Це найулюбленіше родинне свято. Вже другий рік ми зустрічаємо його в умовах війни, святкуємо без галасливості, запуску феєрверків, прогулянок вночі, адже комендантську годину ніхто не скасовував. Та, незважаючи на домашню версію святкування, саме новорічні дні можуть бути небезпечними для нашого життя та здоров’я, і не лише через війну.
Рейтинг небезпек
Електричні гірлянди. Використання саморобних, пошкоджених або сумнівної якості електричних гірлянд може стати причиною виникнення пожеж, електричного замикання, враження током через неякісну ізоляцію. Тож обирайте тільки безпечні вогники, які принесуть вам радість, а не проблеми під час свят.
Бенгальські вогні. Температура горіння бенгальського вогню сягає 2000℃. Тому цей новорічний атрибут може спричинити опіки шкіри, пошкодження слизових оболонок від іскор чи доторків до гарячої палички після того, як вогонь згаснув. Також від бенгальських вогнів можуть зайнятися скатертини, серветки, штори тощо. Склад бенгальських вогнів такий, що їх неможливо загасити, тож треба дочекатися, поки вони самостійно догорять. Отже поводитися з ними треба вкрай обережно.
Загострення шлунково-кишкових та хронічних хвороб. Це наслідки переїдання, а також одночасного споживання великою кількісті смаженої, копченої, гострої, солоної, жирної їжі – всього того, в чому ми себе обмежуємо у повсякденні. Зазвичай усе це запивається алкоголем та газованими напоями. Це не тільки перевантажує шлунок, а й негативно впливає на наше здоров’я, загострює хронічні хвороби. Медики радять зробити головну святкову вечерю не опівночі, а сісти за стіл раніше, їсти маленькими порціями та не зловживати алкоголем.
Переломи, вивихи, розтягнення. При алкогольному сп’янінні у людини в рази зменшується пильність, порушується координація рухів, тому і ризик отримати травму збільшується. До речі, травмуватися можна не лише на вулиці, а і вдома. Будьте уважними!
Простудні захворювання. Це може торкнутися тих людей, хто після чарки-другої захоче вийти охолодитися у двір у власному будинку або на балкон чи у під’їзд. Пам’ятайте, не завжди холод корисний. Одягайтеся по погоді.
Вітаємо всіх з Новим роком! Нехай у кожного здійсняться найзаповітніші мрії, а надзвичайні ситуації обминають ваші домівки.
Kим насправді був Дід Мороз, образ якого вигадав, а точніше «позичив» з міфології давньослов’янських племен організатор Голодомору в Україні? Давайте дослідимо, чому ялинка із різдвяної на багато років перетворилася на новорічну.
Вік головного новорічного героя та улюбленця дітей і дорослих України й світу Святого Миколая становить понад 1700 років. А казковому персонажу, якого ми знаємо як Діда Мороза, цього року виповнюється лише 86. Бо у 1937 році (у пік голодомору в Україні) його взяли на заміну забороненому після приходу до влади більшовиків Святому Миколаю. За «методичкою» у Діда Мороза було завдання: стерти з пам’яті українців День святого Миколая та Різдво, щоб вони забули своє національне коріння.
Під забороною ялинки і не тільки
Історичним фактом є те, що, ставши до влади, більшовики майже одразу почали проводити антирелігійну політику та боротися із народними традиціями. Адже люди, за їхніми ствердженням, мали вірити лише у комунізм. Під заборону потрапили День Святого Миколая, Різдво, Новий рік. «Репресована» була і ялинка. Людям погрожували розправою та в’язницею, якщо знаходили у них прикрашене деревце.
У школах дітей та підлітків почали виводити на мітинги із транспарантами, на яких було написано, що їм не потрібна ялинка та Різдво. Під заборону потрапили колядки та щедрівки. Крім того, у більшовиків навіть була спроба замінити їх на свої, революційні.
