Роботи на висоті містять смертельну загрозу, якщо ставитися до безпеки абияк.
Більш ніж півтори тисячі наших працівників – це ремонтники. Без їхньої важкої праці робота підприємства була б неможливою. Ще більше ремонтників працюють у складі підрядних організацій. Всі вони практично щозміни зустрічаються з такою смертельною небезпекою, як робота на висоті. За словами провідного інженера з охорони праці Олександра Кірєєва, висота – це підступна штука.
«Монтажники, слюсарі-ремонтники, зварники, газорізальники, електромонтери – це мужні люди, – говорить Олександр. – І мабуть, саме через те, що висота з ними щодня, дехто втрачає пильність. А висота зневажливого ставлення не пробачає. Я хочу ще раз нагадати про цей вкрай небезпечний фактор і поділитися своїм досвідом виявлення ризиків під час роботи на висоті».
А для того, щоб цей майстер-клас від досвідченого фахівця був максимально зрозумілим, Олександр підкріпив розповідь про основні ризики, порушення та їх можливі наслідки реальними фотознімками.
Прихована висота
«Бачите ці два знімки, – продовжує Олександр Кірєєв. – Вони різні, але мають спільну рису. Роботу на майданчику (ліворуч) чи підняття вертикальними сходами (праворуч) багато працівників не вважають перебуванням на висоті. У першому випадку працівник має позаду себе фрагмент технологічного обладнання висотою 0,5 м, за яким перепад у висоті близько 2 м. І цей фрагмент він вважає за огорожу. Але така огорожа не зможе запобігти падінню, якщо людина необачно зробить кроки назад. Тож необхідно або встановити надійну огорожу висотою не менш ніж 1,1 м, або використовувати запобіжний пояс. Його ж, до речі, необхідно використовувати під час руху драбинами (фото праворуч), дугові огородження яких не забезпечать надійного захисту від падіння».
Не створюйте несприятливих обставин
На фото 3 і 4 наче й заходи безпеки є, але безпеки немає. На одному фото працівник виконує ремонтні роботи зі спеціальних підмостів. І наче й огорожа є, і поясом ремонтник забезпечений. Але пів метрова огорожа – що мертвому припарка. А запобіжний пояс на працівникові, мабуть, для краси, бо він не закріплений карабіном за відповідні конструкції, тому від падіння не захищає. А на іншому знімку – ремонтний майданчик, поруч з яким – двохметрова яма. Так, там є саморобна огорожа, але вона занадто низька та ще й хлипка на вигляд, що робить її доволі сумнівним захистом від падіння в яму.
«Є такі ділянки на електромостових кранах, на робочих майданчиках, прохідних галереях, де частково відсутня огорожа, – продовжує Кірєєв. – І декому здається, якщо проскочити кілька кроків – це цілком безпечно, або, наприклад, спуститися з висоти 2 метри – це ж не так вже й високо. Але дуже часто нещасний випадок – це збіг несприятливих обставин. Тож навіщо нам власноруч створювати ті обставини?»
Герої й антигерої
«А на цих двох фото працюють ті, кого я назвав би антигероями, – говорить Олександр Кірєєв. – На фото праворуч загорожа є лише з одного боку. Незважаючи на це, люди працюють без запобіжних поясів. А висота, між іншим, близько 20 метрів. Не треба пояснювати, до чого це може призвести. Праворуч — «колега» тих хлопців. Він ще відчайдушніший. Але заради чого працівник прогулюється технологічним трубопроводом на висоті 8 м без жодної страховки? Коли ти, ризикуючи, рятуєш когось — ти герой. А тут — антигерої. Друзі, не будьмо ж антигероями!»
Ким мала стати дівчинка з геологічної родини, з дитинства закохана у каміння і чия сім’я зберігала чудову колекцію мінералів? Для головногогеолога гірничого департаменту Ірини Хівренко відповідь очевидна – геологом. Бо все це саме про неї.
«Мій батько працював геологом у «Кривбаспроєкті», мати була хіміком-збагачувальником, тому в родині дуже багато говорилося про мінерали, поклади, геологію, – розповідає Ірина. – Я була закохана у професію геолога з дитинства. Та й зараз свого життя без цього не уявляю. Вважаю свою професію творчою, бо вона поєднує декілька дисциплін та наук: природознавство, фізику, хімію, математику, креслення, а зараз і знання комп’ютерних спеціалізованих програм. Колись мій батько казав, що найкращі геологи (всупереч традиційному уявленню) – це жінки. Тільки вони здатні так просторово мислити, вміють проаналізувати великий масив даних та підготувати прогноз щодо, як у моєму випадку, наприклад, рудного тіла та якості корисних копалин, які ми видобуваємо».
