Позначка: наші люди

Категорії
Новини

Кисень для металургів, або Тарас Шевченко & Ko

1 січня кисневе виробництво «АрселорМіттал Кривий Ріг» відзначило свій 65-й день народження.

Незважаючи на війну, ракетні обстріли і пов’язані з ними блекаути, цех продовжує працювати, забезпечуючи металургів киснем, азотом, стислим повітрям та аргоном. Ще й виробляє рідкі гази, продаж яких забезпечує дохід підприємству, що особливо важливо саме зараз.

Кисневе виробництво підприємства – це комплекс з багатьма складниками. В ньому є потужні компресори, які забирають повітря з атмосфери та стискають його; повітророзподільні установки, що розкладають повітря на кисень, азот, аргон, гелій-неонову, криптон-ксенонову суміші. А ще компресорні установки, які стискають отримані гази; установки для виробництва водню. До того всього – величезна кількість іншого устаткування разом з кілометрами трубопроводів та запірної арматури.

«Обладнання та процеси дуже складні, – розповідає начальник кисневого виробництва Володимир Черногоров. – З ними можуть впоратися лише найкращі професіонали. І це наші співробітники. Майже все устаткування працює завдяки електричному струму. За його безперебійну роботу відповідають електромонтери. Один з кращих – Тарас Шевченко. Має чималий досвід, працює швидко й якісно, як і його колега Андрій Петров та інші. У водневому відділенні можна відзначити апаратника електролізу Ірину Місяк, яка однією з перших опанувала новий генератор і успішно з ним працює.

Ще одна професія, без якої неможлива робота цеху – машиніст компресорних установок. Наші машиністи  Оксана Конциба, Вікторія Фурдуй, Наталя Гараніч та інші  досконало знають свої установки, справно виконують виробничі завдання, підміняють майстрів за потреби. А апаратники повітроподілу – це справжні професори! Вони контролюють близько 300 параметрів процесу поділу повітря, а найменша помилка може дорого коштувати підприємству та становить загрозу для людей. Віртуозно керують процесами апаратники Євген Бунга, Юрій Васильченко, Сергій Сарана, Олександр Ігнатенко та їхні колеги».

З початку війни у цеху працює лише один кисневий блок з чотирьох, які працювали раніше. Виплавка сталі на підприємстві неможлива без кисню. А для доменних печей треба ще й гаряче дуття – підігріта суміш стислого повітря та кисню. Для багатьох процесів необхідні азот та аргон. Коли основні цехи зупинилися, кисень продовжували використовувати під час ремонтів устаткування, кількість яких із зупинкою виробництва значно зросла. Азотом продували трубопроводи, що дозволило безпечно зупинити роботу основних агрегатів. Тож кисневе виробництво не зупинялось ні на хвилину.

«Найскладніші часи для нас почалися у жовтні, – продовжує Володимир Черногоров. – Коли ці, м’яко кажучи, недобрі люди стали лупити ракетами по енергосистемі, і почалися перебої з електропостачанням. Нам треба було знайти спосіб, як без втрат зупиняти й запускати за потреби діючий кисневий блок. З такою проблемою ми зустрілись вперше. Для відкриття клапанів під час запуску потрібне сухе повітря під певним тиском. А хто ж його дасть, якщо жоден блок не працює? Кинулись шукати вихід, і знайшли, бо наші люди – найрозумніші й найкреативніші! Проклали трубопровід до сховища з аргоном і саме аргон використали для відкриття клапанів. Вже технології опрацювали, стандартні операційні процедури написали, персонал вивчили, тож запустити блок після зупинки зараз для нас не проблема».

Працівники кисневого цеху, як і вся Україна, з нетерпінням чекають Перемоги та всіляко наближають її: хтось у лавах ЗСУ, хтось волонтерить, а хтось сумлінно працює, виробляючи кисень, та інші гази, необхідні металургам. Всі сподіваються, що невдовзі підприємство запрацює на повну потужність, на відбудову країни. В цеху готові до цього.