Але Різдво та усі зимові свята були і залишаються для українців одними з найулюбленіших. Незважаючи на заборони та репресії люди збиралися на родинні вечері, пригощали один одного кутею, прикрашали гілочки ялинок. А ще, попри все, продовжували щедрувати, колядувати та ще й відображати при цьому історію України, бо серед персонажів українських вертепів були і Ярослав Мудрий, і Володимир Великий, король Данило, гетьман Іван Мазепа, січові стрільці тощо.
Вкрадене Різдво
Радянську владу непокора українців дуже дратувала. Але, попри усі репресії та заборони, перемогти силу народних традицій вони не могли.
У 1936 році зимові свята було вирішено відродити, але на радянський лад. Ініціював це рішення Павло Постишев, тодішній другий секретар ЦК УП (б) України та один із головних організаторів Голодомору українців. За три дні до початку цього року у газеті «Правда» він наголосив, що ялинка є чудовою розвагою для дітей та закликав влаштувати радянську ялинку в усіх містах та колгоспах. Ялинку ж він запропонував назвати «новорічною».
Майже на другий день у містах з’явилися ялинкові базари та почалася торгівля ялинковими прикрасами. Увагу багатьох звернула на себе зірка – вона вже не була Віфлеємською восьмикутною, а червоною п’ятикутною.
Першу «новорічну» ялинку СРСР організували у тому ж таки 1936 році у Харкові, який тоді був столицею України. Туди запросили 1200 школярів-відмінників.
Дітей змушували приходити на ялинку в костюмах червоноармійців і славити у віршах вождів революції, після чого діти отримували подарунки. Цинізм цього свята був у тому, що саме на Харківщині в ті часи лютував Голодомор, яким керував організатор цієї ялинки.
Новорічною ялинка була багато років, з цим виросло не одне покоління дітей. Та правда бере своє, за часів Незалежності України наша ялинка відродилася та стала нарешті різдвяною.
Радянський Дід Мороз
Вже наступного 1937 року новорічну ялинку організували у Москві. Саме там Павло Постишев презентував дітям та дорослим ще одну свою ініціативу – радянського Діда Мороза, запозичивши його образ з міфології давньослов‘янських племен. Але оскільки у Постишева не було навіть середньої освіти, то він не врахував, що насправді цей Мороз асоціювався в українців зі смертю, адже він виморожував людей, худобу і взагалі шкодив людям. Його зображували як дуже страшного велетенського діда з червоним носом та бородою в бурульках, убраного у сніговий одяг та чоботи з криги. Та й імен у нього було багато: Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник і, звичайно, Мороз. Цим злим персонажем українці лякали своїх дітей, щоб ті були слухняними і не робили шкоди.
Щоб задобрити Мороза, йому приносили жертву, іноді навіть людську. У лісі до дерева прив’язували юну дівчину. Якщо на ранок її знаходили замерзлу та ще й вкриту льодом чи снігом, це означало, що Мороз прийняв жертву і люди переживуть зиму. У 1873 році драматург Островський, вражений цими легендами, написав п’єсу «Снігуронька».
А у 1937 році образ цієї дівчини вирішили використати в СРСР та ще й оголосили її онукою «доброго» Діда Мороза. Поряд з ними постали різноманітні лісові звірятка – замість янголів, маленького Христа та східних царів.
Щодо зовнішнього вигляду Діда Мороза, за основу його постаті був взятий образ реальної людини – Святого Миколая, який народився десь між 270 та 286 роками нашої ери в місті Патарі на півострові Лікія, на території сучасної Туреччини. Саме у Миколая росіяни запозичили (або просто вкрали) добрі вчинки, адже він зцілював, рятував голодних, спраглих, допомагав тим, хто цього потребує, дарував подарунки. За це люди прозвали його Миколаєм Чудотворцем. Зараз, в українських військових реаліях, його б ще назвали волонтером.
Протягом багатьох років радянський проєкт Дід Мороз з успіхом втілювався в життя. Та настав час розвінчання міфів. Зараз ми поглиблено вивчаємо свою справжню історію, шануємо свою культуру та повертаємося до українських традицій, в яких головне – це бути людяними, допомагати іншим та боротися зі злом.
