2 березня у боротьбі за свободу України загинув старший навідник протитанкового відділення взводу вогневої підтримки Сергій Андрейчук. Він мужньо, до кінця виконав свій військовий обов’язок у бою поблизу Бахмута Донецької області. До мобілізації на військову службу 26 грудня 2022 року Сергій працював оператором посту керування станом гарячої прокатки сортопрокатного цеху № 1.
Старший майстер дротового стану ДС 150-1 Дмитро Деркач згадує про Сергія Андрейчука, як про одного з найкращих працівників, що вміло керував процесом прокатки, сумлінно ставився до роботи та був готовий допомогти колегам. «Надзвичайно тяжка, непоправна втрата для стану, цеху, для всіх нас, – говорить Дмитро Деркач. – Добрим він був, веселим, легко знаходив спільну мову з людьми. Сам був позитивним і міг підняти настрій тим, хто працював поруч».
У загиблого героя залишилося двоє малолітніх дітей. Щиро співчуваємо рідним, друзям та колегам Сергія.
За 20 років у професії розмітника Світлана Литвиненко навчилася так вправлятися з рейсмусом та чертилкою, що її креслення по металу точно відтворюють найскладніші викрійки майбутньої найпримхливішої деталі. От тільки замість матеріалу для шиття – метал для розкроювання. Втім майстрині до снаги, як свідчить практика та підтверджують її колеги, впоратися з будь-яким матеріалом. А прекрасне та чарівне вона здатна помітити навіть у звичайному ґудзику або металевій пряжці від ременя.
«20 років тому я прийшла на підприємство до цеху металоконструкцій. Саме тут я познайомилася та навчилася професії розмітника, – розповідає Світлана Литвиненко. – Для мене це було щось зовсім незнайоме, але згодом виявилося дуже близьким. Мені подобається працювати з металом, як з викрійкою. Це надзвичайно відповідально, адже погана розмітка – і деталі вже не вийде. Інколи мій простір для розкрою – металеві листи – можуть сягати й до 6 метрів за площею, адже деталі, які потім народжуються з цих викройок, масивні, великі та потужні, бо ми працюємо для гірничого та металургійного виробництв».
Колеги в ЦМК говорять про Світлану завжди з теплом. Чарівна жінка, одна з найкращих працівниць, талановита майстриня на всі руки – це все про неї. Вона вміє шити, в’язати, робити оригамі, плести з бісеру, але найбільшими творчими захопленнями для неї стали пошиття сумок та виготовлення брошок. Сьогодні кошик майстрині нараховує чимало великих та маленьких, ніжних, яскравих, неординарних та класичних брошок. Кожна брошка – окрема історія. Візьме, наприклад, Світлана звичайний ґудзик чи пряжку від старого ременя, «почаклує» над ними – і ось в її руках розквітає прекрасна квітка чи листя дивної рослини.
«Я дуже люблю працювати над тим, що потім приноситиме людям радість та користь, а не вкриватиметься пилом десь на полиці, – продовжує майстриня. – Мені здається, що брошка може народитися з усього. Першу брошку я створила, коли мала йти на корпоратив. Сукню придбала, а от прикраси до неї, яку б хотіла, не знайшла. Саме тоді моя перша брошка і побачила світ. Я завжди цим займаюся із задоволенням. От тільки цього воєнного року, на жаль, нічого не створила, не піднімалися руки, не було настрою. Натомість почала плести шкарпетки для наших військових. Спочатку забезпечила ними підрозділ мого брата, який в ЗСУ. Зараз плету й для інших».
А ще у Світлани є історія з сумками. В неї до них особлива любов. Найбільше їй подобається шити сумки з джинсу. У вмілих руках Світлани речі отримують друге життя. Зі старих джинсів народжується красивий аксесуар модниці.
