Труби, металопрокат, стальні рейки та інші довгі і важкі вантажі перевозить на своєму автомобілі-«велетні» водій автотранспортних засобів Анатолій Омельченко. За свою сумлінну працю він був нагороджений до Дня компанії.
Від водіїв часто можна почути, що водіння для них – це не робота, а спосіб життя. За кермом вони навіть здатні розуміти один одного без слів, спілкуючись лише поглядами, жестами або фарами свого автомобіля. «Так воно і є, у нас своя система спілкування, хоча автівки та робота у всіх різні», – говорить Анатолій Омельченко.
Водійський стаж Анатолія нараховує вже 37 років, останні п’ять з них він працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» – керує довгоміром, унікальним за своїми розмірами та можливостями вантажним автомобілем.
Водійській справі Анатолій Петрович навчався перед службою в армії. Ще юнаком вважав, що керувати автомобілем має вміти будь-який чоловік, ці навички завжди згодяться у потрібний час. Та й гарний життєвий приклад був поряд, адже його батько Петро Омельченко теж колись був водієм, працював в 17-й автобазі нашого підприємства (тоді ще КМЗ).
«Довгомір – це не звичайний автомобіль. Він створений для перевезення всього негабаритного, тож до кожного рейсу треба ставитися не стандартно, а індивідуально, – розповідає Анатолій Омельченко. – Довжина авто складає понад 13 метрів. Зазвичай цього вистачає для більшості вантажів. Але й серед негабаритних трапляються не такі, як всі. Якщо вантаж довший за автівку, його треба укладати так, щоб він виступав за борт не більше, ніж на метр. Це вимога правил дорожнього руху і дотримання безпеки на дорогах. Коли їдеш, увага до всього максимальна, адже при русі, особливо на поворотах, слід враховувати кут заносу причепу. Це потрібно, щоб не задіти машини поруч та все, що знаходиться біля дороги».
Анатолій Петрович каже, що водійська робота нелегка. Це на перший погляд здається, що просто сидиш у кабіні та крутиш «баранку». Насправді необхідно максимально концентруватися, враховувати усі моменти дорожнього руху і навіть бути стратегом – прораховувати події наперед. А ще ця робота дисциплінує – спонукає до дотримання правил безпеки, постійної уваги до власного здоров’я, взаємодопомоги.
Так було і під час відновлювальних робіт на криворізькій дамбі. На довгомірі Анатолій Петрович підвозив матеріали, необхідні для ліквідації наслідків ворожих «прильотів». Він згадує, що над відновленням дамби тоді, здавалося, працювало усе місто, і всі були надзвичайно згуртовані та допомагали один одному.
«Колись давно я працював на «міжгородці», – продовжує Анатолій Омельченко. – Ми розвозили запасні частини для сільськогосподарської техніки. Відряджень було багато, тож і водійських пригод вистачало. Але завжди допомагали професійність та звичайна людяність. І зараз теж вважаю, що у будь-якій ситуації ми маємо залишатися уважними до інших, поважати та допомагати усім, хто того потребує. Це нам зараз дуже потрібно, адже в країні йде війна. Як і більшість українців, я сподіваюся, що скоро вона закінчиться нашою перемогою. Хочу, щоб моя онука, якій 8 років, зростала у мирі, а ми могли і далі спокійно жити та працювати».
Перший місяць нового року завжди ставав початком реалізації нових планів.
За багаторічну історію нашого підприємства було чимало визначних дат старту нових ідей, проєктів, відкриття цехів, покращення благоустрою. І кожна подія на металургійному заводі була також знаковою подією у Кривому Розі, адже місто розвивалося разом із підприємством.
У ці січневі дні початку нового року «Металург» пропонує згадати деякі зі знакових дат нашої історії.
Перша доменна піч під час будівництва у січні 1934 року
2 січня – домну поставлено на сушку.
9 січня – до блоку кауперів домни підведена вода, змонтований водопровід охолодження кауперів.
13 січня – підстанція першого водопідйому підприємства отримала струм.
