Позначка: арселорміттал кривий ріг

Категорії
Наші люди

«Від хліба та сала – до металу»

Так пожартували у відділі кадрів нашого підприємства під час прийому на роботу Ганни Солонченко. Наприкінці 1960-х років жінка  влаштовувалася на завод після роботи на хлібозаводі, що на Червоній. Її привів сюди батько, який спочатку будував завод, а потім працював електриком на першій доменній печі. Згодом Ганна Солонченко впродовж 30 років навчала юнаків та дівчат токарській справі у єдиному в ті часи на підприємстві навчально-виробничому цеху, де готували фахівців для роботи у різних підрозділах «Криворіжсталі».

Двоповерховий будинок з червоної цегли, у якому раніше розташовувався навчально-виробничий цех, є й зараз – він знаходиться біля заводоуправління підприємства, поблизу третьої прохідної.

Коли туди прийшла працювати Ганна Степанівна, життя там вирувало. Підлітки набували там професій верстатника, слюсаря з ремонту обладнання, машиніста електромостових кранів, токаря тощо. До того ж навчалися з великим бажанням, бо це був квиток у доросле життя та початок професійної кар’єри. Щоб матеріал краще засвоювався у навчальному закладі влаштовували учнівські змагання, у яких перемогти хотіли усі.

До навчально-виробничого цеху приходили на практику і школярі. А навпроти навчального корпусу розросталися сад та виноградник, які висаджували викладачі цеху та учні-робітники, саме так було записано у їхніх трудових книжках.

«Нашим учням-робітникам було лише по 15-16 років, багато хто з них тільки закінчив 8 класів. Серед них були і криворіжці, і мешканці сіл Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської та інших областей. У нас підлітки не просто здобували професію, а й свої перші робочі місця, – говорить ветеран підприємства Ганна Солонченко. – Навчання загалом тривало півроку. Перші три місяці учні проводили у навчальному закладі, вчили теорію та закріплювали її практикою у майстернях. Працювали ми не в холосту, а виробляли невеличкі вироби для потреб заводу. Наступні три місяці навчалися вже безпосередньо у цехах під керівництвом досвідчених наставників. У більшості випадків молодь залишалась працювати там, де стажувалася».

Ганна Солонченко

Ганна Солонченко згадує, що деяким учням навчання токарській справі, яку вона викладала, давалося дуже важко. Їх лякала велика кількість важелів на токарному станку. Ганна Степанівна розповідала про значення кожного з них, все ретельно показувала, повторювала, якщо виникали додаткові питання або одразу все не вдавалося. Вона розуміла, що під час занять не лише надає підліткам корисних навичок, а і прищеплює їм любов до професії.

«На підприємство мене у 18-річному віці привів мій тато Степан Опанасович Регеда, – говорить Ганна Солонченко. – Його першою домівкою у Кривому Розі був барак на території сучасного Соцміста, тож він добре знав, у яких важких умовах доводилося жити та працювати будівельникам заводу. Потім вони з мамою отримали землю під забудову на жилмасиві «Перемога». У нас була дружна велика родина, адже у мене були ще дві сестри та два брати. До речі, потім усі вони працювали на нашому підприємстві.

Я закінчила 63-тю школу і влаштувалася пекти хліб на хлібозавод. Але хотілось більшого – працювати на металургійному заводі. Мене взяли учнем токаря. Під час влаштування я й почула фразу про хліб, сало та метал (усміхається).  

Мені здавалося, я добре знала, що таке завод, бо ще маленькою носила туди їжу для батька. Часи були не дуже ситими. Пам’ятаю, матуся наварить галушок, я несу їх, вони смачно пахнуть, а їсти так хочеться. Візьму одну галушку, з’їм, інші не чіпаю. Та коли я вже влаштувалася та потрапила на виробничі майданчики заводу, то була вражена складними металургійними агрегатами та величезними розмірами підприємства.

Токарська справа одразу припала мені до душі. Згодом я закінчила машинобудівний технікум, отримала диплом. Думала, працюватиму за спеціальністю техніка-технолога, але доля вирішила інакше. У 24 роки мені запропонували бути майстром в навчально-виробничому цеху. Як потім з’ясувалося, це була справа усього мого життя. А наш навчальний заклад з роками трансформувався у сучасний Університет АрселорМіттал, де працівники та початківці мають можливість не тільки здобувати нові професії, а й постійно розвиватися та обмінюватися досвідом».

