Євген з родини заводчан. На підприємстві працювала його мати, й досі працює брат. Євген працевлаштувався у цех виробництва виливниць Ливарно-механічного заводу одразу по закінченню технікуму. Його професійне зростання відбувалося на очах його колег.
«Євгена любили і поважали в цеху, – говорить електромеханік чавуноливарного цеху Володимир Клеін. – Дуже скромна це була людина, але завжди він міг пожартувати, завжди у гарному настрої. Він не боявся ніякої роботи. Євген працював електромонтером, відповідав за безперебійну роботу обладнання цеху. Доручиш йому виконання найскладнішого завдання і можеш не хвилюватися – все зробить на 100 %. Євгена призвали за мобілізацією ще у березні 2022 року. Він відганяв ворога і від нашого міста, коли ворог підійшов надто близько до Кривого Рогу. Ми завжди підтримували з ним зв’язок. Євген цікавився чим живе підприємство, як справи у цеху. Ми очікували, що по закінченню війни він повернеться і буде опорою цеху. Не сталося, війна забрала життя героя. Ми пам’ятатимемо про нього завжди».
Солдат Євген Федоров, стрілець 1 відділення 3 стрілецького взводу загинув 9 лютого 2025 року під час виконання бойових завдань в районі н.п. Миколаївка Херсонської області.
Олена та Віктор працювали разом в ремонтно-механічному цеху № 1 кілька років. Кожен мав свою життєву історію. Але одного дня дві їхні долі сплелися в одну. Їх поєднало кохання, яке народилося в цеху. Сьогодні Олена Шапоренко продовжує працювати машиністкою на молотах, пресах та маніпуляторах і чекає на повернення свого героя, а Віктор, який раніше працював формувальником у ФСЛЦ, зараз зі зброєю в руках боронить своє щастя, свою родину та країну.
З початком повномасштабного вторгнення Віктор Шапоренко за власним бажанням намагався долучитися до захисників, але спочатку йому відмовили. Втім вже наприкінці березня його мобілізували. Тоді він сказав Олені: «Я йду тебе захищати».
«Я за ним, як за кам’яною стіною, – говорить Олена. – В мене був перший шлюб, але там не склалося, бо не було найголовнішого в родині – довіри. А от з Віктором все по-іншому. Я відчуваю, що кохана, що мені довіряють, що ми одне ціле. Тому мені в радість постійно бути поряд з коханим. Ми й працювали разом, й відпочивали, кожну хвилину намагалися бути поряд. Пам’ятаю, як вперше відчула, що народжується нове почуття. Віктор після зміни простягнув шоколадку, потім почав запрошувати на каву». Навіть зараз на передовій Віктор турбується про кохану. В нього є справжній дар, як говорить Олена, він вміє дарувати кохання. Захисник ніколи не забуває навіть у коротких повідомленнях нагадати Олені, що він її любить. А чого тільки варті його сюрпризи та подарунки, які він примудряється робити навіть коли не поряд. Романтик, він не шукає приводу, щоб зробити приємно коханій жінці.
«Пам’ятаю, як ми ще не одружені були і приїхали на Соцмісто у справах, – згадує Олена. – Стою я біля машини, а до мене підходить дівчина, дарує квітку і говорить компліменти, потім за пару хвилин з квіткою підійшов якийсь чоловік, потім ще вже з коробкою цукерок. Я у захваті, і ось бачу йде мій Віктор з величезним букетом троянд. Взагалі-то, для мого чоловіка не потрібен привід, щоб подарувати мені квіти, або ще якийсь сюрприз зробити. А ось сам він не любить подарунки. Тому мені завжди непросто його побалувати, але я й з цим вправляюся».
У Віктора день народження наприкінці січня. Олена вирішила зробити йому подарунок. Поїхала до Сум, де на той час перебував Віктор, і замовила йому солодкий подарунок у кафе, в яке буквально затягнула чоловіка, і вже там він приймав привітання.
