Він довго чекав, затамувавши подих. І ось ідеальний момент! Вказівний палець м’яко тисне на спуск. Лунає тріскотлива серія. Влучив! Ще кілька чудових кадрів з херсонським птаством летять у колекцію світлин нашого працівника Євгенія Шидловського.
До війни Женя керував тепловозом. Машиністом він став більше десятка років тому. А прийшов на комбінат у 2007 році помічником машиніста у залізничний цех № 2. Його велетень вагою 80 тонн возив гарячі сталеві злитки. Євгеній ставився до залізного друга з повагою, майже з любов’ю. А той віддячував справною роботою. Але почалася війна. Машиніст взяв до рук зброю. І не забув взяти з собою улюблену фотокамеру. Його військова частина несе службу на Херсонському напрямку. А у перервах між боями, облаштуванням позицій та військовою підготовкою Женя займається улюбленою справою – фотографує чарівну українську природу. Пейзажі, фотополювання та макрозйомка – ось його улюблені напрямки.
– Я давно вже завзятий турист, – розповідає Євген Шидловський. – Починав з Кривого Рогу та його околиць. Гарне у нас місто! Прекрасні люди, чудові промислові пейзажі. А тільки-но вийдеш за околицю – безмежні степи, широкі поля, мальовничі річкові долини. Приємно згадувати екскурсії з нашим найкращим туристичним гідом Володимиром Казаковим. Надзвичайно мальовнича наша річка Саксагань, якою ми не раз сплавлялися на байдарках. Дуже люблю Іскрівське водосховище, Величну долину Інгульця. Люблю Україну! Подорожував я і Карпатами. Чорногора, Свидовець – красиві пасма гір. І скрізь зі мною була фотокамера. А які чудові краєвиди на Кіпрі! Ми були там у квітні. Уявляєте: у горах сніг, а на узбережжі – літо! Але вважаю, що найкращі свої фото я зробив вже у ЗСУ.
Женя має талант – бачити красу скрізь, де буває. Бачити і зберігати у своїх світлинах. Його друзі-бійці часто дивуються, розглядаючи фото: «І де ти таку красу знайшов? Ми ж поруч були, але не помітили». Наш герой вважає, що з почуттям краси мало народитися. Його треба розвивати у собі. Саме це він робив під час походів і продовжує під час служби. Хоче, щоб прекрасне навколо вмів бачити і його син Єгор. Хлопчикові зараз дванадцять. Він побував з татком у багатьох походах.
– Щоправда, перше знайомство з туристичним життям справило на Єгора не дуже позитивне враження, – згадує Євгеній. – Я взяв його з собою на туристичний зліт до Мигії. Під час сплаву на катамаранах він намочив одяг. Ще й приз не виборов, лише грамоту. Розчарувався. Але потім протягом року запитував, коли поїдемо ще. З того часу Єгор живе подорожами. Чекає, коли я повернусь з перемогою, і ми знову подамося у мандри.
На світлинах воїна-митця – феєричні світанки, барвисті луки, граціозні олені, чудернацькі комахи, ніби під мікроскопом, різноманіття українського птаства… Та що там розповідати, дивіться самі.
Керівник залізничного цеху № 1 поділився досвідом у царині безпеки на залізниці.
Виконуючий обов’язки ЗЦ-1 Володимир Перець зараз керує підрозділом, без якого робота нашого підприємства була б неможливою. ЗЦ-1 перевозить сталь, чавун, прокат та багато іншого. Залізничні перевезення – це дуже небезпечна робота. Володимир відповідає не лише за ефективну роботу цеху, а й за життя та здоров’я кожного співробітника.
А перші свої знання та навички безпечної поведінки на залізниці Володимир Перець отримав у дитинстві. «Через село, де я виріс, проходить залізнична гілка, – згадує він. – Тож про те, що не можна наближатися до колії і переходити її, я чув скільки себе пам’ятаю. Першими моїми вчителями з охорони праці (хоча я тоді не знав, що вона так називається) були батьки, а згодом – вчителі. На залізницю ми все ж ходили, але ближче ніж на 50 метрів до колії не наближалися. Були 1990-ті, смачненького перепадало нечасто. А старші хлопці казали, якщо помахати машиністові, то кине щось смачненьке. Жодного разу не кидали, мабуть, тому, що махали здалеку».
