23 листопада у першому доменному цеху тривав звичайний робочий день. Друга зміна доменників працювала біля ДП № 6, яка зараз є єдиною працюючою доменною піччю на підприємстві.Після 14-ї години, коли в країні зникло світло під час масованої ракетної атаки ворога, доменна піч саме готувалася до чергового випуску чавуну.
Кожен фахівець другої зміни під керівництвом старшого майстра зміни Дмитра Дороша вже був на своєму місці, усі були готові до початку випуску плавки. Але раптом у цеху зникло світло, вимкнулися усі комп’ютери, згасли електронні показники на пульту управління, завмерли основні та допоміжні механізми домни, а на додачу у мобілках робітників «розтанув» зв’язок. Усі одразу зрозуміли, сталося щось неординарне. Але часу для з’ясування обставин у доменників не було, ситуація вимагала негайних дій для запобігання аварійній ситуації.
«Доменна піч має два джерела живлення – основний та резервний. Наші електрики швидко перевели агрегат на резервну гілку. Тільки но почала оживати електроніка і… світло знову зникло через падіння напруги в мережі, – розповідає Антон Кістерець, заступник начальника ДЦ № 1 з технології. – Нам стало зрозумілим, що доменну піч треба зупиняти. Але робити це було потрібно дуже грамотно, адже у печі був чавун. Ми розподілилися попарно, щоб вручну рухати механізми на усіх дільницях печі. Це важка праця, адже механізми важкі. Наприклад, тільки відсікаючий від газоочистки клапан важить не менш 5-ти тонн. А рухати його треба, бо таким чином ми від’єднуємося від агрегату, скидаємо тиск з печі і уникаємо вибуху. Ми вручну відкрили електричний повітряно-розвантажувальний клапан «снорт» і почали випуск плавки. І в цю мить резервна електрична підстанція заробила і у нас появилося світло. Нам пощастило, далі усі робочі процеси, в тому числі і зупинку домни ми здійснювали за допомогою працюючої електроніки».
Горнові Леонід Погорілий, Дмитро Селевко, Сергій Олійник, Євген Касаткін, Віталій Тимченко
«Звичайно, про можливий блекаут ми чули та морально були готовими до нього. Та зовсім інша справа раптом відчути, що воно таке, та ще й під час роботи біля величезного металургійного агрегату, коли всередині знаходиться розпечений чавун, а вся його електрика «лежить», – говорить Дмитро Дорош, старший майстер зміни ДЦ № 1. – Втім, увесь колектив нашої зміни зберігав спокій та чітко дотримувався правил дій, коли зникає світло. Усі мої колеги були зосереджені і знали хто і за яку дільницю роботи відповідає. Також ремонтні служби цеху були оперативно долучені до усунення несправності».
На пульті управління Олександр Колесник, Дмитро Дорош, Сергій Шаповал
«Того дня у третій бригаді на ДП № 6 працювали: змінний майстер Сергій Шаповал, газівник Олександр Колесник, горнові Дмитро Селевко, Євген Касаткін, Віталій Тимченко, Сергій Олійник, Леонід Погорілий, Анатолій Куріц, водопровідники Валерій Борзих та Іван Пілюгін. Усі ці люди під час блекауту виявили високий професіоналізм, вміння діяти у кризовій ситуації і неабияку психологічну витримку. Завдяки їм вдалося зберегти доменну піч, обладнання цеху та чавун, – підкреслив начальник ДЦ № 1 Владислав Поліщук.
До речі, злитий чавун не застиг у ківшах, його вчасно встигли перетворити на чушковий чавун на розливальних машинах. Спочатку ці машини працювали від генераторів та компресорів. А коли світло з’явилося, на всяк випадок у цеху підстрахувалися залізничною снігоприбиральною машиною, яка, у разі необхідності, працює як великий генератор.
Колектив ДЦ № 1 вірить в перемогу України і в те, що усі складнощі, які зараз завдає нам ворог, тимчасові.