«Перший творчий тандем з сумкою в мене народився, коли вела дитину до дитячого садочку. Треба було і носовичок кудись покласти, і маленьку іграшку для малечі. Тоді промайнула думка: «а чому б власними руками якусь цікаву сумку не створити?». Отак і понеслося. Сумки виготовляла навіть із залишків меблевої тканини. Фурнітурою для них могло стати будь-що. З сумками моє кохання продовжується й досі», – розповідає Світлана.
Останнім часом, говорить наша героїня, її все більше приваблює весна. Для неї – це час надії. Все оживає навколо, пробиваються паростки рослин, квітів. Світлана вірить, що тепло весняного сонця органічно співвідноситься із жіночою вродою. Навіть у цей складний рік дівчата та жінки чекають на свято жіночої вроди та ніжності – Міжнародний жіночий день.
«Так приємно, коли тебе вітають і вдома, і на роботі. Для мене неважливі матеріальні подарунки, натомість моральне ставлення, тепле слово, влучний комплімент, увага та турбота – це точно найкращий подарунок, – продовжує Світлана Литвиненко. – Я всім хочу побажати мирної весни. Щоб усі жінки дочекалися своїх коханих, щоб найсильнішим почуттям було саме кохання, щоб всі ми відчували себе бажаними, прекрасними та найкращими. Українські жінки насправді і є такими. Зі святом!»
Зимовий та захисний одяг, маскувальні сітки, протитанкові їжаки, «броніки», будівельні матеріали, теплі шкарпетки, смаколики, ліки, фізична допомога… Неможливо перерахувати все, чим та скільки допомагають військовим з перших днів війни криворіжці.
Чимало волонтерів є працівниками «АрселорМіттал Кривий Ріг». І зробили вони вже чимало. Саме зараз, наприклад, на підприємстві для захисників приготували смачний привіт, щоби підняти хлопцям настрій на передовій. Солодощі від нашого підприємства вирушать до Донецької області. Довірили цю приємну місію волонтеру, майстру цеху з ремонту ланцюгів управління технологічними процесами «АрселорМіттал Кривий Ріг» Араму Галустову.
«Торік все починалося з мого особистого бажання допомогти, – розповідає Арам. – З часом зростало бажання, поступово – можливості та кількість однодумців. Наразі кістяк моєї волонтерської команди складається з 10 осіб. Але чимало працівників заводу раз у раз у різні способи долучаються до волонтерства. І це важливо, адже українські захисники потребують нашої допомоги щодня. От, наприклад, найближчий наш рейс допомоги буде у Донецьку область. Там захисникам потрібні сезонні ліки: від нежитю, кашлю, а ще знеболювальні, шовні та перев’язувальні матеріали. Завжди раді хлопці теплим шкарпеткам, пічкам для обігріву. А от смаколики, то взагалі окрема справа. Хлопців забезпечують військовим харчуванням, а ці солодкі привітання: млинці, печиво, вареники, пиріжки – це наче подих рідної домівки, тепло коханих рук. Тому я впевнений, що передані від підприємства солодощі додадуть хлопцям смаку та позитиву у військове життя. Є в цьому і раціональна складова, адже печиво, цукерка або шоколадка часто стають справжньою харчовою підтримкою в окопі, коли приготувати гарячу їжу немає часі і можливості».
Солодощі для захисників готові у дорогу
Географія волонтерських рейсів Арама Галустова – Херсонська, Миколаївська, Донецька області. Його заводська бригада – 16 осіб, усі без винятку теж залучені до цього. Працівники підприємства навіть просяться до цієї бригади, адже всі хочуть допомогти тим, хто зараз на передовій виборює нашу незалежність, можливість мирно жити та спокійно працювати. Якщо ви теж бажаєте дізнатися про нагальні потреби наших воїнів та долучитися до волонтерського фронту чи хоча б разово допомогти, можете звернутися до Арама Галустова, він є у всіх соцмережах.
Поступово машину волонтера наповнили коробки із солодощами від заводу. І стало якось тепліше на душі. Хай разом з теплим весняним сонцем до наших героїв дістанеться і тепло наших сердець. Допомогти може кожен, і допомога може бути різною, але вона завжди потрібна нашим героям.