Володимир згадує, як дивився на машиністів знизу вгору. Вони були для хлопчаків майже богами! Керували величезними залізними монстрами. Тоді Володя вирішив, що обов’язково стане машиністом. Тож на машиніста і вирішив вчитися. Але у технікумі йому запропонували піти вчитись на працівника служби руху. Саме з них частіше за все виходять керівники-залізничники. І хлопець погодився. «У технікумі давали фундаментальні знання з безпеки на залізниці. Це був один з найважливіших предметів, питали строго. Мені ці знання дуже згодилися з першого ж дня, як пішов працювати монтером колії на Криворізький залізорудний комбінат. А за кілька років став керівником, і мені треба було самому вчити людей і контролювати виконання правил».
У 2017 році Володимир Перець прийшов працювати в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Спочатку складачем поїздів, потім виконував обов’язки диспетчера, а далі став в.о. начальника одного із залізничних районів. Згодом йому запропонували посаду начальника зміни. А коли начальник ЗЦ-1 пішов захищати Україну, Володимир став виконувати його обов’язки. «Організувати ефективну роботу цеху – надважливе завдання, – розповідає він. – Але ще важливіше, щоб усі працівники поверталися додому без травм. На нашому підприємстві більше 20 залізничних станцій. Кожна з них має технічно-розпорядний акт – основний документ, який регламентує роботу станції та містить правила безпечного перебування у зоні руху поїздів».
Щоранку Володимир Перець разом із заступниками, диспетчерами, начальниками районів планують роботу цеху, і питання безпеки – першочергові. Контроль за виконанням правил здійснюють керівники цеху, станцій, районів, а також ревізори безпеки руху. «Контролюємо прискіпливо, – говорить Володимир. – Але не караємо направо й наліво. Кожне порушення розбираємо окремо. Намагаємося докопатись до причин. І якщо порушення ненавмисне, якщо людина усвідомила й обіцяє не повторювати, то обходимося розмовою. Але якщо порушення свідоме і вже не вперше, тоді інша справа».
Я попросив Володимира дати основні поради, як не отримати травму на залізниці, і не лише на підприємстві, а взагалі. Він охоче погодився поділитися досвідом:
– Завжди пам’ятайте, що залізниця – зона підвищеної небезпеки.
– Сідайте у вагон лише з обладнаних платформ.
– Не ходіть коліями, переходьте їх лише у дозволених місцях, подивившись, чи немає у полі зору поїзда, який рухається.
– Не користуйтеся навушниками на залізниці, бо можна не почути сигналу машиніста про те, що починається або продовжується рух поїзда.
– Не переходьте колії в капюшоні, бо це в рази звужує поле зору.
– Будьте максимально уважними на станціях, вокзалах, біля колій.
Неговіркий, спокійний та досвідчений майстер зварної справи електрозварник Руслан Бортюк– справжня гордість цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу. Йому довіряють найскладніші замовлення, і він лускає їх, наче горішки, говорять у цеху. У цьому році електрозварника нагороджено званням «Честь та гордість ЛМЗ».
Багато років тому вибір Руслана припав на професію електрозварника. І не те щоб це була мрія всього його життя, та з роками виявилося, що це була його доля.
«Коли я починав вчитися на зварника, то навіть не уявляв, чим буду займатися, – говорить Руслан Бортюк. – Для мене це було, наче плисти за течією. Пішов туди, куди й більшість хлопців йшли навчатись. А тепер розумію, що це саме моя справа. Нелегка, відповідальна, але моя, бо вона мені до душі».
Аби стати досвідченим зварником, треба працювати роками. А коли ти отримаєш персональне клеймо (твій власний особистий знак – підтвердження найвищого рівня майстерності), то маєш право вважати себе справжнім віртуозом у цій справі. Деякі зварні з’єднання взагалі може виконувати лише зварник з клеймом.
