Минулої п’ятниці, 27 вересня, люди, які полюбляють мандрувати та відкривати для себе світ, відзначили Всесвітній день туризму. Серед працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», ЛМЗ, «Стіл Сервісу» чимало мандрівників-туристів. Масовий туристичний рух на підприємствах у зв’язку з війною поки що поставлено на паузу, але наші туристи не кидають улюбленої справи і вірять, що після перемоги зберуться разом.
В цьому впевнений і лідер спортивного туризму Кривого Рогу, найкращий гід України 2021 року, знаний краєзнавець Володимир Казаков.
«До війни ми плідно співпрацювали та разом подорожували з туристами «АрселорМіттал», – розповідає Володимир Казаков. – Організовували туристичні зльоти, проводили екскурсії. Такі ваші команди, як «Імпульс» (Департамент з якості), «Кислород» (Кисневе виробництво), «Вогнем і мечем» (ЦКРМА), «Екстрім» (КХВ) та інші, були серед лідерів криворізького спортивного туризму, неодноразово займали вищі сходинки у міських змаганнях та зльотах команд комбінату. Зараз багато туристів захищає Україну. На жаль, ваші працівники – наші туристи Саша Пшеничний і Женя Шидловський загинули у боях. Завжди їх пам’ятатимемо. Ми обов’язково переможемо і відновимо наш туристичний рух. Вітаю всіх із всесвітнім туристичним святом!».
Не лишилося визначного туристичного об’єкта в Україні, де б не побував заступник начальника дробарної фабрики з енергоустаткування Ігор Боярин. Він органічно поєднує мототуризм з пішим. «З останнього – у вересні цього року я піднявся на карпатські гори Хом’як та Піп Іван. Захоплива подорож! А серед найкрутіших моїх вражень за всі подорожі – це коли я побував у печері Оптимістична неподалік від Кам’янця-Подільська. Одна справа – дертися на гору, а зовсім інша – вивчати підземний світ. І те, й те по-своєму чудово! Попри війну, я не залишаю своєї улюбленої справи – мандрувати. А після перемоги мрію потрапити у Норвегію, на Лофотени. Це казкові острови з неймовірними краєвидами. Вітаю зі святом всіх туристів!».
З початком повномасштабного вторгнення Інженерка фасонносталеливарного цеху Ірина Дайнеко, як і багато інших, змушена була евакуюватися з країни. «У ці роки мені пощастило побувати у Французьких Альпах, – згадує Ірина. – Я жила у горах, неподалік від відомого Куршавеля. Багато разів милувалася знаменитою горою Монблан. Але то все не те без моїх криворізьких друзів туристів. Без моєї улюбленої команди «ФСЛЦ», у складі якої я багато разів долала етапи спортивних змагань, без нашого туристичного вогнища на Мигії. Хай прийде перемога, і ми знову зустрінемося разом! Зі святом нас всіх, друзі-туристи!»
Нещодавно декілька діб поспіль ворог особливо активно тероризував наше місто. На жаль, були вибухи, прильоти. У такі дні у кожного особливе ставлення до тривог про небезпеку – коли лунає сирена, люди поспішають в укриття. Так було і того дня, коли в Університеті АрселорМіттал тривав навчальний процес у класі внутрішнього тренера Ганни Кравченко.
Вибух і знову сирена. Люди на зупинці «Третя дільниця» спустилися до підземного переходу. Серед значної кількості народу особливо виділялася група до 30 людей, які зібралися разом і щось уважно слухали, зосереджено дивилися на якийсь плакат, жваво спілкувалися. Перехожі підходили, цікавилися і розуміли, що тут, посеред підземного переходу тривають заняття.