«Наш кисневий блок ми можемо запустити будь-якої миті, – говорить начальник цеху. – А якщо треба, то за стислий термін запустимо й ще один. Взагалі-то, ми скористалися вимушеними простоями обладнання, й зробили багато покращень, особливо у рамках Виробництва світового класу (WCM), повністю виконавши майстер-план, і навіть зробили більше. Наприклад, замінили та ізолювали частину трубопроводу установки «Хром-3», зменшивши втрати рідкого азоту процентів на сімдесят. Також вдосконалили трубопроводи, й зараз можемо брати автогенний кисень з блоку «Лінде», якщо зупинені наші компресори. Завдяки цьому за кожен планово-попереджувальний ремонт зможемо економити електроенергії приблизно на 80 тисяч гривень. У нас є вислів: Не робить той, хто не хоче робити. А наші люди хочуть і можуть. Тому з оптимізмом дивимось у майбутнє. Миру нам всім і перемоги!».

Категорії
Новини

Програма Take Care: Як вберегти себе?

20 тисяч співробітників «АрселорМіттал Кривий Ріг» отримають додаткові знання та навички з охорони праці під час навчання за програмою Take Care («Бережи себе»).

Нещодавно розпочався основний етап впровадження програми Take Care. «На підготовчому етапі тренінги пройшли 10 тренерів, – розповідає фахівець з навчання та розвитку персоналу Олена Шимонович. – Це наші внутрішні тренери, досвідчені та перевірені. Саме вони зараз навчають робітників, фахівців та службовців підприємства. Заплановано, що курс навчання пройдуть усі працівники цих категорій. Мета навчального проекту – сформувати нову культуру безпеки праці, щоб людина працювала безпечно не через загрозу покарання, а через бажання зберегти життя й здоров’я, своє і колег».

Навчання, організоване відділом з навчання та розвитку департаменту з персоналу спільно з департаментом з охорони праці та промислової безпеки, вже пройшли кілька десятків працівників, і це лише початок, адже програма довготривала і розрахована на три роки. На допомогу діючим тренерам будуть підготовлені ще 15.

«Перевагою цього курсу у порівнянні з іншими програмами навчання з ОП є те, що один з трьох навчальних днів виділений на практичні тренінги, – продовжує Олена Шимонович. – Тобто учасники вирушають на виробничий майданчик одного з цехів та безпосередньо на місці закріплюють знання, розвивають навички виявлення виробничих ризиків, розробляють заходи з їх усунення. І все це під керівництвом досвідченого інженера з охорони праці. Тож вони можуть відразу поставити питання, які їх хвилюють, напряму фахівцеві».

По завершенню навчання працівники заповнюють анкети, де можуть описати власні проблеми щодо безпеки праці та запропонувати шляхи їх вирішення. Серед написаного є загальні побажання, наприклад, як налагодити зв’язок на кранах або вдосконалити засоби індивідуального захисту. А є й досить конкретні, зокрема, зробити «лежачого поліцейського» на зупинці «База механізації». Таким чином програма дає можливість фахівцям з охорони праці та пожежної безпеки отримувати інформацію безпосередньо від працівників, що сприяє створенню безпечніших умов на робочих місцях та маршрутах пересування.

Олександр Сидоренко, газівник парогазового цеху:

– Нам з хлопцями часто доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. Газопровод, знаєте, така ризикована штука. Тут і загазованість, і робота на висоті, і важке устаткування, яке тягнемо з собою на естакади. Перший список у нас, що тут ще скажеш. Світова практика доводить, що найчастіше травмуються новачки через дефіцит необхідних знань та навичок або ж досвідчені, які втрачають пильність, бо стають надто самовпевненими. Тому навчання з охорони праці необхідне для всіх співробітників. З курсу мені особисто поки що найкориснішим здається системний підхід у визначенні ризиків. От прийшли на роботу, глянули навколо, чи немає небезпек, дещо перевірили – і до роботи. А тут нам показали алгоритми більш системного та детального визначення ризиків та схему дій, якщо щось таке виявили. Це цікаво, а головне – корисно. Є відома пісня, де, якщо перекласти, є рядки «Слідкуй за собою, будь обережним». От точніше й не скажеш!»

Євген Пантело, внутрішній тренер:

– Я проводжу тренінги у нашому Університеті АрселорМіттал вже сім років. Отримав сертифікат за найбільшу кількість тренінгів за рік і вклав виграні кошти в свій розвиток – пройшов навчання у відомого українського тренера Оксани Грабар. Є багато тем для навчання. Але охорона праці найважливіша, адже вона рятує життя. З виробничими ризиками маю справу особисто, бо працюю начальником зміни на ТЕЦ. Отруйний газ СО, пара з температурою 540 градусів за Цельсієм, струм під напругою 6 кіловольт – можна сказати, що я тренер з ОП не лише тут, а й в цеху кожної зміни. Не втомлююся повторювати своїм колегам правила безпечної роботи. Але робити це треба не нудно, бо так нічого не запам’ятовується. Намагаюся більше застосовувати інтерактивні форми навчання, креативні практичні приклади світового досвіду, спілкуватись з гумором. Чим дужче залучити людей в аудиторії до процесу, тим більше корисного вони отримають, і тим безпечніше будуть працювати».