Категорії
Наші люди

Троє з третього прокатного

Батько Геннадія Усатого, Григорій Антонович, будував цей цех та більше двох десятків років працював у ньому. Прийшов вогнетривником, а згодом став бригадиром. І хоча спочатку син мріяв стати машиністом тепловоза, але батьковий приклад подіяв, і Гена пішов вчитися на металурга. А після служби у війську він прийшов працювати в цех до батька. Це стало початком металургійної династії.

«Тато порадив: йди у вальцювальники, вони непогано заробляють, та й робота цікава, хоча й важка, – згадує працівник прокатного цеху № 3 Геннадій Усатий. – Але тоді у вальцювальники одразу не брали. Спочатку я став слюсарем проводкової майстерні, виготовляв та ремонтував привалкову арматуру, яка утримує розкат під час прокатки. Потім деякий час працював прибиральником металу. Придивлявся до роботи вальцювальників, допомагав їм. А за півтора року вже й сам став вальцювальником».

Геннадій Григорович з теплом та вдячністю згадує своїх наставників Євгенія Металіна та Володимира Кіпаренка. Саме вони навчали його новій професії. Це було зовсім інше, ніж робота слюсарем у майстерні. Новоспечений вальцювальник разом з колегами виконував перевалку прокатних клітей, встановлював привалкову арматуру, налаштовував стан, контролював параметри продукції. Це було важко фізично. Але головою не менше доводилося працювати. З чистової групи клітей, на якій працював Усатий, виходив вже готовий прокат, і вальцювальник відповідав за його якість. Поступово Геннадій набирався досвіду, і згодом вже з першої заготовки у нього стала виходити першосортна продукція.

«Важка, нервова, але дійсно цікава та творча робота, – зізнається ветеран прокатної справи. – До кожної з шести клітей чистової групи треба пристосуватися. Навіть після звичайного ППР (планово-попереджувального ремонту) може щось піти не так, і доводиться корегувати налаштування клітей та привалкової арматури. А що вже говорити про освоєння нових видів продукції, нових прокатних профілів. Особливо нелегко давалися шестигранники. Адже геометрична форма досить складна, й треба було добряче напружитися, щоб отримати у розрізі саме шестигранник, а не щось криве та незрозуміле».

Геннадію подобалася робота, подобався колектив, атмосфера взаємної поваги та підтримки. Він був не проти, щоб і син Артур пішов у прокатники. Хлопець згодився. Закінчив технікум. Йому поталанило більше, ніж батькові. Його взяли одразу у вальцювальники, і батько став його наставником. Але ненадовго. Геннадій аж занадто відповідально поставився до своєї місії, і це не пішло на користь навчанню. Татові дуже хотілося, щоб у сина все виходило зразу й добре.

«Звичайно, я розумів, що у вальцювальників так не буває, надто складна професія, – продовжує Геннадій Усатий. – Мають пройти місяці й навіть роки, щоб стало виходити. Тоді до мене підійшов син мого першого наставника Геннадій Металін і запропонував: «Гено, давай переведемо хлопця до мене у бригаду, я з ним попрацюю». Перевели. І у Металіна навчати вийшло краще, бо тягар батьківської відповідальності не тиснув».

За словами старшого майстра стану Андрія Хрієнка, зараз Артур – один з кращих вальцювальників чистової групи. Відповідальність, цілеспрямованість – ці риси у нього від батька. «Артур ніколи не відмовляється від роботи і не зупиняється, не завершивши почате, – говорить Андрій. – Якщо інколи чогось і не знає (а людина, навіть геніальна, не може знати все), то запитує у колег і робить далі, поки не зробить добре. І хоча Геннадій Григорович вже 10 років працює не вальцювальником, а у майстерні, звідки починав свій трудовий шлях, йому є що порадити синові. Та й не лише йому. Я й сам до нього звертаюся за порадами. 25 років досвіду вальцювальника і багаторічний досвід у проводковій майстерні – це величезний скарб для цеху».

