Категорії
Наші люди

Нестандартні вантажі? Це наш профіль

Труби, металопрокат, стальні рейки та інші довгі і важкі вантажі перевозить на своєму автомобілі-«велетні» водій автотранспортних засобів Анатолій Омельченко. За свою сумлінну працю він був нагороджений до Дня компанії. 

Від водіїв часто можна почути, що водіння для них – це не робота, а спосіб життя. За кермом вони навіть здатні розуміти один одного без слів, спілкуючись лише поглядами, жестами або фарами свого автомобіля. «Так воно і є, у нас своя система спілкування, хоча автівки та робота у всіх різні», – говорить Анатолій Омельченко.

Водійський стаж Анатолія нараховує вже 37 років, останні п’ять з них він працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» – керує довгоміром, унікальним за своїми розмірами та можливостями вантажним автомобілем.

Водійській справі Анатолій Петрович навчався перед службою в армії.  Ще юнаком вважав, що керувати автомобілем має вміти будь-який чоловік, ці навички завжди згодяться у потрібний час. Та й гарний життєвий приклад був поряд, адже його батько Петро Омельченко теж колись був водієм, працював в 17-й автобазі нашого підприємства (тоді ще КМЗ).  

«Довгомір – це не звичайний автомобіль. Він створений для перевезення всього негабаритного, тож до кожного рейсу треба ставитися не стандартно, а індивідуально, – розповідає Анатолій Омельченко. – Довжина авто складає понад 13 метрів. Зазвичай цього вистачає для більшості вантажів. Але й серед негабаритних трапляються не такі, як всі. Якщо вантаж довший за автівку, його треба укладати так, щоб він виступав за борт не більше, ніж на метр. Це вимога правил дорожнього руху і дотримання безпеки на дорогах. Коли їдеш, увага до всього максимальна, адже при русі, особливо на поворотах, слід враховувати кут заносу причепу. Це потрібно, щоб не задіти машини поруч та все, що знаходиться біля дороги».

Анатолій Петрович каже, що водійська робота нелегка. Це на перший погляд здається, що просто сидиш у кабіні та крутиш «баранку». Насправді необхідно максимально концентруватися, враховувати усі моменти дорожнього руху і навіть бути стратегом – прораховувати події наперед. А ще ця робота дисциплінує – спонукає до дотримання правил безпеки, постійної уваги до власного здоров’я, взаємодопомоги.

Так було і під час відновлювальних робіт на криворізькій дамбі. На довгомірі Анатолій Петрович підвозив матеріали, необхідні для ліквідації наслідків ворожих «прильотів». Він згадує, що над відновленням дамби тоді, здавалося, працювало усе місто, і всі були надзвичайно згуртовані та допомагали один одному.

«Колись давно я працював на «міжгородці», – продовжує Анатолій Омельченко. – Ми розвозили запасні частини для сільськогосподарської техніки. Відряджень було багато, тож і водійських пригод вистачало. Але завжди допомагали професійність та звичайна людяність. І зараз теж вважаю, що у будь-якій ситуації ми маємо залишатися уважними до інших, поважати та допомагати усім, хто того потребує. Це нам зараз дуже потрібно, адже в країні йде війна. Як і більшість українців, я сподіваюся, що скоро вона закінчиться нашою перемогою. Хочу, щоб моя онука, якій 8 років, зростала у мирі, а ми могли і далі спокійно жити та працювати».

Категорії
Наші люди

Віддав життя за Україну наш колега Костянтин Гринько

Костянтин Гринько понад 10 років працював апаратником одержання сирого бензолу в цеху уловлювання коксохімічного виробництва.

Герой мав вже досвід боротьби з ворогами – у 2014 році брав участь в АТО, тому був призваний 26 лютого 2022 року в перших рядах захисників. Захист країни, родини, міста завжди був для нього пріоритетом.

«Спокійний, врівноважений, досвідчений, відповідальний, – згадує героя заступник начальника цеху вловлювання з експлуатації КХВ Юрій Гаєвський. – Він виконував складну роботу, яка важлива була не лише для цеху, а й для заводу загалом. Костянтин один з 21 призваних у ЗСУ працівників нашого цеху. І кожен з них для нас надзвичайно цінний! Такі, як Костянтин, завжди у перших рядах, завжди роблять свою справу якісно. Та, на жаль, ми втрачаємо найкращих, наш «золотий фонд». Ми завжди пам’ятатимемо цього хлопця, бо не маємо права забути і простити ці втрати ворогові».

