Герой загинув 25 червня цього року в боях біля села Роздолівка у Бахмутському районі.
Дмитро Кобешов прийшов працювати на шахту одразу після інституту. Шахтарській праці він віддав понад 20 років. Колеги цінували його за знання та досвід, здобуті нелегкою працею під землею. А ще він умів знайти особливий підхід, свого роду ключик до кожної людини.
«Дмитро працював гірничим майстром, а це той шматок роботи, коли на тобі відповідальність за інших колег, – розповідає заступник головного інженера ШУ з підземного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Петровський. – Він завжди міг знайти вихід з найскладніших ситуацій. Досвідчений, відповідальний, вимогливий до себе та до інших, майстер прагнув зробити все, щоб і людям працювалося комфортно, і роботи були виконані якісно та вчасно. Захисника мобілізували 21 березня цього року. Захист Батьківщини Дмитро вважав почесною справою, тому не вагався ані хвилини. Коли надійшла звістка про його зникнення безвісти, ми до останнього вірили і сподівалися, що Дмитро живий. На жаль, не справдилося. Герой загинув, але завжди житиме в наших серцях».
На жаль, ми отримали сумну звістку, яка підтвердила загибель на війні ще одного нашого колеги – прибиральника гарячого металу ПП «Стіл Сервіс» Артема Коровки.
Солдат гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону Артем Коровка був призваний на військову службу 19 квітня 2022 року. Він загинув 17 травня 2022 року у Чернігівській області внаслідок ракетного удару з боку російських загарбників. Протягом тривалого часу хлопець вважався зниклим безвісти.
Як розповів старший майстер «Стіл Сервісу» Олександр Бруханський, Артем був одним з найкращих працівників у бригаді. «Він працював на другому дрібносортному стані сортопрокатного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг», – говорить Олександр Бруханський. – Виконував важку роботу у складних умовах, сортував та пакував гарячий прокат. Завжди працював професійно та сумлінно. Артем володів лідерськими якостями, міг, якщо було треба, організувати роботу колег, знайти вихід зі складних виробничих ситуацій. Веселий та компанійський, він легко знаходив спільну мову з людьми. Це величезна втрата для всіх нас».
Висловлюємо щирі співчуття рідним та колегам загиблого воїна.
Працівники коксового цеху у тандемі з ремонтним персоналом спеціалізованого ремонтного цеху коксохімічного виробництва замінили ділянку водоводу вежі гасіння коксових батарей №№ 5, 6.
Виробництво коксу неможливе без етапу його гасіння у спеціалізованій вежі. Кокс видають із коксової печі з температурою приблизно 950-1000˚С. Його приймають у вагон гасіння, який транспортують до місця охолодження коксу до 180-250˚С. Зниження градуса відбувається у вежі гасіння. Розпечений кокс заливається водою, вагон відстоюється під вежею гасіння для стоку зайвої води, а водяна пара видаляється через витяжну трубу в атмосферу. Після цього охолоджений кокс висипають на рампу.
Без води приборкати гарячу вдачу коксу неможливо. До вежі гасіння вода, наче кров до серця людини, потрапляє «судинами» водоводу. Агресивне середовище (водоводом йде фенольна вода, яка до того ж містить вкраплення часток коксу через циклічність процесу водозабезпечення) та інтенсивність використання водоводу почали позначатися на його стані. На певних ділянках фіксувалися мікротріщини, внутрішні стирання труби. Це фіксувалося й під час контрольної товщинометрії труби. Тож аби не допустити аварійної ситуації та зупинки виробництва коксу, було вирішено замінити ділянку водоводу, яка веде від насосної до вежі гасіння.