Геннадій Григорович зізнався, що перейти знову до майстерні його змусив стан здоров’я. Ветеран пояснив, що може б і досі працював на стані, але зір вже не той. А вальцювальникові без гострого зору ніяк. Він постійно робить заміри, щоб отримати ідеальну за розмірами й формою продукцію. Тож тепер на чистовій за нього син. А тато для нього привалкову арматуру виготовляє. І він не лише ділиться багатющим досвідом, а й набуває нового –  впроваджує Виробництво світового класу WCM.

Про це розповів заступник начальника ПЦ-3 з виробництва Павло Веселков: «Геннадій спеціалізується на професійному обслуговуванні. Наприклад, у нас були серйозні проблеми з прокатною кліттю № 20. Так от команда, в якій був бригадир привалкової майстерні, значно покращила її стан, і кліть працює стабільно. Артур же займається автономним обслуговуванням та впровадженням системи 5S. Я вам скажу, що на таких людях тримається виробництво».

Категорії
Новини

Посол Сполучених Штатів Америки Бріджит Брінк відвідала «АрселорМіттал Кривий Ріг»

Делегація посольства на чолі з Надзвичайним і Повноважним послом Сполучених Штатів Америки в Україні здійснила візит до нашого підприємства та зустрілася з керівництвом комбінату.

Надзвичайний і Повноважний посол Сполучених Штатів Америки в Україні Бріджет Брінк

Перший заступник генерального директора Сергій Плічко розповів про роботу підприємства як важливої складової економіки України, попри виклики військового часу.

«Обстріли ворогом енергетичної інфраструктури міста, втрата традиційних ринків збуту та освоєння нових, здорожчання у рази всіх видів сировини, відбудова логістичних маршрутів – усе це не зламало нашу волю до Перемоги. Понад 3200 наших співробітників зараз проходять службу в лавах ЗСУ.  Розуміючи наше значення для рідного міста, підприємство вистояло та зберегло робочі місця, уникнуло скорочень. Ми забезпечуємо майже третину надходжень до місцевого бюджету Кривого Рогу. Виділили понад 650 млн грн на боротьбу з російською агресією та її наслідками», – зазначив він.    

«У 2024 році ми як найбільша міжнародна інвестиція та найбільший галузевий комбінат України продовжуватимемо відновлюватися після наслідків російської агресії, націлюємося на збільшення виробництва  металургійного та гірничого переділів. Це дасть змогу покращити наш фінансовий результат та збільшити надходження до бюджетів усіх рівнів. Ми також сподіваємось на конструктивне співробітництво із Урядом України задля якнайшвидшого відновлення нашого краю та держави», – додав Сергій Плічко.

Після відвідування металургійного комбінату «АрселорМіттал Кривий Ріг» пані Посол сказала: «У Кривому Розі ми обговорили експорт сталі з ArcelorMittal, найбільшого підприємства гірничо-металургійного комплексу України. Більше експорту – це більше робочих місць, зростання бізнесу, зростання економіки. Наші цілі – підтримка Чорноморського гуманітарного коридору, розширення експорту через Дунай та покращення умов перетину кордону».

Категорії
Новини

Відтяжки замість канатів – безпека замість ризиків

Придбані агломераційним цехом № 2 направляючі відтяжки зробили одну з основних виробничих операцій значно безпечнішою.

Спікальні візки – це важлива складова агломашин, які виробляють агломерат для наших доменних цехів. На візки діє чимале навантаження, також вони нагріваються до температури до 800 градусів за Цельсієм. Тож не дивно, що ці візки ламаються, і ушкоджений треба швидко замінити на робочий. Їх ремонтує ремонтний персонал, а от заміну візка виконують агломератники за допомогою електромостових кранів. До початку цього року працівники супроводжували транспортування візків, відтягуючи їх канатами, і це було ризиковано. Переміщення підвішеного візка не було достатньо керованим, що становило загрозу для людей. Тож було вирішено придбати спеціальні застосування.

