Позначка: персонал

Слова латинської приказки про вітер та весла дуже наявно відображують, що відбувалось на підприємстві під час блекауту.

23 листопада у кабінеті начальника КЦ № 1 зустрілись начальник цеху Анатолій Колупайко, заступник начальника цеху з газового господарства та обігріву Ярослав Дячук та Олексій Маренич, заступник начальника з експлуатації та обговорювали чергові робочі питання. Коли о 14.33 раптом зникло світло, кожен з цих людей діяв дуже швидко і вивірено. Рахунок йшов буквально на хвилини. Вони знали, куди йти, що і як робити, хоча така авральна ситуація за багаторічну практику цих коксохіміків трапилася вперше. В той день ці троє додому не повернуться, залишаться на роботі, як і чимало інших працівників різних служб коксохімічного виробництва. Але батареї будуть врятовані! Як показав час, саме швидкі і впевнені кроки керівництва і колективу допомогли врятувати коксові батареї.

Спочатку спинився машинний зал – серце коксохіму. Зупинилася газодувка – машина в цеху вловлювання, внаслідок чого припиняється евакуація коксового газу з батарей і відповідно передача його через цех вловлювання і назад на обігрів печей.

«Нашим завданням було «перекрити» усіх можливих споживачів газу, щоб зберегти певний тиск газу у газопроводах, – розповідає Ярослав Дячук. – Водночас коксовому газу, який ми виробляємо, не було куди дітися, через відсутність електроенергії його не витягувала машина, на верху батарей повідчинялися свічі, зростала задимленість, з усіх щілин поліз газ. Якби на той час щось спалахнуло, то гасити це все довелося б довго та складно. Найперше, що ми зробили, побігли кантувати батареї (зберегти тиск газу в газопроводах за допомогою кантувальних кранів). Другий важливий момент: коли зникла електроенергія, то перестала подаватися барильєтна вода на охолодження газозбірників і почала різко зростати температура. Підвищення температури призводить до пошкодження газозбірників, їх могло розірвати, за 30 секунд температура зросла до 150 градусів».

В той день багато чого було зроблено саме вручну. Наприклад, Олексій Маренич разом з працівниками експлуатації вручну відштовхали до безпечного місця коксову машину, яка обслуговувала верх коксових батарей, а потім пішли допомагати з кантуванням. І кантувати батареї того разу довелося також вручну. Уявіть собі колодязь, коли ви крутите ручку колеса аби набрати воду. А тут – колесо в десятки разів більше, таких механізмів чотири. Кантувальні крани потрібно було постійно перекантовувати на протилежний потік через певний проміжок часу.

Професійна команда і чітко визначений, неодноразово відпрацьований до автоматизму алгоритм тоді допомогли втримати, зберегти коксові батареї.

Рятували найдорожче – пічний фонд

«Ми за компом саме займалися звіркою інвентарного опису електромашин КЦ № 1, – згадує електрик коксового цеху № 1 Антон Погрібний. – Я пам’ятаю з точністю до хвилини – 14.33 – це час, коли зникло живлення. Як сиділи, так і схопили каски та побігли на 5-6 батареї. Вийшли, а завод весь «тихий», ми зрозуміли, що напруги немає ніде. Про приліт не думали, втім чітко усвідомлювали, що це схоже на блекаут. Розділилися, я взяв на себе сектор коксування, майстер з електрообладнання коксових машин Ігор Юр’єв – коксові батареї, а заступник начальника КЦ № 1 з електрообладнання Олександр Граур став нашим «центром», куди стікалася вся інформація та який безпосередньо спілкувався зі змінним персоналом ЦРЕО. Ми мали діяти лише у тісному зв’язку з ними».

Електросерце КБ №№ 5,6 – це трансформаторна підстанція ТП-9. Ми провели вимірювання, напруга на ТП була відсутня, до того ж від начальника зміни ЦРЕО надійшла підтверджена інформація про відсутність напруги по лініях, які забезпечують коксохімвиробництво електроенергією. Була дана команда знеструмити та зняти навантаження з усього обладнання в цеху, а це насоси, тракти коксосортування, башти гасіння тощо. Відключення виконали і почали готуватися до прийняття напруги, яке теж було потрібно зробити максимально безпечно та технологічно вивірено.

