Категорії
Наші люди

Любитель великих «котів»

Нагорода до Дня компанії  стала приємною несподіванкою для водія навантажувача рудоуправління гірничого департаменту Віталія Музиченка, і саме її він вважає однією з небагатьох приємних подій цього складного року.

Віталій на підприємстві працює понад 20 років. І коли на підприємство прийшов перший потужний навантажувач «Катерпілер», то саме Музиченко став одним з перших його «напарників». Водій завжди був небайдужним до колісних велетнів. А цей «кіт» (так з англійської перекладається CAT – скорочена назву «Катерпілера»), що красується на боці навантажувача, підкорив серце Віталія раз і назавжди.

«У 6 років я сів за кермо мотоцикла, звісно ж, під наглядом батька, а у 8 вже гасав на тракторі степами біля Кам’янки, звідки я родом, – розповідає водій навантажувача (бригадир) РУ ГД Віталій Музиченко. – Та мене завжди тягнуло до великих машин. Перша зустріч з ними відбулася саме на нашому підприємстві. Починав я працювати слюсарем у цеху водопостачання, та метою було керувати велетнями у кар’єрі. Я цього домігся. А ще зрозумів, що в кар’єрі не лише машини велетенські, а й відповідальність не менша за них. Моя робота – це відвантаження гірничої маси у самоскиди. Мій «котик» має лапу – десятикубовий ківш. Вантажити треба акуратно, чітко та безпечно, щоб ніхто ані під колеса, ані під породу не потрапив. На щастя, нам з моїм годувальником-навантажувачем все це вдається».

Колеги та керівництво цінують Віталія за професійну роботу, вміння виконати найскладніше завдання та за ставлення до техніки. Він знає CAT до гвинтика, дбає про нього, адже тепер працює на машині, на якій працював колега, який зараз на передовій.

«Для мене це особлива відповідальність – працювати на цій машині. Наші хлопці там бережуть нас, тож ми маємо тут стояти за них, – продовжує Віталій. – Ми – міцної породи. Нас не зламати. Цей рік вороги позбавили мене, мою родину та тисячі інших родин мирного життя, спокійних вечорів, поїздок на улюблену рибалку та інших приємних моментів звичайного життя. Але позбавити віри у Перемогу та надії на майбутнє ніхто не зможе. Якщо нам підкорюється міцна гірська порода, то вже все інше ми точно подолаємо».

Категорії
Наші люди

«Честь і гордість» – за точність

Коли лаборанта газорятувальної служби Тетяну Філоненко запросили на урочистості з нагоди 85-ї річниці департаменту з охорони праці та промислової безпеки, то вона й гадки не мала, який стрес на неї чекає!

«В залі була чудова атмосфера, – згадує Тетяна. – Спочатку вручали найвищу нагороду підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». І раптом називають мене! Ой, як я злякалась спочатку! Але подітись нікуди, пішла отримувати нагороду. Поки йшла, все трудове життя промайнуло перед очима».

Зовсім юною Тетяна прийшла на підприємство на практику до газорятувальної служби. «На заводі працювали мої батьки, на третьому прокаті, – говорить Тетяна. – Непогана стабільна зарплата, путівки. Вирішила й я спробувати, а там життя покаже. Вступила до училища на лаборанта хіманалізу. Хімію любила, вчитись подобалось. А коли вперше побачила завод, то стало страшно. Все величезне! Гримить, шипить, грюкає! Але що ж я, даремно вчилася? Як кажуть, очі бояться, а руки роблять». І робили руки, вочевидь, непогано. Тож Таню по завершенню навчання взяли на постійне місце роботи.