1 січня 1935 року до прохідної КМЗ (Криворізького металургійного заводу) на Третій дільниці вирушив перший трамвай
Будівництво заводу посприяло розвитку пасажирського транспорту міста. Трамвай був дуже потрібний для будівельників КМЗ. Довжина маршруту від історичної частини міста (зараз вулиця Святомиколаївська) складала 5,8 км.
1936 року проклали колію від Третьої дільниці до коксохімзаводу.
Перші рейси криворізького трамваюДо пуску трамваю на будмайданчики заводу робітників возили на вантажівках
У січні 1936 року був отриманий перший криворізький кокс
Будівництво коксохімічного заводу розпочалося ще у 1932 році. Але був час, коли будівництво індустріального об’єкту трохи сповільнилося. Робітникам-будівельникам потрібно було десь жити, тож у місті активно зводилися житлові будинки, їдальні, майстерні, прокладалися дорожні та залізничні шляхи. Лише у жовтні 1934 року почалося бетонування фундаментів печі першої коксової батареї, а у січні 1936-го вона була запущена в експлуатацію.
У першій декаді січня 1950 року задули другу домну
Її довелося відновлювати на зруйнованому після війни промисловому майданчику. Для більшої швидкості розчищення території та монтаж домни відбувались паралельно. Унікальність роботи полягала в тому, що ДП зводили поблизу того міста, де вона мала стояти. Вже у готовому вигляді домну за допомогою лебідок пересували на її «законне» місце. Пересування тривало сім годин і було успішним.
Про відновлення доменних печей після війни нагадують фото в музеї історії підприємства
У січні 1958 року розпочалося будівництво доменної печі № 4
Домна мала стати найбільшою в країні, з корисним обсягом 1719 кубометрів. Вона будувалася швидкісним методом і стала до роботи вже у вересні цього ж року.
2 січня 1960 року будівники заводу почали зводити доменну піч № 5
За своїм корисним обсягом – 2000 кубометрів – вона перебільшила свою попередню колегу. Також рекордсменкою домна стала і за обсягами свого будівництва. Вже наприкінці 1960 року домна стала до роботи.
Монтажники повітродувки у машзалі ТЕЦ, 1934 рік
Світове визнання
На січень 1970 року металопродукція нашого підприємства експортувалася в 30 країн світу в обсязі більше мільйона тонн на рік.
Запрацювала «дев’ятка»
Новорічні свята увійшли в історію і доменного цеху № 2.
30 грудня 1974 року домна-гігант № 9 була задута, 31-го – видала свій перший чавун, а з січня 1975 року вже працювала стабільно.
Над спорудженням комплексу доменної печі працювало понад 14 тисяч працівників. Деталі, конструкції, механізми та обладнання для домни виготовляли 1985 підприємств із 100 міст країни.
На комплексі «дев’ятки» під час будівництва працювала газета «Правда України», яка підготувала 133 спецвипуски, а видавництво «Промінь» видало про ДП № 9 три книги.
Старший солдат, заступник командира бойової машини Ігор Котовий загинув 1 січня у бою біля населеного пункту Кліщівка Бахмутського району.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» він працював у конвертерному цеху машиністом крану металургійного виробництва. «Ігор – відмінний працівник і гарна людина, – розповідає старший майстер кранової дільниці Олексій Тиква. – Сумлінний, порядний, дисциплінований. Він працював на потужному і складному в керуванні 225-тонному розливальному крані. Важка робота, яка вимагає майстерності та повної концентрації. Якщо за справу брався Ігор, я був спокійний, бо він все робив швидко і вправно. Мав спокійний характер, ладив з колегами, завжди був готовий допомогти, підтримати. Страшна непоправна втрата для всіх нас».
У Ігоря Котового залишилися мама та дружина.
Щиро співчуваємо рідним та близьким полеглого Героя.
Як це може бути? А так. Адже ця пам’ятка на межі Херсонської області була зроблена руками майстра Василя Паська, який свого часу працював електрозварником на доменній печі № 9.