Костянтин Гринько загинув 4 січня в боях поблизу селища Кліщівка, Бахмутського району, Донецької області.

У захисника залишилася дружина та двоє дітей.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та друзям героя.

Вічна шана та пам’ять!

Категорії
Наші люди

Війна обірвала життя ще одного героя – Романа Пенеги

Роман Пенега працював формувальником ручного формування фасонно-чавуноливарного цеху Ливарно-механічного заводу.

29 серпня чоловіка призвали до лав ЗСУ, він служив стрільцем-сапером, був кращим у своєму підрозділі. На жаль, рівно через три місяці, день у день, 29 листопада солдат прийняв свій останній бій. Смертельні поранення Роман Пенега отримав в боях біля селища Червонопопівка Луганської області.

На підприємстві захисник встиг попрацювати лише декілька місяців. Сам він народився в селі Червоне Харківської області. У Кривому Розі та на ЛМЗ опановував нову для себе професію – формувальника ручного формування.

«Він хотів вчитись новому, хотів працювати. Перспективний, старанний та виважений. Роман лише почав входити до нашого колективу, але вже заслужив повагу колег, – розповідає старший майстер ФЧЛЦ ЛМЗ Андрій Харьківський. – Ми завжди радіємо молодому поповненню, але жахлива війна відбирає у нас найцінніше. Ми втратили Романа, але він назавжди житиме в нашій пам’яті. Жоден захисник не має бути забутим!»

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям захисника.

Світла пам’ять герою!

Категорії
Наші люди

«Дбаємо, щоб бійцям на фронті не холодно було»

Так перед новорічними святами говорив начальник дільниці ЗЦ № 3 Олександр Прудніков, який від початку війни займається волонтерством.

Новорічні бажання здійснюються. Варто лише правильно їх загадувати. Головним бажанням Олександра Пруднікова та його колег по цеху є найскоріша перемога України та настання миру. А щоб це бажання швидше втілилося, він продовжує працювати на підприємстві, дбаючи про економічний фронт, та активно волонтерить.

«Наприкінці року усі ми згадуємо найяскравіші моменти нашого життя. Але, на жаль, у році, що минає, все гарне затьмарилося однією трагічною подією – ранком початку війни, – говорить Олександр Прудніков. – Мій ранок 24 лютого почався з телефонного дзвінка моїх колег-бійців, які на той час воювали на Сході. «Україну бомблять, російські війська рушили через кордони, почалася війна…» – пролунало з телефону. Згодом, на роботі, ми вже самі почули вибухи перших ворожих «прильотів». Відчуття розпачу не було, навпаки, одразу прийшло   зосередження і постало питання що робити для захисту країни. Ми з колегами із цеху зв’язалися із військовими і вже наступного дня усім миром збирали для них найнеобхідніше: воду, рукавиці, різні інструменти, засоби для будівництва захисних споруд тощо».

До волонтерства залучилися також рідні та друзі Олександра. Від військових почали надходити різні запити, тож турбот у залізничників стало вдосталь. Олександр все координує та організовує логістику доставки допомоги.

Він каже, що бути організатором – це частина його роботи, адже на підприємстві він займається ремонтом залізничного шляху на Сталеплавильному районі. Олександр організовує заміну шпал, колій, кріплень та іншого обладнання. Це мирна та важлива робота для безпечного залізничного руху, який є частиною виробничого процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тож під час війни організаторські навички згодились Олександру і у волонтерській справі.

«Війна триває вже більше 300 днів, зараз наші військові забезпечені необхідним, але ми продовжуємо допомагати їм. Я бачу, що з часом волонтерський рух тільки зміцнився, у мене таке враження, що зараз волонтерить уся наша країна. Кошти збирають буквально на все – на дрони, автомобілі та навіть на зброю. І я пишаюся тим, що ми з колегами із третього залізничного цеху теж у волонтерських лавах, – продовжує Олександр Прудніков. – Зараз ми збираємо найнеобхідніше: медичні турнікети та інші засоби першої допомоги, теплий одяг, воду. Також військовим потрібні інструменти для облаштування своїх позицій. Звичайно, із зібраними речами на фронт поїдуть і наші привітання з новорічними святами. Святкувати їх так, як ми звикли, зараз не на часі. Хоча б світло було (посміхається). Але ми маємо підтримувати наших захисників ще й морально. Щоб додати святковості поздоровленням, порадимося з нашими жінками, можливо, вони приготують для бійців якісь смаколики – щось спечуть, або, наприклад, салат «Олів’є» приготують. Подумаємо над цим. А кращим привітанням від них будуть перемоги і звільнення українських міст та селищ. Над цим зараз в лавах ЗСУ працюють і 38 робітників ЗЦ № 3. Вони воюють на «гарячих» Бахмутському, Краматорському, Одеському та іншому напрямках.

