Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди Новини

Любов на все життя

Вона нервова та небезпечна. Але він любить її, і живе з нею вже 27 років. Бо це його… робота – рятувати людей. І звичайно ж після стресів і навантажень необхідно відновлювати сили – фізичні й ментальні. У старшого майстра газорятувальної служби Сергія Александровича є такий універсальний рецепт! І він ділиться ним у нашій щомісячній рубриці про подорожі та відпочинок.

«Мій тато родом з Білорусі, де багато лісів, – почав свою розповідь Сергій Александрович. – Раніше ми їздили в гості до родичів. Мені змалечку подобалися походи в ліс по гриби. З того часу ліс став для мене великою радістю та надійним засобом зняти стрес і не тільки. Ви коли-небудь були у вранішньому лісі? От що я називаю справжньою ароматерапією! Ці аромати надзвичайно різноманітні. Хвойний ліс пахне по-своєму, листяний має свої аромати. Перед дощем і в суху погоду запахи також різняться, і всі вони чудові! У лісу свій аромат на кожну пору року. А ще краплі роси тихенько скочуються листям та гілям, і чутно монотонний шум від мільйонів крапель, як у тропічному лісі. І ти наче розчиняєшся у цих ароматах та чаруючому шелесті».

Є кілька лісистих місць, які приваблюють затятого грибника Сергія Александровича. Це ліси на Кременчуцькому водосховищі, за Гурівкою недалеко від Кривого Рогу, поблизу Олешок на Херсонщині, на окупованій нині території, Черкаські ліси… А у 2011 році він відкрив для себе місце відпочинку, яке з того часу вважає найкращим. Це село Поляна на Закарпатті, де б’ють із надр джерела цілющої мінеральної води «Поляна Квасова». А разом з водою Сергій відкрив для себе гори, порослі мальовничими лісами, ну й, звичайно ж, з грибними місцями.

«Вперше я приїхав туди на відпочинок та оздоровлення за профспілковою путівкою, – згадує Сергій. – Поселився, записався на процедури та мерщій до лісу. Що там за гриби, які з них їстівні, а які отруйні, я не знав. Місцеві не дуже поспішали ділитися інформацією про грибні місця, та воно й зрозуміло. Хоча траплялися й відкриті люди. Почалося моє вивчення місцевості та всього, що пов’язано з грибами. Тут дуже важливо розписати процедури у санаторії так, щоб був час на улюблене хобі. Мені подобається ходити по гриби до сходу сонця. Очі не сліпить, світлових плям немає, а головне – ніхто ще не встиг пробігтися лісом перед тобою, бо є такий жарт: хто раніше встав, той і наївся».

Сергій поділився ще кількома «лайвгаками» щодо походів по гриби. Найперше – треба мати GPS-програму у смартфоні, яка працює без інтернету. А тим, хто любить заходити на багато кілометрів, бажано придбати спеціальний прилад – GPS-трекер, який коштує кілька тисяч, але набагато надійніший, ніж просто програма.  

«Тих, хто користується смартфоном, хочу застерегти. У лісі воно так: там шишечку побачив і сфотографував, тут грибочок, а ось  сосенка, жучок, павучок… Заряд сідає непомітно, тож треба економно його використовувати, або ж мати повербанк, – підказує Сергій. – Обов’язково треба мати пляшку з водою. Взувати треба чоботи, навіть, якщо немає дощу. Бо зранку в лісі така роса, що вмить намочить будь-які кросівки, та й можна неочікувано вийти на заболочену місцину. Повертатися бажано тією ж стежкою, щоб не заблукати. Зі мною був такий випадок. Забрався я далеко, і вирішив зрізати, та ще й відкрити нові місцини. З гори здавалося, що все легко вийде. Але спочатку довелося брести через болітце. Дуже боявся провалитися, аж ноги трусилися. Обійшлося. А потім вийшов на скельник…Завжди пам’ятатиму ту пригоду. Насилу вийшов. З лісом не жартують».

Сергій кілька разів був у Поляні. Зараз він вже непогано розбирається у місцевих грибах. За можливості приїздить сюди восени. З вересня по листопад збирає підберезники, підосичники, опеньки, лисички, білі гриби. Трапляються й оленячі ріжки, які схожі на корали, та гриби-парасольки. Парасольки – це чудернацькі гриби, які зовсім не схожі на їстівні, а скоріш на поганки з казок про бабу Ягу. Вони дуже смачні. За смаком вони схожі на куряче м’ясо. І це не єдині чудернацькі створіння у грибному царстві.