«Замінити цю ділянку протяжністю 27 метрів було непросто, адже робити це ми могли лише під час збільшених технологічних зупинок, які тривали по 6 годин, – розповідає заступник начальника коксового цеху № 1 КХВ з мехобладнання Сергій Череп’яний. – Усі роботи ми провели у три етапи. По-перше, замінили ділянку водоводу на виході з насосної. Тут довелося нам помізкувати, адже на цій ділянці кілька вигинів труби і ми її збирали, наче складний пазл, навіть коліна спеціально виготовляли, аби все з’єднати з хірургічною точністю. Сюрпризів додала і остання третя 12-метрова ділянка. Хоча там труба й була рівною, але чимала вага та її розміри вимагали під час установки допомоги крану Liebherr. Місце розташування водоводу таке, що під’їхати до цієї зони він не міг, тож працював на певній відстані, ми навіть додатково залучили сигнальників, які вказували, куди треба повертати руку крана. І це була по-справжньому командна робота. Слова вдячності за злагоджену та професійну роботу хочу сказати усім працівникам КЦ та СРЦ, особливо бригаді майстра Юрія Кабаєва, заступнику начальника СРЦ Сергію Руденку та майстру КЦ Віталію Гуменюку. Впевнений, що наразі за цю ділянку водоводу ми не згадуватимемо декілька років, хоча її стан завжди під нашим контролем, адже судини мають бути в порядку!»
Привітати підприємство з 89-річчям зібралися його ветерани, які у різні роки історії будували комбінат та розвивали його.
Усмішки, обійми, рукостискання – в день народження нашого підприємства в Академії АрселорМіттал, незважаючи ні на що, панувала святкова атмосфера. Тут зібралися ветерани різних виробництв, щоб відзначити 89-ту річницю рідного заводу. Багато з них вже кілька років не бачилися, тож радість від заходу була ще більшою.
«Ковід, війна, ракетні удари, економічні випробування. Усе це зараз, на жаль, стало нашою буденністю. Тому так сильно хочеться приємних емоцій, які б надавали нових сил та натхнення. День народження нашого підприємства – саме така нагода, тому я дуже рада бути тут і вітати усіх зі святом. Я працювала на заводі 41 рік, була інженером у відділі ремонтів металургійного обладнання. Роботи було дуже багато, і я знаю, що й зараз її не поменшало, адже сучасне підприємство живе, змінюється, розвивається», – сказала ветеран підприємства Антоніна Головіна.
Ветеранів та гостей свята привітав заступник генерального директора з виробництва гірничого департаменту Володимир Теслюк. Він подякував кожному за значний вклад в розвиток комбінату та зазначив, що сьогоднішній колектив підприємства гідно продовжує справу ветеранів. Він підкреслив, що зараз головне завдання – зберегти виробництво і колектив, підтримувати наших колег, які стали на захист України, та продовжувати працювати, допомагати місту, робити все можливе для скорішої перемоги. «Дві з половиною тисячі працівників підприємства зараз у лавах ЗСУ. На жаль, чимало Героїв віддали життя за незалежність нашої країни. Понад 100 заводчан загинули в боях, починаючи з 2014 року. Вони пішли з життя, але в наших серцях завжди палатиме вічний вогонь пам’яті та вдячності», – сказав Володимир Теслюк.
Оптимізм – найголовніша риса ветеранів. Своєю енергією, доброю вдачею, знаннями, досвідом вони надихають теперішніх працівників. З початку війни чимало ветеранів стали волонтерами. «Ми створюємо міцний тил для тих, хто на фронтах виборює перемогу, – зазначив заслужений металург України Олександра Зозуля. – Приємно, що усі питання, з якими ми звертаємося до керівництва підприємства щодо підтримки, вирішуються дуже швидко. Завдяки такій оперативності, допомога на фронти надходить теж швидко. Про те, що ми зробили і зробимо, розкажемо вже після війни, адже зараз одна із запорук успіху – це тиша. Але усі знають, що ми завжди поруч і завжди допомагаємо».
Допомоги великої чи малої не буває
Допомога не має параметрів, розміру. Вона є і буде. Вона реально потрібна. Так зазначили гості свята – працівники нашого підприємства, які повернулись на роботу після служби в лавах ЗСУ, а також волонтери.
Серед них Микола Грицан, ще донедавна боєць ЗСУ, а зараз начальник цеху металоконструкцій,Оксана Афанас’єва, менеджерка проєктів WCM та активна волонтерка, Арам Галустов, майстер цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг», який із волонтерською місією побував у багатьох гарячих точках України.
Під час святкового заходу волонтери розказали свої історії про людей, яким вони возять допомогу. Вона не лише допомагає воювати, а й береже життя. Як розказав Артем Галустов, в одну зі своїх поїздок він привіз воїнам брелоки-обереги з янголятками, всередині яких було покладено металеву монетку. Одна з таких монеток вловила ворожу пулю. Цей оберіг дійсно врятував життя воїну. Після таких історій у багатьох присутніх блищали сльози на очах.
