І ще дізналися, що наше місто, наче намисто – «АрселорМіттал Кривий Ріг» разом із КП «Інститут розвитку міста Кривого Рогу» організували віртуальну екскурсію для дітей працівників нашого підприємства.
Щоб об’їхати весь світ, головному герою роману Жуля Верна знадобилося 80 днів. А дітям працівників нашого підприємства завдяки новим технологіям вистачило лише декілька годин, щоб відвідати основні цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», побачити промислові об’єкти інших підприємств, прогулятися визначними куточками міста та стати майже безпосередніми учасниками занять з екстремальних видів спорту. І все це не виходячи з аудиторії Університету АрселорМіттал, де і відбулася ця віртуальна екскурсія. Вона була присвячена Всесвітньому дню гідів, який відзначався 21 лютого. Для подорожей із всього туристичного спорядження дітям знадобилися лише спеціальні окуляри та цікава розповідь екскурсовода.
«Напевне, ви знаєте, що наше місто дуже довге. А от чому його іноді порівнюють з намистом? Уявні намистинки – це рудники Криворіжжя, які з часом «обростали» житловими будинками, соціальною інфраструктурою. А нитка – це дорога, яка з’єднала мікрорайони між собою», – розповіла дітям Ганна Літвінчук, начальник відділу розвитку туризму КП «Інститут розвитку міста Кривого Рогу».
Вона зазначила, що цей і можливі наступні подібні заходи мають на меті допомогти дітям більше дізнаватися про особливість та унікальність Кривого Рогу, його природні багатства, історію вулиць, районів, видатних людей. Все це потрібно для того, щоб діти хотіли вивчати місто, подорожувати ним, відкривати в ньому нові сторінки. Це не тільки сприяє вихованню та розвитку дітей, а і виховує в них патріотизм та любов до рідного краю.
Також у заходу була ще одна важлива мета – профорієнтаційна, щоб діти на власні очі змогли побачити, де працюють їхні батьки та познайомитися із професіями, які є на підприємстві.
«Навіть під час війни ми продовжуємо розвивати промисловий туризм та розповідати дітям про наше підприємство, – сказала Валерія Рясна, фахівець з розвитку молодіжних проєктів департаменту соціального розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг». – Зараз відвідати промислові майданчики та на власні очі побачити як проходить технологічний процес дітям допомогли віртуальні екскурсії. Завдяки проєкту міста «Віртуальний КР» у форматі VIArt 360 діти змогли побачити наші коксові батареї №№ 5, 6, машину безперервного лиття заготовки, дротовий стан 150-1. А ще вони зазирнули на промислові майданчики інших підприємств Криворіжжя, навіть «спустилися на байдарках» річкою Інгулець та «проїхалися» велосипедом територією відвалів».
«В окулярах я «покаталася» на велосипеді. Більш за все боялася впасти у червону калюжу, – усміхаючись каже другокласниця Ніколь Денисенко. – На цей захід я прийшла разом зі Сталюшею, який виграла «на ялинці» під час новорічних свят. Він вогняний, як і підприємство, на якому працює мама. Тут я дізналася, що руда, як пиріг, лежить у землі, і нам треба обережно її витягувати та переробляти».
«Мені було цікаво слухати різні історії про Кривий Ріг та завод. Маленькою я думала, що люди ходять по заводу та викопують метал. Згодом я зрозуміла, що на заводі метал роблять із залізної руди, і це дуже складний процес», – поділилася враженнями семирічна Аніта Харченко.
З першого дня повномасштабного вторгнення нищить ворога керівник одного з підрозділів нашого підприємства.