Хочу привітати усіх захисників а також усіх, хто працює в тилу, зі святами! Нехай Новий рік принесе нам таку очікувану перемогу! А захисникам я ще й побажаю обов’язково залишатися живими та здоровими!»

Категорії
Наші люди Новини

«Став ялинку – нехай тішить», або Дива трапляються

Знайти на передовій в Донецькій області стабільний інтернет, аби побачити відеоролик нагородження своєї коханої і привітати її з цим майже неможливо. Але таке справжнє передноворічне диво сталося з Юлією Зінченко, сепараторником рудозбагачувальної фабрики № 2 та її чоловіком-захисником.

Юлю відзначили як одну з найкращих працівниць підприємства до Дня компанії. Нагорода стала для дівчини приємною несподіванкою. Та насолодитися нею сповна заважала відсутність коханого. Він зараз в ЗСУ, боронить спокій родини та країни. Але, як то кажуть, кохання творить дива. Він зміг, він побачив, він привітав!

«Це напевно один з найважчих років у моєму житті. Лічені дні залишилися до новорічних свят, які ми всі раніше так любили. Цього року я навіть ялинку ставити не хотіла. Донька в нас вже доросла – 15 років, коханий на фронті. Не до ялинки. Але чоловік навпаки сказав: «Став ялинку, нехай тішить вас, а я буду радіти за вас». А ось найкращий новорічний подарунок я вже отримала – дзвінок-привітання з передової. Уявляєте? Чоловік побачив, як мене нагороджують, і привітав, сказав, що пишається мною. Ось найкраща відзнака за мої 18 років праці на підприємстві», – усміхається Юля.

Юлія працює сепараторницею на 13-й секції РЗФ-2. Але в містику цього числа не вірить. 13? То ж щаслива цифра. А як інакше, адже саме на цій секції почали виготовляти концентрат-«чемпіон» – з вмістом заліза 68%.  Але, здається, щось магічне в цьому таки є, адже як пояснити, що вдалося саме тут зібрати найкращі кадри, які й видають «олімпійський» концентрат?

«За якість концентрату відповідають всі «фабриканти». У нашому випадку ланцюг чарівників складається з машиніста млина, машиніста насосних установок та сепараторника. У мене в «підпорядкуванні» сім сепараторів та чотири дешламатори, – говорить наша героїня. –  Вони мої помічники, а головні чарівники – це мої колеги. Для мене фабрика – то родинна справа. Тут працювали мої батьки: машиністом насосних установок – батько Василь Шкляренко, а мама, Олена Миколаївна, на фільтрації. Тому я про фабрику знала майже все. В дитинстві мріяла спочатку стати інспектором по роботі з неповнолітніми, але доля мене привела таки на фабрику. Ніколи не шкодувала про це. Тепер ось «виховую» сепаратори та дешламатори. І вони слухаються мене! Он які результати видаємо».

Зазвичай у передноворічні дні в розмовах часто звучать слова про підсумки року, досягнення, перемоги. Головна Перемога в нас ще попереду, вважає Юлія, адже ми – непереможна нація. Але і в цьому році були моменти щасливих зустрічей, радісних повернень і теплих обіймів. «Майже всі мої друзі та колеги повернулися до рідної України. І це щастя. Зараз донька у свої 15 років – моя найголовніша підтримка тут, і це щастя. Моя праця потрібна, її помічають та відзначають, і це щастя, – продовжує Юлія. –  І як би я не казала, але «під ялинку» бажання таки загадаю: Перемоги, повернення коханого та подорожі за кордон усією родиною. Та не втечі від вибухів, а подорожі-відпочинку. Але, перш за все, ми вирушимо мандрувати нашою Україною – чарівною країною прекрасних людей. Хай новорічне диво прийде до кожної родини, зігріє хлопців у окопах, малечу біля домашніх ялинок, тих, хто біля верстата і за компом, хто у полі і в цеху. Хай у наступному році у всіх буде дім і всі повернуться до нього живими та будуть щасливими!»