З теплотою та вдячністю згадує вона своїх наставників, подружжя Соловйових – лаборантку Антоніну та газорятівника Василя. Саме вони майстерно перетворили знання дівчини у стійкі виробничі навички. Сама ж вона також знайшла родинне щастя на підприємстві. Після служби у війську влаштувався до ГРС газорятівником один парубок. «Молодий був, гарний, – розповідає Тетяна. – Не можна було не закохатися. Володею звали. Весілля відгуляли 17 вересня, якраз у День рятівника. Народився син Костя, а згодом син Юра… На жаль, Володимира вже немає». У очах Тетяни заблищали сльози.

Газорятівники і лаборанти завжди працюють єдиною командою. Одна з важливих функцій ГРС – моніторинг повітря у газонебезпечних місцях на території підприємства. Чітке своєчасне  визначення концентрації вибухонебезпечних та отруйних газів у повітрі та газопроводах рятує людські життя. Саме це й роблять лаборанти. «Серед відповідальних задач – вимірювання концентрації кисню у газопроводах природного, доменного, коксового газів, – продовжує наша героїня. – Бо якщо кисню забагато, може статися вибух. Також вимірюємо високовідсотковий кисень у балонах газозахисної апаратури. Від того, як точно ми це зробимо, залежить життя людей, які з нею працюють. Взагалі то всі заміри відповідальні. Ціна можливої помилки – здоров’я, життя працівників. З метаном, киснем, СО не жартують».

Задачі, які виконують лаборанти, незмінні. Змінюються лише методи вимірювань та прилади. Устаткування вдосконалюється, а відтак зростають швидкість та точність аналізу. «Декілька років тому ми отримали газоаналізатори, – каже Тетяна Філоненко. – То був прорив! Невеличкий і доволі точний прилад. Його можна носити з собою. Тож зараз багато вимірювань проводять газорятівники безпосередньо на виробничих майданчиках. Це дозволяє виявити ризики отруєння чи вибуху газу набагато оперативніше, ніж при відборі проб та проведенні аналізів у лабораторії. У нас, лаборантів, з’явилась ще одна функція – калібрування газоаналізаторів. Маємо зразки суміші газів із заданою концентрацією, за допомогою якої і налаштовуємо прилади».

Колеги з радістю вітали Тетяну Філоненко з нагородою, а вона зізналася, що багато років успішної праці заради безпеки людей були б неможливими без них, без її колективу. «Дійсно, у нас колективна робота, – розповідає Тетяна. – Працюємо пліч-о-пліч з лаборантами Наталею Савченко, Оленою Касянчук, комірником Юлією Пархоменко. Постійно взаємодіємо зі всіма хлопцями-газорятівниками з другої бригади, з нашим в.о. старшого змінного майстра Євгеном Сушком. Начальник лабораторії Дмитро Родіонов, керівник ГРС Сергій Леонов нам допомагають в організації, забезпеченні устаткуванням, хімікатами. Тому мій успіх – це успіх кожного з нас. Роботи багато, і ми робимо її сумлінно, бо відповідаємо за життя людей. Та й вдома нудьгувати не доводиться. 2 січня цього року народився мій перший і єдиний поки онучок Даня. Допомагаю у вихованні, тож життя заграло новими яскравими фарбами».    

Категорії
Наші люди

Навіщо «мацають сепарацію» та який колір говорить про якість

Відповіді на ці питання ми отримали від однієї з найкращих працівниць гірничого департаменту – сепараторниці рудозбагачувальної фабрики № 2 Наталі Секрети, яка стала «Людиною року-2022».

Палкий погляд, м’яка усмішка та тендітність Наталі захоплюють майже з перших хвилин. Але за всім цим стоїть міцний характер та залізна витримка, які дозволяють жінці працювати у нелегких умовах сьогодення. І працювати так, щоб отримувати продукцію найвищої якості.

