Позначка: гірничий департамент

Категорії
Наші люди Серце професії

Петро Петрович і місце сили

Слюсар-ремонтник – це людина, без якої досить швидко все зупинияється і може більше ніколи не закрутитися.

Петро Петрович повертався з риболовлі. Карасі, кілька окунців – непоганий здобуток. А головне – відпочив душею на березі мальовничого ставочка. А коли рибка вже апетитно шкварчала на сковорідці під пильним наглядом дружини, господар вийшов у садочок, обдивився невеличку пасіку. «Гудуть бджілки, будемо з медом». У цім дворі, у батьківській хаті, у тихому українському селі він виріс. Але своє доросле життя пов’язав з містом, з великим промисловим підприємством. Сьогодні останній день відпустки, а завтра – на фабрику.

Петро Бешевець – один з найдосвідченіших, найкращий слюсар-ремонтник рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Так про нього сказав начальник РЗФ-2 Сергій Гіль. Не випадково ж саме його нагородили найвищою нагородою підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він ремонтує і обслуговує устаткування, без якого неможливе збагачення руди та отримання залізорудного концентрату. А батьківська хата у селі – це для нього місце сили, де Петро Петрович відпочиває душею й набирається енергії. А почалося все зі своєрідного батькового благословення.

«Майже всі хлопчаки у селі мріяли стати водіями вантажівок. І я не виключення. Але коли добігав до завершення останній мій шкільний рік, батько обійняв мене і сказав: «Нема чого тобі тут ловити, синку. Тут же не бачиш ні білого світу, ні дня, ні ночі. Тож збирайся і їдь до міста». І поїхав я вчитися на електрогазозварника, – згадує Петро Бешевець. – Потім три місяці пропрацював у ремонтно-механічному цеху № 1 тоді ще «Криворіжсталі», відслужив у війську, попрацював у домобудівельному комбінаті, а у 1997 році влаштувався слюсарем-ремонтником на НКГЗК (нині гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – примітка автора)».  

З тої пори Петро Бешевець ремонтує устаткування РЗФ-2. Перелік цього устаткування чималенький. В ньому чотири автостели, які розвозять залізну руду по секціях, 40 конвеєрів, що транспортують цю руду до млинів, гідроциклони, які беруть участь у процесі збагаченні, а інколи доводиться ремонтувати й самі млини. Також Петро Петрович налаштовує це устаткування. Дякуючи майже 30-річному досвіду, він знає, що якщо своєчасно та правильно виконувати обслуговування та ППРи (планово-попереджувальні ремонти), то техніка ламається значно рідше.

«Любов до техніки у мене з дитинства. Спочатку був велосипед, потім мопед, потім мотоцикл. Так йшло моє кар’єрне зростання, – усміхається наш герой. – Це все я намагався ремонтувати власноруч. Дійсно, ми намагаємося добре проводити профілактику устаткування РЗФ, щоб не доводити до аварійних ремонтів, але інколи воно все одно ламається. Багаторічний досвід дозволяє швидко визначатися з більшістю поломок. Наприклад, якщо почало гупати, значить, не надходить мастило. Але трапляються несправності такі, що поки не розбереш вузол, нізащо не здогадаєшся, що трапилося. Як у нас жартують: «Розтин покаже». Буває, що одне відремонтували – не воно, інше – не працює, третє… І тут наче приходить прозріння: «Так он воно що!» Полагодили, і закрутилося. У такі хвилини відчуваєш неймовірне задоволення і з полегшенням видихаєш: «Слава Богу!»

Професію слюсаря-ремонтника Петро Бешевець опановував безпосередньо на підприємстві. Спочатку пройшов курс навчання при НКГЗК, а далі вчився вже на робочому місці. Збагачувальне устаткування – це не велосипед і не мопед, а набагато складніше. З вдячністю згадує Петро Петрович свого наставника, механіка дільниці Анатолія Новосьолова.

«То знаний майстер. Він будував комбінат, запускав РЗФ-2. Здавалося, що він знає все, – каже Петро Бешевець. – Тож я часу не втрачав і ґав не ловив, а запитував, запам’ятовував, заглиблювався у деталі, у кожну дрібницю. До речі, молодим хлопцям, які хочуть стати класними фахівцями, я раджу те ж – не сидіти у смартфонах, а заглиблюватися у дрібниці, бо у виробництві дрібниць не буває. Ви вважаєте, що коли я сюди прийшов, то був у захваті від роботи? Не дуже. Але спочатку вчишся, потім у тебе починає виходити. І от нарешті твоя робота, твій цех стають для тебе рідними».

