Позначка: наші люди

Категорії
Наші люди

«Від хліба та сала – до металу»

Так пожартували у відділі кадрів нашого підприємства під час прийому на роботу Ганни Солонченко. Наприкінці 1960-х років жінка  влаштовувалася на завод після роботи на хлібозаводі, що на Червоній. Її привів сюди батько, який спочатку будував завод, а потім працював електриком на першій доменній печі. Згодом Ганна Солонченко впродовж 30 років навчала юнаків та дівчат токарській справі у єдиному в ті часи на підприємстві навчально-виробничому цеху, де готували фахівців для роботи у різних підрозділах «Криворіжсталі».

Двоповерховий будинок з червоної цегли, у якому раніше розташовувався навчально-виробничий цех, є й зараз – він знаходиться біля заводоуправління підприємства, поблизу третьої прохідної.

Коли туди прийшла працювати Ганна Степанівна, життя там вирувало. Підлітки набували там професій верстатника, слюсаря з ремонту обладнання, машиніста електромостових кранів, токаря тощо. До того ж навчалися з великим бажанням, бо це був квиток у доросле життя та початок професійної кар’єри. Щоб матеріал краще засвоювався у навчальному закладі влаштовували учнівські змагання, у яких перемогти хотіли усі.

До навчально-виробничого цеху приходили на практику і школярі. А навпроти навчального корпусу розросталися сад та виноградник, які висаджували викладачі цеху та учні-робітники, саме так було записано у їхніх трудових книжках.

«Нашим учням-робітникам було лише по 15-16 років, багато хто з них тільки закінчив 8 класів. Серед них були і криворіжці, і мешканці сіл Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської та інших областей. У нас підлітки не просто здобували професію, а й свої перші робочі місця, – говорить ветеран підприємства Ганна Солонченко. – Навчання загалом тривало півроку. Перші три місяці учні проводили у навчальному закладі, вчили теорію та закріплювали її практикою у майстернях. Працювали ми не в холосту, а виробляли невеличкі вироби для потреб заводу. Наступні три місяці навчалися вже безпосередньо у цехах під керівництвом досвідчених наставників. У більшості випадків молодь залишалась працювати там, де стажувалася».

Ганна Солонченко

Ганна Солонченко згадує, що деяким учням навчання токарській справі, яку вона викладала, давалося дуже важко. Їх лякала велика кількість важелів на токарному станку. Ганна Степанівна розповідала про значення кожного з них, все ретельно показувала, повторювала, якщо виникали додаткові питання або одразу все не вдавалося. Вона розуміла, що під час занять не лише надає підліткам корисних навичок, а і прищеплює їм любов до професії.

«На підприємство мене у 18-річному віці привів мій тато Степан Опанасович Регеда, – говорить Ганна Солонченко. – Його першою домівкою у Кривому Розі був барак на території сучасного Соцміста, тож він добре знав, у яких важких умовах доводилося жити та працювати будівельникам заводу. Потім вони з мамою отримали землю під забудову на жилмасиві «Перемога». У нас була дружна велика родина, адже у мене були ще дві сестри та два брати. До речі, потім усі вони працювали на нашому підприємстві.

Я закінчила 63-тю школу і влаштувалася пекти хліб на хлібозавод. Але хотілось більшого – працювати на металургійному заводі. Мене взяли учнем токаря. Під час влаштування я й почула фразу про хліб, сало та метал (усміхається).  

Мені здавалося, я добре знала, що таке завод, бо ще маленькою носила туди їжу для батька. Часи були не дуже ситими. Пам’ятаю, матуся наварить галушок, я несу їх, вони смачно пахнуть, а їсти так хочеться. Візьму одну галушку, з’їм, інші не чіпаю. Та коли я вже влаштувалася та потрапила на виробничі майданчики заводу, то була вражена складними металургійними агрегатами та величезними розмірами підприємства.

