Категорії
Наші люди

«Дизайнера» сталевих деталей надихають квіти

За посадою інженера-конструктора Ливарно-механічного заводу Ірину Буртову з перших хвилин знайомства хочеться назвати саме дизайнером. Адже вона так поетично та захоплено говорить про складні виробничі завдання, про креслення далеко не «художніх» промислових деталей.

Так говорити може лише людина, яка закохана у свою справу. 14 років Ірина працює інженером-конструктором. А з підприємством її пов’язала доля набагато раніше, коли дівчина одразу після школи прийшла на завод і почала працювати верстатником.

«Моя мати працювала на комбінаті в управлінні головного механіка, тому коли постало питання про пошук мого першого робочого міста, варіантів не було – завод. І я ніколи про це не пожалкувала, – говорить Ірина Буртова. – Хоча побачена вперше дев’ята доменна піч (а саме звідти я починала) мене просто приголомшила! Потім працювала технологом, а коли з’явилася можливість перейти на посаду інженера-конструктора, то не вагалася, бо відчувала та розуміла, що це моє. Тим більше, що в дитинстві я мріяла стати дизайнером одягу, а тут стала «дизайнером» деталей».

Микола Нікіфоров, головний конструктор ЛМЗ розповідає, що вперше зустрівся з Іриною на конкурсі профмайстерності молодих конструкторів. Дівчина посіла друге місце, але вже тоді можна було помітити її потенціал. «Сьогодні в нашій конструкторській команді – це провідний гравець. Ірина – універсал, вона здатна швидко та якісно впоратися з найскладнішим завданням. І це людина, яка не підведе у найскрутніші часи. Ось і зараз вона залишилися єдиною з трьох наших конструкторів з лиття, бо її колеги не повернулися з вимушеної еміграції. Я розумію, зараз війна, їй як жінці непросто. Але вона тримається гідно, ще й для інших є прикладом».

Сьогодні в професійному портфоліо конструкторки є не одна сотня виконаних завдань. Креслення найпростішої деталі може зайняти 20 хвилин, а інколи доводиться витратити на найскладніші завдання й тиждень. Адже бути конструктором – це не просто сидіти за столом та за допомогою комп’ютерних програм креслити. Все набагато складніше, хоча, на жаль, «залаштунки» професії залишаються «за кадром». Все починається з цеху, який замовив деталь, бо потрібно на власні очі побачити, що це і як воно працює, що конкретно бажає замовник. Варто перевірити та виміряти відповідні параметри, потім створити 3D модель, потім креслення – і все це з ювелірною точністю. Адже похибка конструктора у долі міліметру може вартувати годин праці декількох спеціалістів та затримки роботи цеху.

«Народження» деталі – це справжнє диво і велика відповідальність. І воно починається з чистого аркушу та рук конструктора, – говорить головний конструктор ЛМЗ Микола Нікіфоров. – Саме від якості креслення залежить уся подальша доля деталі, праця інших людей. Погане креслення, наче погане тісто – нічого з нього не зліпиш потім. Тому так цінуються на заводі професіонали, як Ірина Буртова».

«Я звичайна людина. Звісно, мені зараз страшно і важко, але робота та колеги поруч допомагають забути про війну. Тим більше розумію, що завод живе, є замовлення і потрібно їх виконувати. Ще мене надихають квіти – фіалки та орхідеї, – говорить Ірина Буртова. – Радію також, коли бачу, що деталь, яку я накреслила, вже працює і приносить конкретний результат. Я її пізнаю навіть за звуком, коли потрапляю до цеху. І є в мене мрія, яку я дуже хочу здійснити обов’язково: здійснити подорож до Мексики. Обов’язково зроблю після нашої Перемоги! Сподіваюсь, що це буде скоро».

Категорії
Наші люди

Як стати зіркою, не покидаючи власного двору

Увага іноземних журналістів до роботи «АрселорМіттал Кривий Ріг» під час війни привела їх і до будинку ветерана нашого підприємства, колишньої прокатниці Раїси Рудчик, яка їх дуже здивувала.