«Приліт за прильотом вже декілька днів поспіль – усі були дуже напружені. Але життя триває, кожному треба працювати та навчатися. До початку занять ми з колегами, які на моїх курсах набувають другої спеціальності стропальника, домовилися, якщо залунає сирена, ми негайно спускаємося або до укриття, або до підземного переходу, що на зупинці «Третя дільниця». Довго чекати не довелося. Наше навчання перервав сигнал про небезпеку, і ми поспішили до підземного переходу. Почекали там хвилин 15 і зрозуміли, що небезпека надовго. Ми вирішили продовжити навчання тут, під землею. Я сходила за навчальними плакатами і ми продовжили займатися. Час для кожного – на вагу золота, тож ми його даремно не гаяли – все встигли і завершили нашу роботу вчасно. Про якість навчання «сказали» іспити – усі здали їх успішно!», – розповідає Ганна Кравченко.
Ганна Кравченко
Удачі невдача допомогла
Ганна Кравченко закінчила коксохімічний технікум. До працевлаштування на наше підприємство вона працювала заступником технічного директора з виробництва протипожежних дверей на одному з приватних підприємств нашого міста. Так склалися обставини, що воно припинило свою діяльність, і це сталося саме під Новий рік. Ганна прийшла додому у поганому настрої і стала шукати роботу через інтернет. На екрані комп’ютера висвітилася вакансія на «АрселорМіттал Кривий Ріг». Анна заповнила анкету ввечері 31 грудня 2017 року, а другого січня 2018 року їй надійшло запрошення на співбесіду, їй запропонували роботу на КХВ.
«Лютий 2022 року, перші дні початку війни. Тоді ми ще не знали, що буде далі. Багато жінок з дітьми почали виїжджати з країни. Серед них були жінки і з нашого цеху. Тим, хто залишився у місті треба було продовжувати працювати, – говорить Анна Кравченко. – Я, операторка коксового цеху, чотири місяці підміняла диспетчера коксохімічного виробництва. За цей час багато чого нового навчилася. А ще я зрозуміла, що мені потрібна вища освіта, і у 37 років пішла її здобувати, вступивши до Запорізького університету інформації та технологій. Півтора року тому вирішила ще й стати внутрішнім тренером. Я хочу поділитися з іншими своїм досвідом, а також щось змінити на краще. Як тренерка я постійно взаємодію з людьми. Навчаю їх і сама у них навчаюся, адже люди усі різні, кожне заняття є унікальним. Наприклад, у мене навчався чоловік, у якого в родині виховується 12 дітей. Як же було цікаво передивлятися фото його родини, з яким захопленням він розповідав про свою сім’ю! Це було так круто! Бувають люди і з агресивним настроєм. Тут важливо поводитися так, щоб людина психологічно розкрилася, відчула увагу до себе, повірила тобі. І все буде добре. Перевірено на власному досвіді. За півтора року викладання в Університеті АрселорМіттал у мене не було жодної конфліктної ситуації. Тьху-тьху».
Бажання допомагати
Війна багато змінила в житті кожного. Ганна говорить, що бачить, як на краще у людей змінилися життєві цінності, ставлення одне до одного, з’явилося бажання допомагати. Від перших днів війни Ганна теж почала волонтерити. Вона і маскувальні сітки допомагала плести, і гроші на автомобіль та на дрони збирала, і навіть самі дрони теж.
«Пам’ятаю, як на початку війни разом з іншими волонтерами ми збирали для захисників необхідні речі і відвозили їх на бойові позиції до наших воїнів. Під час одного з виїздів ми потрапили під обстріл, – згадує Ганна. – Як же воно бахкало! Я лежу в окопі, підіймаю очі до неба і думаю, а чи сказала я своїм дітям, що я їх люблю. Було дуже страшно! На щастя, все обійшлося. А я з того часу перестала боятися. Я знаю про небезпеку, оцінюю усі її наслідки, роблю все, щоб її уникнути, обминути. Але так гостро, як раніше, я вже не боюся. На початку війни мені здавалося, якщо я скотчем обклею усі вікна і двері (вони у мене скляні) у своєму будинку, то зі мною нічого не станеться. Якою ж я була наївною. Зараз я ледь відмила той скотч (сміється). За три роки війни ми усі пристосувалися жити в її умовах. Дуже часто буває страшно, але ти вже не просто боїшся, ти думаєш що робити, як допомагати у разі необхідності, як продовжувати свою справу. Праця-навчання з колегами у підземному переході – це лише один із прикладів нашого воєнного буденного життя. Я впевнена, що кожен з нас переживав щось подібне, нестандартне. Нам кожному є про що розповісти. Головне – не забувати про це і розказувати дітям вже після нашої Перемоги!».