Токарська справа одразу припала мені до душі. Згодом я закінчила машинобудівний технікум, отримала диплом. Думала, працюватиму за спеціальністю техніка-технолога, але доля вирішила інакше. У 24 роки мені запропонували бути майстром в навчально-виробничому цеху. Як потім з’ясувалося, це була справа усього мого життя. А наш навчальний заклад з роками трансформувався у сучасний Університет АрселорМіттал, де працівники та початківці мають можливість не тільки здобувати нові професії, а й постійно розвиватися та обмінюватися досвідом».

Категорії
Наші люди

Троє з третього прокатного

Батько Геннадія Усатого, Григорій Антонович, будував цей цех та більше двох десятків років працював у ньому. Прийшов вогнетривником, а згодом став бригадиром. І хоча спочатку син мріяв стати машиністом тепловоза, але батьковий приклад подіяв, і Гена пішов вчитися на металурга. А після служби у війську він прийшов працювати в цех до батька. Це стало початком металургійної династії.

«Тато порадив: йди у вальцювальники, вони непогано заробляють, та й робота цікава, хоча й важка, – згадує працівник прокатного цеху № 3 Геннадій Усатий. – Але тоді у вальцювальники одразу не брали. Спочатку я став слюсарем проводкової майстерні, виготовляв та ремонтував привалкову арматуру, яка утримує розкат під час прокатки. Потім деякий час працював прибиральником металу. Придивлявся до роботи вальцювальників, допомагав їм. А за півтора року вже й сам став вальцювальником».

Геннадій Григорович з теплом та вдячністю згадує своїх наставників Євгенія Металіна та Володимира Кіпаренка. Саме вони навчали його новій професії. Це було зовсім інше, ніж робота слюсарем у майстерні. Новоспечений вальцювальник разом з колегами виконував перевалку прокатних клітей, встановлював привалкову арматуру, налаштовував стан, контролював параметри продукції. Це було важко фізично. Але головою не менше доводилося працювати. З чистової групи клітей, на якій працював Усатий, виходив вже готовий прокат, і вальцювальник відповідав за його якість. Поступово Геннадій набирався досвіду, і згодом вже з першої заготовки у нього стала виходити першосортна продукція.

«Важка, нервова, але дійсно цікава та творча робота, – зізнається ветеран прокатної справи. – До кожної з шести клітей чистової групи треба пристосуватися. Навіть після звичайного ППР (планово-попереджувального ремонту) може щось піти не так, і доводиться корегувати налаштування клітей та привалкової арматури. А що вже говорити про освоєння нових видів продукції, нових прокатних профілів. Особливо нелегко давалися шестигранники. Адже геометрична форма досить складна, й треба було добряче напружитися, щоб отримати у розрізі саме шестигранник, а не щось криве та незрозуміле».

Геннадію подобалася робота, подобався колектив, атмосфера взаємної поваги та підтримки. Він був не проти, щоб і син Артур пішов у прокатники. Хлопець згодився. Закінчив технікум. Йому поталанило більше, ніж батькові. Його взяли одразу у вальцювальники, і батько став його наставником. Але ненадовго. Геннадій аж занадто відповідально поставився до своєї місії, і це не пішло на користь навчанню. Татові дуже хотілося, щоб у сина все виходило зразу й добре.

«Звичайно, я розумів, що у вальцювальників так не буває, надто складна професія, – продовжує Геннадій Усатий. – Мають пройти місяці й навіть роки, щоб стало виходити. Тоді до мене підійшов син мого першого наставника Геннадій Металін і запропонував: «Гено, давай переведемо хлопця до мене у бригаду, я з ним попрацюю». Перевели. І у Металіна навчати вийшло краще, бо тягар батьківської відповідальності не тиснув».

За словами старшого майстра стану Андрія Хрієнка, зараз Артур – один з кращих вальцювальників чистової групи. Відповідальність, цілеспрямованість – ці риси у нього від батька. «Артур ніколи не відмовляється від роботи і не зупиняється, не завершивши почате, – говорить Андрій. – Якщо інколи чогось і не знає (а людина, навіть геніальна, не може знати все), то запитує у колег і робить далі, поки не зробить добре. І хоча Геннадій Григорович вже 10 років працює не вальцювальником, а у майстерні, звідки починав свій трудовий шлях, йому є що порадити синові. Та й не лише йому. Я й сам до нього звертаюся за порадами. 25 років досвіду вальцювальника і багаторічний досвід у проводковій майстерні – це величезний скарб для цеху».