Два лютих
Авто мчало ранковим шосе. Асфальт мирно шепотів під шинами, а мозок розривали думки про війну. Він не мав сумнівів у тому, що Росія продовжить розпочате у 2014-му. Кілька років Україну обливали брудом на російських каналах, заперечуючи саме право на існування. І ось почалося. Найстрашнішим було не встигнути отримати зброю. Тому так і летіло авто, за кермом якого був Славин батько, а ще одним пасажиром – Сашко, друг і колега по роботі. Трійця мчала до військової частини. А родичі Святослава вже телефонували з Херсонщини й розповіли, що ворожі колони швидко рухаються на північ майже без супротиву. Був ранок 24 лютого 2022 року…
Лютий 2023. Сьогодні у Святослава з батьком зовсім інший настрій. Син приїхав у відпустку. Як же пасує йому форма! Стомлені, але щасливі очі. Мама плаче від щастя. Слава також не втримався, очі волого заблищали. Обійми, поцілунки. Особливо солодкі – від коханої. Ганна дуже чекала, підтримувала, допомагала. І ось вона в його обіймах. А на столі пиріжечки, котлетки та ще багато маминого, що так любить синочок. «О! Стіл, як на Різдво!» – жартує боєць. А рідних розбирає нетерпіння. Ну, як там воно? Вистоїмо? Переможемо? «Звісно», – усміхнувся син.
Незламність проти танків
Але не завжди Святослав був у тому таким впевненим. «Ми з Сашком потрапили до окремого розвідувального батальйону, – почав він свою розповідь. – Після підготовки – Донецька область. Там, як і зараз, йшли важкі оборонні бої. У ворога була шалена перевага в артилерії. На один снаряд, випущений нашими, агресор вистрілював 20-30. А якщо додати перевагу у повітрі, то у перші місяці було зовсім невесело. Коли ти декілька діб знаходишся під таким вогнем, закрадається зневіра в тім, що можна вистояти. Саня був оптимістичнішим і підтримував мене. Особливо страшно, коли розумієш, що не просто криють площу, а полюють саме на тебе. Дрон слідкує, передає, і саме в твою бойову групу летять снаряди, міни, бомби. Чуєш звук. Летить! Цей точно в мене! Жах».
Слава на все життя запам’ятав 20 травня 2022 року. Тоді ворог несамовито штурмував Новомихайлівку. Мав величезну перевагу у бронетехніці та артилерії. Але наші вистояли. «Тоді, мабуть, вперше я відчув, що ми сильніші, – усміхнувся Святослав. – Наша група вогневої підтримки прикривала в’їзд в село від прориву бронетехніки. А головний удар взяла на себе 54-та бригада, яка стояла на основних позиціях. Щоразу після масованої артпідготовки і авіаударів по виявлених ворожими дронами наших позиціях починався піхотний штурм за підтримки вогнем з танків. І щоразу під шквальним артилерійським вогнем починали працювати наші мінометники, які рятували ситуацію, укладаючи по кілька десятків атакуючих орків протягом години. Потім вони миттєво міняли позицію, перетягували міномети та боєкомплект в укриття. Згодом знову артпідготовка… І так по колу. Село відстояли. Тоді я повірив, що наша незламність, наш дух сильніші за їхні танки та гармати. Поступово і вогняні можливості почали вирівнюватися. Зростала наша майстерність. Багато чому довелося вчитися. Але чимало навичок згодилося з моєї роботи».
Важка кривава робота
До 24 лютого Святослав Кузьменко керував підрозділом, який впроваджує Виробництво світового класу WCM на нашому підприємстві. Він зізнається, що той досвід допомагає не лише успішнопротистояти окупантам, а й виживати в бою. «Війна – це важка, специфічна, кривава робота, – продовжує він. – І той, хто вважає, що це лише бої, дуже помиляється. Якщо все тихо й ніби особливих загроз немає, це не привід розслаблятися. Це можливість покращити позиції, вдосконалити окопи, бліндажі, шляхи відходів, отримати додаткову інформацію про розташування ворога та місцевість. І хто цього не робить, часто розплачується. Можна, звичайно, слухати музику, замість копати окоп, але… Були такі випадки. Безперервне вдосконалення – один з головних принципів WCM, до речі».
