Категорії
Наші люди

Електрик коксохіму, якому не «до лампочки»

24 лютого стало для Сергія Письменного третім днем роботи на посаді майстра з устаткування КЦ-1. А взагалі він вже 17 років працює на нашому підприємстві. 

Оновлення у кар’єрі у Сергія прийшлося на складний період: третій день вторгнення, навколо розгубленість, у багатьох опускалися руки. Але дозволити собі такого майстер не міг. Вдома на нього чекала родина, на роботі – колеги, яким треба було показати: все під контролем, з усім впораємося, а перемога –лише питання часу.

Сергій розповідає: «І зараз прихожу до цеху і хочу почути, як працює техніка, як гримить, гуркотить, рухається все коксохімічне виробництво. На жаль, поки що цієї робочої музики немає. Але робота в нас є, і це головне. Навіть за апаратами та агрегатами, які зараз перебувають на вимушеному відпочинку, потрібно доглядати. Ми використовуємо цей час, аби ретельно проінспектувати коксовиштовхувачі, дверез’ємні та вуглезавантажувальні машини. Я відповідаю за електричну складову цих велетнів».

Саме велетенськими Сергій сприйняв розміри устаткування коксохіму, коли вперше прийшов до цеху 17 років тому. До цього часу гадав, що цех – це стіни та стеля, а потрапив на відкритий майданчик, де рухалися машини розміром з три- або п’ятиповерхові будинки. Не злякався тоді, впорався. Сьогодні ця витримка та наполегливість допомагають йому у роботі за воєнних умов. Працювати під сиренами непросто. Але Сергій говорить, що в його робочій практиці взагалі легко не буває.

«Ми наче екстрена допомога. Пам’ятаю аварійну ситуацію на трансформаторних підстанціях декілька років тому. Мене тоді вночі підняли. Адже від цих підстанцій живилися всі машини наших коксових батарей, тож довелося і ночувати на роботі. Тесть та теща мені приносили «тормозки», вони теж працювали тоді на заводі.  Додому не пішов, доки не ліквідували небезпечну ситуацію. Я впевнений, що ми можемо впоратися з будь-яким авралом», –  каже Письменний.

Але найскладнішим у своїй роботі майстер вважає не роботу з технікою, а вміння підібрати ключик до кожної людини та змінювати думку інших про… недобросовісних електриків. Колись почув від колег-заводчан: «О, один електрик до тебе вже тут був, йому все «до лампочки». І тоді найкращою подякою для Сергія стали слова тих самих людей: «Сергій, де ти був раніше?». Тепер в них все працює, як швейцарський годинник. Майстер цінує свою робочу репутацію, вона є його візитівкою.

«Сьогодні двоє моїх підлеглих служать у ЗСУ, ми кожного дня працюємо під сиренами, але це наша країна, наш фронт, на якому ми маємо вистояти. Моїм синам подобається майструвати літаки, човни, програмувати, але вже доводилося разом робити «спецкоктейлі», плести сітки. Ми любимо наш Кривий Ріг, із задоволенням ходили на екскурсії містом у мирний час. Чекаю нагоду це все повторити ще не один раз. Усі в моїй родині вірять у сили наших захисників, міць міста і його людей. І ця віра та впевненість у власних силах – для мене найкращі інструменти, які безперечно допоможуть нам не лише вистояти та вберегтися, а й рухатися далі», –  говорить майстер Сергій Письменний.

Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Ольга Гайдукова: «Ми – покоління перших»

Ольга працює акушеркою в поліклініці метвиробництва «Стіл-Сервісу». Напевне, її знають більшість жінок нашого підприємства, адже вона стоїть на варті жіночого здоров’я. Вона завжди приємно посміхається і дуже уважно ставиться до людей.

– Першого жовтня виповниться чотири роки, як я влилася до колективу лікарів нашого медцентру. До цього встигла закінчити Криворізький медичний коледж, попрацювати у першому пологовому будинку, у поліклініці, яку більшість мешканців району Першої дільниці знають, як «Будівельник».