Одного звичайного дня (наскільки він може бути звичайним за умов війни) Раїса Олексіївна Рудчик разом із сусідками сиділа на лавочці біля свого будинку. Двір жінки розташований посеред стареньких двоповерхових житлових будинків у районі зупинки «15 школа». Гомоніли про сьогоднішнє життя-буття, війну, нещодавні «прильоти» в місто, ціни на продукти.

В середині минулого століття будинки на цій ділянці міста будувалися переважно для робітників нашого підприємства. Тоді кімнату площею 13 квадратних метрів в одній із квартир отримала тут і Раїса Рудчик зі своїм чоловіком, теж прокатником Миколою Васильовичем. На роботу ходити їм було дуже зручно – перейшли міст в районі зупинки Першої дільниці – і вже у цеху. З роками квартира повністю стала власністю подружжя. Чоловік Раїси, на жаль, вже помер.

Життєва історія жінки перегукується з історіями багатьох її сусідок, які теж свого часу працювали у різних цехах металургійного заводу. Можливо, саме цей факт і привів до старого району іноземних журналістів. Протягом війни вони частіше стали з’являтися у Кривому Розі, щоб знайомитися з життям прифронтового міста та, зокрема, роботою найбільшого підприємства «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Сидимо собі на лавочці, а вони йдуть по дворах із відеокамерою, «по-ненашому» розмовляють. З ними перекладачка. Вона і стала розпитувати, хто з нас і коли працював на підприємстві, що пам’ятає, про які цікаві факти з його історії може розповісти, – розповідає Раїса Рудчик. – Дівчата одразу на мене вказали, бо я пропрацювала на підприємстві 37 років. Вісімнадцятирічною дівчиною приїхала сюди з Петриківки Черкаської області. Дуже хотілося Кривий Ріг подивитися, особливо, як працює завод – його сталеве серце. Так і залишилася працювати у середині цього самого «серця». Була сортувальником-здавальником металу, потім пішла на блюмінг. Підприємство мені і родину подарувало, бо саме тут я познайомилася зі своїм чоловіком».

Цю історію Раїса Рудчик розказала і журналістам.

«А ти їм ще свої роботи покажи», сказала сусідка, коли журналісти вже збиралися йти. Ті спочатку не второпали, про що йдеться. Та коли зайшли додому до Раїси Олексіївни і побачили її вироби, зрозуміли, що на них чекав справжній бонус.

Справа в тому, що Раїса Рудчик захоплюється модульними оригамі – робить різноманітні фігурки із паперу. Звичайний лист формату А4 вона розрізає на невеличкі квадратики, згинає кожен по декілька разів і отримує трикутник. З них, як із конструктора, робить чудернацьких звіряток, вази, скриньки, квіти, серветки і безліч іншої краси.

«Це допомагає мені зосередитись, заспокоїтись, особливо зараз, коли йде війна і нерви у всіх не на місці, – продовжує Раїса Олексіївна. – Раніше мої вироби були просто для краси, а зараз – ще й з особливим сенсом. На моїх вазах яскравіше засяяв український орнамент, соняхи стали більшими, а поряд з гордівливими павичами на моєму столі з’явилися казкові Лисичка-сестричка та Зайчик-Побігайчик».

Зараз Раїса Рудчик працює над створенням фігурки дівчини-україночки, а ще читає… підручник із металургії. Тому що хоче скласти із оригамі металургійний агрегат. Можливо, то буде сталеплавильний ківш, або щось із прокатних агрегатів. Головне, щоб фігурка була впізнаваною і асоціювалася саме з нашим підприємством. «Про це я теж розповіла закордонним журналістам, нехай знають про нас, які ми, – говорить Раїса Рудчик. – Мої сусідки теж залюбки поділилися своїми історіями. Розмовляли довго, усім було цікаво. Правда, з якої країни були ті журналісти, ми забули запитали. Та мабуть неважливо. Головне, що в Європі люди побачать, як ми живемо, дізнаються більше про наш завод та його незвичайних працівників, навіть тих, хто вже на пенсії».