«У чому полягає моя робота? Я відповідаю майже за все, що рухає БелАЗи», – говорить бригадир слюсарів з ремонту колісних транспортних засобів гірничого департаменту Артур Градовий, якого відзначено почесною нагородою підприємства «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Артур Градовий походить з родини музикантів. Сам він теж певний час вчився у музичній школі грати на фортепіано та гітарі. Але більше хлопцю подобалося поратися з електропроводкою, ніж з нотним станом. Батько Артура працював на весіллях, у той час з апаратурою було не дуже, тож «електричну» частину музичного супроводу хлопець взяв на себе. Поступово хобі привело його до ремонтної справи. Свою ремонтну діяльність Артур починав з роботи на СТО. Та одна справа – реанімувати автомобілі, двигун яких в п’ять разів менший за двигун велетня БелАЗа, і зовсім інша – мати справу з «тепловозами» на гумовому ходу, саме так слюсар-ремонтник називає кар’єрні самоскиди. Тож коли прийшов працювати до гірничотранспортного цеху, довелося багато чому вчитися.
«БелАЗ, як на мене, дуже схожий з тепловозом. У них однаковий принцип роботи. Тільки перший коліями їздить, а самоскид – автошляхами у кар’єрі. І там, і там є дизель-генератор, який виробляє електрику. І там, і там – тягові двигуни. Та й розміри деталей та вузлів вражають на обох транспортних засобах, – розповідає Артур Градовий. – Мені подобається моя робота. Тут моя професійна різноманітність і універсальність практично не має меж. Адже на агрегатній дільниці, де я працюю бригадиром слюсарів-ремонтників, доводиться й на верстатах працювати свердлувальником та токарем. Ми ремонтуємо та замінюємо все, окрім двигуна, що рухає великовантажними велетнями, відновлюємо й допоміжний транспорт: поливальні авто, вахтовки та інше».
У слюсарів-ремонтників роботи завжди вистачає. Адже навіть попри складнощі воєнного сьогодення гірники працюють і рух кар’єрних велетнів не припиняється. У ці часи робота стала для багатьох своєрідним порятунком, який дозволяє відволіктися від емоційної напруги, а ще – це можливість бути корисним, допомагати тим, хто зараз на передовій. Понад 100 працівників ГТЦ зараз перебувають у лавах ЗСУ. Артур з друзями у вільний час допомагає нашим захисникам з ремонтами авто і мріє після перемоги з’їздити до Естонії, аби особисто сказати дякую усім тим людям, які підтримали та підтримують його родину зараз у цій країні.
«Ми в цеху намагаємося допомагати нашим колегам-захисникам максимально, чим можемо, – говорить Артур. – Підтримуємо зв’язок з кожним. Це важливо і для них, і для нас. У 2022 році 24 лютого стало вирішальною датою для всіх українців і багато чого змінило у нашому житті. В цей день моєму синові виповнилося 11 років, а ще ми мали їхати оформлювати йому закордонний паспорт. Хотіли це зробити для мирних подорожей, а довелося йому виїжджати в евакуацію. Він та донька тоді виїхали до матері в Естонію. Зараз Максим вже повернувся до мене. Він в мене оптиміст, постійно підтримує батька. Мої діти – це найголовніше, чим я пишаюся у своєму житті. Це наше майбутнє. Заради нього ми захищатимемо країну і точно переможемо. Ми ж наче пучок арматури – міцні та незламні, одним словом – сталеві люди з гарячими серцями».
Коли ми вдихаємо повітря, то навряд чи думаємо про те, що воно складається з кількох газів. Ці гази своїми властивостями настільки відрізняються від самого повітря та один від одного, що на перший погляд їх отримання – це така ж магія, як, наприклад, зробити зі ртуті золото або з води вино. І серед тих, хто керує цим магічним процесом – апаратник кисневого виробництва Євген Бунга. З повітря він отримує кисень, азот, аргон у газоподібному та рідкому станах, а також неоно-гелієву та криптоно-ксенонову газові суміші.
Кисень, азот та аргон – це надважливі для нас енергоносії. Без кисню, наприклад, не виплавиш ні чавуну, ні сталі. Аргон використовується для зварювання, азот – у коксохімічному та інших виробництвах. Виробляють їх енергетики кисневого виробництва. 22 січня Євген та інші енергетики підприємства та України відзначають своє професійне свято.