Фото з символом Херсонщини
Напевне, усі, хто до війни їздив до Азовського та Чорного морів або в той бік по інших справах, бачили на трасі Херсон-Нікополь велику пам’ятку Кавуну – символу херсонських степів. Без позитивних емоцій повз нього ніхто ніколи не проїжджав! Дехто милувався ним з вікна авто або автобусу, а хтось зупинявся та фотографувався з ним. В сезон там можна було купити цю смачнючу справжню ягоду. Втім, не цього літа. Бо наш Кавунчик досить довго був окупований.
На початку жовтня, під час звільнення від ворога правого берегу Херсонщини, фотокартки Кавуна рясно облетіли новинні пабліки та соцмережі. З ним фотографувалися наші визволителі та відомі українці, які їхали підтримати мешканців звільнених територій та бійців. Люди на цих фото були усміхненими, а от Кавунчик – змарнів. За час російської окупації він зазнав чималих «поранень» від куль та артилерійських снарядів. Йому також треба буде відновлюватися, щоб знову дарувати гарний настрій та нагадувати кожному про родючість і щедрість Херсонщини.
З Кавуном фотографувалися бійці-визволителі
Народжений у Кривому Розі
Висота арт-об’єкту, виконаного у формі розрізаного червоного кавуна, становить понад 2 метри. Таку ж висоту має і його постамент з бетону та залізних палей. А зробили це все ще у 1988 році на замовлення тодішнього колгоспу-мільйонеру «Україна» та за рішенням, ухваленим головою сільської ради села Осокорівка Віктора Волченка. Цей колгосп виділяв значні площі землі саме під баштанні культури. Знамениті херсонські кавуни машинами та баржами розвозили в усі куточки колишнього Радянського Союзу.
Макет Кавуна – залізну кулю – замовили на одному з промислових підприємств Кривого Рогу. А от зробити Кавун з цієї заготівки вже в Осокорівці доручили місцевому майстру Василю Паську. Свого часу він працював зварювальником на доменній печі № 9 доменного цеху № 2 тоді ще «Криворіжсталі».
Василь Васильович пишався тим, що був причетний до такого великого підприємства, адже саме тут він навчився працювати з металом. Ці навички дозволили йому згодом втілювати в життя різні цікаві проєкти, найяскравішим серед яких стало виготовлення херсонського Кавуна.
Майстер-умілець та колишній працівник ДП № 9 Василь Пасько
Історію народження Кавунчика нам розповіла Людмила Євтушенко, колишня вчителька української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи Любимівської школи а зараз громадська діячка. Досліджувати історію сталевого Кавуна їй допомагали діти – учасники туристсько-краєзнавчого гуртка.
«Наприкінці 1980-х років з Кривого Рогу до Осокорівки і приїхала ця величезна металева куля, – говорить Людмила Олександрівна. – Її треба було розрізати, зробити скибочку та інші більш дрібні деталі, розфарбувати. Над дизайном майбутнього Кавунчика мудрували тоді усі разом: наш майстер Василь Пасько, Петро Бондаренко, який йому допомагав у зварних роботах, художник Сергій Полінок та керівник встановлення пам’ятника Олександр Топчій, а у самому становленні Кавуна брали участь і жителі села Осокорівка».
Тільки-но Кавун з’явився поблизу дороги, він одразу ж став знаменитим.
«Я дуже рада, що за часи окупації Кавун вцілів, хоча зараз і пошкоджений, – продовжує Людмила Євтушенко. – На відміну від нього, багато будинків нашого селища взагалі розбиті, жити там неможливо. Пошкоджений також і мій будинок, тож тимчасово я мешкаю у місті Покров. Тут безпечно, але часто доноситься відлуння вибухів, які долітають до нас із Нікополя. Але нічого, ми віримо, що скоро це скінчиться, ми переможемо і відбудуємося. Поновимо і наш Кавун, буде, як новенький. Наступного року йому виповниться вже 35 років. Майстер Кавуна Василь Пасько, на жаль, відійшов у вічність кілька років тому. А Кавун стоїть і надалі залишатиметься візитівкою Нововоронцовщини, символом щедрої Херсонщини та її незламності».
