Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

У роботі – без дрібниць

«Це стосується відповідальності, професіоналізму та ставлення до роботи. А от щодо сировини, то саме вона має бути добре подрібненою та ще й потрібної фракції», – говорить  про свою справу Андрій Рогалін, дробильник агломераційного цеху № 3. Цього року за робочі досягнення його було відзначено грамотою підприємства.

Основне завдання Андрія Рогаліна – контролювати обладнання, яке подрібнює вапняк  для агловиробництва, а також використання потрібного для цього процесу палива. Найважливіше в цих процесах – чітко дотримуватися технології та не дозволяти зупинок обладнання.

«Серед основних інструментів – гвинти, ключі та власний досвід. Підтягуємо валки, закріплюємо їх, дивимося, як все працює, і контролюємо процес. Принцип роботи простий: чим ближче валки один до одного, тим менше фракція дроблення, чим відстань між валками ширша, тим фракція більша. Нам важливо, щоб фракція вапняку була 0-5 мм», – говорить Андрій.

В агломераційному цеху Андрій Рогалін працює вже 18 років. Влаштувався сюди після строкової служби в армії. Як каже Андрій, йому дуже хотілося самостійності, впевненості у собі, професійного розвитку. Все це давала йому робота. Та й гроші молодому хлопцю були потрібні, адже до Кривого Рогу він переїхав із селища Широке, тож треба було влаштовуватися на новому місці.

«Пам’ятаю, як третій аглоцех зустрів мене дуже жвавим виробництвом та дружнім колективом. Професії мене навчали дробильники Сергій Мартиненко та Олександр Пузик. Вони казали, що дрібниць у цій роботі не буває. Треба уважно стежити за роботою обладнання, щоб воно завжди працювало, як годинник. Це важливо для отримання потрібної фракції вапняку. Вже потім я навчився визначати якість роботи обладнання за розміром дробленого вапняку. Якщо він різної фракції, то щось іде не так і треба шукати причину», – продовжує Андрій Рогалін.

Окрема увага приділяється охороні праці, особливо це стосується правил робіт на висоті. Справа в тому, що Андрію та його колегам неодноразово доводиться підніматися до обладнання, яке розташоване на рівні 2-3 поверхів. Під час нічної зміни ця увага подвоюється.

«Саме у нічну зміну я збирався у день початку війни, – розповідає Андрій. – Почув вибухи, а потім прийшла звістка про наступ росіян. Як і в більшості людей, які виросли за мирних часів, у мене був шок, страх за свою родину, адже у мене зростають двійко синів – старшому Олексію 15 років, а молодшому, теж Андрію, буквально на днях виповнилося дев’ять. Дружина теж працює на нашому підприємстві кранівницею. Та я взяв свої емоції до рук і пішов на зміну А потім було, як і у всіх: допомога нашим та волонтерство. Я живу на Матрьонівці, це південна частина міста, саме з якої ворог і намагався прорватися до Кривого Рогу. А коли це йому не вдалося, то він спробував нас затопити. Коли росіяни поцілили по дамбі Карачунівського водосховища, в нашому селищі дуже піднялася вода, затопило одразу шість вулиць. Я постійно спостерігав за рівнем води, на щастя, до мого будинку вода не дійшла, люди ж тоді дуже постраждали він підтоплення.

Зараз ми переживаємо нелегкі, але історичні часи. На жаль, війна забрала багато людей, – говорить Андрій. – Попри все нам треба встояти, підтримувати свій моральний стан, а країну – своєю роботою. Нагорода підприємства стала для мене джерелом гарних емоцій.  І справа не у самій грамоті, а в увазі до моєї праці. Добре знати, що вона важлива і цінується».

Категорії
Наші люди

Із простою – у відрядження, або Навіщо сидіти без роботи

Дві третини заробітної плати – це добре. Це рятує, коли роботи зовсім немає, а якщо вона є і тобі її пропонують, то сто відсотків зарплати – набагато краще. Так вирішили електромонтери доменного цеху № 2, який зараз тимчасово не працює, та пішли у відрядження до доменного цеху № 1.