Як розповів провідний інженер з охорони праці Дмитро Горб, набагато безпечнішою альтернативою канатам є направляючі відтяжки. «Застосування відтяжок допомогло нам значно зменшити один з чотирьох ризиків-вбивць – ризик стискання рухомими механізмами, – пояснює Дмитро Горб. – За програмою протидії ризикам-кілерам цех придбав чотири відтяжки. Вони зроблені з міцних та легких металевих сплавів. За допомогою відтяжок можна не лише відтягати вантаж, а й направляти його, обертати, якщо потрібно. Тобто процес супроводу візків під час заміни став набагато керованішим, практично не залишивши шансів одному з топ-4 ризиків-вбивць».

Віктор Єропудов працює агломератником близько шести років. Операцію із заміни спікального візка за допомогою канатів він виконував багато разів. «Користуватися направляючими відтяжками зручніше й безпечніше, – каже Віктор. – Є відчуття, що ти повністю контролюєш переміщення візка за допомогою крана. Довжина направляючих – півтора метра, і цього достатньо для того, щоб перебувати на безпечній відстані від підвішеного вантажу. Відтяжки неважкі. Робоча частина спроєктована і виготовлена якісно. А дві гумові ручки з обмежувачами гарантують, що направляюча не вислизне з рук. А ще нам не треба витрачати час на те, щоб прив’язати й відв’язати канати, тож час виконання операції дещо зменшується, а безпека навпаки зростає».

В. о. заступника начальника АЦ-2 з підготовки виробництва Валерій Гриценко відповідає не лише за виробничі процеси, а й за життя та здоров’я людей. Він не приховує задоволення від того, що операція із заміни візків стала менш ризикованою.

«За останні роки у нас багато зроблено для безпеки людей, – говорить Валерій Гриценко. – З 2015 по 2022 рік у цеху тривала масштабна реконструкція. Старі металоконструкції – сходи, майданчики для обслуговування устаткування, захисні загорожі – замінили на нові, з урахуванням усіх вимог до їхньої надійності. А старі установки з мокрого очищення ми замінили на нові електрофільтри, це значно скоротило кількість пилу як назовні, так і у самому цеху. Таким чином зменшився ризик профзахворювань органів дихання у людей. Вдосконалюємося далі. Операції із заміни спікальних візків агломератники інколи виконують двічі, а то й тричі за день. Звичайно ж, треба бути максимально уважними, працюючи і з новими відтяжками. Але хлопцям дійсно працювати стало зручніше й безпечніше».  

Категорії
Новини

Залізний тюнінг: Мізки вправили, скелет замінили

У ремонтно-механічному цеху № 2 виконали модернізацію токарно-карусельного верстата.

До цього верстата-велетня у цеху особливе ставлення. Він унікальний за своїми можливостями обробляти великогабаритні деталі: від п’яти метрів у діаметрі до 2,5 метрів заввишки. На ньому обточують станини, броні, торцеві стінки барабанів млинів для гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Верстат за паспортом старіший навіть за ремонтно-механічний цех № 2. Він постійно в роботі, і це відчутно позначається на стані його вузлів та електроначинки, тож доводилося постійно зупиняти його на ремонти, – розповідає заступник директора ЛМЗ з технічних питань Валерій Воловик. – Складнощів додавало й те, що деталі для нього виробляли підприємства, які зараз вже не працюють. Тому ми вирішили провести майже повне оновлення верстата самостійно. Почали з мозку – системи управління верстатом. Ми встановили нові шафи керування з сучасним контролером фірми Siemens у комплексі з людино-машинним інтерфейсом та комутаційною апаратурою фірми Schneider Electric. За оновлення електрочастини відповідали начальник бюро з модернізації устаткування Віталій Кривий, провідний інженер-конструктор з автоматизації Олександр Перехрест, провідний інженер Євген Драч та Антон Чернов, старший електрик РМЦ-2. Всі роботи ми виконували власними силами, це дозволило суттєво зекономити, а також гарантувати якість ремонту».

Тепер токар-карусельник бачить, що коїться в «голові» верстата і як він себе почуває. На панелі керування також можна побачити будь-яке відхилення у роботі систем та вузлів верстата, повідомити про це ремонтну бригаду, яка почне працювати над усуненням проблеми. Крім цього, на цю панель виводяться усі етапи роботи верстата, тож можна вчасно втрутитись і відкоригувати процеси ще у середині процесу обробки, якщо щось піде не так.