Нещодавно, п’ятого грудня цього року Василю виповнилося 37 років, а вже двадцятого грудня він загинув внаслідок танкового обстрілу від поранень, несумісних з життям.
Це сталося поблизу села Макіївка Луганської області, де зараз точаться найзапекліші бої. Захищати Україну від загарбників Василь Сапіга пішов у квітні. Він служив солдатом-кулеметником механізованого батальону.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Василь Сапіга працював помічником машиніста тепловоза залізничного цеху № 2 транспортного департаменту. Технологічні перевезення здійснював у Доменному районі підприємства.
Молодий, життєрадісний, сповнений сил та наснаги, саме так говорять про Василя його колеги. «Він добре знав свою справу, вправно виконував поставлені завдання, допомагав товаришам по роботі. А ще був дуже сімейною людиною, любив свою доньку та дружину, яка теж є нашою колегою і працює черговою по залізничній станції. Загибель Василя стала непоправною втратою для усіх нас», – говорить Павло Шпильовий, в.о. старшого майстра ЗЦ № 2.
Колектив підприємства висловлює співчуття рідним та близьким Василя Сапіги.
Гендиректор АрселорМіттал Кривий Ріг про блекаут, демпінг від росіян і турків та нову нішу в ЄС — інтерв’ю
В квітні 2022 року НВ Бізнес спілкувався з Мауро Лонгобардо про роботу АрселорМіттал Кривий Ріг (АМКР) на початку повномасштабного російського вторгнення. Тоді російська армія впритул наблизилася до Кривого Рогу. Станом на осінь, Збройні сили України змогли звільнити правобережну частину Херсонщини та відсунути російських окупантів від одного з найбільших промислових центрів України. Зокрема вдалося звільнити селище Архангельске на Херсонщині, де розташовано дочірнє підприємство — АрселорМіттал Берислав.
Проте цехи АМКР потрапили під прямий ракетний обстріл з боку РФ, а через руйнування енергетичної інфраструктури комбінат було повністю зупинено. Мауро Лонгобардо з колегами після блекауту дві доби жив на комбінаті, вирішуючи питання безпечної зупинки та рестарту основних виробничих агрегатів. Топ-менеджер розповів журналісту Артему Ільїну з НВ Бізнес про досвід роботи в критичних умовах, планування на наступний рік, поїздку на деокуповану частину Херсонщини та чому його колеги з головного офісу в Європі вважають поїздки в Україну смертельно небезпечними.
Машина безперервного лиття заготовок на АрселорМіттал Кривий Ріг / Фото: Артем Ільїн
— Гірничий департамент працює на 20−25% наших штатних обсягів. На металургійному виробництві ми незабаром повторно задуватимемо доменну піч № 6, щоб вийти на рівень виробництва сталі у 20−25% від наших можливостей.
Коли відбувся перший повний блекаут, моя команда доклала великих зусиль, щоб запобігти ускладненням. У підсумку ми змогли безпечно зупинити все обладнання.
— Завдяки чому це вдалося?
— Ми внесли певні зміни в роботу внутрішніх мереж електропостачання. Це дозволило в аварійних ситуаціях подавати достатньо енергопостачання на обладнання, яке перебуває у гарячому простої без виникнення пожежі або інших проблем.
Я особисто перебував на заводі з усіма працівниками. Ми провели дві ночі на підприємстві, оскільки рішення доводилося ухвалювати миттєво. Після цього почали думати, як запуститись.
— Що цьому заважало?
— Наш комбінат при повному навантаженні споживає 400−450 МВт. При завантаженні на 20−25%, споживання складає близько 100−120 МВт.
