну станцію та п’ять кілометрів трубопроводу».

Як говорить Наталія, цей корисний досвід обов’язково стане в пригоді їй у майбутньому. Зараз наша героїня отримує другу вищу освіту – закінчує КНУ за спеціальністю «Теплоенергетик», вивчає англійську мову, а ще опановує новий напрямок діяльності у цеху: крім технології, опікується ще й ремонтами. Вчитися доводиться одразу на практиці, і Наталія часто звертається за порадами до своїх більш досвідчених колег.

«Якщо мені зварник розповідає, як краще накласти бандаж або заварити ту чи іншу деталь, обов’язково прислухаюся, бо це говорить спеціаліст, він краще знає, як це робити, – зазначає Наталія Дроваль. – Це стосується і слюсарів, і взагалі усіх майстрів нашого цеху, бо колектив ЦВП – це колектив справжніх професіоналів. Я пишаюся тим, що я працюю поряд із такими людьми, тим більш, що я й сама, як кажуть, «виросла» у цеху, починала тут із машиністки насосних установок. Зараз у мене планів дуже багато,  я працюю над їх втіленням в життя. А найвища відзнака підприємства, говорить про те, що я рухаюся у правильному напрямку. Та головне моє бажання – скоріша перемога України у цій війні. Зараз країну захищає мій син та багато моїх рідних. Дуже хвилююся за них та хочу, щоб усі повернулися додому живими та здоровими. А ще у майбутньому хочу вирішувати тільки мирні робочі питання».

Категорії
Наші люди

«Права рука» лікарів та «своя» серед пацієнтів

Надійним тилом називають медики роботу молодших медичних сестер. Саме вони завжди турбуються, щоб на прийомі у лікарів було все необхідне, щоб умови роботи медсестер були зручними, а пацієнтам було комфортно знаходитися у медзакладі. Про цю роботу все знає Любов Литвинова, молодша медична сестра поліклініки МП медцентру ПП «Стіл Сервіс». Цього року з нагоди Дня металурга та гірника її роботу відзначено грамотою підприємства.  

«Підкажіть, куди мені йти, з кого краще починати «обходити» лікарів?» Подібні запитання Любов Литвинова чує чи не щодня. Вона уважно та не втомлюючись раз у раз розказує людям: що робити, куди звертатися, до кого підходити.

«На початку профогляду у реєстратурі працівникам наших підприємств надаються медичні картки з «бігунками», де все чітко розписано, але часто люди «губляться» , особливо ті, хто вперше прийшов на медобстеження або влаштовується на роботу. Люди звертаються до мене по допомогу, тож я ще й працюю додатковим адміністратором, – усміхаючись говорить Любов Литвинова. – Я дбаю про те, щоб у поліклініці було чисто та найголовніше, щоб були чистими й напоготові усі інструменти та пробірки, які необхідні для забору аналізів».

Майже кожна господиня знає, як складно вимити пляшку з вузькою шийкою. Без йоржика тут не обійтися. Та уявіть собі, що треба помити й знезаразити вузьку колбочку або скляну паличку-капіляр, яка нагадує нитку.

«Такі капіляри напевно бачили усі, адже саме ними відсмоктується кров після того, як прокололи палець під час аналізу, – знову усміхаючись продовжує Любов Литвинова. – Треба, щоб така паличка була стерильною і аж виблискувала чистотою, бо від цього залежить і безпека людини, і якість аналізу. Тому цей процес очищення інструментів дуже відповідальний і цьому треба навчатися. Розкажу вам маленький лайвгак, як помити таку паличку: її треба замочити у воді, а потім маленькою медичною грушею відсмоктати усі залишки. А далі палички, як і колбочки, знезаражуються у спеціальному розчині і стерилізуються».