«За ці роки я працював над багатьма різними замовленнями. Ось зараз, наприклад, ми виготовляємо борти для коксовозу, який збираємо практично з нуля. Раніше зварював підкранові та кранові балки, ротори – асортимент чималий. Зварювати доводиться інколи сидячі, інколи лежачі, під різними кутами нахилу, на висоті, але це мене й тримає у формі, – усміхається Руслан. – Професія зварника вимагає певної фізичної сили та витривалості, гостроти зору та тонкого сприйняття кольорів, гнучкості та рухливості рук, ніг і усього тіла, гарного вестибулярного апарата. Ти маєш бути у формі і завжди дотримуватися норм та правил охорони праці, адже легковажності зварювання точно не вибачає».
Фахівці говорять, що електрозварник повинен мати розвинену просторову увагу та технічне мислення, бути врівноваженим та прискіпливим до дрібниць. Це все наче списано з Руслана Бортюка, говорять у цеху. Його наче нічим й не проймеш, доля його не зігне.
«Зараз нам всім працювати складніше. Але ми в цехах, а хлопці – на передовій. Вони нас захищають, незважаючи ні на що. Ми не можемо їх підвести, кожен з нас повинен викладатися на повну на своєму фронті, я постійно говорю це своїм синам, – розповідає Руслан. – Моя відзнака «Честь та гордість «ЛМЗ» – це відзнака моїх колег по цеху та колег-захисників теж. Вірю, що з кожним роком майстрів та віртуозів в цехах буде все більше та більше. Тільки скоріше б ми здобули Перемогу і хлопці повернулися додому та на рідний завод».
Сталевар фасонно-чавуноливарного цеху ЛМЗ Максим Шелест вже 23 роки працює в цеху. Але знайомство з цим гарячим місцем сталося набагато раніше, адже ФЧЛЦ – це практично родинне гніздо сім’ї сталевара.
Коли Максим отримав нагороду «Честь та гордість ЛМЗ», то одразу зазначив, що це не лише його особисте визнання, а й всієї його родини. В цеху 33 роки пропрацював обрубником його батько – Віктор Михайлович Філякін, а мати – Тетяна Володимирівна Шелест – понад 30 років працювала стропальницею та комірником. Тож Максим ще дитиною бував у цеху (тоді таке було можливим), знав, чим живе цех, які люди працюють у ньому. І хоча вивчився хлопець на шахтаря, та доля його все ж привела до рідного цеху. Починав він зі слюсаря-ремонтника, потім став підручним сталевара, а згодом – керманичом печі.
«Ми розливаємо чавун та кольорове лиття для виготовлення запчастин, які необхідні для ремонту та нормального функціонування складного промислового обладнання основних та допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», – каже сталевар. – Ось зараз виливаємо молольні кулі для гірничого департаменту. Біля печі гаряче, спека ще та, адже в середині печі до 1400-1500 градусів! Тому коли надворі навіть +30 – ми охолоджуємося. Сталевар у нашому цеху – це кухар чавунного «борщу», адже, як і у повареній книзі, ти повинен дотримуватися кількості та якості усіх складових рецепту. Тому сталевар має добре знатися на математиці, хімії, знати склад різних марок чавуну та сталі. Я вважаю свою професію творчою, адже кожна виливка має свій особистий рецепт. Нова продукція – новий виклик. Мені до вподоби таке різноманіття, бо так мозок не старіє та постійно розвивається».
Максим – загартована людина, і це не лише через важку професію та нелегку щоденну працю. Є у ньому щось таке міцне і надійне, що одразу відчувається, коли ти поряд. Можливо, тому в людях сталевар найбільше цінує витримку, здатність завжди прийти на допомогу та чуйність. Навіть з початком повномасштабного вторгнення Максим з родиною ухвалили рішення залишатися у Кривому Розі та працювати тут, на своєму фронті. Спочатку разом з колегами з цеху майстрували лавки для бомбосховищ заводу, будували, копали, носили, возили, донатили. А по вихідним він їздив (та продовжує це робити зараз) до Миколаївської області до рідних та їхніх сусідів, аби допомогти, привезти продукти та дефіцитні ліки.