Після блекауту ми гарантовано отримували тільки 60 МВт, і не протягом усього дня. Тоді це могло бути так: ранок починаємо з 70 МВт. Через 2 години телефонують з енергетичної компанії і кажуть, що потрібно знизити споживання на 20 МВт. А ще за годину передзвонюють і кажуть, що повертають 5 МВт. У нашій галузі не так легко це зробити.
— Як ці обмеження в енергетиці вплинули на виробництво?
— Ми почали споживати запаси сировини. В певний момент залишалося запасів залізорудного концентрату лише на 5 днів. Якщо ми не можемо отримати 100 МВт, тоді необхідно запускати обладнання по черзі. Ми так і зробили. Доменну піч було зупинено на сім днів.
Зараз ситуація на ринку покращується. Але через дефіцит електроенергії ми змушені обирати: або створювати запас агломерату, або задути другу доменну піч.
— Чи є інші складнощі у роботі меткомбінату?
— Такою проблемою цьогоріч було відшкодування ПДВ. Впродовж 2021 року воно відбувалося достатньо швидко. Через один-два місяці ми автоматично отримували кошти. Але у 2022-му був довгий період, кілька місяців, коли не було жодної виплати ні для кого у гірничо-металургійній галузі. Я розумію, що з початку повномасштабної війни у бюджеті лише накопичувалися проблеми. Загальна сума заборгованості перед АрселорМіттал Кривий Ріг складала 4,7 млрд грн. Але після довгої затримки відшкодування нарешті розпочалося — підприємству в грудні повернули 1,3 млрд грн простроченої заборгованості. Тепер ми очікуємо на повернення ще понад 2,5 млрд грн заборгованості, і на те, що в майбутньому процес відшкодування державою ПДВ стане стабільнішим.
Для нас це один з основних грошових потоків, оскільки дуже зменшилося виробництво. До того ж ми фактично лише експортуємо, бо український ринок складає 30−40% від того, що було раніше.
Деокуповане підприємство та логістика
— Які зараз ринкові ціни?
— Арматура на умовах FOB в портах Чорного моря коштує $524. Зима — не найкращий період для нас, тому що ми виробляємо матеріал для будівництва, яке взимку зупиняється. Тим не менш ціни поступово зростають.
— Який у вас пріоритет для експорту: готовий прокат чи напівфабрикати?
— Сьогодні ми готові експортувати все, що дає хоч копійку: чавун, заготовку, арматуру. Але у стратегічному плані, для нас у пріоритеті готова продукція.
— Ви майже не згадуєте про логістику. Чи вдалося вирішити цю проблему?
— Я б сказав, що питання логістики частково вирішено. При збільшенні завантаження наших потужностей до 50% ми можемо забезпечувати експорт потягами до портів Польщі та Румунії.
Ми багато працювали з Укрзалізницею над розробкою нових маршрутів. Вони коштують на $80−100 за тонну більше в порівнянні з тим, що ми платили раніше, коли їздили до портів Миколаєва та Одеси. Порт Миколаїв знаходиться на відстані 270 км від нас, порт Одеса — 420 км, а порт Гданськ — 1500 км, додайте ще транскордонні перевезення із зміною ширини колії. Це додаткові витрати. Тому якщо ціни низькі, то ми опиняємося «поза ринком».
— Чи відомо вам щось про можливе відновлення морського експорту металургійної продукції?
— Я знаю, що це питання обговорюється. Порти використовуються в зерновій угоді, але щодо гірничо-металургійної продукції поки що немає домовленості. Якщо відкриють порти, наше підприємство буде набагато більш конкурентоспроможним навіть з тими обсягами виробництва, які є зараз.
— Чи експортуєте ви щось через дунайські порти?
— На початку війни ми відправляли продукцію на Ізмаїл, а потім на Констанцу, де формувалися великі партії, і далі. Але після обстрілів залізничного мосту біля Одеси, виникли складнощі. Потрібно було везти в об’їзд через Молдову. Ці додаткові кілометри, і транскордонні переходи були абсолютно неефективні з точки зору вартості. Тому деякий час ми не використовували дунайські порти.