«Я завжди дуже хвилююся за Віктора, він вже був неодноразово поранений, був на Херсонському, Донецькому, Курському напрямках. Було й таке, що він випав зі зв’язку на два тижні, я місце собі не знаходила, – говорить Олена. – З’ясувалося, що він тоді був на завданні й отримав поранення. Зателефонував вже з госпіталю, й то не признавався мені. Він у цьому весь – ніколи не жаліється, не скаржиться, а от про мене завжди дбає. Я вірю, що моє кохання є його надійним оберегом».
Треба бути дуже сильним і мужнім чоловіком, щоб під кулями, під вибухами думати не лише про себе, свою безпеку, а й турбуватися про комфорт та безпеку інших. У Віктора родина завжди на першому місці. Він не втомлюється радувати свою кохану. Тому може з’явитися у відпустку, не попередивши, і приїхати до дружини з багажником повним хризантем.
У Віктора була мрія, яку він здійснив до війни – купив мотоцикл. Але «мрія» постраждала від обстрілів на передовій. І зараз Олена збирає кошти, щоб купити йому новий. У цій родині, здається, немає Я і Я, а є Ми. За цими двома літерами потужна сила кохання, коли знайдено свою людину, коли дихаєш в унісон, коли ментально-фізично відчуваєш, що зараз з твоєю людиною там, на відстані у сотні кілометрів.
«Так хотілося б відсвяткувати День Святого Валентина разом, – говорить Олена. – Але я вірю, мій коханий, ми це неодмінно зробимо і будемо щасливі, як ніхто. А поки хочу тобі сказати, що люблю, чекаю, бережи себе!»
У десятикласниці Іри сьогодні день народження. Скромне свято у родинному колі. Раптом у двері подзвонили. Когось ще чекали? Та наче нікого. Іменинниця побігла відчиняти двері. На порозі стояв він. Сором’язливо усміхнувся, промовив кілька вітальних слів, простягнув букет троянд і пішов. Іра з щасливим обличчям і квітами у руках зайшла до кімнати. «Хто?» – питали зацікавлені погляди рідних. «Це був він!», – видихнула дівчина. Всі коректно промовчали. Прийде час – з’ясується.
Вони обоє із Зарічного. На одній з молодіжних, як зараз кажуть, тусовок їх познайомила подруга Іри, а водночас Вітіна однокласниця Оксана. «Певно це таки було кохання з першого погляду, – згадує маркшейдерка рудоуправління ГД Ірина Попова. – Наче звичайний хлопець, але щось у середині тьохнуло! Дуже він мені сподобався». З Вітею сталося приблизно те ж саме. «Яка симпатична дівчина! Чому я раніше її не бачив? – згадує машиніст бурового верстата РУ ГД Віктор Попов своє перше враження. – Чорнява, кароока, а усмішка сяє! А коли почалася розмова, то щось мені підказало, що це рідна мені людина, хоча й бачу її вперше».
З тої зустрічі минуло вже чотири десятиліття. А для наших закоханих вони промайнули наче мить. Але багато що сталося за ці роки. Після кількох зустрічей у компанії друзів Віктор вирішив, що час виходити на новий рівень. Він запропонував Ірі дружбу і запросив її у кіно до кінотеатру «Жовтень». «Не пам’ятаю вже, що був за фільм і навіть про що, але це й не важливо. Головне – нам разом було добре. Побачення продовжилися. А коли настав час обирати куди вступати після десятого, ми з подругою вирішили, що підемо у гірничий, на маркшейдерів. Чому саме на них? Не знаю. Вітя тоді був на морі з батьками, а як приїхав, то рішуче мовив: «Я з вами!»
Шкільна закоханість органічно перетворилася на студентське кохання. Зустрічі, сесії, дискотеки з «мєдляками» на 44-му. Через рік Віктор пішов служити, тож коли повернувся, Іра вже була на два курси вище, а кохання на два роки міцнішим. Мріяли про спільне життя. І одного разу Віктор попросив руку й серце. Ірина чекала цього кроку й з відповіддю не забарилася. Щаслива пара подала заяву. Весілля святкували у великому наметі, напнутому в дворі у Вікторових батьків. Було все: короваї з рушниками, дивні, холодець, викрадений черевичок та веселі переодягання з катанням батьків на возику другого дня. Почалося подружнє життя.