Найкращими помічниками для Наталі є її колеги, а ще досвід та «підлеглі» – сепаратори. Ці потужні великі агрегати, наче діти, говорить сепараторниця, за кожним з них потрібен догляд та постійна увага. Не зайвим буде погладити, сказати добре слово, а обладнання на це озивається такою віддачою, що дає змогу отримати концентрат «золотої проби» – з масовою часткою заліза 68%. Щоб отримати його, часто потрібно буквально «промацати сепарацію», тобто аби побачити, впевнитися у якості промпродукта на третій стадії сепарації, пробуєш його руками. М’який, еластичний, масний, дрібнозернистий, ніжний, схожий на густі вершки – все це про продукт з вмістом заліза у 68%. Безумовно, головним підтвердженням якості стануть лабораторні висновки, але, якщо чесно, «ручний» результат ще ніколи не підводив, усміхається Наталя.

«Можливо, хтось вважає, що сепараторник – це нудна та одноманітна робота: стій та кнопочки натискай на сепараторі. Але ні, адже ти маєш стільки всього знати! – говорить Наталя. – Не лише про те, як влаштовані ці агрегати, а й володіти усім виробничим ланцюгом – від автостели до подрібнення. Сепарація не може існувати без води, але її може бути забагато, і тоді сепаратор може «захлинутися». Вода допомагає відділяти корисний продукт від хвостів. А от про те, що ти можеш отримати наприкінці, може сигналізувати навіть колір у дешламаторах (пристрій, призначений для видалення шламу з пульпи шляхом відмивання, декантації, класифікації та згущення пульпи). Помаранчевий є не лише нашим корпоративним кольором, а ще й сигналом, що продукт вийде якісний, а ось зелень сигналізує, що над ним доведеться ще добряче попрацювати. Та все це приходить з досвідом».

А досвіду у Наталі Секрети вистачає. Вона працює на підприємстві понад 20 років.

«На фабрику я прийшла за порадою батька, який працював на підприємстві монтажником-висотником. Замолоду думала, що ця робота в мене на пару-трійку років, а закохалася в неї на все життя. Вперше це відчула, коли пішла в декрет зі старшим сином, а ще одне підтвердження отримала цього року, коли ми відправилися у вимушений простій. Тоді мої сепаратори почали мені навіть снитися. За ці роки в мене було багато різних змін, але нічна з 23 на 24 лютого запам’яталася назавжди. Тоді вже на шляху додому мені зустрівся чоловік із якимось напруженим і наче закам’янілим обличчям, який приголомшив короткою фразою: «Нас бомблять!», – згадує Наталя Секрета.

Попри всі жахіття війни думки покинути рідне місто у Наталі не виникало. Вона говорить, що її рідна домівка та українські захисники є для неї найкращим оберегом. Цей рік видався складним, став тим періодом, який проявив людей наче лакмусовий папірець.

«Я стала менш негативно реагувати на все, ображатися, почала більше цінувати кожну хвилину свого життя та спілкування з родиною. І як би там не сталося, а на Новий рік ми поставимо вдома ялинку, адже цього так хоче мій п’ятирічний син Давид. Він сказав, що на свято саме так і має бути, а зимовий добрий чарівник обов’язково прийде не лише до діточок, а й до кожного нашого захисника і принесе їм всім подарунки. Я щиро на це сподіваюся. І вірю, що найголовнішим словом наступного року для всіх нас стане Перемога. Тоді зберемося усі-усі десь на природі – рідні, друзі, колеги – і гучно та весело все відсвяткуємо. З нетерпінням чекаю на це!».

Категорії
Наші люди

«Найвища нагорода – знати, що твоя робота потрібна»

Слюсар з ремонту колісних транспортних засобів гірничотранспортного цеху Віктор Семенов, один із лідерів гірничого департаменту у номінації «Людина року ГД», віртуозно вміє «перевзути» багатотонний БелАЗ та з майстерністю хірурга з’єднати всі «судини»: патрубки, шланги, кабелі і запустити серце машини – двигун.

Та асом ремонтної справи не народжуються і не стають однієї миті, говорить Віктор Миколайович. Крутить гайки він вже понад 30 років. На підприємство, а саме в гірничотранспортний цех, прийшов після училища. Саме працюючи в цьому цеху йому вдалося поєднати одразу декілька своїх мрій та цілей.

