Ігор Чудновцев не один десяток років працював водієм БелАЗу в гірничотранспортному цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг».
Війна забрала життя героя біля міста Бахмут у Донецькій області. Сержант, командир бойової машини Ігор Чудновцев загинув в бою під час артобстрілу 24 листопада.
Колеги по цеху з особливим теплом згадують Ігоря, який був і чудовою людиною, і професіоналом з великої букви. Він працював у кар’єрі, свою машину знав до гвинтика, завжди вчасно приходив на допомогу.
«Водій від Бога, Ігор Чудновцев знався не лише на чотириколісній техніці, він з легкістю міг полагодити і побутову техніку: телефон, планшет, комп’ютер. Любив щось майструвати, спокійно і виважено підходив до найскладніших завдань, був дуже доброзичливим і чуйним, – розповідає Артем Подопригора, водій (бригадир) ГТЦ ГД. – Ігоря призвали до лав ЗСУ у серпні, але він ще до цього ходив до військкомату, адже вважав, що як справжній чоловік має стати на захист рідної землі. Він герой, якого ми не забудемо ніколи, пам’ять про нього в наших серцях житиме завжди».
Без чоловіка залишилася дружина, а діти втратили батька.
Підприємство і колеги висловлюють щирі співчуття рідним та друзям захисника.
На посаді комірника цеху технологічного водопостачання Тетяна Нарольська працює вже майже 15 років. Вона є однією з найкращих працівників гірничого департаменту у номінації «Людина року-2022».
Тетяна дуже активна, можна сказати, непосидюча. Щоб дістатися свого улюбленого місця роботи, жінка щодня з Миролюбівки, де вона мешкає, проходить до ЦТВ 5 км і так само 5 км назад. Адже жодна поїздка автобусом не замінить тієї подорожі пішки, яка налаштовує на новий робочий день, зазначає жінка. І хоча професія комірника не є основною у гірничому виробництві, проте без неї ніяк не обійтися, запевняють колеги-ремонтники.
Доля подарувала Тетяні Нарольській чимало різних подій, зустрічей, несподіванок. І завжди їй щастило на цікаві місця роботи. За освітою педагог, вчитель географії та біології, вона «вчителювала» недовго. А от творча натура та потяг до краси знайшли вихід на одному з перших місць роботи. Тетяна працювала в керамічній майстерні ЦГЗК, з рук майстрині виходили чудові вази, цікаві горщечки для квітів та багато іншого. Але складні часи перебудови внесли свої корективи, майстерню закрили. Згодом Тетяна почала працювати на тоді ще НКГЗК лаборантом з фізико-механічних випробувань. На жаль, стан здоров’я змусив її змінити і це місце роботи. Тоді довелося опанувати «комірницьку» справу.
«На комірників не вчать у навчальних закладах, а вміти та знати тобі потрібно багато, – розповідає Тетяна Нарольська. – Під моїм піклуванням декілька сотень облікових одиниць. Це і ЗІЗи, і питна вода, і реманент, і різні запчастини. Я розвиваюся разом з цехом. Прийшло нове обладнання і запчастини для нього – і ти маєш розібратися що і до чого. Наприклад, прийдуть до тебе отримувати засувки чи затвори на насоси, а ти не знаєш, що воно таке і як виглядає. Такого дозволити собі я точно не можу! Відповідальна в мене робота. Бо маю оперативно забезпечити усім необхідним ремонтні бригади цеху, щоб хлопці без затримок змогли розпочати ремонт. А щоб потрібне знайти швидко, все має знаходитися на своїх місцях, як у хаті української господині. Зараз я це можу робити навіть із заплющеними очима. Можна сказати, що водна ремонтна справа в мене розкладена по поличках».
Часто під час обідньої перерви чи після роботи Тетяна наводить лад на квітниках цеху, бо квіти є її джерелом натхнення. На подвір’ї її власного будинку також завжди рясно квітнуть квіти. Осінніми акордами завершують сезон цвітіння айстри, а от весну першими зустрічають крокуси. Тетяна дуже любить весняну пору року, коли все розквітає, оживає, коли у повітрі панує особлива свіжість, коли все починає відроджуватися на очах. Наступна весна, вірить Тетяна, буде переможною. Це найзаповітніша мрія жінки, як і багатьох українців. У цій війні у боях під Сєвєродонецьком вже загинув двоюрідний брат жінки, зараз продовжує справу батька і захищає країну його син.
«Я за нього, за всіх наших захисників молюся. Завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, мріяти. З нашого цеху чимало колег боронять Україну. А ми маємо берегти наше підприємство, гідно працювати. Я дуже радію, коли цехи оживають. Розумію, що часи складні, але хочеться, щоб всі повернулися на свої робочі місця і ми почали працювати над мирними замовленнями. Вірю, що незабаром все так і буде. Мені здається, що, весна цьому посприяє, наша переможна українська весна», – усміхається Тетяна.
Департамент безпеки оперативно відреагував на ризики незаконної появи зброї на території підприємства.