«Я народила донечку Марійку, – продовжила Ірина. – Три роки була у декреті. Вітя продовжив навчання. Величезна дяка нашим батькам, які підтримали студентську родину у фінансово непростий час. Вивчившись, коханий пішов працювати до гірничотранспортного цеху слюсарем з ремонту автомобілів. А через пів року перевівся за спеціальністю – маркшейдером. Маркшейдери багато часу працюють безпосередньо у кар’єрі: позначають місця для буріння свердловин, заміряють об’єми гірничої маси тощо. Машиністи бурових верстатів бурять. У свердловини підривники закладають вибухівку, а вже після вибухів екскаватори вантажать руду у самоскиди. Тож маркшейдери відіграють важливу роль у ланцюгу процесів добування залізної руди».
Пізніше Віктор Попов перевівся майстром на бурову дільницю третього кар’єру, а на його місце прийшла молода перспективна маркшейдерка Ірина Попова. 12 років Віктор працював начальником дільниці, а як заробив пенсію, перевівся машиністом бурового верстата. Вже багато років у Віктора й Ірини спільна справа: вони разом з іншими працівниками рудоуправління працюють над видобутком залізної руди, хоча і в різних кар’єрах: Ірина в другому, Віктор у третьому. «І це, як на мене, не мінус, а скоріше плюс, – усміхається Ірина. – Кохання коханням, а робота роботою. За те ми з більшою палкістю проводимо час разом. І з кожним роком наше кохання стає ще міцнішим, як вино. Нам завжди цікаво разом. Відпочиваємо на базі відпочинку, їздимо у Карпати, допомагаємо на дачі Вітіному татові. Вітя завжди допомагає мені вдома. А яку ж яєшню він для нас готує! І хай це лише яєшня, але для мене це, певно, найсмачніша страва у світі, бо приготована з любов’ю».
А вісім років тому у житті Ірини з’явився ще один мужчина. Точніше, у їхньому спільному житті. Це улюблений онук Нікіта. Його беруть з собою на турбазу, на дачу. А дідусь, коли не на зміні, ще й разом з Нікітою навчається в онлайні. Бо донька з зятем на роботі, і лячно залишати малого самого під час тривог. Безумовно, онучок вносить додаткове різноманіття у подружнє життя Попових. А що ж романтика? А вона нікуди не поділася. Віктор і зараз дарує Ірі її улюблені троянди. А щоб це було сюрпризом, у коханого є свій секрет. «Головне, придбати квіти напередодні, непомітно занести до квартири і сховати так, щоб кохана не знайшла випадково. І от з першими сонячними промінчиками сюрприз готовий». Відверто кажучи, Віктор розповів мені, куди саме він ховає троянди. Ніколи б не здогадався. Але з-за чоловічої солідарності я не буду «палити хату» і виказувати таємницю. Хай романтика не згасає, а кохання буде вічним!
Цю фразу часто повторюють Олена та Сергій Лосі, адже вірять, що дійсно щаслива людина – це та, яка знайшла своє справжнє кохання та пронесе його через роки, відстані та обставини.
«Головне, щоб у чоловіка на фронті було все гаразд. Ми з донечками дуже чекаємо на татка, віримо, що війна скоро закінчиться, наші чоловіки повернуться додому і ми, як завжди, будемо радити звичайним повсякденним речам. Насправді це і є справжнє щастя, щоб улюблені люди завжди були поруч. Війна чітко дала нам це зрозуміти», – говорить Олена Лось.