«Нещодавно за Гурівкою я знайшов дивні гриби. Ззовні вони нагадували шматки печінки. Я їх не чіпав, бо золоте правило є не лише на виробництві, а й у грибників. Воно просте: «Не знаєш, що за гриб, не чіпай!». У таких випадках я невідомі гриби фотографую і вже вдома за допомогою книжок, інтернету, знайомих розбираюся, що воно таке, і чи можна його їсти. Так от, моїм новим «знайомим» виявився печінковий гриб, що ще називають тещиним язиком. Він не лише їстівний, а ще й вважається альтернативою м’ясним стравам і має безліч корисних властивостей. До речі, я полюбляю не лише збирати, а й смакувати своїми трофеями. Готую сам. Кожний вид грибів підходить до тієї чи іншої страви. Наприклад, лугові печериці (набагато смачніші ніж магазинні) ідеальні для смажіння у сметані або просто на олії з цибулькою. Білі гриби також смачні, але я вважаю, що це розкручений бренд, як «Adidas» чи «Bosch». Сказати що вони найсмачніші я не можу. А грибна юшка, як на мене, найсмачніша з сушених підберезників та підосичників, але у кожного свій смак».

Є багато рецептів грибної юшки, і Сергій поділився своїм. На 2-літрову каструлю потрібна складена з двох долонь жменя сушених грибів, картоплина з кулак, середня цибулина, жменя дрібної вермішелі та 50 г вершкового масла. Гриби він замочує у воді на 30-60 хв, ріже їх дрібними шматочками та ставить на вогонь. Якщо гриби збирав сам, то використовує воду, в якій замочував. Якщо купляв, то про всяк випадок воду зливає і замінює свіжою. До грибів і середньо порізаної картоплі додає дрібно порізану цибулю. А коли картопля, цибуля й гриби майже зварилися, додає вермішель. Вона не повинна розваритися! Через кілька хвилин Сергій додає масло, солить за смаком, і юшка готова! Обіцяв і нас колись запросити й почастувати.

«За грибними рекордами я ніколи не ганявся, – продовжує Сергій. – Але колись знайшов білого десь до кілограма. Тобто майже кілограм, а не так як в одній кумедній ситуації. Колись поїхали ми з друзями на рибалку на Південний Буг. Зима. Крига. Кльову немає. Далеченько від нас далі від берега ще група, чорні цятки –люди. І тут вертається один з наших. Каже: «Саня судака зловив. Десь до кілограма». Ми ж знаємо, що судак ходить зграями. Тож підриваємося, хапаємо свої снасті, речі і чимдуж біжимо назустріч омріяним судакам. Прибігаємо захекані, мокрі. «Саня, покажи ж судака!» А в нього малесенький такий судачок. Яяяк!!! Нам же казали, що до кілограма! «А що ж він, більше кілограма, чи що?» До речі, гумор – це також дуже важлива складова нашого життя, особливо у важкі часи».

На жаль, далеко не всі цікаві історії та лайфгаки від Сергія Александровича ми змогли вмістити у цій статті. Але вже цього цілком достатньо, щоб зрозуміти, що природа, походи в ліс, у гори – це найкращі ліки проти стресів та поганого настрою. А збирати гриби – це не лише захоплює, а ще й смачно. Не вірите? Спробуйте грибну юшку або інші страви з грибів. Не пошкодуєте!

А всім, хто хоче поділитися історіями про свій відпочинок, нагадуємо, що ми раді допомогти вам створити ці історії і опублікувати на нашому сайті metalurg.online та в газеті «Металург».

Звертайтеся: т. 098-488-98-21 чи 92-736 (внутрішній тел. підприємства) або пишіть – на офіційні сторінки підприємства у фейсбуці та інстаграмі за  посиланням: https://facebook.com/ArcelorMittalUA або https://instagram.com/ArcelorMittal_Ua  Ми разом створимо тревелфотосторіз, які варті кращих світових журналів і сайтів та надихнемо тих, хто лише мріє про це, але ще не наважився. І не важливо, про що це буде – гірський похід, поїздку до Львова чи відпочинок в Одесі, оздоровлення в Моршині чи екскурсія на криворізькі відвали, мандрували ви вчора чи багато років тому. З часом цінність вражень не зменшується, скоріш навпаки. Тож подорожуймо разом.

