Від початку широкомасштабної війни в трудовому законодавстві нашої країни відбулися зміни в законодавстві щодо регулювання трудових відносин між роботодавцями та робітниками.
Активні бойові дії, ракетні атаки – все це кардинально змінило наше життя. Багато процесів, які раніше були звичними у мирних умовах, зараз не можуть працювати у повній мірі або взагалі припинили дію. Це стосується сфери трудових відносин між роботодавцями та робітниками. Основні зміни, які відбулися в законодавстві, викладені, зокрема, у Законах України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання трудових відносин з нефіксованим робочим часом».
На питання працівників щодо змін у трудовому законодавстві відповідають фахівці департаменту з персоналу ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«У мене строковий трудовий договір. Чи зможу я за новими правилами згодом перейти на постійну роботу на підприємстві, і як дізнатися, чи є така можливість?»
– Згідно зі статею 23 Кодексу законів про працю України, тепер роботодавець зобов’язаний інформувати працівників, які працюють за строковим трудовим договором, про наявність вакансій за безстроковими трудовими договорами, що відповідають їхній кваліфікації. Ви можете дізнатися про такі вакансії через корпоративні канали комунікації: інформаційні розсилки електронною поштою, газету «Металург», канали Вайбер і Телеграм.
«Якщо я працюю на дистанційці, то як я можу ознайомлюватися та працювати з потрібними для роботи документами, як можу подати заяву тощо?»
– Порядок документообігу з трудових та інших питань зараз спрощено на підставі статті 29 КЗпП. З працівниками, де б вони фізично не знаходилися, підтримується зв’язок за допомогою електронної пошти, телефону, мобільних месенджерів, інформацію про які працівник має повідомити роботодавця у зручний для нього спосіб. Це допомагає співробітникам бути в робочому ритмі, вчасно ознайомлюватися з усіма документами, подавати заяви та здійснювати інший документообіг у зручний для працівника формі. Незважаючи на віддалену роботу, ви маєте підтримувати зв’язок з керівником, щоб отримувати завдання та сповіщати про виконану роботу, регулярно бути в контакті.
«У мене є можливість перевестися на ваше підприємство. Але там, де я працював раніше, я ще «не відгуляв» усю відпустку. Чи можна на новій роботі взяти дні невикористаної відпустки?
– На жаль, зважаючи на військовий час, це неможливо. Відповідно до змін у законодавстві, зараз скасований механізм, який передбачав при переведенні з одного підприємства на інше, можливість для працівників, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку, отримати невикористану її частину за новим місцем роботи.
«Чи змінилися зараз правила звільнення?»
– Чинне законодавство наразі не містить заборон щодо звільнення працівника в період воєнного стану. Працівник, як і раніше, має право звільнитися як за власним бажанням, так і може бути звільненим у зв’язку з закінченням строку трудового договору тощо.
Разом з тим, з 19 липня 2022 року запроваджені нові підстави для звільнення працівників:
через смерть працівника, визнання його судом безвісно відсутнім або оголошення померлим;
відсутність працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці поспіль;
неможливість забезпечувати працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв’язку із знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій.
В наступних публікаціях ми продовжимо публікувати відповіді на питання, пов’язані зі змінами в законодавстві.
23 листопада у першому доменному цеху тривав звичайний робочий день. Друга зміна доменників працювала біля ДП № 6, яка зараз є єдиною працюючою доменною піччю на підприємстві.Після 14-ї години, коли в країні зникло світло під час масованої ракетної атаки ворога, доменна піч саме готувалася до чергового випуску чавуну.
Кожен фахівець другої зміни під керівництвом старшого майстра зміни Дмитра Дороша вже був на своєму місці, усі були готові до початку випуску плавки. Але раптом у цеху зникло світло, вимкнулися усі комп’ютери, згасли електронні показники на пульту управління, завмерли основні та допоміжні механізми домни, а на додачу у мобілках робітників «розтанув» зв’язок. Усі одразу зрозуміли, сталося щось неординарне. Але часу для з’ясування обставин у доменників не було, ситуація вимагала негайних дій для запобігання аварійній ситуації.