Правило відразу ж встановлювати корисні контакти з колегами, Слава також взяв з WCM. Його вогнева група розвідбату часто змінює дислокацію. Перше, що робить командир на новому місці, встановлює контакти з аеророзвідкою. «Це питання ефективності і виживання, – говорить він. – Безпілотники відіграють величезну роль у цій війні. Якщо у тебе є данні аеророзвідки, то зайвого разу не треба вилазити зі схованки та «палитись», розглядаючи через тепловізор місцевість. Рух рашистських танків та бетеерів, на які ми полюємо, дрони визначають заздалегідь. А ще допомагають навички впровадження системи 5S. Особисто у мене все посортоване та має своє місце. Пів мішка теплих шкарпеток та термобілизни, які передали родичі, знаходяться у баулі на базі в парі кілометрів від нуля. На виконання бойових завдань береться лише штурмовий рюкзак зі запасними батареями для обладнання, тепловізором, павербанками, маскувальним халатом, комплектом білизни та шкарпеток, термогрілками і запасом їжі на 24-48 годин. Але і його можна загубити під час бою. Тому медикаменти, джгути й бинти обов’язково в кишенях. Це питання життя».
Втрата та здобутки
Разом зі Святославом WCM впроваджував Олександр Пшеничний. Саме з ним Кузьменко поїхав на війну. Пліч-о-пліч друзі воювали впродовж перших місяців. Потім їх розкидали до різних груп. «Мене призначили командиром вогневої групи, – розповідає Святослав. – Від партнерів прийшла нова зброя. Кілька протитанкових комплексів наш батальйон затрофеїв під Ізюмом. Саня мав до нас приєднатися. Але терміново треба було перекидати сили на Авдіївський напрямок, де була спроба ворожого прориву. Сашка кинули туди. З ним ми більше не побачилися. Він загинув біля Водяного. Світла пам’ять герою».
Ми пам’ятаємо стрімкий наступ на Харківському напрямку, просування наших військ на Кремінну, визволення Миколаївщини та Херсонщини. На Донбасі ж все по-іншому. В основному – тяжкі оборонні бої. Але Слава згадує й вдалу наступальну операцію, в якій також був задіяний. «Я тоді був у розвідгрупі, – згадує він. – Вночі ми перетнули лінію зіткнення, виявили вогневі точки росіян, місця дислокації живої сили та техніки. А потім наміченим шляхом, нищачи ворога, пішли наша бронетехніка та піхота. Це була одна з вдалих наступальних операцій саме на Донеччині, з багатими трофеями, полоненими та визволеними населеними пунктами».
Буде чим зайнятися
Восьмеро з 27-ми працівників підрозділу з впровадження WCM пішли воювати. Четверо з них – добровольцями. Крім Святослава та Олександра, це Віталій Афанасьєв і Руслан Нікулін. Ті, хто на виробництві, допомагають колегам. «Регулярно отримую посилки від них, – говорить Святослав. – Теплі речі, смаколики тощо. Дуже надихають дитячі малюнки, які нам передають. Вони нагадують, заради кого ми тут. Після перемоги планую повернутися в свій виробничий підрозділ. Ми робимо дуже потрібну справу – вдосконалюємо підприємство, робимо робочі місця безпечнішими. Знаю, що буде багато роботи. Особливо щодо зменшення використання енергоресурсів».
А ще Святослав мріє повернутися до своєї наукової роботи в Академії наук України. Під час відпусток він проводив дослідження, минулої осені мав захистити докторську роботу. «Ми працюємо над ідеєю використання водню замість нафти й газу, – розповідає боєць. – Це перспективний напрямок. Такі родовища в нас є. Тож буду щасливий зробити внесок ще й в енергетичну незалежність країни. А поки що повертаюся до своїх, на передову. Бажаю нам всім бути сильними, триматися, вистояти, бо саме в єдності з народом сила ЗСУ, наша сила».
Відзначення до Дня компанії як одного з найкращих працівників для водія з гірничотранспортного цеху гірничого департаменту Григорія Колінька стало приємною несподіванкою.
«Це наче на тебе раптово вилили цеберко води, так мене здивувало нагородження, адже я нічого такого не зробив, просто намагаюся якісно виконувати свою роботу, яка мені приносить задоволення. Робота змушує мене рухатися, залишатися живчиком, адже я дуже люблю спілкуватися з людьми та бути їм корисним, – говорить водій АТЗ ГТЦ Григорій Колінько. – Без нашого тандему – мене та моєї автовишки складно прийшлося б електричним «артеріям» підприємства. От в кар’єрі, наприклад, без нас електрикам точно не обійтися. Переїжджає електроекскаватор чи має бути виробничий вибух –потрібно перенести електроопори, протягнути нові лінії, то всі звертаються до мене. Ми з моїм автомобілем підіймаємо людей на висоту, аби вони могли там виконати всі роботи. Я слідкую, щоб завжди це було безпечно та з дотриманням усіх норм охорони праці. Звик так працювати сам і іншим раджу працювати безпечно».