«Мене дуже радує, що сьогодні все більше лунає української мови навіть у цехах нашого заводу, – розповідає Максим Шелест. – Ми, може, й говоримо суржиком, але українським суржиком, поступово таки освоюємо рідну мову. Це – наша зброя, наша самоідентифікація. Мені хочеться, щоб вже дуже скоро українською заговорив наш Крим. Я люблю цей куточок України. Одразу після Перемоги планую похід на Ай-Петрі, адже Говерлу підкорив позаминулого року, тепер на черзі Кримські гори. Вірю в нашу Перемогу і чекаю на повернення наших героїчних хлопців, тому що спеку біля гарячої печі легше витримувати у добрій компанії».
Ким мала стати дівчинка з геологічної родини, з дитинства закохана у каміння і чия сім’я зберігала чудову колекцію мінералів? Для головногогеолога гірничого департаменту Ірини Хівренко відповідь очевидна – геологом. Бо все це саме про неї.
«Мій батько працював геологом у «Кривбаспроєкті», мати була хіміком-збагачувальником, тому в родині дуже багато говорилося про мінерали, поклади, геологію, – розповідає Ірина. – Я була закохана у професію геолога з дитинства. Та й зараз свого життя без цього не уявляю. Вважаю свою професію творчою, бо вона поєднує декілька дисциплін та наук: природознавство, фізику, хімію, математику, креслення, а зараз і знання комп’ютерних спеціалізованих програм. Колись мій батько казав, що найкращі геологи (всупереч традиційному уявленню) – це жінки. Тільки вони здатні так просторово мислити, вміють проаналізувати великий масив даних та підготувати прогноз щодо, як у моєму випадку, наприклад, рудного тіла та якості корисних копалин, які ми видобуваємо».
У травні Ірина Хівренко відзначила своє 60-річчя. Вже шість років Ірина обіймає посаду головного геолога гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А от із кар’єрами та шахтними скарбами нашого підприємства знайома набагато раніше, адже прийшла працювати до тоді ще Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату одразу після інституту. Як і 38 років тому в неї й зараз палають очі, коли вона розпочинає розповідати про унікальні родовища корисних копалин, що розробляє наше підприємство, та про те, які люди працюють поряд з нею.
«Наші геологи бувають скрізь: у шахтах та кар’єрах ми відбираємо проби породи і здаємо на аналіз із визначення магнітного та загального заліза, відбираємо проби води та контролюємо хімічний склад підземних вод, – говорить Ірина Хівренко. – До нас надходять безліч даних, на основі яких ми, як гірничі «синоптики», складаємо прогноз щодо форми рудного тіла та якості корисних копалин, з якими потім працюватимуть гірники. Це велика відповідальність, бо ми, наче сапери, не маємо право на помилку. Від наших прогнозів залежить успішність та результативність праці сотень людей у кар’єрах, шахтах, на дробильних та рудозбагачувальних фабриках».
З кожною хвилиною розмови Ірина розкривається не лише як керівник, очільник геологічної служби, а як надзвичайно талановита людина з багатим духовним світом.
«Якби я не стала геологом, то напевне була б мистецтвознавцем, адже в цих професіях дуже багато спільного, – продовжує Ірина. – Обидві потребують вміння аналізувати, обробляти інформацію, обидві творчі та багатогранні. Мене захоплює мистецтво! Тим більше, що моя родина була не лише «геологічною», а ще й творчою. Моя бабуся була майстринею вишивки, шила та вишивала моя мати. Та й я кожну вільну хвилину використовую, щоб взятися за голку та поринути у дивовижний світ фантазії. А бісер (усміхається) мені нагадує камінці, тож і тут без геології не обійшлося. Вишивка мене заспокоює. Коли почалася активна фаза війни, я замовила собі матеріал для морського пейзажу, який вишиваю бісером. Велика картина, щоб на всю війну вистачило цього заспокійливого. І ось вже на три чверті картина вишита, тож сподіваюсь, що Перемога України вже є близькою».
Своє 60-річчя Ірина сприйняла лише як чергову календарну дату, адже від віку, говорить вона, взяла лише мудрість та стала ще більш терплячою та уважною до людей. А от всередині досі живе весела та відважна дівчинка. Тому зараз їй до вподоби мандрувати Карпатськими горами (нещодавно був похід на Говерлу), радіти весняним конваліям та прекрасній музиці.