Волонтери проекту «Разом» – працівники нашого підприємства провели майстер-клас з виготовлення квітів для дітей родин-переселенців. Цей захід був присвячений приходу весни і називався «Наближаємо весну разом».
Щоб доїхати до прихістка в Тернівському районі, де зараз живуть нові криворіжці, усій команді волонтерів підприємства разом з кореспондентами «Металургу» довелося доволі довго провести у дорозі. Ми ще раз пересвідчились, який Кривий Ріг великий!
Діти вже чекали нас у фойє. Волонтери проєкту «Разом» часті гості там, тож дітки вже добре знали, що зараз на них чекатимуть якісь цікавинки. Їхні сподівання справдилися – напередодні весни волонтери запропонували виготовити штучні квіти із кольорового паперу. А за основу взяти цукерки на паличці. Звісно, усе необхідне для роботи яскраво-солодке «багатство» волонтери привезли із собою.
«Цим заходом ми починаємо серію майстер-класів для дітей родин-переселенців. Як можна зрозуміти із назви – «Наближаємо весну разом» – ми хочемо додати діткам весняного святкового настрою, бо незабаром оживе природа, а з нею зміцнішають і наші надії на скору перемогу», – сказала Аліна Жура, фахівець з розвитку молодіжних проєктів департаменту соціального розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Ми прагнемо зацікавити дітей творчістю. Можливо, хтось з них сьогодні створить свою першу поробку. Діти вже радіють, побачивши гофрований папір, клей, ножиці і, звичайно ж, цукерки», – додала волонтерІнна Мартем’янова, яка працює машиністом компресорних установок кисневого виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Цей прихисток зараз став домом для мешканців Херсонської області. Сюди приїхали родини з Нововоронцовського, Високопільського, Генічеського, Каховського, Бериславського, Скадовського, Великоолександрівського районів. В родинах виховуються діти від 6 до 18 років.
«Найстаршому юнакові, який мешкає тут, саме 18 років. Батько у нього воює, мама з меншою дитиною виїхала за кордон, а він приїхав до Кривого Рогу. Хлопчина дуже допомагає нам, багато часу проводить з дітьми, опікується ними. Це теж свого роду волонтерство. А взагалі скільки тут родин – стільки ж історій, адже усім їм довелося чимало пережити, і кожну людину треба хоча б якось підтримати, – сказала соціальний педагог Олена Ляхова.
«Ми з Херсону. Наш будинок знаходиться поряд з Антонівським мостом, тож усі події, що там відбувалися, ми добре бачили і чули, – поділилася спогадами Наталія Абельмазова, донька якої теж брала участь у майстер-класі. – Нам довелося всю окупацію бути вдома і на собі відчути усі «прєлєсті руського миру». Продукти зникли, ціни стали височенними, і взагалі, щоб вижити, треба було добряче постаратися. А тут ще й постійна загроза життю. Та й росіяни почали по будинках ходити. Добре, що до нас вони так і не дійшли. Від вибухів ми ховалися у льосі. Було лячно за дітей. У мене їх троє – старші сини вже дорослі, а Єлизаветі 13 років. Дякуємо Богу і ЗСУ за наше звільнення. Але бомбардування Херсону і досі тривають, тож 28 листопада ми приїхали до Кривого Рогу, щоб вберегтися від обстрілів. Але чоловік та сестра продовжують бути там, ми дуже хвилюємося за них».
Наталія Абельмазова розповіла, що її донька любить займатися творчістю, вона добре малює та плете з бісеру. Її дуже зацікавив цей майстер-клас, адже це добра можливість спробувати себе у новій справі. Тим більш, що вона додає гарного настрою і наснаги.