«Відключення тривало певний час. Наші коксові машини на п’ятій та шостій батареях високотехнологічні, – продовжує розповідати Антон, – всі вони працюють від процесорів. Кожна з машин обладнана певним програмним забезпеченням, яке дуже чутливе. А тут злітає програма, уявляєте? Але ми впоралися, відключили, а згодом під’єднали так, що все обладнання зберегли. Все це у темряві та без зв’язку. Ми бігали, наче мурахи. В той день я додому не потрапив. Зміг з 50-го разу десь об одинадцятій ночі додзвонитися до родини, запитати, як вони там, і сказати, що все зі мною гаразд. Про те, що повітряна тривога, і не думав. Важливо було зберегти пічний фонд. І ніякі ми не герої, це ж наш професійний обов’язок. Додому я повернувся наступної доби о сьомій вечора. Батареї були врятовані, і це найголовніше».

Рідних у біді не кидають

Коли зникло світло, газівник коксових печей Віталій Усачов знаходився в операторській КБ №№ 5-6. Перша думка, яка промайнула у нього в голові – щось кудись прилетіло. Говорить, що попри це страху не відчував. За декілька хвилин на порозі з’явився заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук. Швидко визначилися з тим, хто куди має йти та як діяти. Хоча газівником Віталій працює вже 26 років, втім такого авралу за його практики ще не траплялося. Врятувало те, що з введенням військового стану почастішали навчання-тренування на випадок будь-яких надзвичайних ситуацій. Тому практично були готові діяти за будь-яких умов.

«Я пішов до кантувального приміщення 5-ї та 6-ї батарей. Треба було перекрити газ кантувальним механізмом, але напруги не було, тож працювали вручну. Перекрили подачу газу до опалювальної системи коксових батарей і позначили, коли це зробили. Наступна команда – перекрити стопорні крани. Ми спустилися до тунелю під батареями і там вже 116-ма стопорними кранами продублювали перекриття. Коли живлення батарей немає, то потрібно перекантовувати вручну кожні 40 хвилин. В перервах піднялися наверх батарей і перекрили аміачну воду, аби уникнути гідроудару під час поновлення її подачі. Потім слідкував за тиском у газозбірнику. Одним словом, робив свою роботу, адже коксовий цех для мене – другий дім, а рідних у біді не кидають. Додому пішов, коли все більш-менш стабілізувалося», – говорить Віталій Усачов.

А вдома на Віталія чекали двоє синів, яких він виховує сам. Зв’язатися з ними вийшло з кільканадцятої спроби, встигнув повідомити лише, що він на роботі. Мовляв, тримайтеся хлопці, батько батареї рятує. З порятунку повернувся лише вранці, коли сини міцно спали.

Без паніки! Все під контролем!

З верху коксових батарей в темну пору доби зазвичай краєвид вражаючий. Видно, як живе та дихає завод. Хоч і заощаджуючи електроенергію, але все ж жевріють маячки порятунку – поспішають люди на зміну та зі зміни, рухаються машини. Та 23 листопада все було по-іншому. Темрява застала вогнетривника (бригадира) Олега Дишканта на верху батарей.

«Я готувався до завершення зміни, займався регулюванням системи обігріву, ми міняли газові пальники, – згадує вогнетривник. – Аж ось раптово зупинилася машинна зала. Спустився з колегами до нашої майстерні, а там вже був «мозковий центр» – майстер Олександр Шляхтич та заступник начальника КЦ-1 Ярослав Дячук сформували групи, і ми пішли виконувати «бойові» завдання. Половина присутніх вогнетривників – четверо чоловіків – за командою закривали засувки подачі барильєтної води, перекрили ми їх тоді вручну. Коли поновили живлення, то потрошку відкривали. Бо якби раптово зіткнулися б холодна вода та розжарене обладнання газозбірнику, міг статися гідроудар. Друга частина вогнетривників допомагала змінному персоналу з ручним кантуванням на 5-6 батареї. Діяли без паніки, адже попри блекаут все було під контролем».