«Нас всіх дуже змінила ця війна, – говорить Ірина. – Ми навчилися цінувати миттєвості, радіти кожному дню, кожній усмішці близьких людей. Мені в житті завжди щастило на хороших людей. В житті вистачає різних моментів, на жаль, не завжди позитивних. Тож давайте самі станемо джерелом позитиву і тоді нам усім буде світліше і тепліше. Вірте, як би нам важко не було, а Перемога таки буде за нами!»
На початку війни електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування агломераційного цеху № 3 Сергій Залозний добровольцем пішов захищати Україну. Свій перший бойовий досвід він отримав під час захисту рідного міста Кривого Рогу, а згодом брав участь у визволенні міст: Байрак, Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, захищав кордон держави під Бєлгородом, відбивав атаки ворога на Лиманському напрямку під Кремінною.
Зараз Сергій Іванович демобілізувався і повернувся працювати до АЦ № 3. Справа в тому, що йому вже за 60 років, і саме через це на початку війни його не хотіли брати до лав збройних сил. Але Сергій Залозний не здавався і продовжував штурмувати військкомат. І врешті-решт він попав служити до Сил Спеціальних Операцій (ССО) в першу окрему бригаду спеціального призначення імені Івана Богуна в батальйон «Дике поле», де став старшим навідником гранатометного взводу з позивним Дід.
«Дідом мене називали в цеху, тому вирішив нічого не міняти. «Хоча який я дід, я вже прадід! Маю одного правнука, четверо онуків та двійко дітей, – з гордістю говорить Сергій Залозний. – Саме на захист родини, а також звільнення України я й вирішив піти до лав ЗСУ. Не зміг всидіти вдома, коли ворог прийшов до нас. Взагалі я не публічна людина, але хочу, щоб люди знали про військові будні наших українських захисників, серед яких – звичайні українці та патріоти».
Бійся Бога та пацанів з Кривого Рога
Цей крилатий вислів одразу згадався, коли Сергій Залозний почав розповідати про свій перший у житті бій-штурм. Він стався в селі Іванівка біля Кривого Рогу. Саме там засіли росіяни і обстрілювали Ганнівку, Шестерню, Заградівку і дотягувались ракетами до Кривбасу. В батальйоні всі «пацани» були з Кривбасу. В більшості – не обстріляні молоді хлопці, для яких ця серйозна операція була першою в житті.
«У нашому підрозділі тоді були тільки автомати, десять підствольних гранатометів та три ручних гранатомети, – згадує Сергій Іванович. – На той час жоден з нас не мав досвіду штурмових операцій (окрім нашого командира), але ні в кого навіть думки не виникало залишитись і не піти в бій. Ввечері нас вишикував командир та повідомив, що зранку буде розвідка боєм, потрібні 15 добровольців (ризики такої вилазки всі добре розуміли). Я зробив крок вперед і став одним з них. Ще затемно до околиць Іванівки ми під’зжали двома групами. Перша машина попала в ворожу засідку. На щастя в авто не поцілили з гранатомета, граната розірвалась поряд і усі залишилися живими. Але з’явилася така лють! Хлопці швидко покарали ворога. Підтягнулась друга група і почався бій. Для рашистів це було несподіванкою, а хлопці так захопились боєм (був такий вибух адреналіну), що замість розвідки боєм ми зачистили від ворогів половину села. І штурм зупинили тільки тоді, коли патронів майже не залишилось. Наступного дня підійшла інша частина батальйону і ми дочистили Іванівку.
Як потім виявилося, «пацани» з Кривбасу без артпідготовки з одними автоматами вибили з Іванівки бійців якутського підрозділу спеціального призначення «Білий ведмідь» (це було написано на шевронах трупів загарбників). Ми захопили багато ворожої техніки: вісім БМП, дві броньовані машини «Тигр». Першого ж дня за російськими пораненими і командирами, для їх евакуації, прилетів вертоліт МІ-8. Сісти він сів, а от злетіти вже не зміг, ми постаралися – назавжди його приземлили».
Серед трофеїв – російський пайок
Ми – «нє братья»
Наш герой із захопленням говорить про мужність наших хлопців. Але у бою за Іванівку Діду дуже запам’яталася тендітна дівчина-медик із позивним Багіра. Вночі на собі вона витягнула пораненого бійця – міцного великого чоловіка вдвічі більшого за неї, адже наші ніколи не кидають своїх, ні поранених, ні вбитих.