«Доменна піч має два джерела живлення – основний та резервний. Наші електрики швидко перевели агрегат на резервну гілку. Тільки но почала оживати електроніка і… світло знову зникло через падіння напруги в мережі, – розповідає Антон Кістерець, заступник начальника ДЦ № 1 з технології. – Нам стало зрозумілим, що доменну піч треба зупиняти. Але робити це було потрібно дуже грамотно, адже у печі був чавун. Ми розподілилися попарно, щоб вручну рухати механізми на усіх дільницях печі. Це важка праця, адже механізми важкі. Наприклад, тільки відсікаючий від газоочистки клапан важить не менш 5-ти тонн. А рухати його треба, бо таким чином ми від’єднуємося від агрегату, скидаємо тиск з печі і уникаємо вибуху. Ми вручну відкрили електричний повітряно-розвантажувальний клапан «снорт» і почали випуск плавки. І в цю мить резервна електрична підстанція заробила і у нас появилося світло. Нам пощастило, далі усі робочі процеси, в тому числі і зупинку домни ми здійснювали за допомогою працюючої електроніки».
Горнові Леонід Погорілий, Дмитро Селевко, Сергій Олійник, Євген Касаткін, Віталій Тимченко
«Звичайно, про можливий блекаут ми чули та морально були готовими до нього. Та зовсім інша справа раптом відчути, що воно таке, та ще й під час роботи біля величезного металургійного агрегату, коли всередині знаходиться розпечений чавун, а вся його електрика «лежить», – говорить Дмитро Дорош, старший майстер зміни ДЦ № 1. – Втім, увесь колектив нашої зміни зберігав спокій та чітко дотримувався правил дій, коли зникає світло. Усі мої колеги були зосереджені і знали хто і за яку дільницю роботи відповідає. Також ремонтні служби цеху були оперативно долучені до усунення несправності».
На пульті управління Олександр Колесник, Дмитро Дорош, Сергій Шаповал
«Того дня у третій бригаді на ДП № 6 працювали: змінний майстер Сергій Шаповал, газівник Олександр Колесник, горнові Дмитро Селевко, Євген Касаткін, Віталій Тимченко, Сергій Олійник, Леонід Погорілий, Анатолій Куріц, водопровідники Валерій Борзих та Іван Пілюгін. Усі ці люди під час блекауту виявили високий професіоналізм, вміння діяти у кризовій ситуації і неабияку психологічну витримку. Завдяки їм вдалося зберегти доменну піч, обладнання цеху та чавун, – підкреслив начальник ДЦ № 1 Владислав Поліщук.
До речі, злитий чавун не застиг у ківшах, його вчасно встигли перетворити на чушковий чавун на розливальних машинах. Спочатку ці машини працювали від генераторів та компресорів. А коли світло з’явилося, на всяк випадок у цеху підстрахувалися залізничною снігоприбиральною машиною, яка, у разі необхідності, працює як великий генератор.
Колектив ДЦ № 1 вірить в перемогу України і в те, що усі складнощі, які зараз завдає нам ворог, тимчасові.
Слова латинської приказки про вітер та весла дуже наявно відображують, що відбувалось на підприємстві під час блекауту.
23 листопада у кабінеті начальника КЦ № 1 зустрілись начальник цеху Анатолій Колупайко, заступник начальника цеху з газового господарства та обігріву Ярослав Дячук та Олексій Маренич, заступник начальника з експлуатації та обговорювали чергові робочі питання. Коли о 14.33 раптом зникло світло, кожен з цих людей діяв дуже швидко і вивірено. Рахунок йшов буквально на хвилини. Вони знали, куди йти, що і як робити, хоча така авральна ситуація за багаторічну практику цих коксохіміків трапилася вперше. В той день ці троє додому не повернуться, залишаться на роботі, як і чимало інших працівників різних служб коксохімічного виробництва. Але батареї будуть врятовані! Як показав час, саме швидкі і впевнені кроки керівництва і колективу допомогли врятувати коксові батареї.
Спочатку спинився машинний зал – серце коксохіму. Зупинилася газодувка – машина в цеху вловлювання, внаслідок чого припиняється евакуація коксового газу з батарей і відповідно передача його через цех вловлювання і назад на обігрів печей.