Нещодавно в одному з основних безпекових документів нашого підприємства з’явився новий пункт, в якому зафіксовано: «Територія підприємства, на якій здійснюються виробничі та охоронні процеси, є вільною від зброї». І це не декларація з промов пацифістів, а обов’язкове для виконання правило, яке покликане зберегти життя й здоров’я людей.
Як розповів в.о. директора департаменту безпеки Олександр Маркевич, доповнення стандарту пунктами щодо зброї – це оперативна реакція на життєві реалії, на збільшення кількості викликаних війною оборудок зі зброєю, у тому числі й незаконних. Серйозний «дзвіночок» пролунав у вересні, коли працівник одного із цехів з’явився хоча й з травматичною, але ж зі зброєю на території підприємства. За цим фактом правоохоронними органами було відкрито кримінальне провадження.
«Ми не стали чекати, поки такі випадки повторяться, та ще й з жертвами, – говорить Олександр Маркевич. – Тому наші фахівці зарегламентували правила потрапляння будь-якої зброї на нашу територію у стандарті, зробивши їх обов’язковими для виконання. Розробляючи правила, ми спиралися на «Політику персоналу служби безпеки стосовно застосування сили, зброї та вогнепальної зброї» компанії «АрселорМіттал» та на українське законодавство».
Серед основних доповнень є пункт, який містить заборону на пронесення (провезення) на територію та винесення (вивезення) з території всіх видів зброї: вогнепальної, холодної, пневматичної, газової, травматичної, електрошокерів, а також вибухових матеріалів та речовин тощо. Ця заборона не поширюється на співробітників правоохоронних органів, військових, працівників підрядних охоронних організацій, залучених до охорони нашого підприємства, які мають табельну зброю та виконують свої службові обов’язки. При цьому зброя має бути у спеціальному чохлі чи кобурі.
Відвідувати підприємство співробітники правоохоронних органів, військові, а також офіційні особи з охоронцями, які мають дозвіл носити зброю, можуть лише у супроводі наших представників охорони або за попереднім узгодженням керівництва департаменту з безпеки за зверненням організаторів візиту від підприємства.
«Прописали ми й обов’язки співробітників охорони підприємства щодо зброї, – продовжив Олександр Маркевич. – Наприклад, працівник охорони підприємства має терміново проінформувати про факти виявлення всіх видів зброї департамент безпеки, правоохоронні органи та диспетчера підприємства. Також у стандарті є положення, за яким на всіх наших КПП будуть розміщені таблички з попереджувальним написом «Зброя заборонена». Робота над цим вже почалася. Ми дуже сподіваємося, що жоден з наших працівників не буде порушувати вищезазначені правила, адже від цього залежить безпека його та оточуючих, кожного з нас».
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр працював помічником машиніста тепловозу залізничного цеху № 2. Захищати країну вирішив ще у 2020 році, коли був прийнятий на військову службу за контрактом.
«Він був гарною людиною, гарним працівником з чудовими перспективами. Він завжди переживав за свою справу, намагався все робити якнайкраще, – розповідає Валерій Руденко, заступник начальника ЗЦ № 2. – А ще Олександр був патріотом, тому й вирішив стати на захист країни ще до початку повномасштабної вторгнення. На жаль, війна забирає найкращих людей. На кладовищі, проводжаючи наших хлопців в останній шлях, ми бачимо багато могил, в яких лежать молоді люди. Серце стискається від болю, їм би жити і жити, працювати, розвиватися. Але вони віддали своє життя за мир та свободу. Завдяки їм у Кривому Розі ми маємо змогу вільно жити та працювати. Ми віримо, що незабаром вся наша країна буде звільнена».
Олександр Татарчук був солдатом навідником механізованого відділення окремої механізованої бригади. Його життя перервалося поблизу населеного пункту Сулигівка Ізюмського району Харківської області. Довгий час Олександра вважали зниклим безвісті. На жаль, дива не сталося, і його смерть була підтверджена.
У Олександра залишилися дружина та донька.
Колектив підприємства висловлює щирі співчуття рідним та близьким Олександра Татарчука.
На жаль, маємо ще одну сумну новину. У місті Мар’їнка Донецької області загинув наш колега Леонтій Романовський, який працював в агломераційному цеху № 1.
До аглоцеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг» Леонтій влаштувався наприкінці 2021 року. Плани у нього були серйозні: розвиватися у професії, набувати нових знань та навичок. В роботі проблем не було, свого часу хлопець опанував електрогазозварювальну справу, швидко вивчився на агломератника і вже працював самостійно.
«Романовський швидко влився до колективу, був ініціативним, товариським. Без вагань відгукувався, якщо потрібно було допомогти колегам. На жаль, разом нам працювати довелося лише декілька місяців. На початку 2022 року його призвали на військову службу, і Леонтій без вагань став на захист України. Його загибель стала шоком для колег та непоправною втратою для цеху», – говорить Сергій Клімас, начальник АЦ № 1.
Леонтій Романовський служив старшим солдатом, механіком-радіотелефоністом. Внаслідок артилерійського та мінометного обстрілів він загинув від осколкових уражень.