Слова латинської приказки про вітер та весла дуже наявно відображують, що відбувалось на підприємстві під час блекауту.
23 листопада у кабінеті начальника КЦ № 1 зустрілись начальник цеху Анатолій Колупайко, заступник начальника цеху з газового господарства та обігріву Ярослав Дячук та Олексій Маренич, заступник начальника з експлуатації та обговорювали чергові робочі питання. Коли о 14.33 раптом зникло світло, кожен з цих людей діяв дуже швидко і вивірено. Рахунок йшов буквально на хвилини. Вони знали, куди йти, що і як робити, хоча така авральна ситуація за багаторічну практику цих коксохіміків трапилася вперше. В той день ці троє додому не повернуться, залишаться на роботі, як і чимало інших працівників різних служб коксохімічного виробництва. Але батареї будуть врятовані! Як показав час, саме швидкі і впевнені кроки керівництва і колективу допомогли врятувати коксові батареї.
Спочатку спинився машинний зал – серце коксохіму. Зупинилася газодувка – машина в цеху вловлювання, внаслідок чого припиняється евакуація коксового газу з батарей і відповідно передача його через цех вловлювання і назад на обігрів печей.
«Нашим завданням було «перекрити» усіх можливих споживачів газу, щоб зберегти певний тиск газу у газопроводах, – розповідає Ярослав Дячук. – Водночас коксовому газу, який ми виробляємо, не було куди дітися, через відсутність електроенергії його не витягувала машина, на верху батарей повідчинялися свічі, зростала задимленість, з усіх щілин поліз газ. Якби на той час щось спалахнуло, то гасити це все довелося б довго та складно. Найперше, що ми зробили, побігли кантувати батареї (зберегти тиск газу в газопроводах за допомогою кантувальних кранів). Другий важливий момент: коли зникла електроенергія, то перестала подаватися барильєтна вода на охолодження газозбірників і почала різко зростати температура. Підвищення температури призводить до пошкодження газозбірників, їх могло розірвати, за 30 секунд температура зросла до 150 градусів».
Ярослав Дячук, заступник начальника КЦ-1 з газового господарства та обігріву
В той день багато чого було зроблено саме вручну. Наприклад, Олексій Маренич разом з працівниками експлуатації вручну відштовхали до безпечного місця коксову машину, яка обслуговувала верх коксових батарей, а потім пішли допомагати з кантуванням. І кантувати батареї того разу довелося також вручну. Уявіть собі колодязь, коли ви крутите ручку колеса аби набрати воду. А тут – колесо в десятки разів більше, таких механізмів чотири. Кантувальні крани потрібно було постійно перекантовувати на протилежний потік через певний проміжок часу.
Професійна команда і чітко визначений, неодноразово відпрацьований до автоматизму алгоритм тоді допомогли втримати, зберегти коксові батареї.
Рятували найдорожче – пічний фонд
«Ми за компом саме займалися звіркою інвентарного опису електромашин КЦ № 1, – згадує електрик коксового цеху № 1Антон Погрібний. – Я пам’ятаю з точністю до хвилини – 14.33 – це час, коли зникло живлення. Як сиділи, так і схопили каски та побігли на 5-6 батареї. Вийшли, а завод весь «тихий», ми зрозуміли, що напруги немає ніде. Про приліт не думали, втім чітко усвідомлювали, що це схоже на блекаут. Розділилися, я взяв на себе сектор коксування, майстер з електрообладнання коксових машин Ігор Юр’єв – коксові батареї, а заступник начальника КЦ № 1 з електрообладнання Олександр Граур став нашим «центром», куди стікалася вся інформація та який безпосередньо спілкувався зі змінним персоналом ЦРЕО. Ми мали діяти лише у тісному зв’язку з ними».