У росіян все навпаки. Коли наші хлопці влаштовують їм черговий гарячий прийом, і вони відступають, залишаючи на полі бою поранених, ті волають про допомогу. Але росіяни не допомагають своїм пораненим, вони добивають їх та залишають тіла лежати напризволяще.
Волохатий друг Мишко
Ця історія сталася із Сергієм Залозним у місті Лиман. Бійці батальйону були виснажені 15-годинним важким переїздом з Бєлгородського кордону до Лиману на Луганщині. Колона зупинилась і бійці розселялися у порожніх покинутих хатах. У двір одного з них з побратимами зайшов і Сергій Іванович. А там їх зустрів велетенський собака розміром з теля. «Обережно, це кавказець. Не простягай до нього руку, відкусить за секунду, бо він слухається лише тільки свого господаря», – сказав один з бійців.
Натомість Сергій Залозний закинув автомат за спину, обережно підійшов до собаки і одразу назвав його Мишком. І справді великий, приблизно 90 кілограмів ваги, волохатий собака дійсно нагадував ведмедя. Пес ретельно обнюхав руку Сергія, а потім, на знак довіри, лизнув її. «Ну, все, тепер він обрав тебе за господаря, забери його, нехай не заважає нам заносити речі до хати», – пожартували побратими. А Мишка Сергій покормив та приголубив. З того часу вона стали друзями.
Сергій Залозний та Мишко
«Того ж дня командир мені дав завдання розшукати командирів рот і передати наказ, щоб підготували людей на наступний день до «бойового чергування на нулю (лінія зіткнення, оборони), – продовжує Сергій Іванович. – Мишко, як завжди, був зі мною. Виконавши завдання я повертався до оселі, де ми зупинилися. Сутеніло, а мені треба було обходити галявину. Вирішив піти навпростець. Зробив кілька кроків, а Мишко як загарчить і став хапати мене за ногу. Така поведінка не була йому притаманна, тож я подумав, тут щось не так. Дістав ліхтарик та спрямував світло собі під ноги. На стежці виявилась міна-розтяжка, яку нам залишили росіяни. Ще крок і вибуху було б не уникнути. Виявляється, собака мене врятував. Про міну я доповів командиру, її знешкодили, а Мишко став улюбленцем бійців. Кожен намагався його підгодувати смачненьким. А він і не відмовлявся».
Наступного дня до підрозділу приїхали волонтери з речами для бійців. Вони теж швидко потоваришували з Мишком, бо його було важко не помітити і не полюбити. Коли бусик розвантажили і четверо волонтерів почали збиратися їхати назад, виявилося, що Мишко заліз до автомобіля, поклав свою велику голову на лапи і не збирався нікуди виходити. «Що ж, мабуть прийшов час прощатися, там, де не стріляють, собаці буде краще. Тепер він вас, волонтерів, буде охороняти», – сказав Сергій Іванович і попрощався з чотирилапим другом.
Згодом ті слова стали пророчими. По дорозі назад автомобіль волонтерів зупинився на узбіччі. А там була міна (росіяни дуже полюбляють мінувати край доріг). Від вибуху бусик відкинуло у канаву та перекинуло. Волонтери отримали травми та втратили свідомість.
Мишка теж поранило, але йому вдалося вилізти із автомобіля. Крім того, він повитягував із машини усіх людей. А бусик відразу вибухнув. Свідки кажуть, що собака потім вийшов на дорогу і кидався під колеса машин – щоб зупинити їх. А коли люди виходили, він тягнув їх до поранених волонтерів. Так він врятував цих людей.
«У цієї історії щасливий кінець, – сказав Сергій Залозний. – Зараз з Мишком все гаразд, його підлікували і в нього є господарі, які його дуже люблять. А я зрозумів, що Мишко не шукав на війні собі нового господаря, він шукав людину, якій знадобиться його допомога. На війні в екстремальних ситуаціях відкриваються надзвичайні риси не лише у людей, а й у тварин. І це тільки одна історія з війни, а скільки є інших, яких треба писати завжди начисто, без чернетки, бо переписати ніколи не вийде».