У травні Ірина Хівренко відзначила своє 60-річчя. Вже шість років Ірина обіймає посаду головного геолога гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А от із кар’єрами та шахтними скарбами нашого підприємства знайома набагато раніше, адже прийшла працювати до тоді ще Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату одразу після інституту. Як і 38 років тому в неї й зараз палають очі, коли вона розпочинає розповідати про унікальні родовища корисних копалин, що розробляє наше підприємство, та про те, які люди працюють поряд з нею.
«Наші геологи бувають скрізь: у шахтах та кар’єрах ми відбираємо проби породи і здаємо на аналіз із визначення магнітного та загального заліза, відбираємо проби води та контролюємо хімічний склад підземних вод, – говорить Ірина Хівренко. – До нас надходять безліч даних, на основі яких ми, як гірничі «синоптики», складаємо прогноз щодо форми рудного тіла та якості корисних копалин, з якими потім працюватимуть гірники. Це велика відповідальність, бо ми, наче сапери, не маємо право на помилку. Від наших прогнозів залежить успішність та результативність праці сотень людей у кар’єрах, шахтах, на дробильних та рудозбагачувальних фабриках».
З кожною хвилиною розмови Ірина розкривається не лише як керівник, очільник геологічної служби, а як надзвичайно талановита людина з багатим духовним світом.
«Якби я не стала геологом, то напевне була б мистецтвознавцем, адже в цих професіях дуже багато спільного, – продовжує Ірина. – Обидві потребують вміння аналізувати, обробляти інформацію, обидві творчі та багатогранні. Мене захоплює мистецтво! Тим більше, що моя родина була не лише «геологічною», а ще й творчою. Моя бабуся була майстринею вишивки, шила та вишивала моя мати. Та й я кожну вільну хвилину використовую, щоб взятися за голку та поринути у дивовижний світ фантазії. А бісер (усміхається) мені нагадує камінці, тож і тут без геології не обійшлося. Вишивка мене заспокоює. Коли почалася активна фаза війни, я замовила собі матеріал для морського пейзажу, який вишиваю бісером. Велика картина, щоб на всю війну вистачило цього заспокійливого. І ось вже на три чверті картина вишита, тож сподіваюсь, що Перемога України вже є близькою».
Своє 60-річчя Ірина сприйняла лише як чергову календарну дату, адже від віку, говорить вона, взяла лише мудрість та стала ще більш терплячою та уважною до людей. А от всередині досі живе весела та відважна дівчинка. Тому зараз їй до вподоби мандрувати Карпатськими горами (нещодавно був похід на Говерлу), радіти весняним конваліям та прекрасній музиці.
«Нас всіх дуже змінила ця війна, – говорить Ірина. – Ми навчилися цінувати миттєвості, радіти кожному дню, кожній усмішці близьких людей. Мені в житті завжди щастило на хороших людей. В житті вистачає різних моментів, на жаль, не завжди позитивних. Тож давайте самі станемо джерелом позитиву і тоді нам усім буде світліше і тепліше. Вірте, як би нам важко не було, а Перемога таки буде за нами!»
На початку війни електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування агломераційного цеху № 3 Сергій Залозний добровольцем пішов захищати Україну. Свій перший бойовий досвід він отримав під час захисту рідного міста Кривого Рогу, а згодом брав участь у визволенні міст: Байрак, Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, захищав кордон держави під Бєлгородом, відбивав атаки ворога на Лиманському напрямку під Кремінною.
Зараз Сергій Іванович демобілізувався і повернувся працювати до АЦ № 3. Справа в тому, що йому вже за 60 років, і саме через це на початку війни його не хотіли брати до лав збройних сил. Але Сергій Залозний не здавався і продовжував штурмувати військкомат. І врешті-решт він попав служити до Сил Спеціальних Операцій (ССО) в першу окрему бригаду спеціального призначення імені Івана Богуна в батальйон «Дике поле», де став старшим навідником гранатометного взводу з позивним Дід.