«В дитинстві я хотів стати водієм, – говорить Віктор Семенов, – але через поганий зір ця професія мені тоді «не світила». Однак хотілося хоча б просто бути біля машин та ще й непогано заробляти. Звідти й мій вибір професії слюсаря транспортних засобів та як наслідок – робота на нашому підприємстві. Озирнувшись назад можу впевнено сказати, що не помилився. Роки роботи додали досвіду. З першого ж дня для мене найкращою нагородою було відчуття та розуміння того, що моя робота потрібна».

Свою роботу Віктор цінує за стабільність, за те, що поряд колеги, які працюють однією командою, як одне ціле. Бригадир Геннадій Вербицький та слюсарі Олександр Литвяк та Володимир Рябенко – члени його робочої родини. Хлопцям доводиться виконувати непрості завдання, наприклад, «перевзувати» багатотонні БелАЗи. Працювати з колесом у понад два з половиною метри у висоту та вагою у чотири з половиною тонни треба вміти. І тут на першому плані є безпека. Все має бути надійно закріплене і перевірене не один раз. «Але найголовніше, ти маєш любити свою роботу», – каже наш герой.

«Я сумую за тим ритмом, в якому працювали до війни. Хочеться знову повернутися до звичайних буднів, скоріше б цей час настав. Війна пройшлася по всіх нас, говорити про це не хочу, бо болить ця рана – в мене без вісті зник на цій клятій війні син Сергій, теж працівник нашого підприємства. Дуже хочеться, щоб він таки повернувся додому. Тоді всім нам буде легше. Живу цією надією. А ще – роботою, бо вона зараз для мене – сенс життя і спасіння. Коли ти відчуваєш, що потрібен, що без тебе ніяк, то проблеми відходять на другий план, і навіть дихається легше. Сьогодні я не гадаю наперед, яким буде майбутнє. Але нехай воно просто буде», – говорить Віктор Семенов.

Категорії
Наші люди

«Мова моя, моїх людей»: юну поетку Юлію Зосімову надихають українські класики  

Юлії Зосімовій лише 15 років, вона вчиться у 9 класі 91-ї гімназії. Батьки Юлії працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг»: матуся – інженер у департаменті з персоналу, а батько – механік дільниці у шахті.

У своїх творах Юлія висловлює любов та повагу до рідної мови, українського народу та нашої культури. Але завдяки віршам, про юну поетку вже добре знають як у навчальному закладі, так і на нашому підприємстві.

«Свої твори я публікую у соцмережах. Їх читають колеги батьків. Вони навіть жартують, що таким чином я стала вже майже членом їхніх колективів, – посміхаючись, говорить Юлія Зосімова. – Але, якщо серйозно, вірші – то моє захоплення, вони якось самі народжуються і складаються, і останнім часом тільки українською мовою».

Ось малесенький пастух

Перевів овець на луг.

Баранці біленькі скачуть,

Веселяться досхочу.

А пан Вітер споглядає на червону діжу ту,

Що висить за небокраєм,

Щоб баранчиків пухких

Не вкрав злий Громівник.

Це рядки із найпершого вірша Юлії під назвою «Хмаринка», який вона написала у 12 років. Батьки та бабуся дівчинки підтримали її починання, оцінила творчість учениці й шкільна вчителька. Згодом Юлія напише ще багато віршів і на шкільні та районні конкурси та заходи.

«Як і багато родин у нашому місті, у моїй сім’ї раніше розмовляли російською, –продовжує Юлія. – Але для мене українська завжди була якоюсь ріднішою, тож я непомітно для себе взагалі перейшла на неї. Згодом у моїй родині вже усі почали розмовляти українською. Свою любов до мови я нещодавно висловила у вірші, який написала до Дня писемності і мови. Він так і називається – “До мови”.