Категорії
Новини

Люди, які рятують людей

У лютому 1950 року на базі невеличкої дільниці газового цеху нашого підприємства виник самостійний підрозділ – газорятувальна служба (ГРС).

Зараз це потужна багатофункціональна команда, працівники якої захищають нас від дії смертоносних газів, проводять рятувальні роботи на всій території підприємства, не лише пов’язані з газонебезпекою, а також ліквідують наслідки аварій і виконують виробничі операції якщо під час робіт необхідно застосовувати газорятувальну апаратуру. А ще вони готують цю апаратуру для всіх цехів підприємства. На рахунку цих мужніх, сміливих людей – сотні врятованих життів.

«Я пишаюся своїми людьми і щиро вітаю кожного з нашим 75-річчям, – говорить начальник ГРС Сергій Леонов. – Бажаю в наш складний час не падати духом, вірити у завтрашній день, у товаришів, які поруч. Бажаю родинного щастя, щоб всі колеги та їх рідні були здорові. Миру нам всім. А відсвяткуємо з розмахом вже після перемоги. Бо якщо тепер, то це буде несправедливо стосовно наших колег, які саме зараз захищають кожного з нас від агресії, а це кожен п’ятий працівник ГРС, багато з яких пішли добровольцями».

Роботу газорятувальної служби можна умовно розділити на три напрямки: перший – профілактична робота із захисту працівників та устаткування, другий – безпосереднє виконання оперативних рятувальних дій, і третій – виконання виробничих операцій там, де треба допомога людей, які можуть вміло виконати виробниче завдання у небезпечних умовах з використанням газозахисної апаратури. Свідком однієї з таких операцій я став нещодавно. Газорятівники у взаємодії з працівниками цеху вловлювання та технологічного цеху коксохімічного виробництва швидко й якісно замінили засувку діаметром півтора метра на трубопроводі коксового газу.

«Ми дуже цінуємо допомогу наших газорятівників, – каже заступник начальника цеху вловлювання з технології Сергій Солонько. – Вони не лише виконують промислові роботи, а що головне – допомагають нам убезпечитися від вибухонебезпечних та отруйних газів. Робота та навіть знаходження на території нашого цеху становить небезпеку. Працівники ГРС ретельно перевіряють, щоб не було витоків шкідливих газів, допомагають убезпечити місця виконання робіт, проводять навчання, якісно готують для нас апаратуру. Це наші надійні партнери, з яким приємно працювати разом».

На території нашого підприємства багато газонебезпечних зон – у прокатному, доменному, сталеплавильному, енергетичному та інших департаментах. Але, мабуть, найнебезпечнішим є саме коксохімічне виробництво. І рятувальники з ГРС багато разів рятували людські життя.

«Так, у нас тут стільки небезпечних газів, що всі й не перелічиш, – усміхається заступник начальника ГРС Роман Кваша, – сірчистий ангідрид, нафталін, аміак, бензол, ціанистий водень, сірководень, фенол та багато інших.  За цими іноземними назвами ховаються справжні вбивці. Є й інші загрози. Наприклад, бачите оці кришталики на кришці засувки? Вони гарні, але не слід втрачати уважність Це пірофорне залізо. Якщо його своєчасно не нейтралізувати, то воно миттєво спалахне за наявності повітря. Ми ретельно слідкуємо за станом газових господарств цехів і допомагаємо усувати недоліки. Непоодинокі випадки, коли доводилося рятувати людей. Останнє, що на пам’яті – врятували слюсаря бензольного відділення, який втратив свідомість внаслідок витоку газу. А перед тим був підрядник».

І без того непроста робота газорятувальної служби стикнулася з новими складнощами після повномасштабного вторгнення. Газорятівники брали участь та забезпечували безпеку під час надскладного процесу повної зупинки доменного виробництва на підприємстві у перші дні війни. Вони ж разом з іншими фахівцями підприємства відновлювали роботу наших газопроводів.

