Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

«Права рука» лікарів та «своя» серед пацієнтів

Надійним тилом називають медики роботу молодших медичних сестер. Саме вони завжди турбуються, щоб на прийомі у лікарів було все необхідне, щоб умови роботи медсестер були зручними, а пацієнтам було комфортно знаходитися у медзакладі. Про цю роботу все знає Любов Литвинова, молодша медична сестра поліклініки МП медцентру ПП «Стіл Сервіс». Цього року з нагоди Дня металурга та гірника її роботу відзначено грамотою підприємства.  

«Підкажіть, куди мені йти, з кого краще починати «обходити» лікарів?» Подібні запитання Любов Литвинова чує чи не щодня. Вона уважно та не втомлюючись раз у раз розказує людям: що робити, куди звертатися, до кого підходити.

«На початку профогляду у реєстратурі працівникам наших підприємств надаються медичні картки з «бігунками», де все чітко розписано, але часто люди «губляться» , особливо ті, хто вперше прийшов на медобстеження або влаштовується на роботу. Люди звертаються до мене по допомогу, тож я ще й працюю додатковим адміністратором, – усміхаючись говорить Любов Литвинова. – Я дбаю про те, щоб у поліклініці було чисто та найголовніше, щоб були чистими й напоготові усі інструменти та пробірки, які необхідні для забору аналізів».

Майже кожна господиня знає, як складно вимити пляшку з вузькою шийкою. Без йоржика тут не обійтися. Та уявіть собі, що треба помити й знезаразити вузьку колбочку або скляну паличку-капіляр, яка нагадує нитку.

«Такі капіляри напевно бачили усі, адже саме ними відсмоктується кров після того, як прокололи палець під час аналізу, – знову усміхаючись продовжує Любов Литвинова. – Треба, щоб така паличка була стерильною і аж виблискувала чистотою, бо від цього залежить і безпека людини, і якість аналізу. Тому цей процес очищення інструментів дуже відповідальний і цьому треба навчатися. Розкажу вам маленький лайвгак, як помити таку паличку: її треба замочити у воді, а потім маленькою медичною грушею відсмоктати усі залишки. А далі палички, як і колбочки, знезаражуються у спеціальному розчині і стерилізуються».

Про значущість чистоти у медицині Любов Литвинова знає дуже добре, адже багато років пропрацювала медичною сестрою у одній із поліклінік Кривого Рогу. Вона допомагала лікарю під час прийому пацієнтів, готувала все необхідне, робила уколи, перев’язки, вимірювала тиск, видавала пігулки тощо.

У медицині Любов Антонівна вже понад 40 років. Набувала фаху тоді ще у Дніпропетровському медичному училищі. Але для життя та роботи обрала саме Кривий Ріг. «Більш за все мене вразили криворіжці – їхня краса і працьовитість. Сподобалося так, що я захотіла тут лишитися, – зауважила Любов Антонівна. – А ще я пишаюсь професією медика. Мені подобається віддавати людям свої знання, вміння, досвід, бо знаю, що моя допомога дуже потрібна».

Категорії
Наші люди

Ніколи не запізнюватися і нікого не підводити

Саме таких життєвих принципів дотримується сталевар конвертера Олександр Калін.

І саме вони посприяли тому, що Олександр отримав найвищу нагороду підприємства – нагрудний знак «Честь і Гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг»»

«Отримати нагороду приємно, – говорить Олександр Калін. – Але свято цього разу видалося з гірким присмаком. Йде війна. Ми втрачаємо кращих колег. Олексій Боярінов, Андрій Ляшко, Дмитро Стельмах… Ми з ними працювали в одному цеху, спілкувалися. Вони загинули. Важкі втрати. Ми щиро вдячні їм та іншим нашим працівникам, які зі зброєю захищають нашу країну. Завдяки їм підприємство може працювати, варити сталь, а наші родини нормально жити».

У сталевара Каліна металургійна родина. Батько, Михайло Іванович був горновим, мама, Любов Степанівна, працювала в лабораторії та у відділі технологічного контролю. Саша ж хотів стати водієм, і саме батьки вплинули на зміну рішення. Хлопець пішов вчитися до металургійного технікуму. «Тато інколи брав мене на роботу, – зізнається Олександр. – Тоді це не було під суворою забороною. Та й взагалі рівень культури охорони праці зараз набагато вищий. Я ще пам’ятаю, як старші колеги брали проби у сорочці, підв’язаній під живіт, а не у спецодязі. Я побував у доменному цеху та у конвертерному. У останньому мені сподобалося більше, тому я пішов вчитися на сталеплавильника. Потім була практика, а далі я став підручним сталевара».

Зазвичай з підручного стають сталеварами за п’ять і більше років. Олександрові для цього знадобилося лише два. Дуже сильне бажання було у хлопця! «А ще були сильні наставники, – згадує Калін. – Василь Савченко, Віктор Невінчаний, Григорій Сінченко, Сергій Півень, Віктор Головецький. Я вдячний кожному з них. У сталеварах я надовго не затримався. За місяць вже працював майстром. Це вже зовсім інший рівень відповідальності, бо майстер відповідає аж за три конвертера. Сталевар – це робітнича професія, він відповідає за якість сталі,  має бути командним гравцем і неабияким організатором. А ще у його команді – машиніст дистриб’ютора, машиніст-транспортувальник, підручні сталевара, машиністи кранів. Хоча у нас жартують, що у майстра все одно набагато важча голова після зміни».