Категорії
Наші люди

Підвищили градус – квіти ожили і людям затишно

У кисневому виробництві триває заміна системи опалення на сучаснішу та більш ефективну.

За словами начальника кисневого виробництва Володимира Черногорова, минулої зими у цеху постала задача покращити систему опалення у деяких побутових та виробничих приміщеннях. «Люди скаржилися на недостатній обігрів у банях та на виробництві, наприклад, у цеху компресії № 2 або у машинному залі другого блоку розділення повітря, – розповідає Володимир. – Та й на сходових маршах адміністративно-побутового комплексу було прохолодно. Навіть кімнатні квіти відмовлялись рости. А ще й ці небезпечні для здоров’я протяги! Ми спробували теплові гармати – прилади з обігріву приміщень – але ті споживали забагато енергії, а за дві години після їх вимикання холод повертався. Та й дроти на підлозі – це додаткові ризики. Тож вирішили спробувати теплові завіси».

Ідею з завісами підгледіли в супермаркетах. Визначили найкритичніші щодо опалення приміщення, і в них над кількома дверними отворами встановили завіси. Це такі електрообігрівальні прилади, що мають нагрівальний елемент та вентилятор, який спрямовує повітря донизу, на підлогу. Принцип роботи простий: холодне повітря заходить крізь двері, в цей момент воно прогрівається і замість охолоджувати приміщення – прогріває його.

«Завіси показали себе якнайкраще, – продовжує начальник цеху. – У банях та диспетчерських стало тепло, у АПК квіти ожили. Навіть у машзалі другого блоку, де виробниче обладнання не працювало і не нагрівало повітря, температура у п’ятнадцятиградусні морози минулої зими не знижувалась за позначку +5. Тож старі недостатньо ефективні парові системи обігріву ми демонтували. Загалом минулої зими ми встановили 16 завіс. Замовили ще близько 20-ти. Встановимо їх у жовтні-листопаді – і холодів можна не боятися. Рекомендуємо всім – перевірено на собі».

Вікторія Толстоп’ятова, машиністка компресорних установок кисневого виробництва:

– Ми дуже задоволені новим способом опалення. По-перше, стало тепліше у бані – це факт. А ще завісу встановили у щитовій, і там також потеплішало. Це дуже важливо, адже у приміщенні щитової ми проводимо багато часу – контролюємо параметри виробничих процесів. Наша майстриня – Олена Сергієнко – працює у нас не дуже довго, але ми її дуже поважаємо. Вона дослухається до наших побажань, та й ми не зловживаємо: просто хочемо, щоб нам тепло було, затишно та світло. Олена озвучує це начальству цеху, а те йде назустріч. Разом з завісами нам замінили освітлення, і у приміщеннях посвітлішало. Якщо про нас турбуються, то й ми у боргу не залишимось».

Категорії
Наші люди

Фронтова поезія Лєшого, або Привіт бійцям трудового фронту

Це фото вірша, написаного на аркуші паперу від звичайного зошита, «Металургу» передав наш колега, працівник підприємства із позивним Лєший, який зараз боронить Україну.  

На початку війни Лєший (за зрозумілих причин справжнє ім’я ми не публікуємо) добровольцем записався до Тероборони, тому що вважає, якщо маєш військові навички, то вони обов’язково мають стати в нагоді там, де це зараз дуже потрібно.

«Саме тому і пішов захищати рідну землю. До речі, там, де я зараз воюю, багато працівників нашого підприємства. Ми усі передаємо привіт нашім колегам. Ви стоїте на передовій трудового фронту. А ми налаштовані на те, щоб якнайскоріше вигнати окупантів – подалі від нашого міста і з України загалом», – говорить Лєший.