Григорій пишається тим, що має понад 40 років безперервного робочого стажу. В дитинстві він мріяв стати трактористом, та батьки наполягли, аби вивчися на монтажника-висотника. Але Григорій таки здійснив свою мрію і згодом вивчився на водія-белазіста. Майже 20 років працював водієм довгоміра, а вже на нашому підприємстві йому довірили автовишку. Праця робить його щасливим, зізнається наш герой. Попри досвідчений вік Григорій зберіг якесь юнацьке завзяття до всього, за що береться, а ще – вміння дивуватися. От, наприклад, чотири роки тому він почав вивчати історію України та скіфів. Спонукало до цього нове хобі Григорія. Він блукає з металошукачем Криворіжжям та Херсонщиною, звідки він роду. В його колекції і монети 1812 року, і наконечники стріл скіфів, і деталі кінської збруї скіфських часів. Ці скарби йому вдалося відшукати біля курганів за Інгульцем.
«Для мене відпочинок, то не «продавлювання» дивану. Я люблю мандрувати, розкривати таємниці нашої української землі, – продовжує водій. – Завдяки цьому захопленню й історією більше почав цікавитися. У нас дійсно щедра земля та гарні люди. Ми вміємо працювати, цінуємо власну землю, яку, на жаль, зараз доводиться захищати зі зброєю в руках. Я теж, не дивлячись на вік, ходив до військкомату, адже сил ще достатньо. Та мене не взяли. Але якщо треба, то теж встану в стрій. Не можу спокійно бачити ворога на нашій землі. Бачив, що вони роблять на власні очі, адже село, звідки я родом – Архангельське, було зруйноване ворогом. Постраждали і моя родинна хата, і хата сестри. Просто злість бере, але як відвоювали та повернули моє Архангельське, так і всю Україну повернемо. Ми мужні, сильні і вміємо захищати своє рідне. Тож хлопцям в ЗСУ та усім нашим захисникам я бажаю успіху та впевненості, скорішого повернення додому живими та здоровими, а всім нам – миру та скорішої Перемоги!»
Олександр Тарасов працював прибиральником гарячого металу в цеху з обробки, прибирання металу і сортування металопродукції ПП «Стіл Сервіс». На військову службу його мобілізували у жовтні минулого року.
Разом з побратимами Олександр став одним із героїчних оборонців Бахмуту, який залишається неприступною фортецею для ворога і одним з символів незламного духу українців. На жаль, його життя обірвалося. 15 лютого Олександр Тарасов загинув під Бахмутом під час мінометного обстрілу ворогом.
«Я знав Олександра особисто, і розповідати про втрату дуже важко, – говорить Дмитро Мельніков, начальник цеху з обробки, прибирання металу і сортування металопродукції ПП «Стіл Сервіс». – Він був дуже відповідальною людиною, сумлінним працівником. До його роботи ніколи не виникало запитань, а усім відомо, що працювати прибиральником – це зовсім нелегко. Тарасов був таким, про яких кажуть «основа колективу». Активний був, спортом любив займатися. Дуже болісно втрачати таких людей, колег. Усі наші хлопці – справжні герої».
Увесь колектив висловлює щирі співчуття родині та друзям Героя.
Саме так на підприємстві часто називають машиністів-інструкторів локомотивних бригад. Ці фахівці завжди на зв’язку з машиністами та їхніми помічниками, адже відповідають за навчання, підвищення кваліфікації, правильну та безпечну роботу. Один із таких фахівців-наставників в залізничному цеху № 2 – машиніст-інструктор Микола Шелест.
Романтикою залізничної справи Микола захопився ще з дитинства, коли побував на роботі у батька Миколи Павловича Шелеста, який працював в цьому ж цеху на нашому підприємстві. Він був машиністом тепловозу, а також начальником зміни та інструктором.