Категорії
Наші люди

Любить техніку та допомагає людям

Коли дорогами підприємства з увімкненими маячками поспішає на виклик машина швидкої допомоги, інший транспорт поступається їй шляхом, – усі розуміють, медики їдуть на порятунок. Коли ж помічають, що медичним автомобілем керує дівчина, дивуються, бо звикли бачити за кермом «швидких» чоловіків. Це водійка – Поліна Іванова, вона працює на «швидкій» в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Скоріше стажуйся та виходь на роботу, у Центральному здоровпункті на тебе вже чекають з нетерпінням». Таку фразу почула Поліна Іванова, коли влаштовувалася на підприємство, пізнавала його «проспекти та вулиці», специфіку роботи водійки «швидкої», адже вона стала частиною заводської бригади медиків.  

«Більшість людей, які не працюють на цьому підприємстві, знають його лише за фото, відео та за тими промисловими видами, які можна розгледіти через паркан, – ділиться враженнями Поліна Іванова. – А коли потрапляєш на територію, ти бачиш наскільки тут все велике та цікаве. З підприємством я познайомилася під час стажування. Досвідчені водії десятої автоколони АТУ мене всюди возили, показували, розповідали. Хочу подякувати їм за велику увагу та допомогу. Мене дуже вразило, коли я побачила ківш з рідким розпеченим чавуном. Ці технологічні процеси були для мене в новинку, хоча я сама родом теж з промислового міста – Кам’янського. У Кривому Розі я живу лише рік, тому паралельно вивчаю і місто, і підприємство – своєрідне місто у місті».

Водійка авомобіля швидкої допомоги Поліна Іванова

За освітою Поліна слюсар-механік, вона закінчила коледж за спеціальністю галузеве машинобудування. Коли перед нею постало питання де працювати, її батько Олег Нагурний, який колись був співробітником департаменту охорони праці, запропонував їй піти на наше підприємство. Поліна так і зробила. Спочатку на співбесіді їй запропонували бути газозварницею, а коли з’ясувалося, що Поліна має права і добре вміє водити авто, з вибором посади на підприємстві було вирішено – вона стане водійкою автомобіля швидкої допомоги.

«Напевне, як і у багатьох водіїв, перші уроки кермування у мене були неофіційними. Коли мені було 15 років, мені все показали, розповіли, дали можливість посидіти за кермом. Пам’ятаю, що це мені дуже сподобалося. Вже у 17 років я вивчилася та отримала водійське посвідчення. У 19 років, а мені зараз саме стільки, я вже працюю на підприємстві, керую «швидкою», опановую медичну справу на спеціальних курсах, адже паралельно стала ще й асистенткою фельдшера. Ситуації можуть бути різними, тож я добре маю знати, як надати людині долікарську допомогу, без зайвих питань, на пояснення яких піде дорогоцінний час, я маю принести фельдшеру потрібні інструменти, допомогти тощо», – сказала Поліна Іванова.

Поліна розповідає, що їй дуже подобаються автомобілі – вона любить ними кермувати та… ремонтувати. Дівчина непогано розуміється на їх технічних «душах», наприклад, неодноразово брала участь у ремонтах двигуна, коробки передач, редуктора. Зі своїми товаришами вона могла довго сидіти біля машин, вивчати її, шукати проблему та усувати її. Але це були старі автомобілі. З іномарками Поліна тільки знайомиться.   

«Ще раз дуже хочу подякувати своїм колегам-водіям за підтримку та допомогу. Я можу зателефонувати їм у будь-який час, навіть вночі, щоб щось термінове запитати, і завжди отримаю відповідь. Це дуже надихає, – говорить Поліна. – Втім, я бачу, що колеги хвилюються, що у перспективі я можу звільнитися. Зараз я продовжую навчатися, здобуваю вищу освіту у Міжрегіональній академії управління персоналом у Кам’янському. Нові знання допоможуть мені розвиватися у майбутньому.  А планів у мене дуже багато. Я люблю техніку і планую й надалі розвиватися у світи автомобілів. Зараз у мене є унікальна можливість попрактикуватися у водінні, працювати та спілкуватися з людьми різного віку – це надзвичайно цінний досвід. Одна із мрій мого дитинства – опанувати усі види автомобілів, вивчитися та відкрити усі категорії. Зараз у мене є реальний шанс це здійснити. Тож, будемо працювати!».