Геннадій Григорович зізнався, що перейти знову до майстерні його змусив стан здоров’я. Ветеран пояснив, що може б і досі працював на стані, але зір вже не той. А вальцювальникові без гострого зору ніяк. Він постійно робить заміри, щоб отримати ідеальну за розмірами й формою продукцію. Тож тепер на чистовій за нього син. А тато для нього привалкову арматуру виготовляє. І він не лише ділиться багатющим досвідом, а й набуває нового –  впроваджує Виробництво світового класу WCM.

Про це розповів заступник начальника ПЦ-3 з виробництва Павло Веселков: «Геннадій спеціалізується на професійному обслуговуванні. Наприклад, у нас були серйозні проблеми з прокатною кліттю № 20. Так от команда, в якій був бригадир привалкової майстерні, значно покращила її стан, і кліть працює стабільно. Артур же займається автономним обслуговуванням та впровадженням системи 5S. Я вам скажу, що на таких людях тримається виробництво».

Категорії
Наші люди

Головна на висоті

Кранівниця ремонтно-механічного цеху № 1 Наталя Репецька працює на крані понад 20 років. Колеги Наталі говорять, що почесну нагороду «Честь та гордість ЛМЗ» вона отримала саме за вірність та відданість професії та цеху.

Наталя з тих людей, які завжди готові прийти на допомогу. Вона впевнено береться за найскладніші завдання, не жаліється, не відмовляється, виконує свою роботу так, наче щоразу проходить іспит на майстерність. Особливо яскраво це проявилося з початком повномасштабного вторгнення.

«Для цеху, як і для заводу та країни загалом, у лютому 2022 року були особливо складні часи, – розповідає механік РМЦ-1 Андрій Ватаманюк. – Спочатку ми всі були у шоці. Не знали, що буде далі, як ми працюватимемо. Був короткий період, коли цех зупинявся. Але було й таке, що раптово надходило якесь замовлення, яке виконати без крана ми не могли, і тоді ми одразу телефонували Наталі. Вона – наша швидка допомога. Її відданість цеху перевірена роками, але особливо це довели часи випробувань. Це підтвердять усі колеги, хто працює з нею. Тому можна сказати, що на нагородження «Честь та гордість ЛМЗ» її номінував увесь цех».

Кажуть, що перше кохання найміцніше. Так сталося і у стосунках Наталі з цехом. Саме в РМЦ-1 вона вперше піднялася на кран. Її наставниками у професії були кранівниці Віра Кияшко та Галина Степанець.

«І хоча я навчалася на спеціальність «Машиніст крана» в училищі, але вперше керувати краном почала в цеху, – розповідає Наталя Репецька. – У мене з краном взаємини, наче з людиною. Траплялося, що я уходила від нього, намагалася спробувати іншу професію, але мене тягнуло до мого залізного помічника і я повернулася вже остаточно. Мій кран має свій характер, я знаю всі його капризи та вибрики. Мені дуже подобається працювати на висоті, адже тут я головна. Втім, і відповідальність тут висока. Внизу працюють люди, тож я маю бути обережною, уважною і надзвичайно точною в рухах. Я працюю на крані у ковальській дільниці. Тож маю настільки точно доставити заготовку до печі чи на молот, щоб хлопцям внизу було менше роботи. А переставляти доводиться заготовки вагою до десяти тонн».

Після зміни на крані часто втомлюються спина, очі, але, незважаючи на втому, Наталя Репецька поспішає на дачу. Для неї найкращий відпочинок – це спілкування з рослинами. Коли з-під землі пробиваються перші паростки квітів, то разом з ними проростає надія, що все буде добре, говорить Наталя.

«Я дуже люблю читати. Мій улюблений письменник – Еріх Марія Ремарк, – говорить Наталя – У нього є такий вислів: «Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю». Зараз у нашій країні війна, але я вірю у нашу перемогу, бо ми, як ті рослини, попри все пробиваємося доверху, до сонця. Ми не здаємося, ми сильні. Зараз ми відстоюємо майбутнє своєї країни. І я вірю, що цьому ніхто не зможе завадити!»