Та лише оновленням мізків не обійшлося. Виробничники вирішили замінити ще й «скелет» та «м’язи» верстата. Для цього виконали ремонт механічної частини верстата та заміну ручної системи змащення на автоматичну.

«Фактично всі органи руху верстата знаходяться всередині, тому під час ремонту ми розібрали верстат фактично до основи і дісталися до його найпотаємніших куточків, – говорить начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Цю частину роботи виконали слюсарі-ремонтники Олександр Єфремов, Анатолій Стеценко, Євген Шварц на чолі з в.о. старшого майстра Світланою Пошивайло. Ми розібрали супорти, механізми підйома траверси, замінили на нову кабельно-провідникову систему верстата, клемну апаратуру, відремонтували розподільчі коробки. Верстат отримав друге життя».

Усі роботи з модернізації верстата були виконані за 30 днів. Наразі верстат вже введений в експлуатацію і виконує перше замовлення після оновлення – обточування торцевої стінки барабана млина для гірничого департаменту.

Категорії
Наші люди

Головна на висоті

Кранівниця ремонтно-механічного цеху № 1 Наталя Репецька працює на крані понад 20 років. Колеги Наталі говорять, що почесну нагороду «Честь та гордість ЛМЗ» вона отримала саме за вірність та відданість професії та цеху.

Наталя з тих людей, які завжди готові прийти на допомогу. Вона впевнено береться за найскладніші завдання, не жаліється, не відмовляється, виконує свою роботу так, наче щоразу проходить іспит на майстерність. Особливо яскраво це проявилося з початком повномасштабного вторгнення.

«Для цеху, як і для заводу та країни загалом, у лютому 2022 року були особливо складні часи, – розповідає механік РМЦ-1 Андрій Ватаманюк. – Спочатку ми всі були у шоці. Не знали, що буде далі, як ми працюватимемо. Був короткий період, коли цех зупинявся. Але було й таке, що раптово надходило якесь замовлення, яке виконати без крана ми не могли, і тоді ми одразу телефонували Наталі. Вона – наша швидка допомога. Її відданість цеху перевірена роками, але особливо це довели часи випробувань. Це підтвердять усі колеги, хто працює з нею. Тому можна сказати, що на нагородження «Честь та гордість ЛМЗ» її номінував увесь цех».

Кажуть, що перше кохання найміцніше. Так сталося і у стосунках Наталі з цехом. Саме в РМЦ-1 вона вперше піднялася на кран. Її наставниками у професії були кранівниці Віра Кияшко та Галина Степанець.

«І хоча я навчалася на спеціальність «Машиніст крана» в училищі, але вперше керувати краном почала в цеху, – розповідає Наталя Репецька. – У мене з краном взаємини, наче з людиною. Траплялося, що я уходила від нього, намагалася спробувати іншу професію, але мене тягнуло до мого залізного помічника і я повернулася вже остаточно. Мій кран має свій характер, я знаю всі його капризи та вибрики. Мені дуже подобається працювати на висоті, адже тут я головна. Втім, і відповідальність тут висока. Внизу працюють люди, тож я маю бути обережною, уважною і надзвичайно точною в рухах. Я працюю на крані у ковальській дільниці. Тож маю настільки точно доставити заготовку до печі чи на молот, щоб хлопцям внизу було менше роботи. А переставляти доводиться заготовки вагою до десяти тонн».

Після зміни на крані часто втомлюються спина, очі, але, незважаючи на втому, Наталя Репецька поспішає на дачу. Для неї найкращий відпочинок – це спілкування з рослинами. Коли з-під землі пробиваються перші паростки квітів, то разом з ними проростає надія, що все буде добре, говорить Наталя.

«Я дуже люблю читати. Мій улюблений письменник – Еріх Марія Ремарк, – говорить Наталя – У нього є такий вислів: «Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю». Зараз у нашій країні війна, але я вірю у нашу перемогу, бо ми, як ті рослини, попри все пробиваємося доверху, до сонця. Ми не здаємося, ми сильні. Зараз ми відстоюємо майбутнє своєї країни. І я вірю, що цьому ніхто не зможе завадити!»