«Нашим завданням було «перекрити» усіх можливих споживачів газу, щоб зберегти певний тиск газу у газопроводах, – розповідає Ярослав Дячук. – Водночас коксовому газу, який ми виробляємо, не було куди дітися, через відсутність електроенергії його не витягувала машина, на верху батарей повідчинялися свічі, зростала задимленість, з усіх щілин поліз газ. Якби на той час щось спалахнуло, то гасити це все довелося б довго та складно. Найперше, що ми зробили, побігли кантувати батареї (зберегти тиск газу в газопроводах за допомогою кантувальних кранів). Другий важливий момент: коли зникла електроенергія, то перестала подаватися барильєтна вода на охолодження газозбірників і почала різко зростати температура. Підвищення температури призводить до пошкодження газозбірників, їх могло розірвати, за 30 секунд температура зросла до 150 градусів».
Ярослав Дячук, заступник начальника КЦ-1 з газового господарства та обігріву
В той день багато чого було зроблено саме вручну. Наприклад, Олексій Маренич разом з працівниками експлуатації вручну відштовхали до безпечного місця коксову машину, яка обслуговувала верх коксових батарей, а потім пішли допомагати з кантуванням. І кантувати батареї того разу довелося також вручну. Уявіть собі колодязь, коли ви крутите ручку колеса аби набрати воду. А тут – колесо в десятки разів більше, таких механізмів чотири. Кантувальні крани потрібно було постійно перекантовувати на протилежний потік через певний проміжок часу.
Професійна команда і чітко визначений, неодноразово відпрацьований до автоматизму алгоритм тоді допомогли втримати, зберегти коксові батареї.
Рятували найдорожче – пічний фонд
«Ми за компом саме займалися звіркою інвентарного опису електромашин КЦ № 1, – згадує електрик коксового цеху № 1Антон Погрібний. – Я пам’ятаю з точністю до хвилини – 14.33 – це час, коли зникло живлення. Як сиділи, так і схопили каски та побігли на 5-6 батареї. Вийшли, а завод весь «тихий», ми зрозуміли, що напруги немає ніде. Про приліт не думали, втім чітко усвідомлювали, що це схоже на блекаут. Розділилися, я взяв на себе сектор коксування, майстер з електрообладнання коксових машин Ігор Юр’єв – коксові батареї, а заступник начальника КЦ № 1 з електрообладнання Олександр Граур став нашим «центром», куди стікалася вся інформація та який безпосередньо спілкувався зі змінним персоналом ЦРЕО. Ми мали діяти лише у тісному зв’язку з ними».
Антон Погрібний, електрик КЦ-1
Електросерце КБ №№ 5,6 – це трансформаторна підстанція ТП-9. Ми провели вимірювання, напруга на ТП була відсутня, до того ж від начальника зміни ЦРЕО надійшла підтверджена інформація про відсутність напруги по лініях, які забезпечують коксохімвиробництво електроенергією. Була дана команда знеструмити та зняти навантаження з усього обладнання в цеху, а це насоси, тракти коксосортування, башти гасіння тощо. Відключення виконали і почали готуватися до прийняття напруги, яке теж було потрібно зробити максимально безпечно та технологічно вивірено.
«Відключення тривало певний час. Наші коксові машини на п’ятій та шостій батареях високотехнологічні, – продовжує розповідати Антон, – всі вони працюють від процесорів. Кожна з машин обладнана певним програмним забезпеченням, яке дуже чутливе. А тут злітає програма, уявляєте? Але ми впоралися, відключили, а згодом під’єднали так, що все обладнання зберегли. Все це у темряві та без зв’язку. Ми бігали, наче мурахи. В той день я додому не потрапив. Зміг з 50-го разу десь об одинадцятій ночі додзвонитися до родини, запитати, як вони там, і сказати, що все зі мною гаразд. Про те, що повітряна тривога, і не думав. Важливо було зберегти пічний фонд. І ніякі ми не герої, це ж наш професійний обов’язок. Додому я повернувся наступної доби о сьомій вечора. Батареї були врятовані, і це найголовніше».