Співробітники 4 Державного пожежно-рятувального загону отримали від нашого підприємства чималеньку партію екіпірування.
Пожежні частини 4 ДПРЗ охороняють від пожеж та інших надзвичайних ситуацій об’єкти «АрселорМіттал Кривий Ріг». Саме чіткі та швидкі дії рятувальників рятують життя наших працівників та майно підприємства. Як сказала заступник начальника загону (з ОЗНС та ЗЦЗ) 4ДПРЗ ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області з охорони об’єктів Оксана Хачатурян, і самим рятувальникам теж треба надійний захист. До свого професійного свята загін отримав 82 комплекти захисного бойового одягу, стільки ж пожежних поясів та захисних рукавиць.
«Бойовий одяг, який ми називаємо «бойовками», захищає рятувальників від дуже високих температур, – пояснила Оксана Хачатурян. – За це щира подяка від нас вашому підприємству. А ще загін отримав 30 комплектів рацій, які просто необхідні для надійного зв’язку під час виконання рятувальниками бойових завдань з охорони об’єктів підприємства та обміну інформацією із колегами з інших пожежно-рятувальних підрозділів. Приємно, що у такі скрутні часи підприємство турбується про те, щоб ми були надійно захищені від вогню та забезпечені надійним зв’язком».
Як пояснив менеджер з пожежної безпеки департаменту з охорони праці та промислової безпеки нашого підприємства Андрій Сердечний, рації будуть налаштовані на частоти, на яких спілкуються пожежно-рятувальні підрозділи Дніпропетровщини.
«Бойовий спецодяг для 4 ДПРЗ складається із брюк-комбінезонів та курток, – говорить Андрій Сердечний. – Це якісний одяг українського виробника. Він не лише витримує температури до 400 градусів за Цельсієм, а й має утеплюючі підкладки, що забезпечить комфортні умови для пожежних у холодну пору року. А рукавиці захистять їх не лише від високих температур, а й від механічних пошкоджень. До того ж, вони оснащені гумками, які забезпечують щільне прилягання до рукавів спецодягу, що запобігає потраплянню у рукавиці палаючих матеріалів тощо».
Спецодяг та засоби зв’язку рятувальникам вручив заступникдиректора департаменту (промислова безпека) департаменту з ОП та ПБ нашого підприємства Сергій Мельник. Він запевнив, що незабаром 4 ДПРЗ отримає додаткове екіпірування.
«Дійсно, до рятувальників вже прямують 82 пари спеціальних захисних пожежних чобіт, 11 рацій, які будуть встановлені на пожежних автомобілях та у пожежно-рятувальних частинах. Також підприємство замовило для своїх вогнеборців 116 пожежних рукавів. Мужні люди, які захищають підприємство від стихійних лих, самі мають бути надійно захищені. Вітаємо рятувальників з їхнім професійним святом, бажаємо міцного здоров’я, безпечної праці, і щоб їм якомога менше довелося користуватися бойовим спецодягом у реальних надзвичайних ситуаціях», – підсумував Сергій Мельник.
А раніше все було інакше… Ми продовжуємо вивчати історію вулиць нашого міста, які мають промислові назви та ті, що пов’язані з історією підприємства, його видатними людьми. Цього разу мова про вулицю Прокатників, яка починається від першого ставка по Нікопольському шосе та тягнеться до цементного заводу.