«Ще один виклик воєнного часу, як і скрізь, – нестача людей, – пояснює Сергій Леонов. – Близько 20 відсотків рятувальників воює. Хтось звільнився сам. Зараз приходить молодь. Професія газорятівника непроста. Вона потребує непоганої фізичної підготовки, певних знань з фізики, хімії, математики, вміння миттєво ухвалювати рішення, від яких багато що залежить. Тож не у всіх виходить. Але є й хлопці, які вже вміло працюють – Олег Горбик, Павло Калінчук, Всеволод Монастирний, Василь Наумік та інші. А от Павло Калінчук – достойний син батька, нашого рятувальника, який зараз воює. На жаль, п’ятеро наших працівників віддали життя, захищаючи нас. Це Юрій Дільний, Юрій Плужник, Денис Машненко, Сергій Баранько, Дмитро Конограй. Уклін їм до землі та світла пам’ять».

Добре, що молодь ще є кому вчити. З вдячністю очільник ГРС згадав досвідчених Євгена Смиченка, Сергія Корольова, Ігоря Беліченка. А от Костянтин Лівенков вчив ще самого Сергія Леонова, і його досвід надзвичайно цінний. Серед досвідчених рятівників і в.о. старшого майстра Валерій Демиденко. Вже понад чверть століття він у команді. Пройшов Крим і Рим, як то кажуть.

«За ці роки всякого було, – згадує Валерій. – Багато разів рятували людей. Здавалося б, вже нічого не повинно лякати. Але років зо десять тому, коли виникло займання у бензольному відділенні цеху вловлювання, то навіть мені було моторошно, адже там так багато вибухонебезпечного. Але спрацювали чітко: ми вивели людей, а пожежники загасили полум’я, тож вдалося уникнути тяжких наслідків. А зі свого досвіду скажу: треба вчити правила і дотримуватися їх. І якщо є табличка з попередженням про газонебезпеку, туди йти не можна. І якщо хтось думає, що швидко проскочить – не проскочить. Наприклад, одного вдиху сірководню вистачає, щоб втратити свідомість, а далі – самі розумієте».

Вітаємо героїчних газорятівників з їхнім ювілеєм! І дотримуємося правил.   

Категорії
Разом з Україною

Зупинись і почекай з комфортом

Костянтин — провідний інженер. Кожної зміни він їде на завод, на його гірничий департамент. Є дні з ідеальною погодою, а є з не дуже. Та давайте правді дивитися у вічі — з бридкою, коли дощ і мокрий сніг, або вітрюган. І ось саме тоді пересічний громадянин, як ніколи, розуміє, що затишна транспортна зупинка — це круто.

Костянтин Мамаєв сам виготовляв технічну документацію на відновлення зупинок. І робив це для мешканців Кривого Рогу і для себе особисто. Тож відновлені зупинки вийшли надійними та функціональними, як і все, що робиться працівниками гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А його ремонтний цех не лише ремонтує величезну кількість потужного устаткування, а ще й знаходить можливості покращувати побутові умови для мешканців міста.

«Кілька років тому ми відремонтували сім транспортних зупинок на шляху до нашого гірничого департаменту, — говорить начальник РЦ ГД Ігор Малий. — Чотири зупинки  маршруток і три трамвайних. Це було зроблено швидко і якісно. Фундаментально, з турнікетами для безпеки. Та ще й пофарбовано у стильні корпоративні кольори. А ще наші працівники допомогли залити бетоном майданчики для ремонту зупинок Дачної, Польової, Рудничної, Ярославської, які також було відремонтовано, але вже силами підрядників».

Транспортні зупинки — це дуже великий комфорт для мешканців, у кого немає особистого транспорту. Костянтин Мамаєв нерідко їздить на роботу і з роботи саме громадським транспортом. І йому, як нікому іншому, відомо, як воно — чекати маршрутку чи трамвай на «убитій» зупинці з дірками у даху та без лавочок. Тому у планування ремонтів він тоді вклав часточку свого серця.

«Як же приємно зараз сидіти на зручній лавці у середині майже приміщення, де ти захищений від дощу, снігу та вітру, — усміхається Костянтин. — І чути від людей поруч схвальні відгуки. І усвідомлювати, що ти також доклав до цього рук та розуму. Дійсно приємно».