Категорії
Наші люди

«Мотайте все на вус»

Молодий моряк повертався додому. Серце калатало від радості. Три роки він служив, і от скоро побачить рідних та друзів! Спочатку відзначатимуть його приїзд. Потім з місяць він відпочине, відгуляє, як то кажуть. А далі знову повернеться до свого технікуму, де до служби навчався на шахтаря. Все лише починається!

Спочатку так воно й складалося. А за кілька днів після «дембелю» далекий родич Сергія, металург Іван, взявся провести екскурсію на «Криворіжсталь». «Іван працював у прокатному цеху № 3. Охорони на прохідних тоді не було, тож ми з родичем без проблем пройшли на підприємство і потрапили до цеху, – згадує вальцювальник Сергій Когут. – Атмосфера мені сподобалася. Потужна техніка, гарний вогняний метал, привітні й працьовиті люди. Іван познайомив мене із старшим майстром. Його звали Віталієм Щуром. «Ну то що, підеш до нас працювати?» – запитав Віталій. «Чом би й ні? – відповів я. – Але дайте мені відпустку догуляти та все добре обмізкувати».

Сорок років минуло з того часу. Наразі Сергій Когут – один з найкращих вальцювальників третього прокату. Нещодавно він отримав найвищу нагороду підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Майже 30 років поруч із Сергієм працює старший майстер зміни Сергій Герасимчук. «Коли я прийшов до цеху в дев’яносто шостім, Сергій Когут вже давно там працював, – розповідає  Сергій Герасимчук. – За роки сумлінної праці він, безумовно, заслужив звання «Честі та гордості…». Його величезний досвід нам дуже допомагає. Сергій небагато розмовляє, він більше робить. А ще він ніколи не поспішає, працює безпечно, роботу виконує якісно, за ним ніколи не треба переробляти».

Спочатку Сергій працював слюсарем провідкової майстерні. Вони з колегами ремонтували й виготовляли привалкову арматуру. Це важливий елемент прокатного стану, який утримує розігрітий метал (розкат) на стані під час прокатки. Вже тоді за Сергієм переробляти не треба було. Він прагнув стати вальцювальником. Вальцювальників ще називають робітничою елітою. Саме вони налаштовують прокатні стани і разом з операторами головних постів керування ведуть процес виготовлення прокатної продукції. Але пробитися до еліти не так вже й просто.

«Я уважно спостерігав за роботою вальцювальників, за їх діями в різних ситуаціях. Спостерігав та мотав на вус, – згадує Сергій Когут. – Потім звільнилося місце слюсаря з перевалки, і мене перевели. Це вже робота не в майстерні, а на стані. У мене було більше можливостей вчитися. Але конкуренція за місця вальцювальників була чималою, бо престижно, та й зарплатня вища ніж у слюсаря. Приходили хлопці з відповідною освітою. Тому особливих ілюзій на швидке просування у мене не було. Це стало несподіванкою. Мене покликав той же Віталій Щур, який потім став начальником цеху, і сказав: «Пиши заяву на вальцювальника, я вірю, що ти впораєшся». Я дуже зрадів!».

Сергій працює на чистовій групі клітей. Саме з його клітей виходить готова продукція. Робота надзвичайно відповідальна, а ще цікава та творча. «Точно! Нудьгувати нема коли, – усміхнувся досвідчений вальцювальник. – Буває, що все йде по накатаній, а буває така ситуація, що жодного разу за сорок років не траплялась. Тут треба увімкнути винахідливість на повну і шукати рішення. І приймати їх треба миттєво! Не забуду ту ніч, коли сім «штук» за зміну «поклали» (сім сталевих заготовок зіпсували, не отримавши готової продукції – примітка автора). Але все-таки знайшли причину! Техніка буває примхливою, і наша задача – миттєво на те реагувати».