«Я не великий прихильник пишних застільних святкувань, – зізнається Євген Бунга. – Особливо зараз, коли війна. Але це свято вважаю своїм, і гордий бути частиною нашої великої енергетичної команди, без якої неможлива робота металургійного, гірничого, коксохімічного виробництв».
У дитинстві Женя нерідко хворів та спілкувався з лікарями. Він і сам захотів стати лікарем. Але так склалися обставини, що у родинному бюджеті були кошти лише на бюджетну освіту. Тому хлопець пішов вчитися у технікум на фахівця з холодильно-компресорних установок. А потім влаштувався апаратником повітроподілу кисневого виробництва.
«Я прийшов працювати за фахом, – згадує Євген. – Але якщо відверто, моя повітророздільна установка виявилася значно сучаснішою, ніж ті стародавні, які ми вивчали. Тому професію довелося вивчати наново, як теоретично, так і на практиці».
Євген швидко опанував устаткування й процеси. А за 12 подальших років роботи вивчив дуже багато всього на інших дільницях кисневого виробництва.
«Це один з найкращих наших фахівців, – говорить начальник кисневого виробництва Володимир Черногоров. – І найуніверсальніший. Він виконував обов’язки старшого майстра на дільницях поділу повітря, компресії кисню та азоту, а також старшого майстра з ремонту устаткування на різних дільницях, начальника зміни всього кисневого виробництва. І скрізь Євген Бунга дуже швидко входив у курс справ та добре справлявся з роботою. Це унікальна людина! Зараз він виконує обов’язки старшого майстра дільниці компресії повітря і робить це якісно».
Бажання вчитися новому та здатність робити це швидко допомагають Євгенові успішно керувати роботою будь-якої дільниці. А ще – комунікабельність.
«Старшому майстру доводиться спілкуватися з багатьма людьми, – пояснює Євген. – Без цього неможливо організувати роботу, керувати колективом. А на іншій дільниці вже інші люди. Особисто для мене спілкування майже з усіма є комфортним, лише до деяких працівників доводиться підбирати особливі ключики. Коли мене вперше поставили в. о. старшого майстра, то я комунікував з людьми лише щодо роботи. Це було надзвичайно важко психологічно. Тоді я почав додавати у розмови простих людських тем. Стало набагато легше, і, що дивно, виробничі питання стали вирішуватися швидше. Зараз шукаю оптимального балансу і вдосконалюю свої комунікативні навички».
Євген Бунга як керівник взяв собі за принцип не шукати у підлеглих негатив, а навпаки знаходити і використовувати ті якості, які допомагають працювати ефективно. І у нього це добре виходить.
2 грудня 2023 року у бою з російськими агресорами загинув старший навідник механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону Іван Зайцев.
Його останній бій відбувся поблизу населеного пункту Очеретине Донецької області. До призову на військову службу в січні 2023 року Іван працював налагоджувальником автоматизованої лінії пакування сортопрокатного цеху №1 «АрселорМіттал Кривий Ріг».
За словами колег Іван Зайцев був чудовою людиною. Серйозний, зібраний, цілеспрямований, добрий, чуйний. Продовжувач металургійної династії. Його батько також працював в СПЦ-1.
«Разом з Іваном Зайцевим ми працювали близько десяти років, – розповідає майстер з ремонту устаткування СПЦ-1 Ігор Логозинський. – Разом налагоджували і запускали лінію пакування продукції на дрібносортному стані ДС 250-2. Складне устаткування з великою кількістю датчиків та керуванням з елементами програмування. Усунення збоїв вимагає вміння швидко приймати рішення для підтримання темпу прокату та виконання змінних планів. Величезна заслуга в цьому саме Івана. Він був професіоналом найвищого гатунку, дуже досвідченим. Працював надзвичайно сумлінно. Після зміни не мчав чимдуж додому, знаходив час пояснити, що протягом його зміни працювало стабільно, а на що треба звернути увагу. Я завжди був впевнений, що коли на зміні налагоджувальник Зайцев, то все буде зроблено якнайкраще. Ми дуже сподівалися, що після війни Іван знову повернеться до роботи. Непоправна, страшна втрата для родини, для всіх нас».