З нагоди дня народження підприємства ветерани вирішили зробити волонтерський подарунок нашим захисникам: закупили ліхтарики, які завжди потрібні бійцям на передовій. Посилку з подарунками передали Араму Галустову, який вже доставив її нашим Героям.
«Насправді наші ветерани вже з перших дній повномасштабної війни активно допомагали: готували смачну їжу для бійців, передавали їм різноманітні смаколики, в’язали шкарпетки, плели захисні сітки, опанували виготовлення коктейлів Молотова тощо. Я пишаюся нашими людьми, їх робочою, творчою та громадською активністю. Я вітаю зі святом кожного з ветеранів та усіх, хто зараз працює у цехах, хто боронить Україну зі зброєю у руках. Зі святом вас, колеги, з 89-ю річницею рідного підприємства, – сказав Володимир Заяць, голова ради ветеранів нашого підприємства.
«Атмосфера свята була дуже зворушливою, я давно такого не пам’ятаю, – поділився враженнями ветеран підприємства Павло Маринюк. – З початку 1970 років та до 1994-го я працював муляром у мартенівському цеху. Він тоді нагадував мурашник: багато працівників, у печах палав вогонь, подавалися матеріали, працювала техніка. І кожен старався зробити усе якнайкраще. Зараз мартену вже немає, я розумію, що це технологія минулого, а завод розвивається. Але незмінним залишилося відповідальне ставлення людей до своєї справи та любов до підприємства. І це мене дуже тішить».
«Чудове свято, справжній день народження, я отримала величезну кількість позитиву, – сказала ветеран підприємства Віра Луценко. – Коли я пішла на пенсію, то без спілкування з людьми не змогла, тому і вирішила працювати у Раді ветеранів. Тут я допомагаю вирішувати усі питання ветеранам шахтоуправління, адже сама пропрацювала в шахті 16 років, була сигналісткою. Це було наче вчора. Та й зараз роботи у мене вистачає, і я дуже цьому рада. Завдяки підприємству, нашим захисникам я продовжую жити повноцінним життям і працювати для людей. З днем народження, моє рідне підприємство!»
Четвертого серпня нашому підприємству виповнилося 89 років. Саме цього дня у далекому 1934 році перша доменна піч тоді ще Криворізького металургійного заводу видала свій перший чавун.
…Дев’ята ранку 4 серпня 1934 року. Зміна інженера Михайла Давидова отримує наказ керівництва заводу задути першу домну Криворіжжя. Давидов наказує відкрити шибер гарячого та холодного дуття. Це виконують старший газівник Тішин та газівники Котов і Зерновий. Полум’я у печі зайнялося, загорівся кокс – перша домна підприємства ожила, і вже у полудень видала першу плавку криворізького чавуну. А через чотири місяці перша доменна піч дала рекордну кількість чавуну – 337 тонн, замість запланованих 220 тонн.
Мітинг на честь запуску в роботу ДП № 1
До початку 1940-х років на Криворізькому металургійному заводі працювали вже три доменні печі та бесемерівський цех у складі двох конвертерів.
Але розвитку заводу завадила Друга світова війна. До окупації Кривого Рогу у 1941 році колективу вдалося вивезти основні промислові агрегати, а те, що залишилося – замінувати. Цим займалася особова група мінерів. Три довоєнні домни, в тому числі і першу, «закозлили». Завдяки цьому фашиські окупанти так і не змогли запустити наш завод і виготовляти метал на потреби рейху. Після звільнення нашого міста завод був у руїнах. Для запуску першої домни знадобилося аж п’ять років. Та завдяки колективу підприємства, будівельникам, один за одним цехи відновлювалися та ставали до роботи. З роками з’явилися нові виробничі потужності. Вони дозволили здійснювати повний виробничий цикл – від видобування залізної руди до випуску прокату, нашої готової продукції. А потім відкрилася нова сторінка в історії підприємства – воно увійшло до міжнародної корпорації «АрселорМіттал» і розпочало відлік нової сучасної історії.
Доменна піч № 1
Зараз війна, яку розпочала Росія проти України, знову випробовує підприємство та наш колектив на міцність. Виробництво спочатку було призупинене, а потім почало працювати не на повну потужність. Ми відчули проблеми зі збутом продукції через заблоковані порти України, дізналися, що таке блекаути, ракетні обстріли, руйнування та біль від втрати кращих працівників, які загинули, захищаючи свободу та незалежність України.