Сергій Когут вважає, що у людини має бути мета. «Життя без мети порожнє. Треба завжди ставити перед собою цілі й досягати їх, – говорить Сергій. – На роботі то одні цілі – прокатати без збоїв, опанувати нову продукцію, зробити план тощо. А за прохідною вже інші. Наприклад, ми нещодавно придбали будинок. Я сам корінний мешканець Кривого Рогу, але коли був школярем, мене щоліта на три місяці відправляли до бабусі в село. Тож наробився роботи по господарству так, що довго не кортіло. І от захотілося мешкати у власній оселі. Невеличкий наче будиночок, а роботи – непочатий край. Я вже навіс зробив, ворота зварив і поставив, та ще багато чого треба зробити. Але є мета – облаштувати житло так, щоб було комфортно. І я йду до мети. А молоді, яка приходить на комбінат і хоче розвиватися, вивчитися на професію чи обійняти посаду, яка подобається, пораджу з власного досвіду. Ставте ціль, дослухайтеся до колег з досвідом, не бійтеся розпитувати і мотайте все на вус, і у вас все вийде!».

Категорії
Наші люди

Дорога, що привела до підприємства

Життя прокладає свої маршрути. У цьому впевнилася Тетяна Сільгета. Діловий костюм вона змінила на спецодяг, а паперову роботу за столом – на постійний рух за кермом автомобіля, нові враження, спілкування з людьми, адже вона стала водійкою таксі АТУ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«У мене було, як і у багатьох жінок: спокійно живеш, працюєш і зовсім не чекаєш змін. І тут, бац, зненацька – різкий поворот, і твоє життя кардинально змінюється! У моєму випадку – на краще, адже зараз я можу займатися справою, яка мені подобається. Раніше вміння керувати автомобілем було просто моїм хобі, корисною навичкою для зручності пересування. Зараз – це моя робота», – говорить водійка таксі АТУ Тетяна Сільгета.

Навіть за дощової погоди автомобіль блищить чистотою, спецодяг – наче щойно підпрасований, увага зосереджена на роботі, а щира усмішка додає настрою собі та іншим. З цього тепер починається кожен робочий день Тетяни Сільгети. Справ у неї багато: треба встигнути важливі документи доправити до адресатів, вирішити різноманітні організаційні справи, численних пасажирів-працівників довезти до різних цехів та підрозділів підприємства й міста.

«Зараз у мене період, коли картинка перед очима постійно змінюється, кожен день приносить нові події, враження, знайомства, – розповідає Тетяна. – І це дуже круто! Хоча буває й важко, адже цілий день ти працюєш за кермом та відповідаєш за безпечну поїздку пасажирів. А колись життя у мене було зовсім іншим. 13 років я провела за столом з паперами, бо працювала у таможні офіс-менеджером. За фахом я менеджер-організатор, свого часу закінчила Міжрегіональну академію управління персоналом. Потім був декрет, а поки виховувала дитину, на роботі все змінилося і моєї посади не стало. Довелося шукати роботу, але я вже хотіла таку знайти, де б не було одноманітності. Я маю дев’ять років водійського стажу. За кермо власного автомобіля сідаю щодня – він мій вірний помічник у справах і дозволяє економити сили та час. Тож я вирішила шукати роботу водійки. Зробила резюме, «закинула» його в інтернет і… мені зателефонували з «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Тетяна відгукнулася, хоча ще не знала, водійкою якого автомобілю їй запропонують бути, в яких умовах доведеться працювати, яку заробітну плату отримуватиме. Для жінки, у якої є родина, це дуже важливо. Хоча вже тоді Тетяна підсвідомо відчувала, що умови їй влаштують і все буде добре. Так воно і сталося. Тетяні запропонували роботу у службі таксі 10-ї колони автотранспортного управління.

«Так, без цікавих поглядів чоловіків не обійшлося, і я була до цього готовою – я ж новенька, та ще й жінка, – усміхаючись, продовжує Тетяна. – Через декілька днів ми з колегами роззнайомилася так, наче усе життя разом працювали. Начальник автоколони, водії – усі старалися мені допомогти. Це так приємно! Мене стажували, возили по маршрутах, допомагали вивчати підприємство та його «закони», адже це справжнє місто у місті. До цього, що воно собою уявляє, я взагалі не знала, бо ніхто у моїй родині тут не працював. Виходить, я стала першою».

Перший самостійний робочий день для Тетяни був надзвичайно напруженим, поїздок було багато. Вже тоді вона відчула, що водіїв на підприємстві не вистачає, і через це навантаження на тих, хто тут працює, велике. Тоді, після першого робочого дня, вона подумала, як же всього багато. А зараз, коли вже звиклася, то все нормальним здається. Пройшло і хвилювання від адаптації – новий колектив, обстановка, автомобіль та ще й спецодяг треба носити.