Про значущість чистоти у медицині Любов Литвинова знає дуже добре, адже багато років пропрацювала медичною сестрою у одній із поліклінік Кривого Рогу. Вона допомагала лікарю під час прийому пацієнтів, готувала все необхідне, робила уколи, перев’язки, вимірювала тиск, видавала пігулки тощо.

У медицині Любов Антонівна вже понад 40 років. Набувала фаху тоді ще у Дніпропетровському медичному училищі. Але для життя та роботи обрала саме Кривий Ріг. «Більш за все мене вразили криворіжці – їхня краса і працьовитість. Сподобалося так, що я захотіла тут лишитися, – зауважила Любов Антонівна. – А ще я пишаюсь професією медика. Мені подобається віддавати людям свої знання, вміння, досвід, бо знаю, що моя допомога дуже потрібна».

Категорії
Наші люди

Ніколи не запізнюватися і нікого не підводити

Саме таких життєвих принципів дотримується сталевар конвертера Олександр Калін.

І саме вони посприяли тому, що Олександр отримав найвищу нагороду підприємства – нагрудний знак «Честь і Гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг»»

«Отримати нагороду приємно, – говорить Олександр Калін. – Але свято цього разу видалося з гірким присмаком. Йде війна. Ми втрачаємо кращих колег. Олексій Боярінов, Андрій Ляшко, Дмитро Стельмах… Ми з ними працювали в одному цеху, спілкувалися. Вони загинули. Важкі втрати. Ми щиро вдячні їм та іншим нашим працівникам, які зі зброєю захищають нашу країну. Завдяки їм підприємство може працювати, варити сталь, а наші родини нормально жити».

У сталевара Каліна металургійна родина. Батько, Михайло Іванович був горновим, мама, Любов Степанівна, працювала в лабораторії та у відділі технологічного контролю. Саша ж хотів стати водієм, і саме батьки вплинули на зміну рішення. Хлопець пішов вчитися до металургійного технікуму. «Тато інколи брав мене на роботу, – зізнається Олександр. – Тоді це не було під суворою забороною. Та й взагалі рівень культури охорони праці зараз набагато вищий. Я ще пам’ятаю, як старші колеги брали проби у сорочці, підв’язаній під живіт, а не у спецодязі. Я побував у доменному цеху та у конвертерному. У останньому мені сподобалося більше, тому я пішов вчитися на сталеплавильника. Потім була практика, а далі я став підручним сталевара».

Зазвичай з підручного стають сталеварами за п’ять і більше років. Олександрові для цього знадобилося лише два. Дуже сильне бажання було у хлопця! «А ще були сильні наставники, – згадує Калін. – Василь Савченко, Віктор Невінчаний, Григорій Сінченко, Сергій Півень, Віктор Головецький. Я вдячний кожному з них. У сталеварах я надовго не затримався. За місяць вже працював майстром. Це вже зовсім інший рівень відповідальності, бо майстер відповідає аж за три конвертера. Сталевар – це робітнича професія, він відповідає за якість сталі,  має бути командним гравцем і неабияким організатором. А ще у його команді – машиніст дистриб’ютора, машиніст-транспортувальник, підручні сталевара, машиністи кранів. Хоча у нас жартують, що у майстра все одно набагато важча голова після зміни».

Згодом Олександр Калін виріс до старшого майстра. Це ще вищий щабель відповідальності, ну, й зарплата вища. «Керівник має бути справедливим, – ділиться досвідом Олександр. – Якщо журити, то лише за діло. А згодом треба підтримати людину добрим словом, жартом, вмотивувати. Помилки у всіх бувають. Підібрати ключика треба до кожного, бо у всіх свій характер. Я намагався так побудувати роботу відділення, щоб працювала команда, щоб підручний міг підмінити сталевара, а сталевар – майстра. Вважаю, що старший майстер – це батько, а підручні, сталевари, майстри – це його діти. Тому й взаємини мають бути родинними».