У підсумку хочеться додати, що підприємство не залишило свої зупинки на самоті з погодними умовами. Наш ремонтний цех ГД періодично підфарбовує та підлаштовує наші зупинки. Бо якщо зроблено для себе, то навіщо ж залишати напризволяще?

Категорії
Новини

Пил-стоп: нова формула

Сучасні технології видобутку залізної руди неможливі без вибухових робіт. Спочатку гірники бурять свердловини. Потім масиви гірських порід підриваються вибухівкою, яка закладається у ті свердловини. А далі до справи стає техніка, яка завантажує залізну руду та везе її до місць перероблення. Ніде правди діти, вибухи супроводжуються викидами пилу та газів, серед яких оксиди азоту, вуглецю тощо. Фахівці «АрселорМіттал Кривий Ріг» постійно працюють над зменшенням цих викидів.

Майже 20 років тому наше підприємство стало частиною міжнародної компанії, однієї з найпотужніших у світі у гірничо-металургійному напрямку. За ці два десятиліття виконано багато роботи зі зменшення впливу на довкілля міста та регіону. Як розповів начальник служби інвестицій та науково-технічного супроводу гірничого департаменту Артем Кузнєцов, серед останніх здобутків у цьому напрямку – проєкт, який реалізовано у 2023 році у рамках Міської програми розв’язання екологічних проблем Кривбасу та поліпшення стану навколишнього природного середовища на 2016–2025 роки. Він саме і спрямований на зменшення небажаних викидів під час промислових вибухів, які проводяться щотижня у наших кар’єрах.

«Для поглинання пилу та газів, які утворюються під час вибухів у кар’єрах, використовують воду. Поліетиленові ємності-рукави з водою додають у свердловини разом з вибухівкою. Але крім води існують ефективніші реагенти, які у змозі зв’язати більше небажаних речовин, запобігши їх потраплянню в атмосферу, – пояснив Артем Кузнєцов. – Серед них – «Гідрогель». Ми спробували використати його у зневоднених свердловинах, і заміри після вибухів показали гарні результати. З травня 2023 року ми використовуємо «Гідрогель», і маємо зниження викидів.

Цей проєкт гірничий департамент реалізував разом з Науково-дослідним інститутом безпеки праці та екології в гірничорудній і металургійній промисловості. А зараз триває співпраця з фахівцями комунального підприємства «Наука», також спрямована на зменшення навантаження на атмосферу під час проведення вибухів.

«Саме зараз ми вдосконалюємо і випробовуємо нові конструкції вибухових зарядів, щоб більше вибухової енергії спрямувати у потрібних напрямках, саме на руйнування гірських порід, а не вгору, – розповідає Артем Кузнєцов. – А ще підбираються оптимальні схеми комутації, тобто, послідовності підриву зарядів свердловин під час масових вибухів. Все це також сприятиме зменшенню викидів. Ну й звичайно ж, продовжуємо використовувати те, що вже довело свою ефективність. Наприклад, розміщення рукавів з водою на поверхнях у зонах проведення вибухів. Робота триває».   

Категорії
Наші люди

Троянди, які не в’януть

У десятикласниці Іри сьогодні день народження. Скромне свято у родинному колі. Раптом у двері подзвонили. Когось ще чекали? Та наче нікого. Іменинниця побігла відчиняти двері. На порозі стояв він. Сором’язливо усміхнувся, промовив кілька вітальних слів, простягнув букет троянд і пішов. Іра з щасливим обличчям і квітами у руках зайшла до кімнати. «Хто?» – питали зацікавлені погляди рідних. «Це був він!», – видихнула дівчина. Всі коректно промовчали. Прийде час – з’ясується.

Вони обоє із Зарічного. На одній з молодіжних, як зараз кажуть, тусовок їх познайомила подруга Іри, а водночас Вітіна однокласниця Оксана. «Певно це таки було кохання з першого погляду, – згадує маркшейдерка рудоуправління ГД Ірина Попова. – Наче звичайний хлопець, але щось у середині тьохнуло! Дуже він мені сподобався». З Вітею сталося приблизно те ж саме. «Яка симпатична дівчина! Чому я раніше її не бачив? – згадує машиніст бурового верстата РУ ГД Віктор Попов своє перше враження. – Чорнява, кароока, а усмішка сяє! А коли почалася розмова, то щось мені підказало, що це рідна мені людина, хоча й бачу її вперше».