Категорії
Наші люди

Війна обірвала життя ще одного героя – Романа Пенеги

Роман Пенега працював формувальником ручного формування фасонно-чавуноливарного цеху Ливарно-механічного заводу.

29 серпня чоловіка призвали до лав ЗСУ, він служив стрільцем-сапером, був кращим у своєму підрозділі. На жаль, рівно через три місяці, день у день, 29 листопада солдат прийняв свій останній бій. Смертельні поранення Роман Пенега отримав в боях біля селища Червонопопівка Луганської області.

На підприємстві захисник встиг попрацювати лише декілька місяців. Сам він народився в селі Червоне Харківської області. У Кривому Розі та на ЛМЗ опановував нову для себе професію – формувальника ручного формування.

«Він хотів вчитись новому, хотів працювати. Перспективний, старанний та виважений. Роман лише почав входити до нашого колективу, але вже заслужив повагу колег, – розповідає старший майстер ФЧЛЦ ЛМЗ Андрій Харьківський. – Ми завжди радіємо молодому поповненню, але жахлива війна відбирає у нас найцінніше. Ми втратили Романа, але він назавжди житиме в нашій пам’яті. Жоден захисник не має бути забутим!»

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям захисника.

Світла пам’ять герою!

Категорії
Наші люди

«Дбаємо, щоб бійцям на фронті не холодно було»

Так перед новорічними святами говорив начальник дільниці ЗЦ № 3 Олександр Прудніков, який від початку війни займається волонтерством.

Новорічні бажання здійснюються. Варто лише правильно їх загадувати. Головним бажанням Олександра Пруднікова та його колег по цеху є найскоріша перемога України та настання миру. А щоб це бажання швидше втілилося, він продовжує працювати на підприємстві, дбаючи про економічний фронт, та активно волонтерить.

«Наприкінці року усі ми згадуємо найяскравіші моменти нашого життя. Але, на жаль, у році, що минає, все гарне затьмарилося однією трагічною подією – ранком початку війни, – говорить Олександр Прудніков. – Мій ранок 24 лютого почався з телефонного дзвінка моїх колег-бійців, які на той час воювали на Сході. «Україну бомблять, російські війська рушили через кордони, почалася війна…» – пролунало з телефону. Згодом, на роботі, ми вже самі почули вибухи перших ворожих «прильотів». Відчуття розпачу не було, навпаки, одразу прийшло   зосередження і постало питання що робити для захисту країни. Ми з колегами із цеху зв’язалися із військовими і вже наступного дня усім миром збирали для них найнеобхідніше: воду, рукавиці, різні інструменти, засоби для будівництва захисних споруд тощо».

До волонтерства залучилися також рідні та друзі Олександра. Від військових почали надходити різні запити, тож турбот у залізничників стало вдосталь. Олександр все координує та організовує логістику доставки допомоги.

Він каже, що бути організатором – це частина його роботи, адже на підприємстві він займається ремонтом залізничного шляху на Сталеплавильному районі. Олександр організовує заміну шпал, колій, кріплень та іншого обладнання. Це мирна та важлива робота для безпечного залізничного руху, який є частиною виробничого процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тож під час війни організаторські навички згодились Олександру і у волонтерській справі.

«Війна триває вже більше 300 днів, зараз наші військові забезпечені необхідним, але ми продовжуємо допомагати їм. Я бачу, що з часом волонтерський рух тільки зміцнився, у мене таке враження, що зараз волонтерить уся наша країна. Кошти збирають буквально на все – на дрони, автомобілі та навіть на зброю. І я пишаюся тим, що ми з колегами із третього залізничного цеху теж у волонтерських лавах, – продовжує Олександр Прудніков. – Зараз ми збираємо найнеобхідніше: медичні турнікети та інші засоби першої допомоги, теплий одяг, воду. Також військовим потрібні інструменти для облаштування своїх позицій. Звичайно, із зібраними речами на фронт поїдуть і наші привітання з новорічними святами. Святкувати їх так, як ми звикли, зараз не на часі. Хоча б світло було (посміхається). Але ми маємо підтримувати наших захисників ще й морально. Щоб додати святковості поздоровленням, порадимося з нашими жінками, можливо, вони приготують для бійців якісь смаколики – щось спечуть, або, наприклад, салат «Олів’є» приготують. Подумаємо над цим. А кращим привітанням від них будуть перемоги і звільнення українських міст та селищ. Над цим зараз в лавах ЗСУ працюють і 38 робітників ЗЦ № 3. Вони воюють на «гарячих» Бахмутському, Краматорському, Одеському та іншому напрямках.