Категорії
Наші люди

Найвідоміший херсонський Кавун має коріння на нашому підприємстві

Як це може бути? А так. Адже ця пам’ятка на межі Херсонської області була зроблена руками майстра Василя Паська, який свого часу працював електрозварником на доменній печі № 9.

Фото з символом Херсонщини

Напевне, усі, хто до війни їздив до Азовського та Чорного морів або в той бік по інших справах, бачили на трасі Херсон-Нікополь велику пам’ятку Кавуну – символу херсонських степів. Без позитивних емоцій повз нього ніхто ніколи не проїжджав! Дехто милувався ним з вікна авто або автобусу, а хтось зупинявся та фотографувався з ним. В сезон там можна було купити цю смачнючу справжню ягоду. Втім, не цього літа. Бо наш Кавунчик досить довго був окупований.

На початку жовтня, під час звільнення від ворога правого берегу Херсонщини, фотокартки Кавуна рясно облетіли новинні пабліки та соцмережі. З ним фотографувалися наші визволителі та відомі українці, які їхали підтримати мешканців звільнених територій та бійців. Люди на цих фото були усміхненими, а от Кавунчик – змарнів. За час російської окупації він зазнав чималих «поранень» від куль та артилерійських снарядів. Йому також треба буде відновлюватися, щоб знову дарувати гарний настрій та нагадувати кожному про родючість і щедрість Херсонщини.

З Кавуном фотографувалися бійці-визволителі

Народжений у Кривому Розі

Висота арт-об’єкту, виконаного у формі розрізаного червоного кавуна, становить понад 2 метри. Таку ж висоту має і його постамент з бетону та залізних палей. А зробили це все ще у 1988 році на замовлення тодішнього колгоспу-мільйонеру «Україна» та за рішенням, ухваленим головою сільської ради села Осокорівка Віктора Волченка. Цей колгосп виділяв значні площі землі саме під баштанні культури. Знамениті херсонські кавуни машинами та баржами розвозили в усі куточки колишнього Радянського Союзу.

Макет Кавуна – залізну кулю – замовили на одному з промислових підприємств Кривого Рогу. А от зробити Кавун з цієї заготівки вже в Осокорівці доручили місцевому майстру Василю Паську. Свого часу він працював зварювальником на доменній печі № 9 доменного цеху № 2 тоді ще «Криворіжсталі».

Василь Васильович пишався тим, що був причетний до такого великого підприємства, адже саме тут він навчився працювати з металом. Ці навички дозволили йому згодом втілювати в життя різні цікаві проєкти, найяскравішим серед яких стало виготовлення херсонського Кавуна.

Майстер-умілець та колишній працівник ДП № 9 Василь Пасько

Історію народження Кавунчика нам розповіла Людмила Євтушенко, колишня вчителька української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи Любимівської школи а зараз громадська діячка. Досліджувати історію сталевого Кавуна їй допомагали діти – учасники туристсько-краєзнавчого гуртка.

«Наприкінці 1980-х років з Кривого Рогу до Осокорівки і приїхала ця величезна металева куля, – говорить Людмила Олександрівна. – Її треба було розрізати, зробити скибочку та інші більш дрібні деталі, розфарбувати. Над дизайном майбутнього Кавунчика мудрували тоді усі разом: наш майстер Василь Пасько, Петро Бондаренко, який йому допомагав у зварних роботах, художник Сергій Полінок та керівник встановлення пам’ятника Олександр Топчій, а у самому становленні Кавуна брали участь і жителі села Осокорівка».

Тільки-но Кавун з’явився поблизу дороги, він одразу ж став знаменитим.

«Я дуже рада, що за часи окупації Кавун вцілів, хоча зараз і пошкоджений, – продовжує Людмила Євтушенко. – На відміну від нього, багато будинків нашого селища взагалі розбиті, жити там неможливо. Пошкоджений також і мій будинок, тож тимчасово я мешкаю у місті Покров. Тут безпечно, але часто доноситься відлуння вибухів, які долітають до нас із Нікополя. Але нічого, ми віримо, що скоро це скінчиться, ми переможемо і  відбудуємося. Поновимо і наш Кавун, буде, як новенький. Наступного року йому виповниться вже 35 років. Майстер Кавуна Василь Пасько, на жаль, відійшов у вічність кілька років тому. А Кавун стоїть і надалі залишатиметься візитівкою Нововоронцовщини, символом щедрої Херсонщини та її незламності».