Але ситуація знов змінилася. Сьогодні у нас є південний маршрут, який веде через Ізмаїл або інші дунайські порти в Європу. Також є північний маршрут — на Гданськ, Гдиню, Щецин.
— Наскільки мені відомо, інфраструктура нашого терміналу не постраждала. Я планую відвідати Нікмет-Термінал, щоб переконатися в цьому.
Два тижні тому я разом із військовими вже їздив до деокупованого селища Архангельське Херсонської області, щоб на власні очі побачити, в якому стані наше підприємство АрселорМіттал Берислав.
— Що ви там побачили?
— На місці треба бути дуже обережним, оскільки там ще дуже багато мін. У самому кар’єрі поки що неможливо працювати. Важливо швидше розмінувати територію, щоб з квітня ми змогли відновити видобуток вапняку.
— У якому стані підприємство, що майже півроку було в окупації?
— Загарбники використовували його як міні-штаб. Там було досить добре збудоване укриття. Ми побачили там рештки їхнього табору. Наскільки я розумію, підприємство зазнало сильних обстрілів через те, що там були військові. Техніка знищена, будівлі зруйновані.
Найближчим часом ми направимо туди тимчасові будівлі, в яких люди зможуть жити й працювати.
Обладнання надавалося підрядником, який готовий його відремонтувати і вже запитує про відновлення роботи. Але для цього потрібно, по-перше, відкрити залізничну станцію. По-друге, забезпечити людям можливість там жити. Тому що поки що це життя без води та електрики. Важко там працювати. Нині ми маємо перелік питань: генератори, відновлення будинків.
— Скільки людей працювало у АрселорМіттал Берислав?
— 43. Ми постійно контактували з усіма нашими працівниками. Навесні втратили контакт із двома, але знайшли їх, коли територію було деокуповано. Усі наші працівники у безпеці. Я поїхав до Архангельського ще й для того, щоб особисто побачити, чого потребують наші працівники, які втратили своє житло. Люди просять допомоги по його відновленню. Ми плануємо покрити практично всі пов’язані із цим витрати.
— Поки АрселорМіттал Берислав був в окупації, де ви брали вапняк? Україна чи імпорт?
— Україна. Цього року ми працюємо на 20% потужності, тому потреба невелика. Близько 30 тисяч тон вапняку з Бериславу ми маємо у запасі, його вистачить на кілька місяців. Просимо підтримки Укрзалізниці, щоб перевезти ці обсяги до Кривого Рогу.
Міттал, Індія та російські ракети
— Ви іноземець, але вже давно знайомі з українськими реаліями. Як керівництво головного офісу ArcelorMittal реагує на події України? Можливо, ви спілкувалися на цю тему з паном Мітталом?
— Після початку війни у нас із ним відбувається практично щоденне спілкування.
Коли перебуваєш за межами України, важливо дізнатися більше про те, що відбувається тут. Наприклад, 5 грудня було завдано удару трьома ракетами по складу готової продукції АрселорМіттал Кривий Ріг. На жаль, один працівник загинув. Хвилювання і співчуття іноземних колег за межами України, було величезними. Я багато часу витратив, щоб їх заспокоїти, вони намагалися зрозуміти масштаби завданої шкоди.
Там люди думають, що як тільки ти перетнеш кордон України, то тебе одразу вб’ють. Але є більш небезпечні райони, є менш небезпечні. Коли ти знаходишся тут і потрібно вирішувати проблеми, то забуваєш про все це і менше нервуєш. Просто маєш завдання, які потрібно виконувати.
Група нас дуже підтримує і продовжить надавати підтримку. Ми зберігаємо персонал, платимо всім зарплату.
Як приклад підтримки компанії, скажу, що на 2023 рік для АрселорМіттал Кривий Ріг забезпечено $130 млн капітальних інвестицій.
— Скільки капітальних інвестицій буде за фактом цього року?
— Вийде близько $100 млн.
— Але планували більше?
— Так. Ми мали великі проекти, які зараз призупинені. Наприклад, будівництво нової фабрики огрудкування та ще 2−3 великі проекти, які неможливо реалізовувати під час війни.