У цеху металоконструкцій Ливарно-механічного заводу подружжя працює разом. Олена – машиністкою крана, а Сергій електрогазозварником. «Я й на роботі хотіла бути ближче до чоловіка, тому і перейшла з СПЦ № 1, де раніше працювала, до ЦМК. Але в наше життя увірвалася повномасштабна війна. У 2023 році Сергій став на захист України. Він майстер на всі руки, тож служить у складі бригади, які прокладає понтонні мости на різних ділянках фронту», – розповідає Олена.
Олена та Сергій познайомилися ще студентами. Вони навчалися у тоді ще професійно-технічному училищі № 45. До того ж Олена набувала там навичок кухаря, і спочатку працювала за цією професією. Вона жартує, що вміння смачно готувати дуже стало у пригоді їй саме у сімейному житті, а от професію вона згодом змінила.
«Спочатку ми заглядалися одне на одного у транспорті, адже чомусь часто їздили разом. Вже потім зрозуміли чого так. Це я інтригу зберігаю, – усміхаючись, розповідає Олена. – А познайомилися ми на новорічному вечорі в училищі. Після дискотеки Сергій запропонував провести мене додому. Ось тут і виявилося, що ми мешкаємо в одному будинку. Уявляєте, ми, навіть і не знали, що увесь час знаходилися поруч, нехай і у величезному багатоквартирному будинку. Відтоді стало зрозуміло, чому ми часто зустрічалися у транспорті. Ще на початку 1990-х родина Сергія переїхала до Кривого Рогу з Криму, бо тут жили батьки його батьків. Ми з Сергієм почали зустрічатися. Я дочекалася його з армії і ми продовжили зустрічі. Так тривало довго, поки його матуся врешті-решт не тупнула ногою: «Скільки можна, нумо, до РАЦСу!» Ось так і народилася наша родина».
А далі було звичайне повсякденне життя: турботи одне про одного, робота, домашні справи. А ще часто були квіти та цукерки, Сергій знав, як порадувати Олену.
Яскравим спогадами довоєнного життя стали поїздки на море за путівками від підприємства – відпочинок на пляжі, романтичні вечори біля моря. От тільки діточок у пари довго не було.
«Перша донечка у нас народилася після 10 років нашого спільного з Сергієм життя, – продовжує Олена. – Коли я дізналася, що вагітна, це така радість була, що ніякими словами не передати! Сергій саме прийшов з нічної зміни, а тут така новина! Першу донечку так і назвали, Вікторією, тобто Перемогою. А згодом у нас народилася і друга донечка Даринка. Зараз старшій 15, а молодшій 13 років. Дівчата зростають гарними, розумними та дуже самостійними. Молодь зараз така (усміхається). Ми з чоловіком їх дуже любимо. Зараз з дівчатами ми особливо тримаємося разом, адже переживаємо за нашого татка та усіляко підтримуємо його».
Родина дуже зраділа, коли Сергій прийшов у відпустку. Це був лише тиждень, але він був надзвичайно насичений емоціями. Родина поїхала відпочивати до Одеси, ближче до моря, якого давно не бачила, до яскравого сонечка, приємних подій, яких за останній час їм усім дуже бракувало.
«Чомусь приємне так швидко минає, – підкреслює Олена. – Тепер ми знову далеко одне від одного і спілкуємося телефоном. 14 лютого, у День закоханих у нас обов’язково буде дзвінок і привітання – це вже наша традиція. Головне, щоб зв’язок був, коли його немає, а на фронті таке трапляється, я дуже нервуюся з цього приводу. На свята ми завжди бажаємо чогось хорошого. Сьогодні у мене, і я впевнена, що і в інших українців також, одне бажання – скоріший мир. Нехай ця війна закінчиться, а чоловіки, жінки повернуться додому, до своїх рідних, до мирних справ. Говорять, якщо чогось дуже бажати, то це неодмінно здійснюється. Я в це вірю, а ще вірю в те, що кохання переможе!»
Сортопрокатний цех № 2 має успіхи у вдосконаленні застосування системи блокування небезпечних енергій LOTO, що робить ремонти безпечнішими та скорочує підготовку до них.