Антон Погрібний, електрик КЦ-1
Електросерце КБ №№ 5,6 – це трансформаторна підстанція ТП-9. Ми провели вимірювання, напруга на ТП була відсутня, до того ж від начальника зміни ЦРЕО надійшла підтверджена інформація про відсутність напруги по лініях, які забезпечують коксохімвиробництво електроенергією. Була дана команда знеструмити та зняти навантаження з усього обладнання в цеху, а це насоси, тракти коксосортування, башти гасіння тощо. Відключення виконали і почали готуватися до прийняття напруги, яке теж було потрібно зробити максимально безпечно та технологічно вивірено.
«Відключення тривало певний час. Наші коксові машини на п’ятій та шостій батареях високотехнологічні, – продовжує розповідати Антон, – всі вони працюють від процесорів. Кожна з машин обладнана певним програмним забезпеченням, яке дуже чутливе. А тут злітає програма, уявляєте? Але ми впоралися, відключили, а згодом під’єднали так, що все обладнання зберегли. Все це у темряві та без зв’язку. Ми бігали, наче мурахи. В той день я додому не потрапив. Зміг з 50-го разу десь об одинадцятій ночі додзвонитися до родини, запитати, як вони там, і сказати, що все зі мною гаразд. Про те, що повітряна тривога, і не думав. Важливо було зберегти пічний фонд. І ніякі ми не герої, це ж наш професійний обов’язок. Додому я повернувся наступної доби о сьомій вечора. Батареї були врятовані, і це найголовніше».
Рідних у біді не кидають
Коли зникло світло, газівник коксових печей Віталій Усачов знаходився в операторській КБ №№ 5-6. Перша думка, яка промайнула у нього в голові – щось кудись прилетіло. Говорить, що попри це страху не відчував. За декілька хвилин на порозі з’явився заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук. Швидко визначилися з тим, хто куди має йти та як діяти. Хоча газівником Віталій працює вже 26 років, втім такого авралу за його практики ще не траплялося. Врятувало те, що з введенням військового стану почастішали навчання-тренування на випадок будь-яких надзвичайних ситуацій. Тому практично були готові діяти за будь-яких умов.
Віталій Усачов, газівник КЦ-1
«Я пішов до кантувального приміщення 5-ї та 6-ї батарей. Треба було перекрити газ кантувальним механізмом, але напруги не було, тож працювали вручну. Перекрили подачу газу до опалювальної системи коксових батарей і позначили, коли це зробили. Наступна команда – перекрити стопорні крани. Ми спустилися до тунелю під батареями і там вже 116-ма стопорними кранами продублювали перекриття. Коли живлення батарей немає, то потрібно перекантовувати вручну кожні 40 хвилин. В перервах піднялися наверх батарей і перекрили аміачну воду, аби уникнути гідроудару під час поновлення її подачі. Потім слідкував за тиском у газозбірнику. Одним словом, робив свою роботу, адже коксовий цех для мене – другий дім, а рідних у біді не кидають. Додому пішов, коли все більш-менш стабілізувалося», – говорить Віталій Усачов.
А вдома на Віталія чекали двоє синів, яких він виховує сам. Зв’язатися з ними вийшло з кільканадцятої спроби, встигнув повідомити лише, що він на роботі. Мовляв, тримайтеся хлопці, батько батареї рятує. З порятунку повернувся лише вранці, коли сини міцно спали.
Без паніки! Все під контролем!
З верху коксових батарей в темну пору доби зазвичай краєвид вражаючий. Видно, як живе та дихає завод. Хоч і заощаджуючи електроенергію, але все ж жевріють маячки порятунку – поспішають люди на зміну та зі зміни, рухаються машини. Та 23 листопада все було по-іншому. Темрява застала вогнетривника (бригадира) Олега Дишканта на верху батарей.