З тої зустрічі минуло вже чотири десятиліття. А для наших закоханих вони промайнули наче мить. Але багато що сталося за ці роки. Після кількох зустрічей у компанії друзів Віктор вирішив, що час виходити на новий рівень. Він запропонував Ірі дружбу і запросив її у кіно до кінотеатру «Жовтень». «Не пам’ятаю вже, що був за фільм і навіть про що, але це й не важливо. Головне – нам разом було добре. Побачення продовжилися. А коли настав час обирати куди вступати після десятого, ми з подругою вирішили, що підемо у гірничий, на маркшейдерів. Чому саме на них? Не знаю. Вітя тоді був на морі з батьками, а як приїхав, то рішуче мовив: «Я з вами!»

Шкільна закоханість органічно перетворилася на студентське кохання. Зустрічі, сесії, дискотеки з «мєдляками» на 44-му. Через рік Віктор пішов служити, тож коли повернувся, Іра вже була на два курси вище, а кохання на два роки міцнішим. Мріяли про спільне життя. І одного разу Віктор попросив руку й серце. Ірина чекала цього кроку й з відповіддю не забарилася. Щаслива пара подала заяву. Весілля святкували у великому наметі, напнутому в дворі у Вікторових батьків. Було все: короваї з рушниками, дивні, холодець, викрадений черевичок та веселі переодягання з катанням батьків на возику другого дня. Почалося подружнє життя.

«Я народила донечку Марійку, – продовжила Ірина. – Три роки була у декреті. Вітя продовжив навчання. Величезна дяка нашим батькам, які підтримали студентську родину у фінансово непростий час. Вивчившись, коханий пішов працювати до гірничотранспортного цеху слюсарем з ремонту автомобілів. А через пів року перевівся за спеціальністю – маркшейдером. Маркшейдери багато часу працюють безпосередньо у кар’єрі: позначають місця для буріння свердловин, заміряють об’єми гірничої маси тощо. Машиністи бурових верстатів бурять. У свердловини підривники закладають вибухівку, а вже після вибухів екскаватори вантажать руду у самоскиди. Тож маркшейдери відіграють важливу роль у ланцюгу процесів добування залізної руди».

Пізніше Віктор Попов перевівся майстром на бурову дільницю третього кар’єру, а на його місце прийшла молода перспективна маркшейдерка Ірина Попова. 12 років Віктор працював начальником дільниці, а як заробив пенсію, перевівся машиністом бурового верстата. Вже багато років у Віктора й Ірини спільна справа: вони разом з іншими працівниками рудоуправління працюють над видобутком залізної руди, хоча і в різних кар’єрах: Ірина в другому, Віктор у третьому. «І це, як на мене, не мінус, а скоріше плюс, – усміхається Ірина. – Кохання коханням, а робота роботою. За те ми з більшою палкістю проводимо час разом. І з кожним роком наше кохання стає ще міцнішим, як вино. Нам завжди цікаво разом. Відпочиваємо на базі відпочинку, їздимо у Карпати, допомагаємо на дачі Вітіному татові. Вітя завжди допомагає мені вдома. А яку ж яєшню він для нас готує! І хай це лише яєшня, але для мене це, певно, найсмачніша страва у світі, бо приготована з любов’ю».

А вісім років тому у житті Ірини з’явився ще один мужчина. Точніше, у їхньому спільному житті. Це улюблений онук Нікіта. Його беруть з собою на турбазу, на дачу. А дідусь, коли не на зміні, ще й разом з Нікітою навчається в онлайні. Бо донька з зятем на роботі, і лячно залишати малого самого під час тривог. Безумовно, онучок вносить додаткове різноманіття у подружнє життя Попових. А що ж романтика? А вона нікуди не поділася. Віктор і зараз дарує Ірі її улюблені троянди. А щоб це було сюрпризом, у коханого є свій секрет. «Головне, придбати квіти напередодні, непомітно занести до квартири і сховати так, щоб кохана не знайшла випадково. І от з першими сонячними промінчиками сюрприз готовий». Відверто кажучи, Віктор розповів мені, куди саме він ховає троянди. Ніколи б не здогадався. Але з-за чоловічої солідарності я не буду «палити хату» і виказувати таємницю. Хай романтика не згасає, а кохання буде вічним!