Нам, хто народився 31 рік тому, довелося бути першими у багатьох сферах. Наприклад, ми першими відчули реформу середньої школи. Пам’ятаєте, коли «перестрибували» через клас? У нашому випадку – це був четвертий клас. Також наше покоління першими вже в обов’язковому порядку здавали ЗНО. З отриманими балами без усіляких виснажливих іспитів ми вступали до різних навчальних закладів. З комп’ютером наше покоління, як кажуть, народилося.  Отже, опановувати будь-що нове, бути однією з перших у різних справах – це для мене легко, природно, нормально.

Я завжди хотіла працювати у медцентрі підприємства. Наші поліклініки вони якійсь інші, розумієте. Тут цікаве обладнання, все комп’ютеризоване, чисто, гарно, затишно. А колектив який! І я не перебільшую. Крім того, з підприємством пов’язана уся моя родина – дідусь Олег Гордієнко (а згодом і мій батько Андрій Гордієнко) працювали в ЦРМО-3. Мама Таїсія Петрівна працює токарем у вальцетокарному цеху. 

День Незалежності завжди у моєму житті був святом, по-іншому не було ніколи. Ми збиралися родиною та йшли до парку ім. Мершавцева, до водички, човникової станції. Та цього року день народження незалежності нашої країні відзначимо на роботі, бо триває війна, тут не до веселощів. Але я хочу усім побажати скорішого миру, щастя та, звичайно ж, міцного здоров’я!

Також читайте на сайті про ровесників незалежності Ірину МядінуБогдана Шушпанова та Катерину Литвяк.

Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Ірина Мядіна: «Хочу опановувати нове»

Ірина Мядіна – медична сестра поліклініки МВ «Стіл Сервісу». Вона з посмішкою говорить, що напевне риса допитливості притаманна кожному з людей, народжених у 1991-му, тому їй хочеться все спробувати, всьому навчитися, все, як кажуть, пропустити крізь себе.

– Я ніколи не хотіла йти в медицину. Мріяла стати вчителем, потім перукарем, майстром манікюру. Останні дві професії вже потім успішно опанувала, тож, якщо потрібно, можу навести красу будь-кому. Але на початку (після школи) працювала санітаркою в 11-й міській лікарні. Мене там запримітили і сказали, щоб йшла вчитися до медколеджу. Так я і зробила, і тепер цим дуже задоволена, бо, як виявилося, допомагати людям – це моє покликання. Але роздивлятися навколо – що і чому ще можна навчитися – я не припинила. От тепер, наприклад, хочу опанувати косметологію та ін’єкційну медицину.

Я народилася вже у вільній країні і знаю її саме такою, якою вона є зараз. Дідусь розповідав, як жили люди за радянських часів, з якими складнощами стикалися. Наприклад, слухаєш, наче казку, про величезні черги в магазинах, про пусті полиці там, про дефіцит, про заборону вільно говорити. Хочеться, щоб подібного в нашій історії вже більше ніколи не було.

Нам треба орієнтуватися тільки на все краще та сучасне. А для цього треба вчитися, розвивати себе, відстоювати у різних питаннях свою точку зору. Та перш за все треба очистити нашу землю від ворога, відстояти нашу волю та незалежність. Ми зараз всі, кожен на своєму місці, робимо це, і ми обов’язково переможемо!

Також читайте на сайті про ровесників незалежності Богдана Шушпанова та Катерину Литвяк.

Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Богдан Шушпанов: «Хочу залишити дітям квітучу країну»

Богдан працює аудитором управління технічної підтримки продажів і впровадження нових видів продукції «АрселорМіттал Кривий Ріг».

– Родом я з Алчевська Луганської області. Мій дід працював металургом. У мене ж були дещо інші плани, допоки не прийшов у день відкритих дверей до Донбаського державного технічного університету. Саме на металургійному факультеті мене змогли зацікавити так, що рішення було змінено. Вирішив вчитись на металурга.

У 2013 році я завершив навчання, отримав диплом, пішов працювати на Краматорський завод феросплавів. А потім почалося… Місто обстрілювали, тому ми з дружиною переїхали до спокійнішого рідного Алчевську. Я працював у доменному цеху на тамтешньому металургійному комбінаті. У відпустку ми поїхали до Одеси, де я дізнався про вакансії в «АрселорМіттал» у Кривому Розі. Послав резюме і потрапив у Кривий Ріг.