«Дідом мене називали в цеху, тому вирішив нічого не міняти. «Хоча який я дід, я вже прадід! Маю одного правнука, четверо онуків та двійко дітей, – з гордістю говорить Сергій Залозний. – Саме на захист родини, а також звільнення України я й вирішив піти до лав ЗСУ. Не зміг всидіти вдома, коли ворог прийшов до нас. Взагалі я не публічна людина, але хочу, щоб люди знали про військові будні наших українських захисників, серед яких – звичайні українці та патріоти».
Бійся Бога та пацанів з Кривого Рога
Цей крилатий вислів одразу згадався, коли Сергій Залозний почав розповідати про свій перший у житті бій-штурм. Він стався в селі Іванівка біля Кривого Рогу. Саме там засіли росіяни і обстрілювали Ганнівку, Шестерню, Заградівку і дотягувались ракетами до Кривбасу. В батальйоні всі «пацани» були з Кривбасу. В більшості – не обстріляні молоді хлопці, для яких ця серйозна операція була першою в житті.
«У нашому підрозділі тоді були тільки автомати, десять підствольних гранатометів та три ручних гранатомети, – згадує Сергій Іванович. – На той час жоден з нас не мав досвіду штурмових операцій (окрім нашого командира), але ні в кого навіть думки не виникало залишитись і не піти в бій. Ввечері нас вишикував командир та повідомив, що зранку буде розвідка боєм, потрібні 15 добровольців (ризики такої вилазки всі добре розуміли). Я зробив крок вперед і став одним з них. Ще затемно до околиць Іванівки ми під’зжали двома групами. Перша машина попала в ворожу засідку. На щастя в авто не поцілили з гранатомета, граната розірвалась поряд і усі залишилися живими. Але з’явилася така лють! Хлопці швидко покарали ворога. Підтягнулась друга група і почався бій. Для рашистів це було несподіванкою, а хлопці так захопились боєм (був такий вибух адреналіну), що замість розвідки боєм ми зачистили від ворогів половину села. І штурм зупинили тільки тоді, коли патронів майже не залишилось. Наступного дня підійшла інша частина батальйону і ми дочистили Іванівку.
Як потім виявилося, «пацани» з Кривбасу без артпідготовки з одними автоматами вибили з Іванівки бійців якутського підрозділу спеціального призначення «Білий ведмідь» (це було написано на шевронах трупів загарбників). Ми захопили багато ворожої техніки: вісім БМП, дві броньовані машини «Тигр». Першого ж дня за російськими пораненими і командирами, для їх евакуації, прилетів вертоліт МІ-8. Сісти він сів, а от злетіти вже не зміг, ми постаралися – назавжди його приземлили».
Серед трофеїв – російський пайок
Ми – «нє братья»
Наш герой із захопленням говорить про мужність наших хлопців. Але у бою за Іванівку Діду дуже запам’яталася тендітна дівчина-медик із позивним Багіра. Вночі на собі вона витягнула пораненого бійця – міцного великого чоловіка вдвічі більшого за неї, адже наші ніколи не кидають своїх, ні поранених, ні вбитих.
У росіян все навпаки. Коли наші хлопці влаштовують їм черговий гарячий прийом, і вони відступають, залишаючи на полі бою поранених, ті волають про допомогу. Але росіяни не допомагають своїм пораненим, вони добивають їх та залишають тіла лежати напризволяще.
Волохатий друг Мишко
Ця історія сталася із Сергієм Залозним у місті Лиман. Бійці батальйону були виснажені 15-годинним важким переїздом з Бєлгородського кордону до Лиману на Луганщині. Колона зупинилась і бійці розселялися у порожніх покинутих хатах. У двір одного з них з побратимами зайшов і Сергій Іванович. А там їх зустрів велетенський собака розміром з теля. «Обережно, це кавказець. Не простягай до нього руку, відкусить за секунду, бо він слухається лише тільки свого господаря», – сказав один з бійців.
Натомість Сергій Залозний закинув автомат за спину, обережно підійшов до собаки і одразу назвав його Мишком. І справді великий, приблизно 90 кілограмів ваги, волохатий собака дійсно нагадував ведмедя. Пес ретельно обнюхав руку Сергія, а потім, на знак довіри, лизнув її. «Ну, все, тепер він обрав тебе за господаря, забери його, нехай не заважає нам заносити речі до хати», – пожартували побратими. А Мишка Сергій покормив та приголубив. З того часу вона стали друзями.