«Я готувався до завершення зміни, займався регулюванням системи обігріву, ми міняли газові пальники, – згадує вогнетривник. – Аж ось раптово зупинилася машинна зала. Спустився з колегами до нашої майстерні, а там вже був «мозковий центр» – майстер Олександр Шляхтич та заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук сформували групи, і ми пішли виконувати «бойові» завдання. Половина присутніх вогнетривників – четверо чоловіків – за командою закривали засувки подачі барильєтної води, перекрили ми їх тоді вручну. Коли поновили живлення, то потрошку відкривали. Бо якби раптово зіткнулися б холодна вода та розжарене обладнання газозбірнику, міг статися гідроудар. Друга частина вогнетривників допомагала змінному персоналу з ручним кантуванням на 5-6 батареї. Діяли без паніки, адже попри блекаут все було під контролем».
Олег Дишкант, вогнетривник (бригадир) КЦ-1
В цей самий час донька Олега залишилася вдома одна у темряві та без зв’язку, бо дружина вогнетривника теж була на роботі. Донька лише з смс-повідомлень дізналася, що батько затримується на роботі через бій з темрявою. Змогли, вистояли. Це випробування зробило усіх лише сильнішими.
Насправді в цій битві брали участь набагато більше героїв-коксохіміків, ніж прізвищ у цій статті. Кожен, хто 23 листопада рятував батареї, – справжній герой. Кожен – справжній, сильний, надійний! Увесь колектив підприємства дякує вам і пишається вами!
В конвертерному цеху підприємства впроваджується широкомасштабна програма з автономного обслуговування основного устаткування машин безперервного лиття заготовок №№ 2, 3.
«Наша мета – відновити машини до проектного стану, – розповідає старший майстер МБЛЗ Владислав Тюрін. – Це дасть можливість суттєво знизити на цьому обладнанні аварійні простої, звести їх до мінімуму. За рахунок цього ми плануємо збільшити серійність плавок і довести виробництво (коли в цьому виникне необхідність) до 300 тисяч тонн литих заготовок на місяць. Це рекордні показники, але вони досяжні».
У вересні в автономне обслуговування були взяті 11 одиниць устаткування. Це установка водопідготовки (вона одна для двох МБЛЗ), сталевози установки піч-ківш, зіштовхувачі заготовок, кантувальні холодильники, машини газової різки, візки переміщення проміжних ківшів. У цьому місяці до обслуговування планували залучить ще 10 одиниць. Але події, пов’язані з війною, внесли свої корективи, тож впровадження автономного обслуговування тут почнеться після стабілізації ситуації в цеху.
«Щоденно проходили сесії автономного обслуговування, – говорить менеджер WCM Олександр Корнух. – В них брали участь механіки, електрики, гідравліки, енергетики, які ремонтують машини безперервного лиття, технологи, що працюють на цих машинах, фахівці автоматичних систем управління, інструктори WCM, техніки системи трансформації ремонтів ARMP. Команди виявили 242 аномалії устаткування. 152 з них ліквідували. Щоб усунути інші, чекаємо на запчастини. Люди активно долучились до процесу і подали 166 пропозицій щодо покращень. 27 з них реалізовано».
Інженер WCM Наталя Галайко розповіла нам про деякі з покращень. Раніше для того, щоб потрапити на верхній майданчик машини газового різання заготовок, треба було зробити чималий гак, обходити машину навколо. Цеховики склали заявку до конструкторського відділу ЛМЗ на проектування вертикальних сходів і після отримання проекту виготовили та встановили їх. Це дає змогу не гаяти часу та не потрапляти зайвий раз у небезпечну виробничу зону. «Або от ще. – розповідає Наталя. – Бачите оці майданчики для обслуговування кантувальних холодильників? Їх змонтували нещодавно. Це зробило обслуговування устаткування швидшим, зручнішим, а головне – безпечнішим».
