«АрселорМіттал Кривий Ріг» посів 4-ту позицію в підгрупі «Промисловість, енергетика, паливо та авто» рейтингу NV Бізнес, який оцінює внесок українських компаній у підтримку країни під час повномасштабної війни.
Цей рейтинг сформовано на основі аналізу внеску понад 170 найбільших бізнесів України у допомогу ЗСУ та на гуманітарні потреби. Від початку вторгнення і до сьогодні «АрселорМіттал Кривий Ріг» спрямував 767 млн грн (17,9 млн доларів) для підтримки українців.
Понад 18 000 наших працівників живуть і працюють в Україні, сплачують податки та щодня роблять внесок у розвиток економіки.
Попри складні обставини – високі ціни на енергоносії, перебої з електропостачанням та вплив CBAM, підприємство продовжує стабільно виконувати свої зобов’язання перед державою.
Ми продовжуємо цикл статей до 145-ї річниці з початку промислового видобутку руди на Криворіжжі.
У криворізькому шматку руди заліза понад 70 відсотків?! Наприкінці 19 сторіччя в Парижі вчені не повірили своїм очам. Відряджені до нашого міста європейські дослідники довели – тут вся руда така. У Кривбасі почалася «залізна лихоманка».
Безперечний доказ
До Парижу на дослідження криворізьку руду привіз Олександр Поль, відомий дослідник, археолог, краєзнавець, підприємець, меценат та громадський діяч. Спочатку європейські вчені поставилися до руди скептично. Дослідивши, що вона містить понад 70 відсотків заліза, вчені подумали, що це якийсь окремий фрагмент, і не повірили Полю. Але експедицію на Криворіжжя все ж організували. Її учасники не могли оговтатися – з’ясувалося, що криворізька руда і справді надзвичайно багата на залізо. До Кривого Рогу потягнулися і інші численні експедиції, які щоразу виявляли нові рудні місця. Було досліджено, що запасів руди у Кривому Розі вистачить щонайменше на 100 років. На той час це було дуже багато для великого індустріального бізнесу. До першої світової війни реальним конкурентом Криворізьких родовищ залізних руд був лише Мічиганський залізорудний басейн.
Багатий край
Засноване у 1881 році за участю Олександра Поля «Акціонерне товариство Криворізьких залізних руд» протягом 4 років було монополістом із видобутку руди у Кривому Розі. Але у 1885 році «Новоросійське товариство Юза», яке було головним споживачем криворізьких руд, вирішило розпочати тут власний видобуток. Товариство придбало рудоносну ділянку і відкрило рудник «Лихманівський».
Як зазначає у своїх роботах старший науковий співробітник Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник, багатством криворізького краю зацікавилися і інші підприємці. Того ж року три рудоносні ділянки взяло в оренду новостворене «Південно-Руське Дніпровське металургійне виробництво». На одній з ділянок у 1886 році ними було видобуто 4800 тонн руди. Також це товариство за 31 км від Катеринослава почало будувати металургійний завод для переробки криворізької руди.
Видобуток руди із переробкою налагодило і «Товариство Брянських металургійних заводів». Свої розробки вони вели на рудниках «Божедарівському» та «Кореницькому». У Кривбасі запрацювали рудники Колачевського, товариства «БКД», Пужмерський і Харченківський Брянського та Нікополь-Маріупольського металургійних товариств, Рахманівський Криворізького товариства, Сухобалківський Брянського гірничопромислового, Божедарівський, Тернівський та інших металургійних товариств. Видобуток на власних ділянках здійснювали і криворізькі землевласники Галковська, Ростковська, Шмаков.
«Залізна лихоманка»
Будь-які акції у Парижі, де йшлося про Кривий Ріг, одразу створювали ажіотаж. Акціонери, які вкладали кошти у розробку великих покладів залізної руди, мали можливість отримували гарантовані прибутки. Згодом до французького фінансування приєднався і бельгійський капітал.
В умовах величезної конкуренції серед видобувних компаній посилилася і спекуляція землею, яка скуповувалася у селян, і часто перепродувалася. За декілька десятків років вартість землі зросла у 30 разів. Наприклад, у 1864 році ділянка продавалася за 10 карбованців, а у 1895-му – за 300. До речі, при купівлі не підтверджувалося, є там поклади залізної руди, або немає.