— (Усміхається) Я не знаю про це. Це надто високий рівень.
Мої звіти корпоративному офісу полягали у тому, що ракетна атака була очевидною помилкою. Або тим, хто стріляв, надали неправильну інформацію.
Три дороговартісні ракети вночі влучили туди, де навіть не було виробництва — цех простоював!
— То були Калібри?
— Щось схоже на гіперзвукові ракети. В ту мить навіть не лунала повітряна тривога. Як мені сказали, час підльоту був 60 секунд. Три ракети одна за одною в те саме місце.
Плани на майбутнє та санкції проти росіян
— Ви вже дещо розповіли про збереження персоналу. Чи має головний офіс межу, після якої доведеться йти на скорочення?
— У мене немає жодних рекомендацій щодо цього. Я представив свій бюджет на 2023 рік, згідно з яким зберігаються всі робочі місця. І бюджет було затверджено. Сподіваюся, що через кілька тижнів у нас будуть хороші новини щодо портів та зростання цін.
Якщо робочий персонал у простої, їм оплачується 2/3 зарплати. Якщо люди працюють, то їм сплачують 100% зарплати. Для адміністративного персоналу ми намагаємось запровадити часткову зайнятість. Це означає, що колеги беруть 5 днів на місяць неоплачуваної відпустки.
— Ви згадали бізнес-план на 2023 рік. Він у вас один чи є кілька варіантів?
— Під час підготовки були кілька варіантів бізнес-плану: оптимістичний, базовий та песимістичний. Ми затвердили базовий. У ньому закладено виробництво 2 млн тон металопродукції та 2,4−2,5 млн тон залізорудного концентрату на експорт.
Звісно, можуть з’явитися добрі новини. Ми робимо все, щоб бути готовими до такого сценарію. Але навіть якщо завтра все закінчиться, це не означає, що ми миттєво наростимо виробництво. Поки що я цього не бачу. Тому на І квартал наступного року достатньо консервативні очікування. Думаю, він буде схожим на IV квартал 2022 року.
— Які обсяги виробництва руди та металопрокату ви очікуєте цього року?
За 11 місяців 2022 року ми виробили 1,2 млн тон сталі, 1,1 млн тон прокату, 1,6 млн тон чавуну. Виробництво концентрату — на рівні 4,3 млн тон, видобуток руди — 11,3 млн тон. Цей рік був дуже дивним. Наступного року ми очікуємо на більш ритмічну роботу.
— Ви плануєте бюджет одразу на рік чи на менші періоди?
— На рік і переглядаємо його щоквартально. Робити перегляд — це нормально. І це пов’язано з війною. І щомісяця ми надаємо в корпоративний офіс переглянутий план продажів.
— Якщо уявити, що війна закінчується, скільки вам знадобиться часу для повноцінного відновлення роботи?
— Ми проводимо багато підготовчих робіт для швидкого рестарту. Тому я думаю, що головним обмеженням буде нарощування постачання вугілля, що може зайняти 2−3 місяці.
— Плюс обмеження щодо енергетики?
— Звісно. Але я не знаю, як довго вони можуть продовжуватися. Це — зовнішні чинники. Коли ми кажемо, що все закінчилося, це означає, що всі умови нормалізувалися.
Якщо говорити відверто, то в Україні дуже скоротилося споживання електроенергії. Особливо у промисловості. Очевидно, що два комбінати у Маріуполі не працюватимуть ще дуже довго. Тому потрібно буде політичне рішення щодо розподілу електричних потужностей.
— Раніше в АМКР неодноразово заявляли про бажання розпочати виробництво плаского прокату. У зв’язку з такими ринковими змінами, чи є всередині компанії дискусії щодо повернення до таких планів?