Тут я починав розливальником сталі, і мені це подобалось. Але коли народилась донька, стало важко працювати в зміну, хотілось висипатись, допомагати дружині – і я змінив місце. Ми працюємо над отриманням сертифікатів, які дозволяють продавати нашу продукцію в різних країнах, на різних материках. Робота дуже подобається: тут я спілкуюсь з цікавими розумними людьми, постійно розвиваюсь.

Мені подобається це місто, подобається жити в Україні. Тут належний рівень культури у багатьох сферах. Взяти хоча б культуру керування авто. Більшість водіїв дотримуються правил, ввічливі, мені є з чим порівнювати. У нас багато гарних місць. Наприклад, Запоріжжя. Я проходив практику на «Запоріжсталі», часто гуляв прекрасним проспектом Металургів, якщо не помиляюсь – це найдовша вулиця в Європі. Класно було відпочивати на Хортиці. У юності декілька разів був у мальовничому Святогірську. Сіверський Донець, крейдяні гори, ліси. Але найбільше запала в душу Одеса з її морем, прекрасним центром, загадковими катакомбами. Є мрія купити там житло і оселитись, як вийду на пенсію.

А от що не подобається – корупція. Кожен з нас хоче залишити нашим дітям квітучу заможну країну. Тож ми всі повинні почати з себе. Перестати давати хабарі у лікарні, в органах влади, інспектору на дорозі. Звичайно, в одну мить це корупцію не зупинить, але удар по ній буде відчутним. Зробімо ж це заради наших дітей!

Категорії
Наші люди

Ровесники незалежності. Катерина Литвяк: «Ми – на одній хвилі»

За даними Управління статистики, впродовж 1991 року на території України народилося майже 631 тисяча дітей. Цьогоріч їм вже виповнилося або виповнюється 31 рік. Вони – вже дорослі люди, які отримали освіту, стали фахівцями у різних галузях, деякі зробили кар’єру. Здається, вони нічим не відрізняються від інших людей. Та тут є своє «але» – усіх їх об’єднує те, що народились вони у рік здобуття Україною своєї Незалежності. Хто ж вони, ровесники Незалежності? З деякими «Металург» зустрівся особисто. 

Катерині Литвяк, тунельниці коксохімічного виробництва, незабаром виповниться 31. Вона, як і більшість наших українських дівчат, рішуча, відверта, міцна та тендітна водночас.

– П’ять років тому я прийшла працевлаштовуватись на коксохім тунельницею. Тоді навіть не уявляла, що буду працювати практично під самісінькими гарячими коксовими печами. Я взагалі-то перекладач за освітою, а сьогодні майже досконало знаю будову та  режим обігрівання коксових печей. Я перевіряю стан газопідвідної  та газовідвідної арматури в тунелях коксових батарей. У нас всіх в колективі є спільне – усі вміють працювати з повною віддачою, швидко справляються з «гарячими» ситуаціями та люблять рідне підприємство, місто, країну.

24 лютого цього року я мала зареєструвати покупку своєї власної квартири. Але війна перекреслила це. Тому найперше, що планую зробити після перемоги – це нарешті відзначити новосілля в новій оселі, адже після тридцяти життя тільки починається!

Цей рік багато чого змінив в житті. Я по-іншому почала дивитися на деякі речі, відійшли кудись поняття буденності та звичайності. Ось, наприклад, вишиванка, яка висіла у шафі як звичайне вбрання, раптово перетворилася на символ незламності та одяг, який єднає, захищає та оберігає. А хлопці, які були звичайними колегами по цеху, пішли в ЗСУ та перетворилися на справжніх героїв, яким немає рівних у найкрутіших бойовиках.