Майстер з ремонтів устаткування Сергій Поправка відповідає за безперебійну роботу обладнання відділення безперервного розливання сталі. Він та працівники його служби також працюють над автономним обслуговуванням. «Безумовно, ремонтники зацікавлені в тому, щоб техніка не ламалася, – каже Сергій. – Планове обслуговування – то одне, а аварійні ремонти – це нерви та величезні труднощі, яких можна було б уникнути. Нам таких екстримів не треба. Тож на автономне обслуговування покладаємо великі надії. Участь у сесіях комплексних команд з технологів, ремонтників різних напрямків, інструкторів дає можливість виявити та усунути більше аномалій і проблем».
Багато років керує технологічними процесами з пульта управління оператор МБЛЗ Вячеслав Величко. Він також за стабільну роботу машини, тому завзято працює на сесіях з автономного обслуговування. «Звичайно ж, ми знаємо, як реагувати і на аварійні ситуації, – розповідає Вячеслав. – Але без них точно краще. Чим вирішувати проблеми, краще їх передбачити і уникати. Шукаємо проблемні місця всією командою. Є впевненість, що як доведемо машини до базового стану, вони віддячать нам безаварійною роботою».
Паралельно йде робота над тим, щоб аномалії не виникли знову. Для цього розробляються стандарти з догляду за устаткуванням – огляду, прибирання, змащування, затягування різьбових з’єднань. А ще регулярно проводяться уроки однієї теми. На них електрики, механіки, гідравліки разом з технологами розбирають особливості механізмів, вузлів, агрегатів, способи їх безпечної експлуатації та догляду за ними. Це дозволить уникнути типових помилок та багатьох поломок у майбутньому.
Захисник близько 20 років працював на нашому підприємстві в ремонтному виробництві. Його останнім місцем роботи став цех з ремонту енергетичного устаткування РВ центрального департаменту з утримання і ремонтів, звідси його 15 червня призвали до лав ЗСУ.
Андрій Капуста загинув 2 грудня в боях поблизу села Верхньокам’янське Донецької області.
Як досвідченому слюсарю-ремонтнику йому довіряли найскладніші завдання. Він опікувався вентиляційним обладнанням металургійних цехів. Здавалося, що немає проблеми в роботі, яку він не вирішить, завдання з яким він не впорається.
«Оптиміст, активний, досвідчений, добрий. Про цю людину можна сказати лише хороше, – говорить майстер з ремонту устаткування ЦРЕУ ЦДУР Владислав Борисенко. – Мені з ним працювалося легко, бо я на сто відсотків був впевнений в його професіоналізмі та відповідальності. Таких спеців можна перерахувати на пальцях. Ми втрачаємо найкращих».
Без батька залишився син захисника, втратили сина літні батьки.
Керівництво підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині.
19 жовтня, звільняючи Україну від російських загарбників, у бою під П’ятихатками Херсонської області загинув працівник «АрселорМіттал Кривий Ріг» Ярослав Черкасов.
На захист країни Ярослав став у перші дні війни, 26 лютого. Він був стрільцем-помічником гранатометника піхотного батальйону. До війни Ярослав Черкасов працював різальником гарячого металу стану ДС 250-4 сортопрокатного цеху № 2.
«Ми з Ярославом працювали в одній команді, – розповідає оператор поста управління СПЦ-2 Наталя Позднякова. – Я приймала металопрокат на холодильник, а він контролював його порізку. Важка робота. Але ніколи я не чула, щоб він скаржився, не бачила, щоб нервував. Навпаки – завжди був веселим, позитивним, усміхненим. І нас заряджав своїм позитивом. Це страшна для нас звістка, непоправна втрата».
У загиблого прокатника залишилися дружина та донька.
Щиро співчуваємо рідним та близьким загиблого героя.
Перший день зими, звичайна обідня перерва. Працівники третьої автоколони, смачно попоївши, стояли купками й жваво гомоніли, налаштовуючись на другу половину робочого дня. І раптом один похитнувся і впав, не сходячи з місця. Кілька чоловіків миттєво схилились над ним, а один одразу ж побіг до начальника колони.