Прокатний цех – це комплекс складного й потужного устаткування (електричного, механічного, енергетичного) для виробництва металопрокату. Його елементи рухаються, обертаються за рахунок електроенергії. Трубопроводами до вузлів подаються енергоресурси. Для попередження запобігання аварійним зупинкам на прокатних станах регулярно проводяться планово-попереджувальні ремонти (ППР). Щоб заблокувати небезпечні енергії під час ремонтів, використовується система LOTO. Для більшої ефективності та спрощення її використання вирішили використати можливості системи SAP.
«Перед кожним ремонтом необхідно застосувати комплекс заходів з блокування/ізоляції небезпечних енергій для того, щоб випадкове вмикання струму, механічного устаткування чи подачі пару або іншого енергоресурсу під час виконання ремонтних робіт не призвело до трагедії, – розповідає менеджер ARMP Валентин Машошин. – Тож перед кожним ППР або іншим ремонтом визначалися ризики, точки їх блокування, ретельно планувалася взаємодія між ремонтниками електро-, енерго-, механослужб та підрядних організацій, які виконують роботи, довго оформлялися та складали наряд-допуски і дозвільні документи на паперовому бланку. Це займало багато часу, а так званий людський фактор безпеки не додавав, бо від помилки ніхто не застрахований. Тож було вирішено зібрати всю інформацію про ризики та способи їх блокування на всіх ділянках, створити бібліотеки (масиви електронної інформації) та помістити їх у систему SAP, де зберігається і трансформується інформація про роботу підприємства та його підрозділів».
Збір інформації стартував на початку минулого року. Працівники СПЦ-2 дослідили місця проведення планово-попереджувальних ремонтів від нагрівальних печей до ліній пакування, виявили і описали ризики, визначили точки та способи блокування небезпечних енергій. А їх колеги зі служби ARMP створили покрокові інструкції блокування небезпечних енергій для основних видів ППР і помістили потрібну інформацію до системи SAP.
«Зараз нам не треба перед кожним ремонтом наново вивчати ризики, визначати точки, способи і порядок блокування, – розповідає старший майстер з ремонту електроустаткування СПЦ-2 Олексій Тихомиров. – Дякуючи електронним бібліотекам в SAP ми, представники всіх ремонтних служб та підрядників, отримуємо чітко прописаний порядок дій – що, де і коли блокувати. Користуючись цією інформацією, представники різних служб встановлюють на відповідних місцях свої блокувальні пристрої і замки, і поки триватиме ремонт, вже ніхто не зможе відновити подачу електроенергії, газу, пару чи будь-якого іншого енергоресурсу, або увімкнути, наприклад, гідравлічне устаткування. Поки всі бригади не покинуть місце ремонту, а кожен з керівників ремонтних підрозділів (а якщо бригад небагато і вони невеличкі за чисельністю, то й кожен учасник ремонту) не зніме свій замок, електрик не зможе відновити подачу струму. Принцип «одна людина, один замок, один ключ» діє безвідмовно. Надійно на сто відсотків!»
Як розповів начальник СПЦ-2 Олександр Макаренко, застосування автоматизованої системи підготовки до ремонтів за допомогою інструментів SAP SAFETY дозволяє скоротити час підготовки до ремонтів від кількох годин до години у середньому, що підвищує продуктивність роботи цеху за рахунок скорочення часу на ремонти.
«Але головне – це підвищення рівня безпеки для людей, – говорить Олександр Макаренко. – Ми починали з 80-ти одиниць устаткування. А зараз працюємо вже з понад 220 одиницями. Роботи зі створення бібліотек інформації в SAP вже завершені на 80 відсотків. Процес триває. Закуповуються додатково нові моделі блокувальних пристроїв для застосування LOTO в повному обсязі. Закуповуються принтери, за допомогою яких можна швидко роздрукувати дозвільні документи, які вже сформовані у SAP SAFETY. Не дивлячись на складні умови в наш час, пріоритетом номер один на нашому підприємстві залишаються безпека праці і життя працівників»
Ольга вивчилася на швачку, але вирішила працювати на рудозбагачувальній фабрці. «Професія швачки якось не вписувалася в нашу родинну концепцію, — усміхається сепараторниця Ольга Аврахова. – Батько, Іван Іванович, працював у мартені, а мама, Ніна Олександрівна, — у прокатному цеху. Тож з дитинства я чула розповіді про роботу на заводі. Мені дуже подобалося слухати історії про людей залізної волі, людей зі сталі, які не бояться труднощів і важкої роботи».