Осінній ранок. На вулиці ледь світає, а люди вже поспішають на трамвайну зупинку, щоб сісти до вагона-«дев’яточки» та вирушити на робочу зміну. Після зупинки Третя дільниця трамвай проїжджає через невеличку посадку та повертає на вулицю Прокатників. Вона веде до прохідних коксохімічного виробництва, допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», інших підприємств міста й тягнеться до цемзаводу.
Сучасну вулицю Прокатників ми знаємо, як виключно промислову, тут немає житлових будинків, дитячих садочків, шкіл. Але так було не завжди…
«Машиною часу» до середини минулого століття
Тільки уявіть, що за тих часів на вулиці Прокатників було доволі велике селище коксохіміків, яке почало будуватися з 1936 року. Люди жили у бараках, розрахованих на 12 сімей, вільну годину проводили у Клубі, грали в футбол на стадіоні, поралися на власних городах неподалік будинків. Ближче до цемзаводу був кінний двір, а трамвай 9-го маршруту з Третьої дільниці і до сучасної трамвайної зупинки їздив човником – туди-сюди.
Про все це детальніше «Металургу» розповіли ветеранки нашого підприємства, які жили і працювали тут, на вулиці Прокатників. Хоча тоді свій район вони неофіційно називали дуже просто – Коксохім.
Родина ветеранки КХВ Антоніни Фролової теж мешкала у бараці. Він був розташований за їдальнею. Як відомо, ця їдальня добре зберіглася і продовжує годувати коксохіміків та й усіх охочих. Поруч з їдальнею була алея, по обидва боки якої і знаходилися житлові бараки.
Примітним місцем була і стара будівля трамвайної зупинки. Вона з обох боків була закритою і мала куполоподібний дах. Зараз трамвайна зупинка знаходиться на тому ж місці, але має вже інший вигляд.
Антоніна Фролова
Адміністративний комплекс КХВ в середині минулого століття знаходився біля коксового цеху. А на місці стоянки розташовувалися баня, перукарня, ательє, пошта, школа ФЗН. Поруч були бібліотека, архів та магазин. Далі – гаражі. Кімнату в бараці батьку Антоніни Івану Гребенюку дали від КХВ одразу після Другої світової війни. Для відновлення підприємства тоді дуже були потрібні кваліфіковані робітники. Батько Антоніни перед тим, як працювати в енергослужбі КХВ опановував професію слюсаря-ремонтника у школі фабрично заводського навчання (ФЗН). Це щось на кшталт професійно-технічного училища. Такі школи діяли у країні з 1940 по 1963 роки.
«Біля бараків знаходився дитячий садочок, там були і ясла. За тих часів декретна відпустка у жінок була короткою, менше як два місяці, тож у жінок було два виходи – або здавати малечу до яслів та йти працювати, або, як кажуть, сидіти вдома і жити на зарплату чоловіка, – розповідає Антоніна Фролова. – Була у нас і поліклініка. Як і бараки вона була одноповерховою, але мала усе необхідне для допомоги людям. А за іншими бараками працював театр, саме так ми називали наш Клуб. Він також був барачного типу, а відрізнявся від інших будинків афішами, в тому числі і кінофільмів. У нас тоді часто «крутили» кіно – це було головною розвагою.
Та були у нас не тільки бараки, а і два двоповерхових багатоквартирних будинки, у мене подружка там мешкала. Вони розташовувалися на початку вулиці, як їхати на КХВ від ставків. До речі, саме ці будинки простояли аж до початку 1990-х років, адже починаючи з 1960-х років бараки потроху почали зносити, а людей розселяти по інших мікрорайонах міста. Моя родина отримала квартиру у Червоному будинку по сучасній вулиці Вадима Гурова. Пам’ятаю, що поряд з кінотеатром «Космос», де жило багато коксохіміків, були залишки фундаменту. Старі люди казали, що там був якийсь театр, який розбомбили у війну. Дітьми ми бігали у підвал, що зберігся у фундаменті і, уявляєте, влітку знаходили там лід у тирсі. Зараз на цьому місці знаходиться братська могила. А вулиця Прокатніків, наш Коксохім, поступово ставав промисловою зоною навколо підприємств».