А ще в мене є син. І я дуже хочу, щоб він зростав саме в моїй рідній країні, де незалежність – то воля та право вибору. Ось що я ціную найбільше. І якщо раніше про це якось не думала, то зараз відчуваю  кожною клітинкою тіла та душі. Я хочу жити в тій країні, де я хочу. Я хочу мати право самій вирішувати її та свою долю. Я хочу будувати своє майбутнє у по-справжньому вільній країні. Мені стільки ж років, як і нашій державі. Ми ровесниці, я це відчуваю ментально, тому в нас спільні бажання. Ми – на одній хвилі. Цей День незалежності ми будемо відзначати по-іншому, без парадів та урочистостей. Але впевнена, що будуть перемоги, звісно ж, і в цей день. Саме це буде найкращим для мене святковим подарунком. 

Категорії
Наші люди

Нитка, голка й бісер: мода з українським корінням від Наталі Гарізан

«Дівчино! На вас така цікава вишиванка, орнамент аж переливається! Де купували? Невже зробили самі?» Такі вигуки фахівець з навчання персоналу «АрселорМіттал Кривий Ріг» Наталя Гарізан чує часто, варто їй лише вбратися у власноруч вишитий бісером одяг.

Наталя жартує, що одразу відчуває «своїх», коли часто задивляється на людей у вишиванках. «Вишиванка – особливий одяг для кожного українця. Та коли на ньому вишивка бісером, це привертає увагу завжди. Звичайно, мені приємно чути компліменти, але справа зовсім не в них. Коли я вбираюся у вишиванку, у мене  з’являється якесь особливе відчуття – єдності з нашими українськими традиціями, культурою, родовою пам’яттю, якщо так високо можна сказати. А ще я отримую додаткову впевненість у собі. І я дуже пишаюся тим, що один із видів вишитої краси я можу робити власноруч», – з усмішкою каже Наталя.

Історики стверджують, що вишивкою свій одяг люди прикрашали ще за часів пізнього неоліту. Біля села Мізин на Чернігівщині археологи знайшли залишки лляних сорочок із вишивкою. Оздоблений стародавнім орнаментом одяг був знайдений і під час розкопок могили знатної сарматки у Миколаївській області. Мати гетьмана Мазепи черниця Марія-Магдалина теж любила вишивати. Її роботи знайшли у Києво-Печерській лаврі. Вчені дослідили, що у давнину вишивальниці знали до 150 видів технік оздоблення. А з середини 17-го століття майстрині почали використовувати у вишивці стеклярус – кольоровий скляний бісер.

Про такі цікаві факти з історії свого захоплення Наталя Гарізан дізналася, вже коли почала сама опановувати це мистецтво. Вишивкою бісером вона захопилася п’ять років тому, коли побачила і була вражена речами, які вишила однокласниця її брата Інна Душинова. До речі, брат Наталії Валерій Кольчус працює вогнетривником у «Стіл Сервісі». Сукні, сорочки, спідниці, рушники з орнаментом з бісеру так вразили Наталю, що дівчина захотіла і сама спробувати. А оскільки людина вона цілеспрямована і намагається завжди досягати поставлених цілей, то відкладати в довгий ящик опанування нової справи не стала. Подруга допомогла з інструментами, вибором орнаменту, потрібного бісеру, поділилася секретами техніки вишивання – і робота закипіла.

Наталя зізнається, що виходило не все одразу. Було і фізично важко: від напруги боліли спина та шия. Але відступати вона не збиралася. Потроху почали з’являтися потрібні навички, а з ними народжувалися одна вишиванка за іншою, а ще рушники, ікони. До речі, перед створенням ікони обов’язково треба помолитися,  так навчили майстрині із Західної України.

«Люди, як займаються будь-якою творчістю, мене зрозуміють – до улюбленої справи завжди аж тягне. Коли починаєш працювати, то заспокоюєшся, все неначе одразу стає на свої місця», – продовжує Наталя Гарізан.

Зазвичай, Наталя вишиває 2-3 години на день. Загалом, на створення виробу у неї йде від двох тижнів (якщо щось невеличке) до трьох місяців, якщо вишиває, наприклад, сукню або ікону.

«При створенні вишивки треба багато терпіння, витримки і… добрий зір, адже намистинки малесенькі та ще й блискучі, – каже Наталя. – А ще важливо, щоб під час роботи думки були лише позитивні, бо майстриня своєю енергію заряджає і вишиті роботи – на успіх, вдачу, добробут, здоров’я. Саме цього я всім і бажаю!»