Дехто запитає, чому малого пустили на виробництво? Відповідь проста – в минулі часи діти часто приходили на завод в гості до батьків. Тоді це було звичною справою, а за безпеку дитини на виробництві відповідали батьки. До речі, кордони підприємства були теж відкритими.
«Мені було лише шість років, і тут я побачив мереживо із колій, купу вагонів, великі тепловози. Я зайшов до кабіни одного з них та на собі відчув усю залізничну атмосферу. І досі пам’ятаю свої враження та «великі» очі від побаченого. Батько розповідав, як керувати тепловозом, які кнопки та важелі треба натискати. Це суттєво вплинуло на вибір моєї професії. Я мріяв бути залізничником. Згодом закінчив політехнічний технікум за спеціальністю «Ремонт та експлуатація рухомого складу». Маючи на руках диплом, став залізничником у третьому поколінні. Мій дід Павло Шелест працював на залізниці ще з війни. Він пройшов шлях від колійника до начальника однієї з промислових станцій на Криворіжжі. Мама на залізниці працювала черговою. Тож, як кажуть, іншого шляху у мене просто не було».
Виробничу практику за часів студентства Микола Шелест проходив в ЗЦ № 2. Сюди ж влаштувався працювати після закінчення технікуму. Це було 23 роки тому. 17 з яких він уже працює інструктором.
«Я познайомився з Миколою тоді, коли ще стажувався в цеху на помічника машиніста тепловоза. За віком Микола був не набагато старший за мене, але вже працював інструктором і навчав машиністів. Можна сказати, він теж взяв участь у моїй залізничній освіті та кар’єрі», – усміхаючись, зауважує начальник залізничного цеху № 2 Дмитро Колесник.
«Залізничний транспорт на підприємстві є частиною технологічного процесу, до того ж, на території вирує свій залізничний рух, – продовжує Микола Шелест. –
Моя задача – дбати, щоб локомотивні бригади правильно та безпечно виконували свою роботу, чітко здійснювали технологічні процеси, а ще постійно навчалися. Без цього у нашій справі неможливо. Техніка завжди оновлюється, ситуації змінюються, тому у нас систематично навчаються і молоді спеціалісти, і машиністи з великим досвідом. Я теж не виключення. На лінії, коли протягом зміни «катаюся» з локомотивними бригадами, ми відпрацьовуємо і повсякденні робочі процеси, і нестандартні. І, якщо така трапиться, залізничники будуть готові «розрулити» так, щоб все було добре. Відпрацьовуємо і різні операції з технологічного обслуговування локомотивів».
Микола каже, що дуже любить постійно цікавитися чимось новим. Так сталося, що товариші-мисливці запропонували йому спробувати себе у спортінгу (це такий вид стрільби з рушниці по «тарілочках», які запускають у повітря), і у нього все вийшло. Тепер він має другий розряд у цьому спорті та навіть бере участь в чемпіонатах України. Микола підкреслює, що все це дозволяє йому розвивати реакцію та влучне око, тренує розум та кмітливість, сприяє спілкуванню з однодумцями, що корисно як для душі, так і для роботи. А її, Микола впевнений, після нашої перемоги буде дуже багато.
Серце героя зупинилося 15 лютого в боях біля Бахмуту Донецької області.
Понад два десятки років присвятив Дмитро роботі на нашому підприємстві. В спеціалізованому ремонтному цеху коксохімічного виробництва він працював електрогазозварником. Втратили фактично члена родини, говорять в цеху про героя-захисника.
«Завжди у гарному настрої та в доброму гуморі, заряджав позитивом всіх навколо себе, – згадує Дмитра Лук’янова начальник СРЦ КХВ Віктор Сосюк. – Він був профі у своїй відповідальній справі – ремонті основного коксохімічного обладнання. Завжди порадить, допоможе, брався за найскладніші завдання. Звісно, кожна втрата на війні – це біль. Особливо, коли втрачаєш людину, яку знав не один десяток років, коли це був той, кого можна вважати «золотим» фондом цеху. В наших серцях завжди житиме пам’ять про нашого колегу, друга та захисника».
У Дмитра Лук’янова залишилася дружина та двоє дітей.