Антоніна Фролова виросла та вивчилася, згодом вона працювала табельницею в лабораторії КХВ. На роботу добиралася переважно пішки. Трамвай дев’ятого номеру ходив до Коксохіму дуже рідко, тож Антоніна з колегами збиралися разом і йшли на роботу навпростець через посадку, що починається біля великих літер «Криворіжсталь».
І пошта була, і пляж з озером-вирвою
Вулиця Прокатників була рідною і для ветеранки КХВ Галини Каряжи. Спочатку вона працювала електриком у цеху мереж та підстанцій, а потім перейшла до цеху вловлювання апаратником сульфатного відділення.
Галина Каряжа
«Ми теж жили одразу за їдальнею, адже там знаходилася основна житлова зона – три вулиці бараків ліворуч алеї та одна вулиця праворуч, – розповідає Галина Каряжа. – Я намалювала схему нашого житлового району, хто добре знає це місце, то може уявити що там колись було. У моїй родині після війни нас залишилося троє: я, матуся та сестра. Наш батько з війни не повернувся. До речі, після війни було багато родин, в яких залишилися тільки жінки. Але життя поступово відновлювалося. На КХВ приїжджало багато молоді і життя у нас кипіло. Телевізорів на той час не було, тож люди не сиділи вдома, а йшли на вулицю, багато спілкувалися. Вечорами лунали українські пісні. Пам’ятаю, наша сусідка привезла перший телевізор. Це була справжня подія для усіх. Ми виносили телевізор у коридор і його дивилися усім бараком, приходили гості і з інших бараків. А ще у нашому Клубі-театрі були танці. Я була ще молода і мені теж туди хотілося, але мати пізно ввечері мене не пускала (сміється). А вихідними у нас були концерти силами самодіяльних артистів. За театром знаходився стадіон з лавочками-трибунами. Там проходили різноманітні змагання, відбувалися урочистості на свята. А за стадіоном були городи. У цьому ж районі була і початкова школа. Там ми вчилися до 4 класу, а потім переходили до школи № 16 або № 17».
Галина Каряжа у молоді роки
Галина Іванівна згадує, що у літні спекотні дні мешканці вулиці поспішали на власний пляж, він був неподалік від школи. Під час війни там впала бомба. Від неї залишилася величезна вирва. Припускають, що бомба відкрила якийсь струмок або навіть декілька. Вирва швидко поширилася та наповнилася чистою водою. Глибина вирви була чималенька, тож після війни мешканці району із задоволенням купалися там. Зараз цього озера вже немає, його засипали під час створення санітарної виробничої зони.
Схема селища коксохіміків (1940-1960 роки)
Сьогодні цей район суто промисловий, звичайно, люди тут не живуть. Але, якщо ви будете їхати на роботу трамваєм-«дев’яткою», уявіть яке життя тут вирувало на початку та в середині минулого століття.
Олександр Бойченко, який керує однією зі служб департаменту автоматизації технологічних процесів, отримав найвищу нагороду підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Впродовж останніх десятиліть рівень автоматизації в цехах «АрселорМіттал Кривий Ріг» злетів на кілька левелів вгору. Зараз ми маємо високоавтоматизований конвертерний цех з машинами безперервного лиття заготовок, реконструйований і з новими системами автоматизації прокатний стан ДС 250-4, нашпигований сенсорами, контролерами та іншим подібним устаткуванням комплекс коксових батарей №№ 5,6. І цей перелік можна продовжувати. Автоматизація на виробництві – це безпека, якість, продуктивність та економність. Олександр Бойченко брав безпосередню участь в автоматизаційному прориві на підприємстві.
«Мені таланило опинятися у потрібний час у потрібних місцях, – усміхається Олександр. – Мабуть, лише на коксохімічному виробництві та в гірничому департаменті я не працював. А так скрізь брав участь у цікавих перетвореннях. А почалося все зі школи. Тоді з’явилися перші простецькі комп’ютери з примітивними програмами. І це мене зразу зацікавило. Коли батьки спитали, на яку спеціальність я буду йти вчитися, я довго не думав: пов’язану з комп’ютерами і автоматизацією. По-перше, це нове та цікаве, а по-друге, мені було очевидно, що за цим – майбутнє».