Знайомтесь, Валерій Веренич. У ДЦ № 2 він був бригадиром електромонтерів та обслуговував кранове господарство «дев’ятки». Від самого початку війни він з колегами по цеху зупиняв виробництво, опікувався тим, щоб усі процеси зупинки доменної печі відбувались правильно, а задіяні у цьому процесі крани, залишалися у робочому стані. До речі, деякі крани там і зараз працюють, вони зайняті у відвантаженні граншлаку. У вимушений простій на дві третини заробітної плати Валерій пішов у червні минулого року, але вдома «просидів» недовго, лише три місяці.

«Не хотілося втрачати кваліфікацію, тому коли мені запропонували піти у відрядження – перейти працювати до доменного цеху № 1, то, звичайно, я погодився, – розповідає Валерій Веренич. – Я працюю за своєю спеціальністю електромонтера і роблю ту саму роботу, що й у рідному цеху. Єдине, що довелося опанувати, це особливості кранів, адже будь-яке навіть дуже схоже обладнання, як і людина, має свої відмінності. Та це було мені на користь, адже я люблю навчатися, розвиватися професійно. Також я засвоїв географію цеху, дізнався, де і яке обладнання розташоване, особливості дільниць першого доменного. Зараз я працюю повноцінно та отримую за свою роботу повну заробітну плату, а не її частину. А ще я знаю, що моя праця допомагає підтримувати економіку країни, а в умовах війни – це великий плюс!»

«Моя історія переходу з другого доменного цеху в ДЦ № 1 схожа з історією Валерія. Тільки на 2/3 мене перевели в середині березня минулого року, – говорить Максим Павлюченко, який зараз працює бригадиром електромонтерів в ДЦ № 1. – Вже наприкінці квітня мені запропонували відрядження до першого доменного цеху, і я погодився, навіщо ж без роботи сидіти. В ДЦ № 1 багато фахівців стали на захист України, з’явилися вакансії, тому я скористався можливістю працювати. Адаптувався тут швидко, допоміг гарний колектив. У першому доменному цеху я опікуюсь електрообладнанням розливальних машин. Колись давно схожі машини працювали і в другому доменному цеху, тому я трохи був знайомий із цією системою. Колеги з ДЦ-1 допомогли увійти в курс справ, підказали, що та як, і робота, як кажуть, пішла. І взагалі, тим, хто «засидівся» на двох третинах зарплати, я б радив не боятися переходити працювати в інші підрозділи, бо на собі відчув, що затребуваність фахівців на нашому підприємстві дуже велика, навіть в умовах, коли не всі цехи працюють».

Валерій Веренич та Максим Павлюченко

Як розповів заступник начальника ДЦ № 1 з електрообладнання Євген Віноградов,  за останній час з ДЦ № 2 в електрослужбу першого доменного у відрядження перейшло вісім електромонтерів з ремонту електрообладнання. Причому п’ятеро з них перевелися до цеху впродовж останніх двох тижнів. Усі вони працюють на робочих місцях спеціалістів, які зараз захищають нашу країну. «Роботи у нас вистачає, адже працює доменна піч № 8 та комплекс розливальних машин, на яких виробляється чушковий чавун тощо, – говорить Євген Віноградов. – Практику переводу фахівців всередині комбінату я вважаю ефективною, адже таким чином ми зберігаємо фахівців та ще й можемо додати їм додаткових знань та навичок, які в життя завжди стануть у нагоді».

Категорії
Наші люди

Підйомні рішення та ще й на коліях

Їх щозміни вирішує машиніст крану на залізничному ходу Михайло Толмаченко. Цього року його роботу відзначили грамотою підприємства.

У залізничному господарстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює багато різноманітної техніки для виконання різних завдань. Одне з них – підйом та пересування великих вантажів. З цим може впоратися великий кран на залізничному ходу. У ЗЦ № 2 таку роботу виконують два крани Takraf EDK 500,  одним із яких і керує Михайло Толмаченко.

Як зазначає наш герой, залізничний кран вважається одним із найскладніших у крановому господарстві. А все тому, що для виконання своїх підйомних завдань йому треба міцно стояти на коліях, розмір яких лише 1520 мм. Коли є можливість «закріпитися», то кран це робить додатковими висувними опорами. Але не всюди така можливість існує, тож у таких випадках машиністу треба керувати технікою так, щоб і вантаж підняти, і на коліях встояти. Наприклад, так відбувається на естакадах бункерів доменних печей.