Згодом Олександр Калін виріс до старшого майстра. Це ще вищий щабель відповідальності, ну, й зарплата вища. «Керівник має бути справедливим, – ділиться досвідом Олександр. – Якщо журити, то лише за діло. А згодом треба підтримати людину добрим словом, жартом, вмотивувати. Помилки у всіх бувають. Підібрати ключика треба до кожного, бо у всіх свій характер. Я намагався так побудувати роботу відділення, щоб працювала команда, щоб підручний міг підмінити сталевара, а сталевар – майстра. Вважаю, що старший майстер – це батько, а підручні, сталевари, майстри – це його діти. Тому й взаємини мають бути родинними».

Кілька років тому Олександр Калін перейшов знов у сталевари. Зізнається, що хотів допрацювати сталеварський стаж. Будь-якої праці він не цурається. Наприклад, зараз виконує обов’язки старшого майстра, поки той у відпустці. На будь-якій посаді він почуває себе впевнено. За цю універсальність, за багаторічну сумлінну працю він і отримав найвищу нагороду підприємства.

«Найбільше мені подобається саме робота сталевара, – говорить він. – Маю до цього хист. Хімічні, фізичні процеси у конвертері вивчив досконало. Швидко вдається розраховувати, скільки чого додати для отримання потрібної замовнику марки сталі. Але буду працювати там, де найбільш потрібний у даний момент».

Категорії
Наші люди

«До звання хороший слюсар треба йти роками»

Так вважає нагороджений відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ», один з найкращих працівників ремонтно-механічного цеху № 2 слюсар-ремонтник(бригадир) Ігор Гармаш. 

«У дитинстві я мріяв стати військовим моряком, але вивчився на електрика, а от став – слюсарем-ремонтником, – усміхаючись розповідає Ігор Гармаш. – Виходить так, що у всьому наслідую батька. Він у армії був моряком-підводником, а потім багато років працював у вальцетокарному цеху. Батько завжди говорив, що завод – це стабільність, впевненість і можливість росту у професійному плані. Майже 40 років я у ремонтній справі і впевнений, що не помилився, коли зробив свій вибір. Сьогодні вже і мій син працює у РМЦ-2 теж слюсарем-ремонтником, продовжує родинну справу. Я завжди охоче ділюся з ним та колегами секретами слюсарської майстерності, яких за багато років назбирав чимало».

Ви знаєте, що ручка молотка має бути довжиною до ліктя людини, що чим вона довша, тим сильніший удар? А що таке мікрометр, штангенциркуль та нутромір? Ці інструменти завжди в арсеналі слюсаря-ремонтника, адже його завдання – розібрати вузол, який надходить на ремонт до цеху, все виміряти до сотої частини сантиметра, а потім вже після ремонту вузла зібрати його так, щоб працював краще за новий.

«Ми – ремонтний цех, тож «чаклуємо» над обладнанням гірників та металургів, аби повернути його у стрій якнайшвидше і щоб працювало воно якнайдовше, – говорить слюсар. – За роки праці мені довелося ремонтувати сотні найменувань деталей та вузлів. Деякі з них (наприклад, той що зараз у нас в цеху «на лікарняному» – підвісний редуктор з конвертерного цеху) розміром з двоповерхову будівлю. Уявіть собі, скільки треба часу над ним попрацювати? Цікава у мене професія, точно не дає відпочивати ані голові, ані ногам та рукам. За день понад 10 кілометрів по цеху набігаєш. Маєш знатися на кресленні, математиці, розуміти, що і як влаштовано, як працює і які функції виконує. Для слюсаря важливі точність та координованість рухів, врівноваженість, спостережливість, уважність, високий рівень технічного та оперативного мислення та просторова уява. Не думайте, що професія слюсаря проста і опанувати її може кожен. До звання хороший слюсар треба йти роками».

Ігор Гармаш любить свою професію, зараз попит на неї виріс. Попри складний воєнний час у ремонтників роботи не стало менше, а навпаки побільшало. Якщо врахувати, що чимало колег з цеху мобілізовані до лав ЗСУ,  все робоче навантаження лягло на плечі тих, хто залишився. До речі, один із синів слюсаря-ремонтника теж пішов служити добровольцем до лав Національної гвардії України. Тому серце Ігоря Гармаша, як він сам говорить, зараз не тут, воно поряд із сином-захисником, йому найпершому і хотілося показати свою почесну нагороду –  «Честь та гордість ЛМЗ». Наш герой впевнений, що скоро це його бажання здійсниться, бо свято вірить у Перемогу, адже коли серед захисників такі надійні та міцні хлопці, як наші заводчани, то перемога – це лише питання часу.