Конкурс був величезний, але Сашко вдало пройшов вступну кампанію, а за п’ять років отримав диплом з відзнакою. Першим його місцем на нашому підприємстві була посада інженера- електроніка. Він налагоджував комп’ютери в управлінні. Але хотілося у цехи. І через рік Бойченко перевівся до прокатного департаменту налагоджувальником контрольно-вимірювальної апаратури та автоматики. Це саме те, чим він мріяв займатися. Талановитого та завзятого молодого працівника помітили. І ось він вже змінний інженер ДАТП в доменному цеху № 2, а потім – старший майстер. Згодом почався капітальний ремонт першого розряду на легендарній дев’ятій домні, про який Олександр згадує дуже позитивно.
«Пів року тривав ремонт, під час якого багато уваги приділялося й автоматизації, – розповідає Олександр. – Мені випала нагода попрацювати поруч з крутими професіоналами цієї справи, людьми з, можна сказати, космічним досвідом. За ті пів року я дуже виріс як фахівець і як керівник. Піч ми успішно запустили, і я продовжив працювати старшим майстром. А потім мене перевели до сталеплавильного департаменту начальником дільниці автоматизованих систем керування конвертерного цеху. Тоді рівень автоматизації там був не надто високим, і моїй команді випала нагода покращити ситуацію. Як зараз пам’ятаю, почали з другого конвертера, і так далі один за одним. Встановлювалися вимірювальні прилади, контролери для обробки даних, сервери. Ми брали участь у налаштуванні, вивчали цю складну техніку, програмне забезпечення, почали обслуговувати устаткування».
Олександра Бойченка призначили керівником служби автоматизованих систем керування всього сталеплавильного департаменту, і знов він опинився в епіцентрі непересічних подій. Почалося будівництво першої МБЛЗ з безпрецедентним на той час рівнем автоматизації. І знов це все треба було налаштувати, вивчити та забезпечити стабільність.
«Потім була робота із запуску ще двох машин безперервного лиття заготовок. Не скажу, що було легко, але дуже цікаво, – каже Олександр Бойченко. – Був такий період, коли я керував підрозділом, який опікувався системами автоматизації сталеплавильного й прокатного департаментів та ще й кисневого виробництва. Але потім все ж вирішили, що таке широке і різнопланове поєднання є не дуже ефективним. І відтоді я – начальник служби з експлуатації засобів АСКТП і мехатронних систем прокатного департаменту ДАТП. Тут також нудно не буває. Наприклад, був цікавий досвід взаємодії з фахівцями всесвітньовідомої компанії «Даніелі» під час реконструкції прокатного стану ДС 250-4, щоотримав сучасні системи автоматизації».
А разом із такими масштабними проєктами триває щоденна цілеспрямована робота з вдосконалення систем та підвищення їх надійності. Наприклад, саме зараз триває модернізація систем безперервного живлення на підприємстві. Це дозволить автоматизованим системам керування працювати без збоїв навіть у теперішній складній ситуації з перебоями електропостачання. Тож команда Бойченка працює у режимі безперервного вдосконалення. Сам Олександр жартує, що вже давно звик до постійних змін, і коли їх немає, то починає нудьгувати.
«Життя у постійному режимі змін непросте, і мене надихає моя родина – дружина Світлана і двоє синів, – говорить Олександр. – До речі, старший, Ярослав, вчиться у виші за напрямком мікро- і наносистемна техніка, що близько до мого профілю, і мене це не може не тішити. А ще я при нагоді люблю поплавати чи покататися на велосипеді. Це допомагає зняти стрес і налаштуватися на роботу».