«Працювати без висувних опор у нашій роботі допускається. Існує спеціальна таблиця вантажів у тоннах, які можна піднімати залежно від вильоту стріли. Наприклад, максимальна вага вантажу у 80 тонн піднімається при вильоту стріли 6,25 метра. Взагалі принцип простий: чим більший виліт стріли, тим меншу вагу можна піднімати. Втримувати рівновагу допомагає досвід. Також я можу скористатися спеціальним крановим прибором безпеки – це спеціальний екран з підключеними датчиками, які контролюють вагу та виліт стріли, і взагалі параметри роботи крана. Ці показники значно допомагають машиністу, – каже Михайло Толмаченко.

Технічний «напарник» Михайла Толмаченка – дизель-електричний кран Takraf EDK 500 німецького виробництва. Історія цього залізничного крану є цікавою. Під час другої світової війни ці марки кранів випускалися для потреб Рейху. А після війни виробництво у якості контрибуції за економічну шкоду передали радянській владі. Завод, де вироблялися крани, залишився у Німеччині, у Східній її частині. Такі крани випускалися до 1990 року. Кран, який «бігає» коліями нашого виробництва, зроблений там наприкінці 1977 року. Незважаючи на солідний вік, він має справжнє сталеве здоров’я і чималі можливості. 

«За допомогою крану ми вантажимо металобрухт, виконуємо підйом рухомого складу (вагонів, тепловозів), великі вузли та агрегати під час ремонтів у різних цехах. Наприклад, газовий затвор у доменному цеху. Крім мене, машиною керують Микола Одайський, Костянтин Панченко, Олег Яременко та Леонід Милов», – сказав Михайло Толмаченко.

Перш ніж почати керувати залізничним краном, Михайло Толмаченко пройшов чималий «залізничний шлях» професійного становлення. Він закінчив політехнічний технікум за спеціальністю «Експлуатація залізничного транспорту». Практику проходив у залізничному цеху № 1 нашого підприємства складачем составів. Як говорить Михайло, ця робота дуже відповідальна, але і дуже важка. Та після служби у збройних силах він знову повернувся сюди працювати. Керівництво одразу відзначило талановитого хлопця. Йому пропонували стати диспетчером і навіть начальником району. Та Михайло не схотів керівних посад. Він, навпаки, прагнув навчитися на машиніста тепловозу. Але не судилося. Як жартує Михайло, у долі були свої плани на нього. Незабаром він перейшов до кранової служби залізничного цеху № 2, де почав опановувати професію машиніста крана у якості помічника (зауважте!) саме цього крану, на якому тепер і працює.

«Мені завжди щастить на гарних людей та сприятливі ситуації, – говорить Михайло. – Так було і тоді, коли я почав вчитися на помічника машиніста крану. Після навчання ще деякий час самостійно керувати краном мені не довіряли. І правильно робили, адже техніка велика, серйозна, потребує дуже дбайливого ставлення до себе.  Одного разу виникла ситуація, коли треба було терміново вивантажити злитки на залізничній дільниці, де неможливо додатково закріпитися крану. Машиніст в цей час кудись відійшов. Я сів у кабіну крана та почав працювати. Машиніст це побачив, оцінив, що я роблю все правильно, і відтоді мені вже повністю довірили керувати технікою. Тоді я вже зміг відчувати кран, знав його технічні характеристики, можливості та набув певного досвіду. А взагалі, якщо новачок сяде за кермо без досвіду, то є великий ризик того, що кран впаде».

Михайлу завжди вдається тримати баланс між вантажем та можливостями його крану. Як він каже, підйомні рішення йому доводиться приймати щозміни. І така робота йому подобається. Та він би хотів передати свої знання та навички молоді, адже саме їм у майбутньому працювати на підприємстві. Він сподівається, що незабаром так і станеться. От тільки б війна скоріше закінчилася!