Категорії
Наші люди

Родинна концепція

Ольга вивчилася на швачку, але вирішила працювати на рудозбагачувальній фабрці.
«Професія швачки якось не вписувалася в нашу родинну концепцію, — усміхається сепараторниця Ольга Аврахова. – Батько, Іван Іванович, працював у мартені, а мама, Ніна Олександрівна, — у прокатному цеху. Тож з дитинства я чула розповіді про роботу на заводі.
Мені дуже подобалося слухати історії про людей залізної волі, людей зі сталі, які не бояться труднощів і важкої роботи».

Саме такі приклади надихнули її на вибір професії. На рудозбагачувальну фабрику №1 Ольгу привів її чоловік Сергій. Ольга запам’ятала 6 травня 2000 року на все життя. Це був її перший робочий день. «Спочатку був справжній шок, – згадує наша героїня.. – Все таке величезне! Крутиться, стукає, грюкає! Мабуть, якби того дня я самотужки знайшла вихід, то більше б у цех не повернулася. Але, якщо серйозно, колеги допомогли мені швидко подолати страхи. Професію сепараторника я опановувала з нуля, як то кажуть. Вчила мене досвідчена Оксана Юріївна Біньковська. Найважче було запам’ятати назви устаткування та його елементів. Наприклад, ванна у мене завжди асоціювалася з домашньою, а на дільниці сепарації є свої виробничі ванни. Або от барабан – не той, що паличками ритм вистукувати, а барабан сепаратора.Та вже за тиждень я впевнено називала все своїми іменами».
   

Ольга Аврахова керує устаткуванням для збагачення залізної руди. Вона стежить за якісною та безаварійною роботою сепараторів, які саме й збагачують залізну руду. На запитання, чи є ця робота фізично важкою, Ольга відповіла: «Мабуть, що так, але я звикла й майже не помічаю. Працювати мені комфортно, колектив чудовий. Збагачення руди – це командна робота. Машиніст млинів подрібнює руду, я займаюся її збагаченням, фільтрувальник фільтрує пульпу, оператор координує роботу всієї фабрики, начальник зміни організовує й керує процесами, а ремонтники обслуговують і ремонтують устаткування. Лише злагоджена взаємодія дає змогу отримати якісний концентрат».
   

Разом з Ольгою працює операторка пульта керування Оксана Макарова. Вона впевнена, що Ольга, як ніхто інший, заслужила найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість АрселорМіттал Кривий Ріг», яку їй вручили минулого року. «Оля сумлінна працівниця, – говорить Оксана Макарова. – Вона ідеально знає своє устаткування та технологічний процес і майстерно його веде. Але на цьому не зупиняється. Опанувала професію фільтрувальника й підміняє його, якщо виникає потреба. А ще вона може замінити операторів, тобто вміло координує роботу всіх дільниць. Ольга доброзичлива, завжди готова допомогти. З нею приємно працювати разом».
   

Вдома Ольга Аврахова полюбляє в’язати й шити – цьому її навчила мама. «Воно якось само собою вийшло, – згадує Ольга. – Мама займалася рукоділлям, а я завжди була поруч. Тоді вибір одягу в магазинах був небагатим, усе здавалося однаковим. А я завжди була вдягнена витончено та ексклюзивно завдяки маминим рукам. А ще мені подобається готувати для своїх хлопців. Вони у мене справжні гурмани й полюбляють різні смаколики. Родина моя золота! Сергій став для мене не лише чоловіком, а й наставником, коли я прийшла працювати на рудозбагачувальну фабрику. Старший син, Влад, працює на одній із криворізьких шахт, а молодшому, Максимові, вже чотирнадцять, він навчається в восьмому класі. Вони втрьох надихають мене, заряджають позитивом і дають сенс життю. Отримувати нагороди дуже приємно, і я впевнена, що саме підтримка родини багато в чому сприяла цьому. А ще хочу подякувати своїй бригаді. Я працювала на підміні й в інших змінах, тому знаю, що у нас усі бригади хороші. Але своя – найрідніша».