«Я був у кабінеті, вирішував виробничі питання, – згадує начальник автоколони № 3 автотранспортного управління Олександр Ткаченко. – Забіг схвильований водій і вигукнув: «Людині погано! Лікаря треба!». Пара запитань, і я вже набираю номер виклику фельдшерки здоровпункту коксохімічного виробництва, що недалеко від нас. А хлопці часу не втрачали. Підклали під хворого зимові спецові куртки, щоб м’якше та не змерз, та поклали в стабільне бокове положення. Визначили, що він при свідомості, дихає, серце працює, але не може ні говорити, ні ворушитись. Мабуть, тиск стрибнув».
В той день на чергуванні у здоровпункті була фельдшерка Ольга Парака. Прийнявши дзвінок та отримавши відповіді на кілька надважливих питань, вона миттєво підхопила медичну сумку та кинулась до «швидкої», яка завжди напоготові. А ще Ольга зателефонувала своїй колезі Наталі Баклановій зі здоровпункту доменного цеху № 2, як передбачено правилами системи взаємодії між здоровпунктами. Також до порятунку були залучені газорятівники газорятувальної служби підприємства. «З газорятівниками ми часто діємо у тандемі, – розповідає Ольга Парака. – У нас є медикаменти, крапельниці та медичне обладнання, а в них – спеціальне устаткування, наприклад, кисневий апарат, який дуже допоміг нам того дня».
Ольга Парака
Першою до хворого прибула Ольга. Вона підтвердила висновок автотранспортників. Хворий дійсно у свідомості, але стан важкий. Навіть очі не рухаються і якісь ніби затуманені. Ситуація загрозлива. Високий тиск, звужені судини, недалеко до інсульту з усіма можливими наслідками. А ось і хлопці з ГРС! Їх троє: бригадир Костянтин Панченко, газорятівник Олександр Судак та старший майстер Сергій Александрович. Вони знають, що робити. Миттєво дістається й налаштовується гірничорятівник – це багатофункціональний прилад, серед функцій якого є інгаляція киснем. І ось киснева маска на обличчі потерпілого. Декілька хвилин – і його очі, а далі й тіло починають оживати!
Костянтин Панченко
А тим часом прибуває підкріплення зі здоровпункту ДЦ-2. Ольга та Наталя встановлюють систему-крапельницю, щоб збити тиск. «Ін’єкцію не можна було застосовувати в тій ситуації, – продовжує Ольга Парака. – Адже різке падіння тиску могло призвести до важких наслідків. Тож крапельниця – ідеальний варіант. Тиск почав знижуватися і стан пацієнта стабілізувався. Вкотре виручили газорятівники зі своїм обладнанням. Саме своєчасна інгаляція киснем та медикаментозна терапія допомогли запобігти інсультові. А коли стан чоловіка стабілізувався, то хлопці ще й допомогли транспортувати хворого до лікарні, знову ж таки під маскою з киснем. Огляд лікарів був оптимістичним – інсульту не виявлено! Це не перший випадок вчасної чудодійної допомоги. Влітку минулого року ми з бригадою Костянтина Панченка врятували працівницю, у якої був важкий напад після прийому антибіотиків. І знову допомогли швидкість і кисень. За відсутності допомоги, з великою ймовірністю її б вже не було в живих». Головне задання нашої газорятувальної служби – захист працівників від небезпечних газів. Але насправді спектр їх роботи набагато ширший. Десятки врятованих життів тому підтвердження.
Гірничорятівник – багатофункціональний прилад
«Я не вважаю себе та колег якимись героями, – говорить бригадир газорятівників Костянтин Панченко. – Це робота. Рятувати – то є навіть у назві нашої професії. Ми постійно навчаємося, тримаємо у відмінному стані устаткування та інструменти, постійно на зв’язку з нашими медиками. Ретельна підготовка та чітка взаємодія рятують життя та здоров’я».