Рідних у біді не кидають
Коли зникло світло, газівник коксових печей Віталій Усачов знаходився в операторській КБ №№ 5-6. Перша думка, яка промайнула у нього в голові – щось кудись прилетіло. Говорить, що попри це страху не відчував. За декілька хвилин на порозі з’явився заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук. Швидко визначилися з тим, хто куди має йти та як діяти. Хоча газівником Віталій працює вже 26 років, втім такого авралу за його практики ще не траплялося. Врятувало те, що з введенням військового стану почастішали навчання-тренування на випадок будь-яких надзвичайних ситуацій. Тому практично були готові діяти за будь-яких умов.
Віталій Усачов, газівник КЦ-1
«Я пішов до кантувального приміщення 5-ї та 6-ї батарей. Треба було перекрити газ кантувальним механізмом, але напруги не було, тож працювали вручну. Перекрили подачу газу до опалювальної системи коксових батарей і позначили, коли це зробили. Наступна команда – перекрити стопорні крани. Ми спустилися до тунелю під батареями і там вже 116-ма стопорними кранами продублювали перекриття. Коли живлення батарей немає, то потрібно перекантовувати вручну кожні 40 хвилин. В перервах піднялися наверх батарей і перекрили аміачну воду, аби уникнути гідроудару під час поновлення її подачі. Потім слідкував за тиском у газозбірнику. Одним словом, робив свою роботу, адже коксовий цех для мене – другий дім, а рідних у біді не кидають. Додому пішов, коли все більш-менш стабілізувалося», – говорить Віталій Усачов.
А вдома на Віталія чекали двоє синів, яких він виховує сам. Зв’язатися з ними вийшло з кільканадцятої спроби, встигнув повідомити лише, що він на роботі. Мовляв, тримайтеся хлопці, батько батареї рятує. З порятунку повернувся лише вранці, коли сини міцно спали.
Без паніки! Все під контролем!
З верху коксових батарей в темну пору доби зазвичай краєвид вражаючий. Видно, як живе та дихає завод. Хоч і заощаджуючи електроенергію, але все ж жевріють маячки порятунку – поспішають люди на зміну та зі зміни, рухаються машини. Та 23 листопада все було по-іншому. Темрява застала вогнетривника (бригадира) Олега Дишканта на верху батарей.
«Я готувався до завершення зміни, займався регулюванням системи обігріву, ми міняли газові пальники, – згадує вогнетривник. – Аж ось раптово зупинилася машинна зала. Спустився з колегами до нашої майстерні, а там вже був «мозковий центр» – майстер Олександр Шляхтич та заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук сформували групи, і ми пішли виконувати «бойові» завдання. Половина присутніх вогнетривників – четверо чоловіків – за командою закривали засувки подачі барильєтної води, перекрили ми їх тоді вручну. Коли поновили живлення, то потрошку відкривали. Бо якби раптово зіткнулися б холодна вода та розжарене обладнання газозбірнику, міг статися гідроудар. Друга частина вогнетривників допомагала змінному персоналу з ручним кантуванням на 5-6 батареї. Діяли без паніки, адже попри блекаут все було під контролем».
Олег Дишкант, вогнетривник (бригадир) КЦ-1
В цей самий час донька Олега залишилася вдома одна у темряві та без зв’язку, бо дружина вогнетривника теж була на роботі. Донька лише з смс-повідомлень дізналася, що батько затримується на роботі через бій з темрявою. Змогли, вистояли. Це випробування зробило усіх лише сильнішими.
Насправді в цій битві брали участь набагато більше героїв-коксохіміків, ніж прізвищ у цій статті. Кожен, хто 23 листопада рятував батареї, – справжній герой. Кожен – справжній, сильний, надійний! Увесь колектив підприємства дякує вам і пишається вами!
Захисник близько 20 років працював на нашому підприємстві в ремонтному виробництві. Його останнім місцем роботи став цех з ремонту енергетичного устаткування РВ центрального департаменту з утримання і ремонтів, звідси його 15 червня призвали до лав ЗСУ.