Категорії
Наші люди

Є така робота – рятувати людей

Державна пожежно-рятувальна частина, в якій працює командир відділення Андрій Макуха, захищає від пожеж та інших надзвичайних ситуацій комплекс нашої доменної печі № 9.

Але коли вороги влучили у дамбу Карачунівського водосховища і Інгулець вийшов з берегів, затопивши житлові райони, то тридцяту частину разом з іншими кинули на порятунок людей, будинків, майна.

«Ми відкачували воду кілька діб, – розповідає Андрій. – Працювали на Гданцівці. Дуже хвилювались, бо скільки б тоді не качали, а води менше не ставало. А коли повінь почала спадати, то на серці полегшало. Місцеві мешканці дякували, і це було дуже приємно. А ще запам’яталось, як розбирали завали і шукали людей у сортопрокатному цеху № 2 після прильотів ракет. Тривожно було. В будь-який момент залишки стелі чи стін могли обвалитися. Ви будете здивовані, але рятувальникам також буває лячно, бо ми живі люди. Але на тренуваннях ми вчимося переборювати страх і впевнено робити свою роботу».

Поки що Андрій з колегами несуть службу за місцем дислокації поблизу дев’ятої домни. Але він запевнив, що будь-якої миті рятувальники готові мчати на допомогу, якщо знадобиться. Така у них робота – рятувати. І для цього наші рятувальники підготовлені, забезпечені засобами та технікою.

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську, Владислава Каблукова, Сергія Марченка.

Категорії
Наші люди

«Велетень» там, де потрібна допомога

Водій автотранспортних засобів Сергій Марченко разом із величезним підйомним автокраном Liebherr брав участь у порятунку Карачунівської дамби, допомагав з ремонтами не лише у Кривому Розі, а й в інших місцях Дніпропетровщини та Херсонщини.

«Мені подобається мирна робота, наприклад, на будівництві нової МБЛЗ нашого підприємства або встановленні пам’ятника Володимиру Великому у Кривому Розі. Мій кран може піднімати 90 тонн вантажу на майже 70-метрову висоту! Не кожне підприємство має такий, – говорить Сергій Марченко. – Але через війну приємної роботи мало: то ліквідація наслідків ворожих прильотів на Карачунівській дамбі, то розбір завалів мирних об’єктів або ремонт обладнання у Криворізькому районі після влучання дронів та ракет. Нам доводиться не лише багато працювати, а й робити це в екстремальних умовах, подекуди під прицілом ракет».

Саме такі умови роботи були у Сергія минулого року у тільки-но звільненому  Херсоні. За допомогою свого знаменитого крану, буквально на мушці у ворога він встановлював 55-метровий флагшток з прапором України у найвищий точці міста. А в Давидовому Броді, який став ключовою точкою для контрнаступу ЗСУ, вони допомагали відновити проїзд через річку – укладали 14-метрові балки в основу нового мосту.

«Кожна робота не схожа на іншу, – продовжує Сергій Марченко. – От зараз, наприклад, ми з краном зайняті в черговому проєкті міста. Та про нього будемо розповідати вже пізніше».

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську, Владислава Каблукова.

Категорії
Наші люди

«Всі ми, люди, повинні допомагати одне одному»

Популярна фраза, але для Владислава Каблукова це не просто слова. Зараз він водій автотранспорту в «АрселорМіттал Кривий Ріг», проте ніхто не знає, що буде завтра. Можливо, йому знову доведеться рятувати чиїсь життя.

Кажуть, очі – дзеркало душі. Хоробрі, але водночас добрі очі Владислава точно не брешуть. Цей чоловік рятував людей з Херсонщини у найскладніші для них часи. Під час окупації ворог повністю позбавив місцевих жителів можливості безпечно покинути захоплений периметр. Тому доводилося діставатися інших міст манівцями. Дорога була нелегкою. Спочатку перейти річку вбрід, дійти до трактору, що чекав у полі, на тракторі доїхати до наших військових і лише тоді сісти в автобус, який відвезе до безпечного місця.

«Мені було абсолютно не страшно. Звісно, сім’я трохи хвилювалася за мене. Але ж на допомогу чекали такі самі люди, як і ми. По 40 людей кожен автобус, і таких автобусів було не один і не два. Шлях, який пройшли ці люди, справді був складним. Було важко, були падіння, все було. Але зараз я згадую той час з гордістю за себе і за наших людей».

Владислав працював не один, а разом з колегами. Їх було шестеро – тих, хто допомагав тоді з евакуацією. Одним з них був Віталій Трофім. Тоді він був водієм автобуса, а коли пішов на фронт – став солдатом гранатометного відділення. На жаль, він загинув на фронті.

Владислав Каблуков і зараз сповнений рішучості у будь-який момент вирушити на допомогу, адже за його словами: «Допомагати чи ні – особистий вибір кожного, але поки ми разом – ми незламні».

Читайте також про інших героїв проєкту «Ми поруч» Геннадія Шульгу, Інессу Залевську, Євгенія Гречаного, Олександра Школяренка, Арама Галустова, Олену Забродську.