Хочу привітати усіх захисників а також усіх, хто працює в тилу, зі святами! Нехай Новий рік принесе нам таку очікувану перемогу! А захисникам я ще й побажаю обов’язково залишатися живими та здоровими!»

Категорії
Наші люди Новини

«Став ялинку – нехай тішить», або Дива трапляються

Знайти на передовій в Донецькій області стабільний інтернет, аби побачити відеоролик нагородження своєї коханої і привітати її з цим майже неможливо. Але таке справжнє передноворічне диво сталося з Юлією Зінченко, сепараторником рудозбагачувальної фабрики № 2 та її чоловіком-захисником.

Юлю відзначили як одну з найкращих працівниць підприємства до Дня компанії. Нагорода стала для дівчини приємною несподіванкою. Та насолодитися нею сповна заважала відсутність коханого. Він зараз в ЗСУ, боронить спокій родини та країни. Але, як то кажуть, кохання творить дива. Він зміг, він побачив, він привітав!

«Це напевно один з найважчих років у моєму житті. Лічені дні залишилися до новорічних свят, які ми всі раніше так любили. Цього року я навіть ялинку ставити не хотіла. Донька в нас вже доросла – 15 років, коханий на фронті. Не до ялинки. Але чоловік навпаки сказав: «Став ялинку, нехай тішить вас, а я буду радіти за вас». А ось найкращий новорічний подарунок я вже отримала – дзвінок-привітання з передової. Уявляєте? Чоловік побачив, як мене нагороджують, і привітав, сказав, що пишається мною. Ось найкраща відзнака за мої 18 років праці на підприємстві», – усміхається Юля.

Юлія працює сепараторницею на 13-й секції РЗФ-2. Але в містику цього числа не вірить. 13? То ж щаслива цифра. А як інакше, адже саме на цій секції почали виготовляти концентрат-«чемпіон» – з вмістом заліза 68%.  Але, здається, щось магічне в цьому таки є, адже як пояснити, що вдалося саме тут зібрати найкращі кадри, які й видають «олімпійський» концентрат?

«За якість концентрату відповідають всі «фабриканти». У нашому випадку ланцюг чарівників складається з машиніста млина, машиніста насосних установок та сепараторника. У мене в «підпорядкуванні» сім сепараторів та чотири дешламатори, – говорить наша героїня. –  Вони мої помічники, а головні чарівники – це мої колеги. Для мене фабрика – то родинна справа. Тут працювали мої батьки: машиністом насосних установок – батько Василь Шкляренко, а мама, Олена Миколаївна, на фільтрації. Тому я про фабрику знала майже все. В дитинстві мріяла спочатку стати інспектором по роботі з неповнолітніми, але доля мене привела таки на фабрику. Ніколи не шкодувала про це. Тепер ось «виховую» сепаратори та дешламатори. І вони слухаються мене! Он які результати видаємо».

Зазвичай у передноворічні дні в розмовах часто звучать слова про підсумки року, досягнення, перемоги. Головна Перемога в нас ще попереду, вважає Юлія, адже ми – непереможна нація. Але і в цьому році були моменти щасливих зустрічей, радісних повернень і теплих обіймів. «Майже всі мої друзі та колеги повернулися до рідної України. І це щастя. Зараз донька у свої 15 років – моя найголовніша підтримка тут, і це щастя. Моя праця потрібна, її помічають та відзначають, і це щастя, – продовжує Юлія. –  І як би я не казала, але «під ялинку» бажання таки загадаю: Перемоги, повернення коханого та подорожі за кордон усією родиною. Та не втечі від вибухів, а подорожі-відпочинку. Але, перш за все, ми вирушимо мандрувати нашою Україною – чарівною країною прекрасних людей. Хай новорічне диво прийде до кожної родини, зігріє хлопців у окопах, малечу біля домашніх ялинок, тих, хто біля верстата і за компом, хто у полі і в цеху. Хай у наступному році у всіх буде дім і всі повернуться до нього живими та будуть щасливими!»