Кілька років тому Олександр Калін перейшов знов у сталевари. Зізнається, що хотів допрацювати сталеварський стаж. Будь-якої праці він не цурається. Наприклад, зараз виконує обов’язки старшого майстра, поки той у відпустці. На будь-якій посаді він почуває себе впевнено. За цю універсальність, за багаторічну сумлінну працю він і отримав найвищу нагороду підприємства.

«Найбільше мені подобається саме робота сталевара, – говорить він. – Маю до цього хист. Хімічні, фізичні процеси у конвертері вивчив досконало. Швидко вдається розраховувати, скільки чого додати для отримання потрібної замовнику марки сталі. Але буду працювати там, де найбільш потрібний у даний момент».

Категорії
Наші люди

«До звання хороший слюсар треба йти роками»

Так вважає нагороджений відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ», один з найкращих працівників ремонтно-механічного цеху № 2 слюсар-ремонтник(бригадир) Ігор Гармаш. 

«У дитинстві я мріяв стати військовим моряком, але вивчився на електрика, а от став – слюсарем-ремонтником, – усміхаючись розповідає Ігор Гармаш. – Виходить так, що у всьому наслідую батька. Він у армії був моряком-підводником, а потім багато років працював у вальцетокарному цеху. Батько завжди говорив, що завод – це стабільність, впевненість і можливість росту у професійному плані. Майже 40 років я у ремонтній справі і впевнений, що не помилився, коли зробив свій вибір. Сьогодні вже і мій син працює у РМЦ-2 теж слюсарем-ремонтником, продовжує родинну справу. Я завжди охоче ділюся з ним та колегами секретами слюсарської майстерності, яких за багато років назбирав чимало».

Ви знаєте, що ручка молотка має бути довжиною до ліктя людини, що чим вона довша, тим сильніший удар? А що таке мікрометр, штангенциркуль та нутромір? Ці інструменти завжди в арсеналі слюсаря-ремонтника, адже його завдання – розібрати вузол, який надходить на ремонт до цеху, все виміряти до сотої частини сантиметра, а потім вже після ремонту вузла зібрати його так, щоб працював краще за новий.

«Ми – ремонтний цех, тож «чаклуємо» над обладнанням гірників та металургів, аби повернути його у стрій якнайшвидше і щоб працювало воно якнайдовше, – говорить слюсар. – За роки праці мені довелося ремонтувати сотні найменувань деталей та вузлів. Деякі з них (наприклад, той що зараз у нас в цеху «на лікарняному» – підвісний редуктор з конвертерного цеху) розміром з двоповерхову будівлю. Уявіть собі, скільки треба часу над ним попрацювати? Цікава у мене професія, точно не дає відпочивати ані голові, ані ногам та рукам. За день понад 10 кілометрів по цеху набігаєш. Маєш знатися на кресленні, математиці, розуміти, що і як влаштовано, як працює і які функції виконує. Для слюсаря важливі точність та координованість рухів, врівноваженість, спостережливість, уважність, високий рівень технічного та оперативного мислення та просторова уява. Не думайте, що професія слюсаря проста і опанувати її може кожен. До звання хороший слюсар треба йти роками».

Ігор Гармаш любить свою професію, зараз попит на неї виріс. Попри складний воєнний час у ремонтників роботи не стало менше, а навпаки побільшало. Якщо врахувати, що чимало колег з цеху мобілізовані до лав ЗСУ,  все робоче навантаження лягло на плечі тих, хто залишився. До речі, один із синів слюсаря-ремонтника теж пішов служити добровольцем до лав Національної гвардії України. Тому серце Ігоря Гармаша, як він сам говорить, зараз не тут, воно поряд із сином-захисником, йому найпершому і хотілося показати свою почесну нагороду –  «Честь та гордість ЛМЗ». Наш герой впевнений, що скоро це його бажання здійсниться, бо свято вірить у Перемогу, адже коли серед захисників такі надійні та міцні хлопці, як наші заводчани, то перемога – це лише питання часу.