Колектив підприємства висловлює щире співчуття рідним та близькім Леонтія Романовського.
Ветерану Юрієві Діденку цього року виповнилося 75. Завзятий мандрівник, що до цього побував у 32 країнах, планував у свій ювілейний рік додати до списку ще й Португалію. Але війна внесла корективи.
«Звичайно ж, після повномасштабного вторгнення про Португалію годі було й мріяти, – почав розповідь Юрій Діденко. – Але без 33-ї країни у своєму туристичному списку я таки не залишився. Фірму моєї доньки Вікторії на початку війни у терміновому порядку евакуювали з Києва до Кіпру. І от у вересні вона прислала мені квитки на літак з Варшави до цього мальовничого острова. Більш ніж піврічна розлука з рідними плюс моя непереборна жага до мандрівок зіграли свою роль… Я не зміг встояти. Вирішив, що просто відпочивати наразі недоречно, що зроблю свою подорож не лише приємною, а й корисною для людей, для країни».
І ось швидкий поїзд з нашим героєм вже мчить на захід: Львів, потім Варшава. Тепер треба швидко знайти аеропорт, саме той, що треба, та ще й зекономити на трансфері. «Мова – то дуже важливо, – каже Юрій Тихонович. – Але виручають і жести. Не обійшлось без курйозів. «ШОпін, ШОпін?» – питаю у людей. Розводять руками: що то ще за шопінг? Показую квитка. Ооо! З’ясовується, що Shopin у квитку – то Шопен! Композитор, ім’ям якого зветься аеропорт. Стоїмо, сміємося… Переїзд, літак – і я вже у повітрі. Нарешті після 30 годин дороги курортна Ларнака – райський куточок».
Виявляється, на Кіпрі, зокрема, у Ларнаці, діє активна українська громада з наших співвітчизників, які змушені були евакуюватись, рятуючись від війни. Місце зустрічі – якір на набережній. «Той старовинний бронзовий якір жителям цього міста подарували одесити, – продовжив ветеран. – Виявляється, Одеса і Ларнака – міста побратими. І саме біля якоря збирається наше товариство. Щовечора, а інколи й вдень. Діляться новинами, підтримують одне одного, а головне – діють. В місті багато туристів з усіх усюд. Так от наші всіма можливими способами намагаються донести до іноземців та кіпріотів правду про війну, агресію, наш спротив, щоб вони потім понесли ту правду своїм співвітчизникам».
Юрій Діденко також долучився до цього руху і на два тижні став його активним учасником. «10-11 жовтня, коли російські агресори наносили масовані ракетні удари по Україні, по нашій інфраструктурі, я був на Кіпрі, – розповідає Юрій Тихонович. – Там всі дуже переживали і активно діяли. Спочатку ми вийшли на мітинг до якоря з гнівними плакатами, які самі ж і зробили. Потім ходою пройшлися вулицями міста, вигукуючи фрази, спрямовані проти агресора. Майже всі навколо підтримували нас, співчували, фотографували, знімали на відео. Були й російські провокатори, що намагалися зірвати акцію. Але поліціянти швидко ставили їх на місце. Таке єднання! Така підтримка! Відчуваю гордість за наших людей».
А ще Юрій Тихонович зі сльозами на очах зізнався, що дуже пишається своєю правнучкою, восьмирічною Маринкою, яка з мамою і бабусею, тобто онучкою та донькою ветерана, також декілька місяців була на Кіпрі в евакуації, брала активну участь у заходах громади і навіть отримала Подяку від посла України в Республіці Кіпр за участь у благодійному концерті «Душа моя – Україна», який відбувся у травні. Ввечері – мітинги та акції, а вдень непосидючий ветеран-мандрівник завзято знайомився з Ларнакою та її околицями.
«Вражень багато, – зізнався Юрій Діденко. – Вразила велична церква Святого Лазаря. Виявляється, цей біблейський персонаж, якого воскресив Ісус, переселився з Палестини до Кіпру. Саме тут, у Ларнаці, він став першим єпископом, тут і похований, тут зберігаються його мощі. Сподобалася давня фортеця, яку побудували франки у 14-му столітті. Побував я у католицькому монастирі з красивою церквою, яка датується 16-м століттям. Тут дуже гарні старовинні мечеті, одна з яких побудована на честь тітки пророка Мухамеда. Дуже сподобалась площа Європи з пам’ятником філософу Зенону та будинками епохи Британського правління. А ще я побував в гостях у археологів, які розкопують давнє місто за 20 кілометрів від Ларнаки. О! Це, мабуть, найяскравіше враження з моєї подорожі!»
Занурившись у історію Кіпру, Юрій Тихонович дійшов висновку, що вона схожа на історію нашої країни. «Яких тільки колонізаторів тут не було, – розводить руками мандрівник. – Франки, венеційці, турки-османи, британці… Але врешті-решт волелюбні кіпріоти вибороли таки собі незалежність і утворили державу в 1960 році. Отак і ми постійно боремося за свою свободу. І ось черговий етап цієї боротьби. Ворог потужний. Але ми встоїмо, бо прагнемо цього всі як один!»