Вірші він пише давно. В них – емоції від побаченого, пережитого. Зараз рядки складати доводиться між бойовими діями, записує їх ручкою, на аркуші учнівського паперу. З початку війни віршів вже назбиралося багато, але зошит з ними, на жаль, згорів. Втім, Лєший каже, що не сумує над цим. «Все можна відновити, головне зараз визволити нашу країну, – каже він. – А потім буде і творчість і звичайна робота – налагоджувати та відбудовувати зруйноване. Слава Україні!»

Готували нас доцільно,
Щоб стріляли ми прицільно,
Щоб ішла про Кривбас слава
І до ворога дістала.

І щоб ворог нас боявся
І над нами не сміявся,
Щоб тікав звідсіль і всюди,
Криворіжці – сильні люди!

«Лєший»

Категорії
Наші люди

«Всупереч усім випробуванням я бачу життя тільки в яскравих фарбах»

Так говорить дозувальниця агломераційного цеху № 3 Наталія Олекса. У своєму підрозділі вона створює патріотичні мурали, щоб підтримати бойовий дух колег, а ще – в пам’ять про свого чоловіка, який теж працював в цьому цеху. Захищаючи країну він загинув у перші дні війни.

Дівчина, що уособлює Україну, захищає покровом Кривий Ріг та наше підприємство від ворожих атак. Вона, хоч і намальована, першою зустрічає усіх, хто заходить до операторської корпусу шихтових бункерів агломераційного цеху № 3. Раніше це була звичайнісінька непримітна промислова стіна. За тиждень Наталія перетворила її на великий яскравий мурал.

Наталія Олекса

«Мені це було вкрай потрібно: втілити в малюнку все, що я відчуваю, що пережила, події сьогодення та віру в наш народ, в наші сили, перемогу», – говорить Наталія Олекса. – В нашій країні триває кривава та жорстока війна. Але ми, кожен на своєму місці, робимо все можливе, щоб війна найскоріше закінчилася. Тому і фарби у мене яскраві, і сюжети говорять, що все у нас обов’язково буде добре».

Наталія відвертається і плаче. Цей мурал вона присвятила своєму чоловіку Анатолію Прідьмі. До війни він працював у агломераційному цеху № 3 змінним майстром, а 24 лютого добровольцем приєднався до військових лав, щоб виганяти ворога. І загинув, захищаючи країну. Анатолій Прідьма став одним із перших працівників, яких наше підприємство втратило на цій війні. Колеги по цеху в пам’ять про нього встановили пам’ятну дошку на адміністративній будівлі АЦ-3. Тепер там завжди живі квіти.   

На честь Анатолія Прідьми і взагалі усіх, хто загинув на цій війні, Наталія Олекса і малює. Сюжети різні. Один Бойовий Їжачок чого вартий! Його майстриня намалювала у побутовій кімнаті цеху. Цей Їжачок уособлює український бойовий дух. І справді, дивлячись на його суворі очі, «наїжачені» голки, зброю на плечі, одразу стає зрозуміло: жодних шансів у ворога немає!

«За допомоги цих муралів я хочу збільшити нашу життєву енергію, наповнити її позитивом. Щоб колеги дивились і заряджались впевненістю в Перемозі. Зараз нам це дуже потрібно, – говорить Наталія. –  У нас з Анатолієм зростає чотирирічна донечка, і я буду їй розповідати про тата і заради чого він віддав своє життя. А ще я продовжую справу свого чоловіка. Він любив бджолярництво, отже тепер цим займаюся і я. Знаєте, планую намалювати Янгола в образі військового-рятівника, який тримає на руках жінку. Ця жінка – це наша Україна. Завдяки військовим, волонтерам і взагалі усім нашим людям незабаром наша рідна Україна буде звільнена від ворога. Я в це щиро вірю».

Категорії
Наші люди

Справжній кавалер

Восьмого жовтня свій 80-й день народження відзначив, без перебільшення, легенда нашого підприємства, повний кавалер ордену Трудової Слави Олександр Ляшенко. Рівно половину свого життя – 40 років – він пропрацював у мартенівському цеху.