Андрій Капуста загинув 2 грудня в боях поблизу села Верхньокам’янське Донецької області.
Як досвідченому слюсарю-ремонтнику йому довіряли найскладніші завдання. Він опікувався вентиляційним обладнанням металургійних цехів. Здавалося, що немає проблеми в роботі, яку він не вирішить, завдання з яким він не впорається.
«Оптиміст, активний, досвідчений, добрий. Про цю людину можна сказати лише хороше, – говорить майстер з ремонту устаткування ЦРЕУ ЦДУР Владислав Борисенко. – Мені з ним працювалося легко, бо я на сто відсотків був впевнений в його професіоналізмі та відповідальності. Таких спеців можна перерахувати на пальцях. Ми втрачаємо найкращих».
Без батька залишився син захисника, втратили сина літні батьки.
Керівництво підприємства, колеги та друзі висловлюють щирі співчуття родині.
5 грудня виповнюється 85 років з дня утворення нашого департаменту з охорони праці, промислової безпеки і екології.
Напередодні відбулися скромні урочистості, співробітники департаменту отримали привітання, а найкращі – нагороди. А почали з вшанування працівників департаменту, що загинули, захищаючи країну і кожного з нас від російської агресії.
Генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг Мауро Лонгобардо, вітаючи ювілярів, зазначив, що безпека на виробництві – це довгий і нелегкий шлях. «Наша мета зрозуміла всім, – сказав Мауро Лонгобардо. – Це відсутність смертельних випадків та нульовий травматизм. Як же нашій компанії трансформуватися у найбезпечнішу в світі? За рахунок наших спільних зусиль ми зможемо покращити нашу культуру безпеки, що стане запорукою нульового травматизму. І це історія не одного дня, а саме шлях, який ми маємо пройти усі разом. А ще більше зусиль доведеться прикласти, щоб утримати результати, коли їх буде досягнуто. І тут важлива роль усіх та кожного! Це наша загальна справа. Ми бачимо, як успішно країна відстоює зараз свою незалежність. Один у полі не воїн, а всі разом – це сила. Слава Україні!».
Підрозділ починався з декількох співробітників, об’єднаних метою організації безпеки праці на першій доменній печі та в допоміжних підрозділах. Зараз це багатофункціональний департамент, що займається просуванням, контролем, технічною та методологічною підтримкою охорони праці і промислової безпеки у підрозділах та у підрядних організаціях та організацією навчання персоналу безпечному виконанню робіт, запобіганню нещасних випадків. Серед його функцій також трансформація підприємства у рамках Виробництва світового класу WCM та природоохоронна діяльність. Керівник департаменту Жанбек Єсмаханов подякував кожному зі співробітників департаменту. Окремо він привітав ветеранів підрозділу, багато з яких прийшло у гості до своїх працюючих нині колег. Він побажав усім міцного здоров’я, душевної рівноваги та всіляких гараздів.
Кращі працівники департаменту були нагороджені найвищою нагородою комбінату – нагрудним знаком «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», Почесними грамотами та іншими нагородами підприємства. Також ювілярів привітали та нагородили представники найчисельнішої профспілкової організації ПМГУ, Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, Фонду соціального страхування України та інших організацій. Невеличкий захід завершився, але присутні довго не хотіли розходитися. Молодь розпитувала ветеранів, а ті щедро ділилися досвідом та цікавинками з минулого. Не оминули розмовами і сьогодення. Всі були категоричними – ми вистоїмо й переможемо, але берегти здоров’я й життя необхідно за будь-яких часів.
Людмила Панченко, ветеран управління охорони праці:
– Все моє трудове життя пов’язане з цим підприємством. Спочатку працювала у відділі технічного контролю, потім у котлонагляді, а згодом ми об’єдналися з управлінням охорони праці. Наглядали за станом підйомних кранів, електроталей, водонагрівачів, посудин під тиском та іншого потенційно небезпечного обладнання. Відчували повагу. Багато хто розумів, що від якості нашої роботи залежать їхні життя, а деякі порушники намагалися сховатися. Можливо, для когось ми були й «монстрами», але зараз люди зустрічають, посміхаються: «Людмило Миколаївно, а ми вас пам’ятаємо, дякуємо вам!» Сьогодні чудовий вечір. Самі бачите – обіймаємося, цілуємося, радіємо зустрічам як з ровесниками, так і з молодшими колегами. Поважати ветеранів – завжди було гарною традицією цього колективу. Добре, що традиції зберігаються! Молоді хочу сказати – будьте одною командою і вчіться, вчіться. Адже перед тим, як вимагати щось з інших, треба самим все добре знати, вміти та дотримуватись!»