Категорії
Наші люди

Сила струму і сила бажання

Першими викладачами з безпеки Сергій Асваров вважає батьків та саме життя.

Сергій згадує урок поводження з сірниками. Йому малому здавалося, що чиркнути і кинути палаючий сірник – це дуже весело. Але батько показав, що буває, коли сірник впаде, наприклад, на поліетиленовий пакет. Хлопець зрозумів.

У три роки Сергій вперше випробував на собі силу струму –  мало не здалося. На розетках у квартирі були запобіжні заглушки. Але це не стало перепоною для допитливого малюка. «Як потім розповіли батьки, я витяг одну заглушку, – говорить Сергій. – І чомусь вирішив, що цей отвір ідеально підходить для того, щоб вкрутити у нього шурупчика. А далі тільки й пам’ятаю, як невідома могутня сила відкинула мене на кілька метрів… Рідні жартують, що мабуть саме цей випадок змусив мене полюбити електрику».

Через багато років Сергій Асваров вивчився й отримав диплом бакалавра електроенергетики, електротехніки та електромеханіки, а зараз вчиться на магістра-електромеханіка. Він пройшов стажування, працював електромонтером у конвертерному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг», потім мехатроніком у гірничому департаменті підприємства. А зараз Сергій –  інженер з охорони праці.

«Саме цього я прагнув ще з університету – допомагати людям організовувати безпечну роботу, – пояснив Сергій. – Попрацювавши на виробництві, я впевнився в тому, що є багато хорошого в організації охорони праці, але й багато ще необхідно зробити. І я помітив, що наше ставлення до безпеки на заводі тісно пов’язана зі ставлення до безпеки у побуті».

Раніше у нього були проблеми зі шкірою рук. Періодично вона запалювалася, червоніла, лущилася… «Я не знав, звідки це взялося, – пояснює Сергій. – Замислився і згадав, що ніколи не використовував захисні рукавички під час щотижневого прибирання. Загуглив і знайшов, що входить до складу миючих засобів, якими користуюся. Там виявилися речовини, які можуть давати таку реакцію шкіри. Став користуватися рукавичками – і проблема зникла. Ось простий приклад, чому необхідно користуватися засобами індивідуального захисту. Рукавички захищають руки, каска – голову, окуляри – зір, а діелектричні рукавички та калоші у електрокущовому цеху, за яким я закріплений, захищають людину від враження струмом. До перевірки наявності та якості ЗІЗів я ставлюся дуже серйозно».

Сергій багато часу проводить у цехах. Він вважає, що з людьми треба якомога більше спілкуватися, підказувати, допомагати виявляти ризики і усувати їх. «Якщо людина довго працює на одному місці, вона може щозміни проходити повз небезпеку й не помічати її, – розповідає Сергій. – До визначення ризиків необхідно ставитися максимально уважно. Наприклад, нещодавно на одній з насосних я виявив незакріплені труби на верхньому виробничому майданчику. Вони могли будь-якої миті скотитися і впасти на людей. Схоже, що колись там виконували ремонтні роботи і зайві труби просто залишили. Цієї небезпеки за щоденною рутиною не помічали. Ризик усунули».

Інженер Асваров небезпідставно вважає:  якщо працівник знервований, зростає ризик помилок, які можуть призвести то нещасних випадків. «Психоемоційний стан надзвичайно  важливий, – говорить він. –  А фахівець з ОП має бути взірцем спокою, позитиву та створювати відповідну атмосферу. Простий приклад: ви зайшли до супермаркету і спілкуєтеся з продавцями, охороною, покупцями спокійно і доброзичливо. Як правило, у відповідь до вас аналогічне ставлення. Всі хочуть вам допомогти. Те саме і на виробництві. Це особливо важливо, якщо людям доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. У мене є кілька лайфгаків, як впоратися з нервами. Вдома є гиря, яку я підіймаю, перемикаючись таким чином на позитивний настрій. Є друг Гліб, також наш працівник, спілкування з яким – це релакс. Інколи я годую безхатніх котиків на вулиці. Якщо все це не дуже допомагає, йду до фахівця-психолога. І тут нема чого соромитися».