Та водночас ми згуртувалися: допомогли запобігти окупації міста, врятувати його від затоплення, а потім і від нестачі води через ворожу агресію, ми активно допомагаємо нашим захисникам та мешканцям міста та продовжуємо жити та працювати разом із містом та Україною.
З Днем народження, сталеве серце Кривбасу!
Давайте разом згадаємо, який був завод у різні часи, завдяки архівним світлинам.
Будівельники заводуПочаток будівництва першого трансформаторного кіоскуУ центрі символ ДП № 1 Феня ПляшовенкоМонтажники ДП № 1
Підприємство та доменний цех № 1 святкують одну дату народження – 4 серпня 1934 року.
З відкриття цього цеху – а саме запуску першої доменної печі обсягом 930 кубометрів – і розпочався офіційний відлік історії Криворізького металургійного заводу, а зараз «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Я добре пам’ятаю нашу першу доменну піч, адже мені свого часу пощастило працювати на ній, – згадує Владислав Поліщук, начальник доменного цеху № 1. – І хоча вона була маленькою (за сучасними мірками), працювати на ній було зручно. Піч мала два ливарних двори. Це було запорукою безпечної роботи під час випуску чавуну, ремонту жолобів. До того ж, вона була невибагливою до якості сировини та палива, що значно спрощувало роботу доменників. Я з теплотою згадую ті роки, та розумію, що це вже історія, на яку ми спираємося, але йдемо далі, у майбутнє. Бо нічого не стоїть на місці, все розвивається, і доменне виробництво теж».
ДЦ № 1 продовжує працювати та випускати продукцію. Зараз через війну працює лише одна піч – № 8. Шоста, яка взяла «на свої плечі» основне виробництво з початку війни, пережила блекаути та інші виклики, ремонтується. Там здійснюється заміна футерування шахти доменної печі, системи охолодження, поновлення повітронагрівачів, капітальний ремонт повітронагрівача № 2. Ремонт розпочався у червні, а його завершення планується наприкінці листопада.
Завжди готовий до роботи і комплекс розливальних машин №№ 2, 3, 4, де виробляється товарний чавун, який часто називають чушковим. Нагадаємо, що цей чавун користується попитом – особливо у тих підприємств, які не мають повного металургійного циклу. День народження підприємства і рідного цеху колектив ДЦ № 1 знову зустрічає в умовах війни. З початку повномасштабного вторгнення фахівці цеху не раз доводили свою майстерність та виявляли усі кращі людські риси в екстремальних умовах.
«У нас дуже хороший міцний колектив. Кожна людина – особистість та професіонал, – продовжує Владислав Поліщук. – Я дуже вдячний кожному з наших працівників за сумлінну роботу. Особливо хочу привітати тих колег, які зараз зі зброєю в руках боронять нашу Україну. Завдяки їм ми можемо спокійно працювати і тим самим підтримувати економічний фронт. Сили нам усім, витримки і, звичайно, скорішої перемоги».
Що ви знаєте про історію ДЦ-1 та людей, які тут працювали?
З цим запитанням «Металург» звернувся до працівників першого доменного цеху.
«Спираємось на минуле і пишемо нову історію цеху»
Олена Бялобржеська, приготувач вогнетривких мас та термічних сумішей:
«На підприємстві я працюю вже 27 років, з них 15 у першому доменному цеху. Про те, що день народження підприємства пов’язане саме з нашим цехом, я знала, але з подробицями не дуже добре знайома (усміхається). Інколи дивлюся в «історичний» бік цеху, де колись знаходилася перша доменна піч, але думаю не про минуле, а про сучасне, тим більш зараз, коли ми працюємо під час війни і своїми справами пишемо нову історію цеху.
На роботі я готую вогнетривкі маси для печей. Робота відповідальна, потребує неабияких знань та вмінь. Цієї справи мене вчили Любов Посохова та Олена Бойченко. Вони, до речі, передали мені не лише знання, а і любов до цеху, до колективу і загалом до доменної справи. Дівчата навчили навіть, як можна на слух визначати правильність роботи обладнання. Адже у кожного агрегату свій «голос», і якщо він «співає» не в тій тональності – отже агрегат треба перевірити, чи все з ним гаразд. А взагалі мені подобається працювати з професіоналами, інших в нашому цеху просто немає. ДЦ-1 став для мене другою домівкою, і я дуже рада, що свого часу влаштувалася сюди. Головне, щоб наш цех далі продовжував працювати та постійно розвивався».