Юлії Зосімовій лише 15 років, вона вчиться у 9 класі 91-ї гімназії. Батьки Юлії працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг»: матуся – інженер у департаменті з персоналу, а батько – механік дільниці у шахті.
У своїх творах Юлія висловлює любов та повагу до рідної мови, українського народу та нашої культури. Але завдяки віршам, про юну поетку вже добре знають як у навчальному закладі, так і на нашому підприємстві.
«Свої твори я публікую у соцмережах. Їх читають колеги батьків. Вони навіть жартують, що таким чином я стала вже майже членом їхніх колективів, – посміхаючись, говорить Юлія Зосімова. – Але, якщо серйозно, вірші – то моє захоплення, вони якось самі народжуються і складаються, і останнім часом тільки українською мовою».
Ось малесенький пастух
Перевів овець на луг.
Баранці біленькі скачуть,
Веселяться досхочу.
А пан Вітер споглядає на червону діжу ту,
Що висить за небокраєм,
Щоб баранчиків пухких
Не вкрав злий Громівник.
Це рядки із найпершого вірша Юлії під назвою «Хмаринка», який вона написала у 12 років. Батьки та бабуся дівчинки підтримали її починання, оцінила творчість учениці й шкільна вчителька. Згодом Юлія напише ще багато віршів і на шкільні та районні конкурси та заходи.
«Як і багато родин у нашому місті, у моїй сім’ї раніше розмовляли російською, –продовжує Юлія. – Але для мене українська завжди була якоюсь ріднішою, тож я непомітно для себе взагалі перейшла на неї. Згодом у моїй родині вже усі почали розмовляти українською. Свою любов до мови я нещодавно висловила у вірші, який написала до Дня писемності і мови. Він так і називається – “До мови”.
Мово моя, моїх людей.
Словами твоїми написані літа минулі,
Сказано ними безліч речей:
Зізнання в коханні, пісні, сподівання,
Пращурів досвід, мрії дітей…
Вклоняюся низько, ти – серце народу.
Не вирвати тебе із моїх грудей!
Юлія розповідає, що ідей написання віршів у неї багато. Основні теми: про життя, природу, людські відносини. Зараз на перший план вийшла тема війни, бо вона торкнулася кожного. З 24 лютого життя у всіх змінилося, а українці, як каже Юлія, здавна вміли римувати події, тим самим підтримувати себе і в горі, і в радості. Прикладом для неї є відомі твори класиків Івана Франка, Ліни Костенко, Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Василя Симоненка. Їхня творчість надихає дівчину. Події, які вона зараз бачить, що переживає, Юлія складає у віршовані рядки.
Більше не тішить звістка
Про випавший перший сніг.
Бо знаю завдяки кому
Ми святкуватимемо цей Новий рік.
І поки в теплі і в достатку
Сидімо в безпечних місцях,
Хтось у холодному танку
Чекатиме на черговий наказ.
«Я вірю, що війна скоро скінчиться і ми зможемо спокійно ходити до школи, вчитися і не чути ці сирени та звістки про вибухи, – говорить Юлія. – А я буду готуватися до тестів та обиратиму професію. З нею поки що не визначилася, але точно знаю, що рухатимусь в гуманітарному напрямку. Можливо, стану журналістом. Одного разу тренувалася на татові – за шкільним завданням брала в нього інтерв’ю щодо його професії. Для мене цей процес був цікавим і водночас складним. Звісно, вперше щось опановувати завжди складно. А от писати вірші я обов’язково буду й далі, бо вже не можу без цього. Буду писати про наше життя, про Україну та її чудових людей».