«Залізна лихоманка» приваблювала до Кривого Рогу все більше людей. За «чорним золотом», як тоді про криворізьку руду писали газети Європи, потягнулися інвестори й робітники. У потягах першим та другим класом до Кривого Рогу їхали гірничі фахівці – французи та німці, третім класом – звичайні робітники, які їхали копати руду в пошуках кращого життя.
Як «залізна лихоманка» змінила тихе степове життя нашого міста та сприяла його розвитку, читайте у наступних випусках «Металургу».
Матеріал створений за підтримки Криворізького історико-краєзнавчого музею.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Геннадій Брень працював майстром основної виробничої дільниці цеху сіркоочищення коксохімічного виробництва.
У цеху Геннадія згадують, як талановиту людину та гарного організатора, який міг впоратися із завданнями будь-якої складності. Геннадій добре знав виробництво на усіх його ланках, адже пройшов професійний шлях від робочої спеціальності до інженерно-технічного працівника.
«Перш ніж стати змінним майстром основної виробничої дільниці Геннадій був апаратником приготування свіжого розчину для забезпечення технологічного процесу, а згодом – апаратником очищення коксового газу від сірководню, – згадує колегу Денис Красніков, заступник начальника цеху вловлювання і сіркоочищення. – Геннадій Брень був справжнім професіоналом та людиною, на яку рівнялися інші. Він міг вести за собою колектив, його дуже поважали, бригада, якою керував Геннадій, стала однією з найкращих у цеху. Завжди привітний, відкритий для спілкування, готовий допомогти – саме таким ми назавжди запам’ятаємо Геннадія. Дуже прикро, що від нас йдуть такі люди».
Геннадій Брень був призваний на військову службу на другий день після повномасштабного вторгнення – 25 лютого 2022 року. Як старший солдат він виконував службові обов’язки у Саксаганському РТЦК та СП.
Висловлюємо щирі співчуття рідним та друзям Геннадія Бреня.
Весело та з користю пройшла волонтерська акція молодіжної спільноти «АрселорМіттал Кривий Ріг» «3Dільниця», до якої долучилися і працівники підприємства з родинами. Для допомоги тваринам із притулку вони власноруч виготовили теплі будиночки та DIY-іграшки. Хвостики оцінили таку турботу і подякували веселими: «гав» та «няв».
Ініціатором цієї акції стала учасниця молодіжноїспільноти «3Dільниця» Марія Огій. На підприємстві вона працює інженеркою із забезпечення адміністрації з постачання.
«Ідея провести волонтерську акцію на підтримку тварин виникла ще давно, – розповідає Марія. – Ми неодноразово обговорювали це, адже безпритульні хвостики особливо потребують людської уваги та турботи. Так, у притулках їх годують і доглядають, але кожна тварина заслуговує не просто на тимчасовий прихисток, а на справжній дім і люблячу родину. У моїй сім’ї живуть двоє котиків. Барсика ми «усиновили» на початку повномасштабної війни, коли його господарі були змушені виїхати за кордон. А Фелікс сам підійшов до мене на вулиці – ніби свідомо обрав і буквально попросився забрати його. Оскільки він жив на вулиці, у Фелікса були проблеми зі здоров’ям, ми його лікували. Це був непростий період, але він показав, наскільки ці тварини потребують турботи та шансу на нове життя».
Безхатні тварини – це не просто статистика, а живі історії болю, боротьби за виживання та надії. У кращому випадку притулок стає їхнім домом, адже крім притулку їм вже йти нікуди. Саме тому цією волонтерською акцією спільнота «3Dільниці»хоче привернути увагу до проблеми безпритульних тварин і дати кожному можливість зробити свій невеликий, але важливий внесок у їхнє життя.
Волонтерська акція складалася із декількох частин. Спочатку її учасники зробили DIY-іграшки для тварин, використовуючи для цього підручні матеріали: старі футболки, ганчір’я , покривала тощо. Потім усі разом майстрували для хвостатих модульні будиночки.
Також волонтери принесли для тварин корм, ласощі, препарати від паразитів, пледи, ковдри, лежанки, а також засоби догляду.
Усі подарунки учасники акції відвезли до притулку тварин, де вдячні за увагу песики та котики одразу оцінили обновки та, своєю чергою, подарували волонтерам частинку свого тепла та зарядили гарними емоціями.