Категорії
Наші люди

Найвідоміший херсонський Кавун має коріння на нашому підприємстві

Як це може бути? А так. Адже ця пам’ятка на межі Херсонської області була зроблена руками майстра Василя Паська, який свого часу працював електрозварником на доменній печі № 9.

Фото з символом Херсонщини

Напевне, усі, хто до війни їздив до Азовського та Чорного морів або в той бік по інших справах, бачили на трасі Херсон-Нікополь велику пам’ятку Кавуну – символу херсонських степів. Без позитивних емоцій повз нього ніхто ніколи не проїжджав! Дехто милувався ним з вікна авто або автобусу, а хтось зупинявся та фотографувався з ним. В сезон там можна було купити цю смачнючу справжню ягоду. Втім, не цього літа. Бо наш Кавунчик досить довго був окупований.

На початку жовтня, під час звільнення від ворога правого берегу Херсонщини, фотокартки Кавуна рясно облетіли новинні пабліки та соцмережі. З ним фотографувалися наші визволителі та відомі українці, які їхали підтримати мешканців звільнених територій та бійців. Люди на цих фото були усміхненими, а от Кавунчик – змарнів. За час російської окупації він зазнав чималих «поранень» від куль та артилерійських снарядів. Йому також треба буде відновлюватися, щоб знову дарувати гарний настрій та нагадувати кожному про родючість і щедрість Херсонщини.

З Кавуном фотографувалися бійці-визволителі

Народжений у Кривому Розі

Висота арт-об’єкту, виконаного у формі розрізаного червоного кавуна, становить понад 2 метри. Таку ж висоту має і його постамент з бетону та залізних палей. А зробили це все ще у 1988 році на замовлення тодішнього колгоспу-мільйонеру «Україна» та за рішенням, ухваленим головою сільської ради села Осокорівка Віктора Волченка. Цей колгосп виділяв значні площі землі саме під баштанні культури. Знамениті херсонські кавуни машинами та баржами розвозили в усі куточки колишнього Радянського Союзу.

Макет Кавуна – залізну кулю – замовили на одному з промислових підприємств Кривого Рогу. А от зробити Кавун з цієї заготівки вже в Осокорівці доручили місцевому майстру Василю Паську. Свого часу він працював зварювальником на доменній печі № 9 доменного цеху № 2 тоді ще «Криворіжсталі».

Василь Васильович пишався тим, що був причетний до такого великого підприємства, адже саме тут він навчився працювати з металом. Ці навички дозволили йому згодом втілювати в життя різні цікаві проєкти, найяскравішим серед яких стало виготовлення херсонського Кавуна.

Майстер-умілець та колишній працівник ДП № 9 Василь Пасько

Історію народження Кавунчика нам розповіла Людмила Євтушенко, колишня вчителька української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи Любимівської школи а зараз громадська діячка. Досліджувати історію сталевого Кавуна їй допомагали діти – учасники туристсько-краєзнавчого гуртка.

«Наприкінці 1980-х років з Кривого Рогу до Осокорівки і приїхала ця величезна металева куля, – говорить Людмила Олександрівна. – Її треба було розрізати, зробити скибочку та інші більш дрібні деталі, розфарбувати. Над дизайном майбутнього Кавунчика мудрували тоді усі разом: наш майстер Василь Пасько, Петро Бондаренко, який йому допомагав у зварних роботах, художник Сергій Полінок та керівник встановлення пам’ятника Олександр Топчій, а у самому становленні Кавуна брали участь і жителі села Осокорівка».

Тільки-но Кавун з’явився поблизу дороги, він одразу ж став знаменитим.

«Я дуже рада, що за часи окупації Кавун вцілів, хоча зараз і пошкоджений, – продовжує Людмила Євтушенко. – На відміну від нього, багато будинків нашого селища взагалі розбиті, жити там неможливо. Пошкоджений також і мій будинок, тож тимчасово я мешкаю у місті Покров. Тут безпечно, але часто доноситься відлуння вибухів, які долітають до нас із Нікополя. Але нічого, ми віримо, що скоро це скінчиться, ми переможемо і  відбудуємося. Поновимо і наш Кавун, буде, як новенький. Наступного року йому виповниться вже 35 років. Майстер Кавуна Василь Пасько, на жаль, відійшов у вічність кілька років тому. А Кавун стоїть і надалі залишатиметься візитівкою Нововоронцовщини, символом щедрої Херсонщини та її незламності».