«До речі, щодо спецодягу мені пощастило з розміром, костюм одразу мені підійшов і його не треба було вшивати, – усміхається Тетяна. – Зараз усі емоції вгамувалися і моя увага повністю зосередилася на роботі. Я не знаю, як би склалася моя доля, якби не війна, закриття різних посад на підприємствах, в  установах і, водночас, кадровий голод, необхідність замінювати чоловіків у різних галузях. Але я знаю головне, мені моя справа подобається. Можливо, моя історія комусь стане у пригоді, коли перед ним або нею постане питання де працювати».

Категорії
Наші люди

«Мисліть позитивно, адже як подумаєш, так і здійсниться»

говорить Валерій Сорухан, змінний майстер основної виробничої дільниці (експлуатація доменних печей №№ 6, 7, 8), який з нагоди 90-річчя нашого підприємства отримав нагороду «Сталь». Валерій додає, що зараз на роботі треба діяти швидко, але кожен свій крок ретельно вивіряти, адже за тобою – люди, складне обладнання, процеси.

Спекотний літній день. Набережна у парку на Соцмісті гуде від привітань та поздоровлень. Тут проходять святкування 90-річчя нашого підприємства. Найурочистіший момент – вручення нагород найкращим працівникам «АрселорМіттал Кривий Ріг». Валерій Сорухан серед тих, хто отримав нагороду «Сталь».

«Про те, що мене будуть нагороджувати я знав заздалегідь, керівник цеху мені повідомив. Ще напередодні святкування я був спокійний, а потім став хвилюватися. Коли ти на роботі у цеху, там тобі вже все звичне, зрозуміле, ти з колегами просто виконуєш свої робочі завдання. А тут – урочисте нагородження, під час якого буде присутня і моя родина! Зі мною були мої найулюбленіші жінки – дружина та дві доньки, одній 18 років, другій 13. Моя дружина теж працівниця нашого підприємства. Вона працює оператором насосних установок на восьмій доменній печі нашого першого доменного цеху. Мої рідні аплодували мені під час вручення нагороди. Потім були фотки, поздоровлення тощо. Це був незабутній та дуже приємний день. Подібні емоції були ще до війни, коли ми з нашим колективом брали участь у змаганнях доменників імені Зусмановського. Два рази ми виборювали перше місце, і це були дуже яскраві враження. На жаль, війна все перекреслила, але у спогадах все живе», – розповідає Валерій Сорухан.

За кожним святом настають будні. Вони у Валерія надзвичайно насичені. Головні задачі – це безпека людей на виробництві та дотримання технології виплавки чавуну. За цими фразами стоїть робота цілої команди фахівців першого доменного цеху.

«Багатьом відоме відчуття, коли ідеш на роботу, а в голові вже народжуються думки, які крутяться навколо виробничих завдань, – продовжує Валерій Сорухан. – Так потроху  вимальовується основна модель дня, яка може бути скоригована поточними завданнями. Звичайний день у мене починається близько  6-ї ранку, коли я проводжу змінно-зустрічні збори. Найперше ми обговорюємо охорону праці, проводимо мінітренінг з ОП. Теми в нас розписані, над ними працюємо щоденно. Потім аналізуємо виробничі процеси, проговорюємо завдання на зміну. Робота продовжується на виробничому майданчику, там на нас чекає завантаження доменної печі, дотримання дуттьового режиму, виплавка чавуну, випуск продуктів плавки тощо. Ще раз підкреслюю, над цим працюю не я один, цим опікується ціла команда фахівців».  

На підприємстві Валерій працює вже 21 рік. Прийшов до першого доменного після закінчення Криворізького технічного університету за спеціальностю «Чорна металургія». Згодом Валерій закінчив ще й Металургійну академію. На вибір професії доменника вплинув його рідний брат, який вже працював горновим. Він казав, що професія доменника несе з собою стабільність, добрий заробіток, можливість вчитися та розвиватися. Але він одразу мене попередив, що робота у доменному цеху важка.