Категорії
Наші люди

Головна опора в житті – оптимізм

Ця людина впевнена в собі, знає, чого прагне, вміє добре працювати, їздить на роботу велосипедом і на різні життєві ситуації дивиться з оптимізмом. Водій навантажувача управління складського господарства і підготовки виробництва Олександр Баранець отримав цього року найвищу відзнаку підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«І навіщо ті росіяни приперлися на нашу землю? Сьогодні знову вночі майже ніхто не спав. Гупало сильно. Там, де я живу, чомусь найчастіше і ракети над головою свистять, і «шахеди» торохтять. Та як би там не було, зранку я сідаю на велосипед, який 30 років тому купив за дешево, та їду на роботу. Так роблю вже багато років. Це додає мені здоров’я та заряджає енергією на цілий день». З цих слів Олександра Баранця ми розпочали розмову-знайомство з ним.

Працювати на підприємство Олександр прийшов на початку восьмидесятих років минулого століття. Був оператором поста управління на тоді ще блюмінгу № 3. Робота була цікавою, перспективною. Якби не «але»: у 1986 році сталася чорнобильська аварія. І Олександр Баранець став одним із перших, кому довелося ліквідовувати її наслідки.

«Це зараз у військкоматах люди медкомісію проходять, а за радянських часів було по-іншому: зранку визвали до військкомату, а ввечері мене з іншими хлопцями вже везли до Чорнобиля, – розповідає Олександр Баранець. – На місці нас вишукували та запитали, хто знає хімію. Я відповів «ні» і мене одразу забрали, сказали, що зроблять із мене «хіміка» за дві години. З’ясувалося, що я потрапив до наукового центру міністерства оборони атомної енергетики. Назва помпезна, а насправді робота у мене була страшною. Я відбирав проби у рудому лісі, це саме там, де після викиду радіації нічого живого не залишилося, а також навколо самої атомної станції. Іноді було моторошно. Заходиш до хати, а там все так, ніби люди тільки-но її залишили: лежать речі, їжа на столі. А навкруги тиша, навіть комах нема. Таку роботу довелося виконувати 40 діб. В умовах радіації це дуже довго. Це зараз я розумію, що для мене та багатьох інших то теж була своєрідна війна. Багатьох хлопців, які тоді були зі мною, вже немає в живих. Я не знаю, що мені допомогло, напевне оптимізм та бажання жити».

Коли Олександр Баранець повернувся на підприємство, то змінив професію – став водієм вилкового навантажувача в тоді ще цеху підготовки виробництва (зараз цеуправління складського господарства і підготовки виробництва). Ця робота вимагає не лише стовідсоткового володіння технікою, а й уміння ювелірно вправлятися із різними вантажами, наприклад, брикетами із вогнетривкою цеглою для ремонту доменних печей та інших «гарячих» робіт або контейнерів із різною продукцією. Працювати доводиться багато, наприклад, впродовж зміни треба завантажити або вивантажити від 100 до 200 тонн вантажів, та ще й зробити це все акуратно, щоб не пошкодити продукцію. Олександр розповідає, що навчатися цій справі йому довелося майже самотужки. Досвідчені водії показали, як правильно це робиться, і у Баранця все одразу вийшло так, як треба. Окрім того, він добре знається на техніці і може самостійно слідкувати за технічним здоров’ям свого навантажувача.

«Коли мені повідомили, що я отримав звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», то я одразу не повірив в це, – продовжує Олександр Баранець. – З 1981 року я просто сумлінно працюю на підприємстві, намагаюся робити свою справу якісно і вчасно. І мені приємно, що таке ставлення до роботи цінується, це я вже добре знаю зі свого досвіду. За роки роботи мене неодноразово нагороджували: і грамоти давали, і премії. Пам’ятаю, в «лихі» дев’яності роки за браком грошей існував бартер, тоді мене нагородили спортивним костюмом. Гарний був, красивий. Зносив його із задоволенням. Знаком «Честь і гордість» пишаюся. За мене пораділи мої рідні: дружина Вєра, яка теж свого часу працювала кранівницею у нашому підрозділі, та дві мої доньки Людмила та Валентина. Вони теж працюють на підприємстві. До речі, я вже щасливий дідусь, онуку Кирилу 10 років, а онучці Каті – 12. Вони часто розпитують мене про роботу, про підприємство. Хочеться, щоб і вони знайшли свою справу, коли виростуть, щоб робота їм подобалася. Цього бажаю й усій молоді, яка зараз тільки розпочинає своє трудове життя. Головне, щоб нарешті скінчилася ця війна та настала наша перемога».