«Я дуже люблю тварин і хочу допомогли їм, а ось такі волонтерські заходи – це можливість зробити для когось світ кращим. Дуже радий, що наші маленькі подарунки допоможуть чотирилапим. Наприклад, ковдра зможе зігріти тварину, будиночок стане прихистком для кицьки чи собаки, а іграшка розважить хвостика. Я знаю, про що кажу, адже у мене вдома живе кокер-спанієль Боня, він повноправний член нашої родини. Ми намагаємося зробити його життя щасливим, – сказав учасник молодіжного об’єднання «3Dільниця» Микита Конзичаков, оператор з обслуговування пилогазовловлювальних установок конвертерного цеху. – Також мені подобається спілкування у нашому молодіжному осередку – тут завжди цікаво та весело, тут народжують ідеї, які дозволяють зробити світ кращим та добрішим».
Ви коли-небуть бачили коксову батарею? Вона величезна! Батареї коксового цеху № 1 мають довжину близько 100 метрів кожна. Третя й четверта батареї мають по 56 камер коксування, а п’ята й шоста – по 57. Операції із завантаження шихти, вивантаження та транспортування коксу виконують коксові машини. Вони великі й потужні, а разом з тим – небезпечні. Машиністи, що керують ними, фізично не можуть бачити весь простір робочих зон. До недавнього часу це було великою проблемою, загрозою для дверевих та ремонтників, які працюють в зоні руху машин. Кілька років тому було зафіксовано смертельний нещасний випадок – працівника підрядної організації роздавило однією з машин, бо машиніст не міг його бачити. Було вжито кардинальних заходів, щоб подібне не повторилося.
Як розповів змінний майстер коксових батарей №№ 3,4 КЦ-1 КХВ Володимир Сторчеус, на чотирьох батареях КХВ працює майже два десятки коксових машин: коксових виштовхувачів розміром з двоповерховий будинок, дверезнімальних машин, завантажувальних вагонів та електровозв, що транспортують гасильні вагони з коксом. «Перед початком руху всі вони подають потужні звукові та світлові сигнали. Але ж люди можуть захопитися роботою, самі розумієте, недооцінити небезпеку тощо. Ідеальним було б, аби машиністи бачили весь простір, щоб контролювати ситуацію та своєчасно зупинити своє обладнання при появі когось у зоні руху. А для цього необхідно було позбутися так званих «сліпих» зон, недосяжних для зору машиністів», – повідомив Володимир Сторчеус.
За словами провідного інженера з охорони праці Дмитра Партики, рішення було знайдено об’єднаними зусиллями фахівців КХВ і департаменту з охорони праці та промислової безпеки. На допомогою прийшла сучасна техніка. Проєкт обійшовся недешево, але керівництво КХВ та підприємства його підтримало, бо від цього залежать людські життя. На кожній коксовій машині встановили по три відеокамери, надійно захищених від пилу та вологи, а у кабінах – великі монітори, на яких машиніст може вивести зображення з однієї з камер, або з трьох одночасно. Камери спрямували саме на «сліпі» зони, і зараз видно все. А ще на кожну машину встановили по три потужних LED-освітлювачі, щоб мати гарну видимість в темну частину доби, адже виробництво коксу триває 24/7, це процес безперервний. Таким чином було мінімізовано один з чотирьох ризиків-вбивць – ризик роздавлення рухомими механізмами.
Сім років працює машиністом коксового виштовхувача Віталій Кіх: «Оснастити машини додатковими засобами безпеки – дуже гарне рішення. Ось бачите, за допомогою однієї з камер ми маємо зображення зони, де зараз працює дверевий. Я не почну рух, поки не пересвідчуся, що він залишив небезпечну зону. Віднині я контролюю ситуацію, тому почуваю себе набагато спокійніше. Взагалі-то наші люди обізнані, тому у небезпечні зони під час руху машини не заходять. Але ж різне може трапитися, особливо зараз, коли люди на стресі. Як тільки я побачу небезпеку, то миттєво зупиню свій коксовиштовхувач, натиснувши на оцю велику червону кнопку аварійної зупинки. Потім подам сигнал, а якщо треба, то спущуся на майданчик і попрошу колегу звідти вийти, не почну рух, поки він чи вона це не зробить. А світло дуже потужне. Видно майже як удень. Крім безпекової є й інші вигоди. Наприклад, завдяки камерам я своєчасно помічаю, що якийсь механізм не спрацьовує так як треба, або якась з камер почала «газувати». Це дозволяє своєчасно вжити заходів, не допустивши втрат устаткування та виробництва».