А поки ми розмовляли з Наталією, до дітей підходило все більше батьків. Вони зацікавлено дивилися на те, що відбувається, і самі залюбки допомагали дітям. «Мені цікаво робити квіти, я ще ніколи не створювала їх із цукерок – це набагато краще, ніж просто гуляти чи розважатися у телефоні, – ділиться враженнями дванадцятирічна Жанна Бережна. – А ще я люблю шити одяг для ляльок, до війни чимало часу цьому приділяла. Ми з батьками вже пів року живемо у Кривому Розі, виїхали з дому, щоб бути подалі від вибухів. Наше село було окуповане. Я дуже перелякалася, коли по вулицях «полізли» російські танки. Потім наші вигнали ворогів. Але в село продовжує «прилітати». Я дуже хочу додому, сподіваюся, це станеться цієї весни. А щоб вона скоріше настала, разом із робітниками вашого підприємства зроблю ось ці солодкі квіти».
Досвідчений фахівець вважає, що втримати людей від ризиків можна, задіявши сильні емоційні інструменти.
За статистикою близько 80 відсотків нещасних випадків на підприємствах пов’язані з організаційними причинами, тобтоз порушенням правил підготовки або виконання виробничих операцій. І в більшості з них працівники свідомо йдуть на такі порушення. Як виправити ситуацію? Своїм досвідом ділиться провідний інженер з охорони праці Олександр Кірєєв.
Олександр працює в управлінні охорони праці вже 17 років. Він зізнається, що весь цей час замислювався над тим, чому ми досі далекі від досягнення нульового травматизму? Адже підприємство має потужну нормативну базу (стандарти, інструкції, проєкти організації робіт), постійно працює навчальний центр, де вчать безпечному виконанню робіт, фахівці з охорони праці щоденно працюють в цехах. Кірєєв щиро переконаний, що розбиратися в проблемі треба починати з себе.
«Давайте проаналізуємо нашу поведінку в побуті, – говорить Олександр. – Чи завжди ми переходимо дорогу в дозволеному місці? Якщо ні, то чому? По-перше, ліньки йти до переходу, а по-друге, нам здається, що ми все бачимо, чуємо й повністю контролюємо ситуацію. Тобто на ризик йдемо свідомо. І саме цей свідомий ризик частіше за все призводить до нещасних випадків. Ось декілька прикладів за минулий рік. Працівник отримав перелом щелепи та кісток носа внаслідок падіння балки, яку транспортували електромостовим краном. Він просто захотів підправити її під час переміщення, що категорично заборонено. Ще один співробітник отримав серйозні опіки рук, шиї та голови внаслідок враження електродугою, бо, порушивши інструкцію, опинився зовсім поруч з електрообладнанням під напругою 6000 вольт».
Подібних прикладів чимало. Вони з різних цехів, але їх об’єднує саме те, що люди знали, що того робити не можна, але йшли на свідомий ризик. Вони були впевнені, що все тримають під контролем. Але контроль втрачено, як тільки порушуються правила, адже вони складалися протягом багатьох десятиліть на основі трагічних випадків, що коштували людям здоров’я або життя. Як же можна змінити ставлення працівників до власної безпеки та безпеки колег? У Олександра є деякі думки з цього приводу.
«Кілька років тому на підприємстві практикувався показ відеороликів нещасних випадків, що сталися на різних підприємствах, – каже Олександр. – Вони були моторошними, але, на мою думку, справляли належний ефект. А ще один дієвий спосіб – послухати самого постраждалого. Якщо людина готова поділитися своїми думками, то такі емоційні моменти, я впевнений, багатьох зможуть утримати від свідомих ризиків. Звичайно, дехто зараз скаже, що не все залежить від працівника. Десь не вистачає пристроїв для безпечної роботи, а на якомусь робочому місці не все організовано так, як того вимагають нормативно-правові акти з ОП. У подібних випадках співробітник зобов’язаний відмовитися від виконання робіт, поки небезпеки не будуть усунуті. А якщо керівник буде давити й вимагати стати до роботи, то на стендах з ОП в кімнатах змінно-зустрічних зборів є телефони відповідальних фахівців з охорони праці. Звертайтеся. Ми виїдемо на місце й допоможемо розібратися».