Категорії
Наші люди

Головний калібрувальник і межі можливого

З початку повномасштабного російського вторгнення кожен з нас мимоволі став хоч трохи воєнним експертом. «Контрнаступ», «дрон», «Леопард» та інші слова увійшли до повсякденного вжитку. Серед таких слів є й «калібр».

Це слово універсальне. Воно часто вживається і в металургії, серед фахівців прокатного виробництва. Є навіть така спеціальність – калібрувальник, без якої неможливо уявити виробництво прокату. Нещодавно головний калібрувальник прокатного департаменту Володимир Найдьонов отримав найвищу нагороду підприємства – звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Після навчання у металургійному технікумі, а потім ще й в інституті, Володимир у 1995-му році прийшов працювати на блюмінг-2  вальцювальником. А за три роки Найдьонову запропонували місце у калібрувальному бюро.

Щоб виготовити прокатну продукцію, треба прокатати нагрітий метал (розкат) між валками прокатних клітей. Метал, проходячи через ці валки, стає все тоншим і тоншим, поки не набуває потрібної форми та товщини. А от який прокат вийде зі стану – арматура, квадрат або кутник – залежить саме від калібру. Калібр – це отвір між струменями валків, крізь який проходить метал. А струмені – це пази, які вирізаються на валках у вальцетокарному цеху. Те, якої форми та розміру мають бути пази на валках кожної кліті, і вирішує калібрувальник. Він створює схему калібрування для кожного виду прокатної продукції. Але не лише це.

«Щоб вийшов прокатний профіль діаметром 40 міліметрів із квадрата 80х80 мм, метал має пройти через сім клітей, – пояснює Володимир. – А щоб отримати катанку діаметром 5 мм із квадрата 150х150 міліметрів знадобиться вже 30 клітей. Кожна кліть має свій калібр, який ми розробляємо, креслимо. А ще калібрувальники розраховують оберти валків за секунду, швидкість руху розкату станом та інші параметри, які необхідні для отримання потрібної споживачеві продукції. Це все разом і є технічною документацією, за якою токарі нарізають струмені, а прокатники налаштовують стан».

Чим професійніше зроблена технічна документація, тим менше треба експериментальних прокаток та переналаштувань,  тобто заощаджуються час та ресурси. Освоєння випуску нового виду продукції – це щоразу виклик для калібрувальника. Впродовж останніх років освоєння нових профілів йшло шаленими темпами, адже конкуренція на ринку металопрокату надзвичайно жорстка і важливий кожен клієнт, що б він не забажав отримати. Наші калібрувальники на чолі з Володимиром Найдьоновим розробили технічну документацію для виготовлення таких специфічних видів, як чотирирядна арматура із серповидними ребрами, і з постійною висотою ребер та багато іншого.

«Інколи доводиться розсувати межі можливого і освоювати профілі, на які наші стани не були розраховані, – усміхається Володимир. – Наприклад, кутник з полицею 63 міліметри на дрібносортному стані № 2, тоді як у проєкті стану є обмеження 20-45 мм. Або нещодавно освоїли катанку діаметром 4,5 та 5 мм у прокатному цеху № 3, хоча проєктна можливість стану становить не менше, ніж 5,5 мм. Це розширило конкурентоспроможність підприємства, додало нових клієнтів. Ненудна у нас робота, маю сказати. Творча».

Володимир Найдьонов – не лише калібрувальник найвищого гатунку, а й лідер у своєму колективі. Він надзвичайно цінує всіх своїх колег, а особливо досвідчених Сергія Темченка та Владислава Брагинця, з якими пропрацював пліч-о-пліч багато років. Натомість Володимира високо цінують у прокатному департаменті.