Забезпечити безперебійну роботу електрообладнання цеху водопостачання – це головне завдання електрика цеху Валентина Куберського. За плідну роботу у тяжкі воєнні часи та під час блекаутів, активну громадську позицію та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Валентин отримав почесну нагороду «Сталь».
«Звичайно, отримувати нагороди – це дуже приємно. А якщо нагородження відбувається так урочисто, як це було 4 серпня на святкуванні 90-річчя заводу, то в рази приємніше. Взагалі, літо, тепла осінь – особливий час для мене. Після роботи можна спортом на свіжому повітрі займатися, ходити в походи. Ось тільки війна внесла в це свої корективи. В ЦВП у нас працює 17 електромонтерів, я вісімнадцятий. Війна чи не щодня «підкидує» нам такі ситуації, які треба вирішувати негайно. І помилятися не можна, адже від нашої роботи залежить праця інших людей, тож ми усі заряджені на світло, на те, щоб підприємство за будь-яких умов було з електрикою та водою», – говорить Валентин Куберський.
У цеху водопостачання Валентин разом з колегами опікується обслуговуванням як високовольтних, так і низьковольтних ліній електромереж, мереж освітлення цеху, електродвигунів, розподільчих приладів тощо. Від цього обладнання залежить робота насосних станцій, які забезпечують водою металургійні агрегати підприємства, зокрема, доменні печі, теплоелектроцентралі, конвертерний, прокатні цехи.
До цеху водопостачання Валентин Куберський влаштувався після 13 років роботи у електрокущовому цеху. До речі, там він почав активно займатися профспілковою роботою. У ЦВП Валентин спочатку був майстром, потім став електриком цеху. Валентин жартує, що на цій посаді він має знати та вміти майже все: від «техніки» вкручування лампочок до заміни головних приводів, а також творчо підходити до своєї справи, приймати нестандартні рішення.
Від початку війни роботи у Валентина та його команди побільшало. Чи не щодня їм доводиться зустрічатися з різними викликами: блекаути, перепади напруги, пошкодженнями обладнання через це. А ще дається взнаки зменшення кількості фахівців-електриків, адже багато хто з них зараз захищають Україну.
«До викликів війни, які б вони не були, ми пристосовуємося. Якщо неприємність «на порозі», ми вже знаємо, як її зустрічати, – говорить Валентин Куберський. – Наприклад, «завітав» непроханий блекаут, а ми його – генераторами (усміхається). А взагалі кожен працівник цеху вже добре знає, як діяти у разі повної відсутності енергії, ми вже відпрацювали свій алгоритм відновлення світла та води. А після роботи ми допомагаємо нашим хлопцям-захисникам, я маю на увазі колег по цеху, які зараз стоять на захисті України. На початку війни це була допомога одягом та амуніцією, зараз – донатами та необхідним обладнанням: раціями, тепловізорами тощо. Допомагати нашим хлопцям будемо і надалі, припинити це може тільки закінчення війни нашою перемогою».
Навіть за таких складних часів Валентин не кинув зайняття спортом. Його стихія – це футбол та туризм. Звичайно, про походи у «далекі краї» зараз мови не йде. Але і в Україні є місця-магніти для туристів. Це Мігія з її порогами та скелами, мальовничі карпатські гори, наша річка Інгулець, по якій можна робити сплави, а також унікальні МОПРовські скали, де є траси для скелелазів-початківців та для більш досвідчених альпіністів.
«Хочеться спробувати себе у різних видах туризму, подорожувати: і самому побачити нові цікаві місця, і показати їх своєму синові. Він теж навчається електричної справи, тож у нас виходить справжній сімейний підряд, адже і моя мати теж колись працювала електриком. Я вірю, що скоро у всіх нас буде можливість подорожувати, отримувати нових вражень, головне – здобути омріяну перемогу. Щоб прискорити цей момент, кожному з нас треба докладати чимало зусиль: працювати на своєму місці, допомагати захисникам, бути небайдужими до інших, проявляти ініціативу, робити життя кращим і вірити, що все у нас буде добре», – сказав Валентин Куберський.