Висловлюємо щирі співчуття рідним та колегам загиблого героя.
Свою нагороду – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» –машиніст конвеєра Денис Сухоруков вважає родинною. Його батько колись працював на аглофабриці, а Денис продовжив його справу, але вже на рудозбагачувальній фабриці № 2.
«На жаль, батька не стало, коли я був зовсім малим, але в родині постійно згадували про його роботу на аглофабриці, про відданість та любов до заводу. І це в нас, напевне, родинне, – говорить Денис. – І хоча я спочатку пішов вчитися на помічника машиніста електровоза та слюсаря рухомого складу, але працювати вирішив все ж на фабриці. Мене одразу тут прийняли до своєї робочої родини, і я відчув: це моя справа, яка мені до душі та в якій я хочу розвиватися далі. На машиніста конвеєра я вчився безпосередньо на РЗФ-2. Дякую моїй наставниці Інні Шевченко, вона щедро ділилася зі мною секретами майстерної роботи з сотнями роликів та кілометрами конвеєрних стрічок. Тепер щозміни ми вдвох з колегою відповідаємо за якісну роботу понад 10 конвеєрів, бункерів, дискових живильників. Мені така робота до вподоби. Я ніколи не втрачаю професійного азарту, адже на фабриці я, наче риба у воді!»
До речі, риболовля серед захоплень Дениса посідає основне місце. Під час участі у змаганнях зі спортивної риболовлі Сухоруков встановив власний рекорд – впіймав коропа вагою у 20 кг. І на рибалці, і на фабриці, вважає машиніст конвеєра, надзвичайно важливо бути сконцентрованим, мати швидку реакцію та неабияку витримку. Ці якості допомагають Денису у його щоденній роботі. Він наглядає за стрічковими конвеєрами з концентратом, який згодом вже зі складу концентрату вантажать у думпкари та відправляють замовникам. Все «підопічне» устаткування Денис вивчив так, що може на звук визначити, як воно працює. Він вже інтуїтивно відчуває всі слабкі місця, де може статися збій. Для конвеєра, як і для людини, перевантаження шкідливі, тому машиністу конвеєра доводиться інколи й лопатою попрацювати, аби виробничий процес не зупинявся, і кмітливість застосувати, щоби запобігти можливим неполадкам.
«У Дениса є важлива риса: його не зупиняють складнощі, він не чекає вказівок, а здатен самостійно прийняти рішення, коли потрібно діяти професійно та негайно, – говорить начальник РЗФ-2 Анатолій Свєтлов. – Це людина, яка прагне покращень у всьому. Він готовий вчитися нового, активний і виважений водночас. Вже зараз ми оформлюємо його на посаду майстра, адже Денис вміє працювати сам і здатен вести за собою інших. Тому ця почесна нагорода його по праву».
Коли розпочалася активна фаза вторгнення до нашої країни Денис теж не сидів склавши руки. Багатодітний батько, він відправив малечу до більш безпечного місця, а сам з друзями почав виготовляти славнозвісні антиворожі коктейлі, потім діставав парафін та передавав його для виготовлення окопних свічок.
«Виїхати з країни, хоч і маю на це право як батько трьох дітей, думки не було, – говорить Денис Сухоруков. – Я бачу своє майбутнє та майбутнє своєї родини лише в Україні. Зараз я доглядаю стареньку матір, їй потрібна моя турбота, але готовий взяти зброю до рук, якщо буде потрібно. Мені хочеться, щоб мої діти не чули звуків сирен, зростали у мирній та вільній країні. Тому я не зупиняюся у підтримці наших хлопців на передовій. Вони – справжні герої, я вірю в їхню перемогу і роблю все, аби в ній була і моя частка теж. Незабаром ми зустрічатимемо новий рік, і я вже загадав бажання – хай він буде переможним! А ми над цим вже працюємо».
