Сьогодні ми не уявляємо свого життя без комп’ютерів, та були часи, коли інформацію набивали на перфокарти, зберігали її на магнітних стрічках, намотуючи на великі бобіни. Нам пощастило, адже поруч з нами є ті, хто бачив це на власні очі та робив це власноруч. Цікаву розповідь про історію та розвиток інформаційної служби ми почули від ветеранки нашого підприємства Надії Щербак.
«На роботі було багато турбот, а зараз, на пенсії, їх ще більше, – усміхаючись, говорить Надія Василівна. – Раніше я працювала з великою кількістю інформації, а зараз отримую другу середню освіту – з молодшим онуком засвоюю програму третього класу (знову сміється). Також займаюсь рукоділлям та допомагаю своїй родині у багатьох справах. А ще завжди цікавлюся життям рідного підприємства та людей, з якими я пропрацювала майже 34 роки. За цей час наш відділ змінив чимало назв: інформаційно-обчислювальний центр, відділ автоматизованих систем управління, центр автоматизованих систем підприємства, служба інформаційних технологій, зараз ми його добре знаємо, як SAP. А от щодо зміни назв підрозділу, мені здається, що прийшли до найкращого – центру компетенції SAP, адже це красномовно «говорить» про розвиток нашої служби, та її вдосконалення. У моїй трудовій книжці багато записів, навіть сторінок не вистачило, а фактично так вийшло, що я нікуди не уходила».
Працювала з колодами карт
Працівницею Криворізького металургійного заводу Надія Щербак стала 27 серпня 1976 року. Вона влаштувалася операторкою в інформаційно-обчислювальний центр, де працювали спеціалісти зі збору та обробки технічної та економічної інформації, програмування.
Серед них були постановники, програмісти, електроніки, які підтримували технічне здоров’я перших електронно-обчислювальних машин підприємства. Також були оператори з підготовки, обробки та випуску інформації. Працювала також група фахівців, яка вводила інформацію, так би мовити «наосліп», у цифровому форматі.
Ця цифрова інформація, яка потім зчитувалася програмою і перетворювалася на звичні документи.
До речі, ще до впровадження електронно-обчислювальних машин Мінськ-32, таким чином інформацію вводили ще у старому приміщенні заводоуправління, де знаходилася машинорахувальна станція з табуляторами.
В інформаційно-обчислювальному центрі стояли величезні шафи тих самих Мінськ-32, в яких крутилися магнітні стрічки з інформацією. Вона передавалася зі стрічки на стрічку, сортувалася та зберігалася. Щоб ввести інформацію її треба було спочатку… набити на перфокарти. Цим спочатку і займалася Надія Щербак. Перфокарти являли собою спеціальні картонні картки з нанесеними на них дірочками (цифровою сіткою). Колись перфокарти були основним носієм інформації для електронно-обчислювальних машин, які були не такими зручними, як сьогоднішні персональні комп’ютери, а величезними.
«Щодня я працювала з великими колодами карт, на які набивала інформацію про відвантаження продукції підприємства та продажі, про кадри комбінату та нашу зарплату, фінансову інформацію тощо. Спочатку я була операторкою підготовки даних. А вже згодом мене перевели працювати на електронно-обчислювальних машинах, що відкрило для мене нові можливості», – розповідає Надія Щербак.
«Біг з перешкодами», або непростий шлях у професію
Дорога до нашого підприємства у Надії була непростою. Цікаво, що в юності про програмування і все, що з ним пов’язано Надія навіть й не замислювалася. Вона планувала вчитися на біохімічному факультеті. Але одразу вступити до навчального закладу їй не вдалося. За першої спроби Надія не пройшла за конкурсом, а на наступний рік у неї… не прийняли документи.
Річ у тім, що батько Надії був військовим і на той час родина мешкала в Азербайджані, але азербайджанцями за національністю вони не були. А там, навіть за радянських часів, не дуже розбиралися хто з приїжджих військових якої національності, більшість місцевих ставилися до чужинців без особливої теплоти. В результаті, Надії, можливо і спеціально, неправильно оформили документи, а приймальна комісія вишу скористалася цим і не прийняла їх.
Тож у 1974 році Надія вступила до Дніпропетровського промислово-економічного технікуму на спеціальність постановника та програміста. Це була нова спеціальність на той час, а ще вона була єдиною, на яку після школи вчили лише два роки. Та поки Надія там вчилася, професія так припала їй до душі, що вона захотіла і надалі розвиватися в ній та вступити до вишу. Та і результати навчання дозволяли це зробити, бо Надія була відмінницею.
Та водночас Надії дуже хотілося набути професійного досвіду – попрацювати, щоб стати фінансово незалежною, самостійною. Тож після закінчення технікуму молода спеціалістка скористалася направленням і поїхала працювати на Донецький металургійний завод. Саме звідти прийшов запит на молодих програмістів. Але, коли Надія з подружкою приїхали туди, у відділі кадрів їм сказали, що вакансій немає, хоча програмісти були потрібні. Таке в житті, на жаль, буває. Дівчатам нічого не залишалося, як повернутися до тоді ще Дніпропетровська. А з працевлаштуванням Надії та її подрузі допомогли у Міністерстві чорної металургії, куди вони звернулися по допомогу. Молодих спеціалісток направили до «Криворіжсталі». Комбінат тоді активно розвивався та застосовував у роботі багато нового, в тому числі й програмування.
Від оператора, до програміста
«Через рік роботи на комбінаті я вступила до Київського інституту народного господарства, – продовжує Надія Щербак. – Тоді моя спеціальність називалася «Організація механізованої обробки економічної інформації». Нас готували на постановників задач та програмістів. Завданням постановника було ретельне вивчення тієї чи іншої роботи, або процесу, який треба було автоматизувати. Адже відомо, тільки-но люди навчилися рахувати, вони постійно працювали над тим, як зручніше автоматизувати цей процес. Постановник писав технічне завдання, а програміст, спираючись на це, робив відповідну програму.
З 1990-х років ми почали переходити на персональні комп’ютери. Нам треба було вчитися працювати з ними, їздити на спеціальні курси. Також ми вивчали мови програмування. У ті роки я працювала на посаді програміста.
Потім була системним програмістом. Працюючи на цій посаді, я обслуговувала понад 100 комп’ютерів у відділі збуту, фінансовому, планово-економічному управліннях, бухгалтерії, управлінні капітального будівництва, у цеху зв’язку, управлінні по контролю за закупівлею матеріальних ресурсів тощо.
Та найдовше я пропрацювала програмістом. Мої колеги були висококласними фахівцями: Наталя Радченко, Ольга Литвиненко, Нінель Костіна, Наталія Жукова, Катерина Багатенко, Галина Вірко. Керівницею нашого сектору була Людмила Резцова. Згодом і я стала керівником – була начальником сектору обробки інформації. В цілому я пропрацювала на підприємстві майже 34 роки. Постійно вчилася, йшла вперед, спостерігала за розвитком підприємства, найголовніше, що я продовжую це робити і зараз».