«Володя протягом багатьох років бездоганно виконує свою роботу як фахівець та керівник, – говорить заступник директора прокатного департаменту Сергій Чумаченко. – Він і його колеги надзвичайно багато зробили для освоєння нових видів продукції і продовжують це робити, незважаючи на війну.  У нас для цього є більше можливостей, тому що зараз прокатні стани не працюють на повну потужність. Лише коли Найдьонов з його командою накреслять усі калібри, прохід металу, починаючи з квадрату 150 і до діаметру 4,5 готової продукції, за справу беруться прокатники. Робота калібрувального бюро надзвичайно цінна для нас. Правильно розроблена документація дають нам стабільні виробничі показники та якісний прокат».

Категорії
Наші люди

Допомагає вчасно варити сталь

Старша маневрова диспетчерка залізничного цеху № 1 Євгенія Гайдамака організовує подачу до конвертерного цеху усіх «інгредієнтів» для приготування сталі: вагони з металобрухтом, доломітами, феросплавами, вапняком тощо. Цього року за сумлінну працю Євгенія отримала вищу відзнаку підприємства – звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Після закінчення Криворізького політехнічного технікуму за спеціальністю «Організація залізничних перевезень» я працювала на одному з гірничих підприємств нашого міста. Була стрілочником, начальником зміни. Тобто залізничну роботу добре вивчила на багатьох її етапах. Але з особливостями металургічного виробництва, його забезпеченням залізничними перевезеннями зовсім не була знайома, – розповідає Євгенія Гайдамака. – Коли прийшла працювати до ЗЦ № 1, мені одразу пощастило з хорошим колективом. Чергові по станції швидко допомогли «влитися» у процес, відчути ритм станції та підприємства і, звичайно, опанувати усі нюанси роботи. Якщо чесно, то спочатку мені було важко, і не лише фізично, а й морально. Ця робота була справжнім викликом для мене. Та згодом, коли я зрозуміла процеси, всю «механіку», стало набагато простіше».

Євгенія працює на станції Стальна. Тут відбуваються залізничні процеси, які допомагають забезпечувати конвертерний цех усім необхідним для виробництва сталі. Формула «Що? Де? Коли?» тут актуальна щозміни. Євгенії треба прийняти завантажені вагони, знати де і яка сировина знаходиться, сформувати, тобто розставити вагони на потрібних коліях, вчасно спрямовувати вантажі до конвертерного цеху. Дотримуватися розкладу в цьому особливо важливо, адже він підлаштований під процес виробництва сталі.

Впродовж зміни на пульт диспетчера надходить багато інформації, яку треба оперативно обробити та використати у роботі. І треба все зробити вчасно і без помилок. Так було і під час, коли Євгенія працювала черговою по станції, і коли вона вже стала маневровим диспетчером. Адже їй вже доводилося обслуговувати не лише конвертери, а й машини безперервного лиття заготовки.

«Звичайно, за зміну витрачаю дуже багато енергії, – продовжує Євгенія. – Відновити її допомагає моя родина. У мене двійко дітей. Донька Лада вже доросла. Свого часу вона цікавилася моєю професією. Колись давно, ще на минулій роботі, вона приходила до мене, бачила, як працює залізниця, задавала багато питань. А оскільки Лада ще змалечку була дуже творчою людиною, то саме творчість і перемогла, донька стала дизайнеркою. А сину Марку 16 років, він навчається у школі, цього року вже у випускному класі. Свій майбутній шлях він ще тільки буде обирати. А ще я дуже люблю тварин, у мене дві собаки – Кая та Пончик та два кота – Жорік і Луна. Тож нудно у мене вдома ніколи не буває (усміхається). Вони мене зустрічають, надають гарного настрою. І взагалі нам разом весело».

Згадує Євгенія Гайдамака і той день, коли отримала звістку про отримання звання «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». За її словами, це стало справжньою несподіванкою для неї, але дуже приємною. Євгенія вважає нагороду заслугою усього колективу, адже роботу станції забезпечують багато фахівців. А ще ця нагорода – привід для саморозвитку. Євгенія вважає, що будь-який успіх треба вдосконалювати. А для цього треба вчитися, розвиватися, цікавитися новим, робити своє життя та роботу кращими.