— Звичайно, нам потрібно буде переглядати стратегію інвестицій. Ми не збиралися інвестувати у виробництво плаского прокату, бо Україна мала багато таких потужностей. Росіяни також експортували багато слябів. Але зараз ситуація змінилася. За 2 роки вже не можна буде постачати російські сляби до Євросоюзу. Навіть на прокатні заводи, власниками яких є деякі бізнесмени. Проти них можуть запровадити персональні санкції за зв’язок із (керівним російським) режимом.
— Ви говорите про Володимира Лісіна та НЛМК?
— (Мовчки киває). Тому за два роки в ЄС буде дефіцит слябів 6 млн тон. І це достатній ринок, щоб подумати про інвестиції. Ми не хочемо, щоб його зайняли китайські чи індійські металурги. ЄС для України — це природний ринок.
Не можу стверджувати, що все станеться саме так, але я зроблю таку пропозицію керівництву. Мені здається, що це хороша інвестиція зараз.
Споріднені підприємства та робота з партнерами
— Влітку був міні-скандал із відновленням поставок плаского прокату з АрселорМіттал Теміртау (Казахстан) до Росії. Яка зараз ситуація і які плани у групи по роботі на цьому ринку?
— Я не був залучений до цієї ситуації. Але, наскільки розумію, підприємство ArcelorMittal у Казахстані втратило практично всі експортні ринки. Вони продавали половину продукції в Росію, а решту експортували через територію Росії. Інші варіанти експорту — це транзит через Каспійське море та Азербайджан або через Шанхай. Це дуже дорогі маршрути.
Проблема вийшла на політичний рівень. Уряд Казахстану запитав: «Чому ви не продаєте, адже щодо вашої продукції немає санкцій?» А це найбільше підприємство в країні, тому могло виникнути питання націоналізації.
Щоб повністю не закрити підприємство, довелося відновити відвантаження на російський ринок. Але це мінімальні обсяги. У свою чергу, росіяни хочуть закрити свій ринок від казахської продукції ArcelorMittal. Адже в них зараз надлишок металопрокату. Російські підприємства недозавантажені і їм не потрібні конкуренти.
— Тобто росіяни зараз намагаються обмежити імпорт металопрокату?
— Так. Вони більше не можуть продавати у всьому світі, як це було раніше. Вони можуть продавати лише у деяких країнах, де їм доводиться демпінгувати. Але коли ти скидаєш ціну, то потрапляєш під антидемпінгове розслідування.
І тут виникає вагоміша проблема. Це турецькі трейдери, які купують великі обсяги російського металу і перепродають його в інших країнах вже за ринковими цінами.
Тому треба підвищувати ефективність санкцій, щоб не було бумерангу: запровадив санкції і сам страждаєш. ЄС ввів санкції, але не може продавати свою продукцію до Туреччини, оскільки там присутній російський продукт, який на 20% дешевший. Більше того, турки перепродають його по всьому світу. І заробляють великі гроші.
— Можливо… можливо. У мене теж немає контрактів чи документальних підтверджень.
— А чи є чутки про подібні схеми з металопрокатом з так званих «ЛНР» та «ДНР»?
— Такої інформації у мене точно немає. Чутки на ринках зазвичай з’являються про великих російських гравців, які надсилають великий тоннаж.
— Весною ми з вами говорили про підтримку з боку корпорації. Зокрема, про постачання вугілля з Польщі, щоб не ганяти порожні вагони. Чи зберігається така схема співпраці?
— Зараз у нас набагато менше завантаження, тому ми купуємо вугілля в Україні. Ми закуповуємо 20% колишніх обсягів — 70−80 тис. тон на місяць. Хоча раніше було 300−350 тис. тон.
Влітку споживання знизилося у всіх металургів, тому ДТЕК та Метінвест змогли забезпечити всі потреби у вугіллі.
— Чи продовжуєте ви співпрацю з Метінвестом з коксу?
— Під час першої фази війни, коли вони втратили кілька батарей [у Маріуполі та Авдіївці] їм потрібні були невеликі обсяги коксу, які вони брали у нас. Але останнім часом їхні підприємства також знизили випуск чавуну та сталі, тому Метінвесту вистачає власного виробництва коксу.