Мово моя, моїх людей.

Словами твоїми написані літа минулі,

Сказано ними безліч речей:

Зізнання в коханні, пісні, сподівання,

Пращурів досвід, мрії дітей…

Вклоняюся низько, ти – серце народу.

Не вирвати тебе із моїх грудей!

Юлія розповідає, що ідей написання віршів у неї багато. Основні теми: про життя, природу, людські відносини. Зараз на перший план вийшла тема війни, бо вона торкнулася кожного. З 24 лютого життя у всіх змінилося, а українці, як каже Юлія, здавна вміли римувати події, тим самим підтримувати себе і в горі, і в радості. Прикладом для неї є відомі твори класиків Івана Франка, Ліни Костенко, Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Василя Симоненка. Їхня творчість надихає дівчину. Події, які вона зараз бачить, що переживає, Юлія складає у віршовані рядки.

Більше не тішить звістка

Про випавший перший сніг.

Бо знаю завдяки кому

Ми святкуватимемо цей Новий рік.

І поки в теплі і в достатку

Сидімо в безпечних місцях,

Хтось у холодному танку

Чекатиме на черговий наказ.

«Я вірю, що війна скоро скінчиться і ми зможемо спокійно ходити до школи, вчитися і не чути ці сирени та звістки про вибухи, – говорить Юлія.  – А я буду готуватися до тестів та обиратиму професію. З нею поки що не визначилася, але точно знаю, що рухатимусь в гуманітарному напрямку. Можливо, стану журналістом. Одного разу тренувалася на татові – за шкільним завданням брала в нього інтерв’ю щодо його професії. Для мене цей процес був цікавим і водночас складним. Звісно,  вперше щось опановувати завжди складно. А от писати вірші я обов’язково буду й далі, бо вже не можу без цього. Буду писати про наше життя, про Україну та її чудових людей».

Красна гостя довгождана

Летить до нас на трьох вітрах.

Зеленоока дівчина-Весна!

Вона вдихнула сонний подих трав

І додала зелених барв.

Все ожило!

Почуло!

І мов стрепенулось!

Прокинулись від сну свого і люди, і птахи,

Що додала в минулому

Їх королева снігова.

Згадали люди, як прекрасно

Почути спів птахів!

Крилаті ринули просторами рідних країв!

А дерева і квітки одразу зацвіли

І забуяли пахощами весни.

Ах, ти прийшла, весело дівонька Весна!

Категорії
Наші люди

Захищаючи незалежність країни загинув Ігор Чудновцев

Ігор Чудновцев не один десяток років працював водієм БелАЗу в гірничотранспортному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Війна забрала життя героя біля міста Бахмут у Донецькій області. Сержант, командир бойової машини Ігор Чудновцев загинув в бою під час артобстрілу 24 листопада.

Колеги по цеху з особливим теплом згадують Ігоря, який був і чудовою людиною, і професіоналом з великої букви. Він працював у кар’єрі, свою машину знав до гвинтика, завжди вчасно приходив на допомогу.

«Водій від Бога, Ігор Чудновцев знався не лише на чотириколісній техніці, він з легкістю міг полагодити і побутову техніку: телефон, планшет, комп’ютер. Любив щось майструвати, спокійно і виважено підходив до найскладніших завдань, був дуже доброзичливим і чуйним, – розповідає Артем Подопригора, водій (бригадир) ГТЦ ГД. – Ігоря призвали до лав ЗСУ у серпні, але він ще до цього ходив до військкомату, адже вважав, що як справжній чоловік має стати на захист рідної землі. Він герой, якого ми не забудемо ніколи, пам’ять про нього в наших серцях житиме завжди».

Без чоловіка залишилася дружина, а діти втратили батька.

Підприємство і колеги висловлюють щирі співчуття рідним та друзям захисника.

Вічна пам’ять та шана герою!