Сергій впевнений, що людина має поводитися безпечно не тому, що боїться покарання, а свідомо, бо життя є найвищою цінністю.

«Мені боляче дивитися, коли хтось свідомо йде на порушення, – зізнається Асваров. – Наприклад, на третій дільниці є підземний перехід, яким можна безпечно перейти дорогу до нашого Університету «АрселорМіттал». Але багато людей нехтують такою можливістю, біжать через проїжджу частину. А рух транспорту там дуже інтенсивний. Тобто можливість діяти безпечно є, а бажання немає. Саме формування такого бажання у наших працівників я вважаю однією з головних своїх задач на посаді інженера з ОП. Надзвичайно важко змінювати свідомість людей. Особливо дорослих. Але життя того варте».

Категорії
Новини

Життя за Україну віддав наш колега Іван Пілюгін

Іван був поранений під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Опитне Покровського району Донецької області. На жаль, врятувати хлопця не вдалося, він помер 22 січня 2024 року в Дніпропетровській клінічній лікарні ім. Мечникова.

У мирному житті Іван Пілюгін працював у доменному цеху № 1. Колеги згадують, що від початку свого працевлаштування до цеху у 2005 року він виявляв цікавість до доменної справи, прагнув постійно навчатися, пізнавати різні спеціальності, вдосконалюватися. І це підтверджує його трудовий шлях – спочатку він був бункерувальником доменних печей, потім працював слюсарем-ремонтником, а з 2017 року став водопровідником ДП.

«Нам усім, хто працював поряд з Іваном Пілюгіним, дуже важко усвідомлювати, що його вже немає, що він вже ніколи не зайде до цеху, не привітає колег, не подарує свою усмішку, адже він завжди був на позитиві, – згадує Валерій Сарухан, в.о. старшого майстра ДЦ № 1. – Іван був відкритою, щирою людиною, завжди готовою допомогти, якщо треба. А ще він був душею компанії, довіряв людям, ставився до усіх з відкритим серцем. Івана ми запам’ятаємо висококласним спеціалістом, який постійно прагнув більшого, тому і навчався новому. Він із завзяттям та цікавістю брався за нову справу та усе доводив до кінця. Війна, на жаль, забирає найкращих».

Підприємство висловлює щирі співчуття родині Івана Пілюгіна, його друзям, колегам, побратимам.

Вічна пам’ять Герою!

Категорії
Новини

«Ці хлопці – наше майбутнє»

«Ми не вічні, а ці хлопці – наше майбутнє, майбутнє дробарної фабрики. Це найкращі студенти, які проходили стажування за ті два десятки років, протягом яких я тут працюю», – заступник начальника ДФ ГД Ігор Боярин поділився враженнями про своїх нових колег. Артем, Микита та Олександр стали працівниками цеху, успішно пройшовши стажування.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, металургійне виробництво на деякий час зупинилося, а гірничий департамент продовжував працювати. Дробарна фабрика дробила руду, з якої на рудозбагачувальних фабриках виробляли концентрат. Багатьох працівників  фабрики мобілізували. «Робочих рук не вистачало, – згадує Ігор Боярин. – Ми просили дати людей. Так у цеху з’явилась нова група стажерів. Хлопці виявилися завзятими та сумлінними. Вони не лише навчалися, а й допомогли переобладнати систему нагріву та подавання води в наші душові відповідно до вимог Виробництва світового класу WCM».

А почалось все з мотивації. За словами Ігоря, стажерів не стали зразу навантажувати горами інформації та непідйомними завданнями.

«У перші дні стажування у мене не було особливого натхнення до роботи, – згадує випускник «Нової фабрики», учасник проєкту GoPro Микита Лоза. – Хотілося скоріше відбути зміну і мерщій додому. Саме завдяки правильним діям наставників мені почала подобатися моя робота».