Саме такі приклади надихнули її на вибір професії. На рудозбагачувальну фабрику №1 Ольгу привів її чоловік Сергій. Ольга запам’ятала 6 травня 2000 року на все життя. Це був її перший робочий день. «Спочатку був справжній шок, – згадує наша героїня.. – Все таке величезне! Крутиться, стукає, грюкає! Мабуть, якби того дня я самотужки знайшла вихід, то більше б у цех не повернулася. Але, якщо серйозно, колеги допомогли мені швидко подолати страхи. Професію сепараторника я опановувала з нуля, як то кажуть. Вчила мене досвідчена Оксана Юріївна Біньковська. Найважче було запам’ятати назви устаткування та його елементів. Наприклад, ванна у мене завжди асоціювалася з домашньою, а на дільниці сепарації є свої виробничі ванни. Або от барабан – не той, що паличками ритм вистукувати, а барабан сепаратора.Та вже за тиждень я впевнено називала все своїми іменами».
Ольга Аврахова керує устаткуванням для збагачення залізної руди. Вона стежить за якісною та безаварійною роботою сепараторів, які саме й збагачують залізну руду. На запитання, чи є ця робота фізично важкою, Ольга відповіла: «Мабуть, що так, але я звикла й майже не помічаю. Працювати мені комфортно, колектив чудовий. Збагачення руди – це командна робота. Машиніст млинів подрібнює руду, я займаюся її збагаченням, фільтрувальник фільтрує пульпу, оператор координує роботу всієї фабрики, начальник зміни організовує й керує процесами, а ремонтники обслуговують і ремонтують устаткування. Лише злагоджена взаємодія дає змогу отримати якісний концентрат».
Разом з Ольгою працює операторка пульта керування Оксана Макарова. Вона впевнена, що Ольга, як ніхто інший, заслужила найвищу нагороду підприємства – «Честь і гордість АрселорМіттал Кривий Ріг», яку їй вручили минулого року. «Оля сумлінна працівниця, – говорить Оксана Макарова. – Вона ідеально знає своє устаткування та технологічний процес і майстерно його веде. Але на цьому не зупиняється. Опанувала професію фільтрувальника й підміняє його, якщо виникає потреба. А ще вона може замінити операторів, тобто вміло координує роботу всіх дільниць. Ольга доброзичлива, завжди готова допомогти. З нею приємно працювати разом».
Вдома Ольга Аврахова полюбляє в’язати й шити – цьому її навчила мама. «Воно якось само собою вийшло, – згадує Ольга. – Мама займалася рукоділлям, а я завжди була поруч. Тоді вибір одягу в магазинах був небагатим, усе здавалося однаковим. А я завжди була вдягнена витончено та ексклюзивно завдяки маминим рукам. А ще мені подобається готувати для своїх хлопців. Вони у мене справжні гурмани й полюбляють різні смаколики. Родина моя золота! Сергій став для мене не лише чоловіком, а й наставником, коли я прийшла працювати на рудозбагачувальну фабрику. Старший син, Влад, працює на одній із криворізьких шахт, а молодшому, Максимові, вже чотирнадцять, він навчається в восьмому класі. Вони втрьох надихають мене, заряджають позитивом і дають сенс життю. Отримувати нагороди дуже приємно, і я впевнена, що саме підтримка родини багато в чому сприяла цьому. А ще хочу подякувати своїй бригаді. Я працювала на підміні й в інших змінах, тому знаю, що у нас усі бригади хороші. Але своя – найрідніша».