В завершення нашої розмови Олександр запитав моєї думки: чому у Великобританії за 2019 рік кількість смертельних випадків унаслідок ДТП склала 3,2 на 100 000 населення, а в Україні аж 10,2? Стан доріг? Так. Стан авто? Безумовно. А ще чому, як вважаєте?
Ремонт барабана намотування для дрібносортного стану 250-4 став своєрідним викликом для майстрів з ремонтно-механічного цеху № 2. І з ним вони гідно впоралися, адже подарували деталі не лише друге життя, але й заощадили час та кошти для підприємства.
Барабан намотування, або моталка, як його кличуть заводчани – це важливий механізм, без якого на стані не обійтися. Якщо казати просто, то його роль – намотати дріт, а потім передати його крану, який далі транспортує цей бут. Барабан працює постійно, він належить до обертових механізмів, складається з різних деталей, які зазнають впливу агресивного середовища та високих температур. Тертя, постійний рух, обмивання охолоджувальною рідиною – стресових факторів в житті моталки вистачає. З часом барабан потрібно міняти. Але раніше ремонтувати «італійця» (механізм італійського виробництва) на підприємстві не бралися, а купувати нові – це чималі кошти. Купувати новий треба у виробника закордоном, на його виготовлення закордонними виробниками потрібно чимало часу.
На ливарно-механічному заводі взялися розв’язати цю проблему. Перший пробний барабан відремонтували ще у серпні. Спроба виявилася вдалою, і ось до металургів прямує вже другий відремонтований барабан намотування.
«Ремонт барабана був би не неможливим, якщо б ми не мали в ЛМЗ такий верстатний парк та спеців, – говорить заступник начальника РМЦ-2 з технологіїДмитро Супрун. – Над цим завданням ми працювали всім колективом заводу. Конструкторський відділ ЛМЗ на чолі з Миколою Нікіфоровим виготовив креслення, за якими ми потім і ремонтували. Щоб визначити, що і де в барабані вийшло з ладу, його розібрали, виконали дефектовку, узгодили ремонтні роботи з представниками прокатного департаменту. Стало зрозумілим, як лікувати пацієнта та які органи-деталі для цього потрібні».
До команди реаніматорів долучили фахівців з цеху металоконструкцій та фасонночавуноливарного цеху. Ми з’ясували, що від інтенсивної роботи найбільше постраждало серце барабана – механізм розкриття та лопаті. Довелося замінити також чимало інших складових механізму. Всі деталі виготовляли в цехах ЛМЗ, а збирали докупи вже у РМЦ-2.
«Ці ремонтні роботи вимагали специфічного обладнання, тому ми залучили наші сучасні верстати з ЧПУ, – продовжує начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Потрібно було надзвичайно точно виконати токарну та фрезерну обробки, аби всі деталі механізму правильно «сіли» та взаємодіяли надалі одне з іншим, наче єдине ціле. Зробити це було непросто, адже поверхня механізму криволінійна, його деталі під час роботи постійно знаходяться у русі. Але у нашому цеху працюють найкращі фахівці, тому і з цим складним завданням ми гідно впоралися. Хочу подякувати за це бригадам слюсарів на чолі з бригадирами Сергієм Сугаком та Сергієм Денгауром. Не маю права не згадати токаря Євгена Ткаченка, з ним починали працювати над цим складним завданням. Згодом він був призваний до лав ЗСУ. На жаль, Євген загинув в боях під Білогорівкою. Але у цьому нашому досягненні безперечно є його внесок. Тепер ми здатні ремонтувати барабани намотування стільки, скільки це буде потрібно. І металургам не треба буде чекати місяці, витрачати шалені кошти, адже ми поряд, тож з барабанами намотування відтепер точно проблем не буде!»