«За усі ці роки я жодного разу не пожалкував, що став доменником. Професія цікава, у нас ніколи не буває сумно, адже завжди доводиться приймати оперативні та неординарні рішення. З початком повномасштабної війни це відчуття помножилося в рази. Перший блекаут – усі напружилися, зосередилися, «розрулили» ситуацію. Раніше про подібні аварії ми лише в інструкціях читали, нам і на думку не спадало, що це може статися у реальному житті. На жаль, сталося. Зараз ми вже самі інструкції можемо складати та доповнювати їх непрописаними нюансами (усміхається). Другий блекаут – усі в колективі спокійні, зосереджені. Буває важкувато, але, як у нас кажуть, усі тихо роблять свою справу. Я впевнений, важкі часи минуть, а після нашої перемоги до цеху повернуться мої колеги, які зараз воюють, виробництво зростатиме, а у колективу цеху й підприємства все буде добре. Нам зараз так не вистачає оптимізму. А я вважаю, як подумаєш, так і здійсниться, тому налаштований винятково на оптимізм».

Категорії
Наші люди

Повір у себе, випромінюй оптимізм, надихай власним прикладом

Таку мету ставить перед собою старший майстер СПЦ № 1 Олександр Доленко, один з учасників нового проєкту «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг», створеного для того, щоб залучати молодь до праці на нашому підприємстві.

«Алло, я шукаю роботу, мені порадили звернутися до вас, щоб ви розповіли про підприємство та як на ньому насправді працюється», – з таких слів часто починається спілкування Олександра Доленка з тими, хто бажає працювати в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Так сталося в моєму житті, що ще задовго до участі у проєкті Амбасадори я постійно комусь допомагав, та й зараз допомагаю влаштовуватися на підприємство: шукаю вакансії, раджу де навчатися, куди і до кого звертатися. Спочатку допомагав друзям, знайомим, а потім вже і їхнім  знайомим. І так ланцюжком далі. Моя допомога у працевлаштуванні – це насамперед розповідь про власний досвід роботи, про життя підприємства, плюси роботи на ньому, звичайно, і про мінуси – куди ж без них, а ще – про перспективи кар’єрного розвитку тощо. Коли я розмовляю з людиною, то відчуваю як вона налаштована. Якщо бачу позитив, бажання працювати та розвиватися, розумію, справа піде. Мені приємно, якщо людина працевлаштовується і отримує стабільний заробіток, а підприємство – кваліфікованого спеціаліста, що дуже важливо під час кадрового голоду. Тому, як тільки дізнався, що можу взяти участь у проєкті Амбасадори, який вирішуватиме кадрові питання, надаватиме людям правдиву інформацію про наше підприємство, то  одразу вирішив взяти у ньому участь», – говорить Олександр Доленко.

На підприємстві Олександр працює вже понад 20 років. Останні два з них – на посаді старшого майстра основної виробничої дільниці СПЦ № 1. У цеху він відповідає за стабільну роботу кранового господарства. Ця відповідальність стосується не лише виконання робочих завдань, справності підйомних машин та механізмів, які використовуються у роботі прокатних станів, а насамперед за безпечну та ефективну роботу колективу, адже будь-які машини рухають люди.   

«Не є таємницею, що працівників на більшості підприємств та в організаціях не вистачає. На це вплинула війна і все, що пов’язане з нею, наприклад, економічна криза. Нестачу кадрів гостро відчуває і «АрселорМіттал Кривий Ріг», тому я готовий йти до молоді у навчальні заклади та розповідати їм про те, що знаю, – продовжує Олександр Доленко. – Людей зазвичай цікавлять конкретні речі: зарплата, наявність доплат, умови роботи, безпека, можливість кар’єрного зростання. Я готовий відповідати на ці питання, навіть якщо вони й гострі та незручні. Зараз звучить багато критики на адресу підприємства. Насправді ж,  проблем вистачає у кожного підприємства, установи, організації, вони є навіть у родинах. Але, на мій погляд, плюсів у «АрселорМіттал Кривий Ріг» набагато більше. У нас стабільна зарплата, а якщо бажаєш отримувати більше – вчись, досягай нового, вдосконалюйся і буде тобі гарна кар’єра. До речі, і з навчанням підприємство тобі також допоможе – і зробить це безплатно. Я гадаю, що після таких слів мене теж можуть критикувати. Свої доводи опонентам я доведу на власному досвіді – він є моїм найкращим аргументом і відповіддю на будь-яку критику. По життю я оптиміст. Я вірю, що криза пройде, у нас буде багато роботи і  тою командою, яку мені вдасться зібрати завдяки у «Амбасадори АрселорМіттал Кривий Ріг», ми будемо разом  відновлювати виробництво, підіймати економіку, робити наше місто кращим та водночас отримувати гарну заробітну плату та задоволення від своєї справи».