Сергій Залозний та Мишко
«Того ж дня командир мені дав завдання розшукати командирів рот і передати наказ, щоб підготували людей на наступний день до «бойового чергування на нулю (лінія зіткнення, оборони), – продовжує Сергій Іванович. – Мишко, як завжди, був зі мною. Виконавши завдання я повертався до оселі, де ми зупинилися. Сутеніло, а мені треба було обходити галявину. Вирішив піти навпростець. Зробив кілька кроків, а Мишко як загарчить і став хапати мене за ногу. Така поведінка не була йому притаманна, тож я подумав, тут щось не так. Дістав ліхтарик та спрямував світло собі під ноги. На стежці виявилась міна-розтяжка, яку нам залишили росіяни. Ще крок і вибуху було б не уникнути. Виявляється, собака мене врятував. Про міну я доповів командиру, її знешкодили, а Мишко став улюбленцем бійців. Кожен намагався його підгодувати смачненьким. А він і не відмовлявся».
Наступного дня до підрозділу приїхали волонтери з речами для бійців. Вони теж швидко потоваришували з Мишком, бо його було важко не помітити і не полюбити. Коли бусик розвантажили і четверо волонтерів почали збиратися їхати назад, виявилося, що Мишко заліз до автомобіля, поклав свою велику голову на лапи і не збирався нікуди виходити. «Що ж, мабуть прийшов час прощатися, там, де не стріляють, собаці буде краще. Тепер він вас, волонтерів, буде охороняти», – сказав Сергій Іванович і попрощався з чотирилапим другом.
Згодом ті слова стали пророчими. По дорозі назад автомобіль волонтерів зупинився на узбіччі. А там була міна (росіяни дуже полюбляють мінувати край доріг). Від вибуху бусик відкинуло у канаву та перекинуло. Волонтери отримали травми та втратили свідомість.
Мишка теж поранило, але йому вдалося вилізти із автомобіля. Крім того, він повитягував із машини усіх людей. А бусик відразу вибухнув. Свідки кажуть, що собака потім вийшов на дорогу і кидався під колеса машин – щоб зупинити їх. А коли люди виходили, він тягнув їх до поранених волонтерів. Так він врятував цих людей.
«У цієї історії щасливий кінець, – сказав Сергій Залозний. – Зараз з Мишком все гаразд, його підлікували і в нього є господарі, які його дуже люблять. А я зрозумів, що Мишко не шукав на війні собі нового господаря, він шукав людину, якій знадобиться його допомога. На війні в екстремальних ситуаціях відкриваються надзвичайні риси не лише у людей, а й у тварин. І це тільки одна історія з війни, а скільки є інших, яких треба писати завжди начисто, без чернетки, бо переписати ніколи не вийде».
Останнім місцем бою героя стало місто Бахмут. Саме тут 20 травня обірвалося життя захисника.
У мирному житті Олексій обрав «гарячу» професію – працював підручним сталевара конвертера. Щоб впоратися з розпеченим металом, треба мати міцний характер, силу та витримку. Колеги говорять, що всі ці риси характеру були притаманні Олексію Боярінову.
«Його в колективі поважали, любили за спокійну вдачу та щирість, – говорить начальник дільниці конвертерів конвертерного цеху Володимир Сінченко. – Він на сто відсотків віддавався роботі, ніколи не скаржився на складнощі, був відповідальним та цілеспрямованим. З ним було надійно. Він не служив у армії, але зробив свій вибір -– приєднався до лав ЗСУ. Ми втратили людину з великої літери. Сумуємо, бо, на жаль, Олексій вже ніколи не увійде до цеху. Але в цеху ніколи не забудуть про нього».
Родина захисника втратила гарного сина, сестра – брата.
вулицею Театральна тепер можуть мешканці села Миролюбівка завдяки допомозі гірників.
Нещодавно рух цією сільською вулицею нагадував випробування на виживання. Ями на шляху сягали подекуди 30-40 см. На Театральній розташовані близько 60 дворів, крім цього, цією вулицею миролюбівці дістаються центру села та прямують далі до територіального центру громади. Та й щоб дістатися найкоротшого шляху до Кривого Рогу – найближчого міста, теж доводиться прямувати саме цією вулицею.