В цей самий час донька Олега залишилася вдома одна у темряві та без зв’язку, бо дружина вогнетривника теж була на роботі. Донька лише з смс-повідомлень дізналася, що батько затримується на роботі через бій з темрявою. Змогли, вистояли. Це випробування зробило усіх лише сильнішими.

Насправді в цій битві брали участь набагато більше героїв-коксохіміків, ніж прізвищ у цій статті. Кожен, хто 23 листопада рятував батареї, – справжній герой. Кожен – справжній, сильний, надійний! Увесь колектив підприємства дякує вам і пишається вами!

5 грудня виповнюється 85 років з дня утворення нашого департаменту з охорони праці, промислової безпеки і екології.

Напередодні відбулися скромні урочистості, співробітники департаменту отримали привітання, а найкращі – нагороди. А почали з вшанування працівників департаменту, що загинули, захищаючи країну і кожного з нас від російської агресії.

Генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг Мауро Лонгобардо, вітаючи ювілярів, зазначив, що безпека на виробництві – це довгий і нелегкий шлях. «Наша мета зрозуміла всім, – сказав Мауро Лонгобардо. – Це відсутність смертельних випадків та нульовий травматизм. Як же нашій компанії трансформуватися у найбезпечнішу в світі? За рахунок наших спільних зусиль ми зможемо покращити нашу культуру безпеки, що стане запорукою нульового травматизму. І це історія не одного дня, а саме шлях, який ми маємо пройти усі разом. А ще більше зусиль доведеться прикласти, щоб утримати результати, коли їх буде досягнуто. І тут важлива роль усіх та кожного! Це наша загальна справа. Ми бачимо, як успішно країна відстоює зараз свою незалежність. Один у полі не воїн, а всі разом – це сила. Слава Україні!».

Підрозділ починався з декількох співробітників, об’єднаних метою організації безпеки праці на першій доменній печі та в допоміжних підрозділах. Зараз це багатофункціональний департамент, що займається просуванням, контролем, технічною та методологічною підтримкою охорони праці і промислової безпеки у підрозділах та у підрядних організаціях та організацією навчання персоналу безпечному виконанню робіт, запобіганню нещасних випадків. Серед його функцій також трансформація підприємства у рамках Виробництва світового класу WCM та природоохоронна діяльність. Керівник департаменту Жанбек Єсмаханов подякував кожному зі співробітників департаменту. Окремо він привітав ветеранів підрозділу, багато з яких прийшло у гості до своїх працюючих нині колег. Він побажав усім міцного здоров’я, душевної рівноваги та всіляких гараздів.

Кращі працівники департаменту були нагороджені найвищою нагородою комбінату – нагрудним знаком «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», Почесними грамотами та іншими нагородами підприємства. Також ювілярів привітали та нагородили представники найчисельнішої профспілкової організації ПМГУ, Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області,  Фонду соціального страхування України та інших організацій. Невеличкий захід завершився, але присутні довго не хотіли розходитися. Молодь розпитувала ветеранів, а ті щедро ділилися досвідом та цікавинками з минулого. Не оминули розмовами і сьогодення. Всі були категоричними – ми вистоїмо й переможемо, але берегти здоров’я й життя необхідно за будь-яких часів.

Людмила Панченко, ветеран управління охорони праці:

–  Все моє трудове життя пов’язане з цим підприємством. Спочатку працювала у відділі технічного контролю, потім у котлонагляді, а згодом ми об’єдналися з управлінням охорони праці. Наглядали за станом підйомних кранів, електроталей, водонагрівачів, посудин під тиском та іншого потенційно небезпечного обладнання. Відчували повагу. Багато хто розумів, що від якості нашої роботи залежать їхні життя, а деякі порушники намагалися сховатися. Можливо, для когось ми були й «монстрами», але зараз люди зустрічають, посміхаються: «Людмило Миколаївно, а ми вас пам’ятаємо, дякуємо вам!» Сьогодні чудовий вечір. Самі бачите – обіймаємося, цілуємося, радіємо зустрічам як з ровесниками, так і з молодшими колегами. Поважати ветеранів – завжди було гарною традицією цього колективу. Добре, що традиції зберігаються! Молоді хочу сказати – будьте одною командою і вчіться, вчіться. Адже перед тим, як вимагати щось з інших, треба самим все добре знати, вміти та дотримуватись!»