Олена Бялобржеська
«Подумав, що робити тут не буду… і ось працюю 17 років»
Максим Парій, електромонтер:
«Пліч-о-пліч з ДЦ № 1 я живу вже 17 років, обслуговую електроустаткування, обладнання завантаження доменних печей. Я не застав той час, коли перша домна працювала, пам’ятаю лише її каркас, який потім було демонтовано, а також ливарний двір, машзал. Ці об’єкти цікаво було роздивлятися, та близько до печі я не підходив, бо вона була старенькою, технічно «хворою», і це було небезпечно. Наш цех розташований на історичному промисловому майданчику, тут багато що нагадує про минуле і говорить вже про сучасне.
Мені цікаво бути частинкою цього процесу. Хоча коли вперше потрапив на територію цеху, я подумав, що робити тут не буду (сміється). Під час навчання у металургійному технікумі (за спеціалізацією «Автоматизація електроприводів») практику я проходив у прокатних цехах. Але по закінченню навчального закладу мене скерували працювати не «на прокати», а до ДЦ № 1. Як побачив ці великі агрегати, цей складний процес, то трохи розгубився. Але через кілька тижнів роботи звик і вже без цеху своє життя навіть не уявляю. Потім заочно отримав ще й вищу освіту. В ДЦ № 1 чудовий колектив. В цьому я ще раз пересвідчився під час війни, коли разом долали усі складнощі. Ми і зараз підтримуємо один одного. Вкотре зрозумів, що саме від людей та їхнього ставлення до своєї справи залежить, чи буде у вашого підрозділу нова історія. У нас вона точно буде!»
Максим Парій
«Історію цеху люблю, знаю, поважаю»
Андрій Крамаренко, майстер з ремонту устаткування дільниці розливальних машин та приготування вогнетривких мас:
«Я пишаюся тим, що працюю в цеху, з якого починалося наше підприємство. Особливо мені було цікаво дізнаватися, як піч задувалася, як люди зустрічали першу плавку чавуну та яке це було свято для всього Кривого Рогу.
Одного разу я прочитав, що під час Другої світової війни, коли Кривий Ріг був окупований, на місці наших розливальних машин фашисти влаштували депо з ремонту своїх танків. Про ті події ще довго нагадував старий вже непрацюючий німецький кран. Звісно, зараз його вже немає.
В ДЦ № 1 я влаштувався на початку 2000-х років. Спочатку був слюсарем, набував досвіду, знайомився з обладнанням, із колективом. Зараз моє завдання – це обслуговування та ремонт обладнання. Його в цеху дуже багато, тому роботи в мене завжди вистачає. Та хочеться, щоб цех запрацював на повну, щоб усі доменні печі були завантажені роботою. А для цього потрібен мир. Я впевнений, що завдяки нашим воїнам та нашій підтримці він настане дуже скоро».
Андрій Крамаренко
«Мені пощастило працювати на першій домні»
Валерій Сорухан, змінний майстер доменної печі:
«Працювати до цеху прийшов у 2003 році і одразу став на розливку. Але мені все ж пощастило попрацювати горновим і на нашій історичній першій доменній печі. У порівнянні з іншими сучасними печами вона була маленькою, але мала чудовий характер, з нею було приємно мати справу, працювалося легко та весело. Весело, тому що колектив печі був чудовий – там зібралися справжні майстри своєї справи. Серед них горновий Анатолій Урсул, який був моїм вчителем, Олександр Дюшко, Віктор Жилковський, Сергій Овчаренко. Дехто працював там по 20-30 років. Усі вони були живими носіями історії, про пічку могли розповідати годинами. Наприклад, що раніше вона була обладнана однією льоткою, мала 15 повітряних фурм. А після реконструкції піч обладнали вже двома льотками, зробили два ливарних двора, збільшили кількість робочих фурм. Тобто піч модернізували. Усе це зробило її надійною, продуктивною та дозволило подовжити термін роботи. А мені ця піч дала необхідну професіональну базу, яка знадобилася для засвоєння вже нових більш сучасних доменних печей нашого цеху».