«Мешканці села неодноразово зверталися до сільради аби впорядкувати цю комунальну дорогу. Особливо складно було після того, як випадуть опади чи ґрунтовий шлях вкриється льодом, – розповідає заступник голови з комунальних питань Гречаноподівської сільради Павло Шапар. – Ні швидкій проїхати, ні власним транспортом дістатися до «цивілізації» було майже неможливо. Власних коштів громаді на це точно не вистачило б, тож ми вирішили звернутися по допомогу до гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг», і гірники нам допомогли. Ми дуже вдячні їм за це, адже проблему розв’язали швидко та якісно. Тепер дорогою і проїхати, і пройти можна без проблем».
На сьогодні в селі проживають понад 600 мешканців. Відремонтованою ділянкою постійно рухаються приватні авто мешканців, машини швидкої допомоги, аварійні служби. Тож важливість цього, задавалося б, невеликого відрізка у 750 метрів важко переоцінити.
«Керівництво нашого підприємства та гірничого департаменту зокрема прийняло рішення допомогти селянам, адже серед них є наші працівники, та й село межує з виробничою зоною, – говорить менеджер з відкритого видобутку ГД Володимир Мороз. – Ми завезли та засипали на цій ділянці близько 800 тонн щебеню. Це порожня скельна порода, яку ми у себе теж використовуємо для підсипки автошляхів у кар’єрах. Декілька днів на цій ділянці працювала наша техніка, персонал, і дорога нарешті стала проїзною. На прохання громади ми виконали підсипання і впорядкування ще на двох ділянках села – на вулиці Новій та у провулку Робітничий. Робили старанно і з задоволенням, адже добрі справи робити завжди приємно. Нам, гірникам, це точно до душі».
Але і цим добрі справи не завершилися. Проблеми зі шляхами у Гречаноподівській громаді лише вулицями Миролюбівки не обмежувалися. Порятунку від бездоріжжя вимагав і шлях, яким до своїх робочих місць добиралися мешканці сіл Свистунова, Гречані Поди, Миролюбівка та Червоні Поди. Цією ділянкою автошляху, яка гостро вимагала ремонту, мешканці громади дістаються навчальних закладів Кривого Рогу, господині поспішають на ринок та побутові закупки, люди їдуть додому на власному транспорті, до хворих прямує «швидка допомога» та за викликом аварійні служби.
«Завдяки гірникам майже 2,5-кілометрова лінія випробувань на міцність авто та мешканців нашої громади перетворилися на дорогу, – говорить голова Гречаноподівської ОТГ Галина Усик. – Тепер ця проблема вирішена для майже 1800 мешканців сіл. Людям зручно і швидко дістатися до роботи, малечі – на гуртки та заняття до спортивних закладів міста, студентам – на навчання. Силами лише громади цю проблему було вирішити дуже складно. Дякуємо, що нам допомогли у цьому питанні. Керівництво гірничого департаменту посприяло, щоб все було зроблено швидко та якісно. Виділили спеціальний транспорт, матеріал для підсипки та персонал. Нарешті ми маємо дорогу, якій не страшна негода та активний рух. Все зроблено для людей. Ми вдячні за це гірникам, серед яких, до речі, є мешканці нашої громади».
Понад пів року захисник вважався зниклим безвісти, але, на жаль, родина отримала підтвердження, що Андрій загинув 8 жовтня 2022 року під час звільнення Херсонщини.
Понад 20 років герой працював на підприємстві у конвертерному цеху. Останнє його місце роботи – диспетчер МБРС. Робота відповідальна, в якій важлива кожна дрібниця, коли від твоїх дій залежить результативність та безпека великого підрозділу. Колеги героя розповідають, що Андрій Ляшко був одним з найкращих та найвідповідальніших і в роботі, і у звичайному житті.
«Ми щиро сподівалися усі ці місяці, коли Андрій вважався зниклим безвісти, що наш колега живий, – розповідає старший диспетчер Роман Приставка. – Але не судилося, ця війна забирає найкращих. Андрій був світлою людиною: спокійний, добрий, завжди відповідально ставився до будь-якого доручення, мав «золоті руки». Він міг не піти на передову, але вирішив для себе, що має встати на захист своєї родини та своєї країни. Це вчинок з великої літери. Серце героя припинило битися в боях біля села Давидів Брід на Херсонщині. Це велика втрата не лише для родини захисника, а й для усього нашого цеху. Не забудемо його ніколи!»
У захисника залишилися дружина, донька та син.
Щиро співчуваємо родині та побратимам загиблого героя.