«Зростав я у Верхньодніпровську, – почав свою розповідь Олександр Іванович. – І якось так воно було, що навіть у старших класах не замислювався, ким хочу стати. До того моменту, поки класна керівниця Віра Петрівна не повезла нас на екскурсію на металургійний завод у Дніпро. Нам показали спочатку доменний цех, а потім мартен. Це було таке приголомшливе видовище, що я більше не вагався. Тільки в металурги!»

Сашко закінчив технічне училище у Дніпрі та разом з однокурсниками приїхав до Кривого Рогу, де якраз запускали новенький мартен. Разом з молоддю у цех запросили справжніх мартенівських метрів з багатьох металургійних міст.

«Склалась ефективна команда, – продовжив іменинник. – Досвідчені сталевари стали мізками процесу, а молоді їх підручні – руками і ногами. Ми багато працювали фізично: прибирали, чистили обладнання, підносили матеріали, відбирали проби тощо. Відверто кажучи, не всі старші колеги охоче ділилися з нами своїм мистецтвом. Але було б бажання. Я придивлявся дуже уважно і все на вус мотав. Мене запримітив майстер Вадим Гуров, знаменитий Гуров, який через багато років стане депутатом Верховної Ради трьох скликань. Він почав мене підтягувати, і згодом я вже став підміняти сталеварів».

Спочатку у наших мартенівських печах варили сталь без продування киснем, на так званому тихому ходу. Але потім провели модернізацію, додали кисневі фурми. Пізніше ввели в роботу двохванні сталеплавильні агрегати. Тож цех модернізувався, а разом з ним зростав як фахівець Олександр Ляшенко. Він міцно закріпив за собою місце сталевара, став одним з найкращих у цеху, та мабуть і в країні, отримував державні нагороди.

«Не буду лукавити, – усміхнувся Олександр. – Державні ордени отримувати дуже приємно. Особливо, коли відчуваєш, що то по справедливості, що ти й твої колеги дійсно тяжко та продуктивно працюють, створюють добробут для міста й країни. Молоді були, завзяті. Після важких змін вистачало сил ще бігати у футбол за цехову команду. А після футболу – на турбазу у Мар’янівку. Рибалили, юшку варили, спілкувалися, та просто купалися, відпочивали. Всією бригадою».

Не дуже хотів Ляшенко зі сталевара йти у майстри. Але все-таки його вмовили. «Можна сказати, що став я майстром добровільно-примусово, – згадує Олександр Іванович. – Тоді майстрів не балували. Сталевар й навіть підручний заробляв більше за майстра. Це було дивним, адже майстер організовував процеси і мав набагато більшу відповідальність. Але у середині вісімдесятих це виправили, і «майстерувати» стало веселіше. Так я майстром і пішов на пенсію у 2001 році. І за ці сорок років жодного разу не мав бажання піти з цеху, з заводу».

У 2020 наше підприємство виконало свої зобов’язання і вивело з експлуатації улюблений Ляшенковий мартен, адже цех мав значний негативний вплив на навколишнє середовище. Олександр Іванович був присутнім на останній мартенівській плавці як гість. «Якогось особливого смутку не було, – поділився враженнями ветеран. – Звичайно ж, я люблю свій мартен. Він і зараз мені сниться ночами; метал, плавки, навіть емоції. Але прогрес не зупинити. І якщо конвертерний спосіб показав себе більш прогресивним та екологічним, то так тому й бути. Знаю, що багато хлопців перейшло у конвертерний цех. Впевнений, вони швидко опанують нові процеси, нові елементи. Мартенівці – народ кмітливий, ми все зможемо!»

Більш ніж 20 років Олександр Іванович на заслуженому відпочинку, і його зв’язок з рідним підприємством не перервався. Він неодноразово був у журі конкурсів професійної майстерності, регулярно бере участь у заходах, присвячених Дню металурга та гірника, Дню народження підприємства та інших. Ветеран зустрічається з молодими працівниками, ділиться професійним та життєвим досвідом, та й все його виробниче життя є прикладом відданості професії, підприємству, металургії.