Ігор Боярин та майстер Олександр Кузьменко розуміли, що стажерів треба перш за все зацікавити. Починали з елементарного, наприклад, розібрати й зібрати простеньку електросхему. Давали нескладні творчі завдання, які вимагали нових знань. І хлопці не у ТікТоку сиділи, а шукали потрібні знання та застосовували їх на практиці.

Олександр Залесов вчився у коледжі ДУЕТу. «Мені запропонували роботу в «АрселорМіттал», і я погодився, – згадує він. –  Електрикою я зацікавився тоді, коли вперше побачив батарейки, точніше те, як вони запалювали лампочки та рухали іграшки. Мені малому здавалося, що це магія. І зараз здається. І в чомусь я вже сам маг, можу трохи керувати цією суперсилою. Але ще треба пройти довгий шлях. І чим більше дізнаюся, чим далі йду, тим більше нових доріг відкривається. Поки що я не зустрів на шляху ні шлагбаума, ні стіни. Лише невеличкі перешкоди, які допомагають долати наставники, колеги. Найважче мені було фізично. Дистанційне навчання не додає сили та витривалості. А тут ще літо настало, спека. Але звик, підкачав м’язи і зараз працюю із задоволенням».

Олександр та Микита вже не стажери, а чергові електромонтери. Вони обслуговують та ремонтують електроустаткування, розбирають електросхеми в цеху, допускають до ремонтних робіт бригади.

«Це величезна відповідальність, – зізнається Микита. – Адже ти відповідальний за життя багатьох людей. У бригаді може бути 5-6 людей, а таких бригад може працювати дві і навіть три. Трохи страшно». Досвідчений Ігор Боярин у цьому страху нічого поганого не вбачає: «Як казав мій наставник Віктор Калинович: електрик завжди повинен трішки боятися. Аж до пенсії. Тоді він розуміє, що робить, і не лізе туди, куди не треба. Якщо електрик перестав боятися, то йому треба шукати іншу роботу, щоб не наробити горя».

Артем Шведов – наймолодший з групи. У коледжі він вчився ремонтувати та експлуатувати гірниче устаткування. А на дробарній фабриці опанував нову професію – слюсаря-сантехніка. «З трубами та засувками я вже був знайомий, бо працював деякий час на шахті сантехніком на подачі кисню. – А тут познайомився зі складнішим устаткуванням, наприклад, насосами. Серед моїх перших завдань було розібрати та зібрати насос. Не ідеально, але я впорався. Я дуже ціную наш колектив, батьківське ставлення наставників. Особливо вдячний Сергію Шемету, який вчив мене. У цеху багато сантехнічного обладнання: подавання кисню, технічної та питної води, каналізація. Тут більше 10-ти кілометрів труб і майже 30 насосів. Хотілось би спробувати себе у самому цеху, там цікавіше. Але поки що обслуговую системи адміністративно-побутового комплексу, бо готуюся вступати до вишу, треба час на підготовку, а графік день-ніч-48 (як у сантехніків АПК) – це більше можливостей».

Разом з Микитою та Олександром, Артем брав участь у переоснащенні цехових бань. Хлопці змонтували труби, встановили автоматичні клапани, датчики, частотні перетворювачі та багато іншого. Зараз нагрів і подавання води максимально автоматизовані. Завдяки кращому світовому досвіду WCM набагато менше витрачається води, електроенергії, менше зношуються насоси. Системи запускаються та регулюються мобільним телефоном..

«Я пишаюся цими хлопцями, – підсумовує Ігор Боярин. – Якщо вони будуть рости такими ж темпами, якщо не втратять завзяття, то багато чого досягнуть. Олександра ми вже влітку плануємо спробувати на посаді виконуючого обов’язки майстра. А далі йому будуть до снаги більш високі керівні посади, якщо забажає. Микита зізнався, що поки що боїться відповідальності керувати людьми. Тільки-но він переможе страх, то також спробуємо майстром. Артем працює, набирається досвіду. Коли закінчить відповідний виш, то перед ним також відкриються перспективи зростання. Я впевнений в тому, що якщо Олександр, Микита та Артем не збавлять обертів, то у них вийде все, чого забажають».