На один день центром Кривого Рогу став «АрселорМіттал Кривий Ріг». Саме так, адже там відбувся форум з безпеки праці, у якому взяли участь директори та засновники підрядних організацій, що виконують роботи для нашого підприємства або на його території, та представники топменеджменту нашого підприємства. А чому саме центр міста? Бо форум – це з давніх римських давен – частина міста, де вирішуються найважливіші питання. А що може бути важливішим за людське життя?
Відкриваючи форум, заступник генерального директора «АрселорМіттал Кривий Ріг» з виробництва Сергій Лавриненко зазначив, що, попри повномасштабну війну, головною метою для нас залишається нульовий травматизм, і подякував підрядникам, які швидко усувають ризики на виробництві і продовжують вкладати кошти у безпеку працівників.
Заступник директора департаменту (охорона праці) департаменту з охорони праці та промислової безпеки Рустам Ісмаілов підкреслив, що кодекс ділової поведінки є базою для досягнення нульового травматизму на виробництві. Адже чесність, порядність, та довіра – це той фундамент, на якому тримається як виробництво, так і безпека людей. А збереження ділової репутації містить у собі все – від виробничих успіхів до збереження життів працівників.
У компанії «АрселорМіттал» працює трирічна так звана «дорожня карта», яка поетапно дозволить нам позбутися спочатку смертельного травматизму, а потім і травматизму взагалі. І це було доведено до уваги керівників та власників підрядних організацій, з якими ми співпрацюємо. А життя працівників підрядних організацій для нас не менш важливе, ніж життя штатних співробітників. Далі учасники форуму мали змогу поспілкуватися з Сергієм Лавриненком та Рустамом Ісмаіловим, аби організувати роботу підрядників так, щоб вона була не лише продуктивною, а ще й безпечною.
Перші тонни солодощів приїхали до діточок, чиї мами й тата працюють в «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Стіл Сервісу» та ЛМЗ.
Усім зараз важко. А особливо важко дітям, які максимально гостро сприймають обстріли, прильоти та жахливі новини звідусіль. Тож підприємство докладає зусиль, щоб у Новорічні свята дітки працівників мали змогу трішки відволіктися від суворого сьогодення та отримати додаткові нагоди, щоб усміхнутися. Ближче до Нового року для них пройдуть святкові заходи, про що ми повідомимо додатково. А от солодощі для своєї малечі наші працівники можуть отримати вже зараз у Центрі надання послуг «Єдине вікно».
Отримати подарунки можна у кабінеті № 114, що у будівлі Університету АрселорМіттал (зупинка «Криворіжсталь» або «3-тя дільниця»).
Подарунки чекають на дітей віком від 1 до 14 років включно (2010-2023 років народження).
Час видачі: з 7:00 до 18:00 щодня, крім суботи та неділі, з 2 грудня 2024 року по 10 січня 2025 року.
Робітникам, які у минулих роках вже отримували подарунки, достатньо надати свою перепустку, а хто отримуватиме вперше, треба мати з собою ще й свідоцтво про народження дитини.
Подарунки для дітей, чиї батьки зараз стоять на захисті України або з інших причин, викликаних російською агресією, знаходяться за межами міста, країни, може отримати будь-хто з родичів. Для цього йому треба надати фото перепустки працівника, дитині якого надається подарунок, та документ, що засвідчує особу, що отримає подарунок.
Це побажання ми спрямовуємо залізничникам підприємства, які четвертого листопада відзначають своє професійне свято.
Залізниця є важливим учасником технологічного процесу «АрселорМіттал Кривий Ріг». Залізничними процесами на підприємстві керують фахівці управління залізничного транспорту до складу якого входять залізничні цехи №№ 1, 2, 3 та вантажна служба.
«Залізнична інфраструктура нашого підприємства – це понад сотні кілометрів залізничного шляху, тисячі стрілочних переводів, одне з найбільших локомотивних господарств в Україні та власний парк напіввагонів, – говорить начальник управління залізничного транспорту Ігор Аріх. – З початком повномасштабної війни активне залізничне життя підприємства сповільнилося, а колектив залізничників підприємства зменшився. Зараз 260 наших працівників зі зброєю в руках виборюють свободу та незалежність України. Ми підтримуємо їх та чекаємо їхнього повернення. У нашій пам’яті назавжди залишаться 17 полеглих працівників. Зараз, попри усі складнощі та нестабільність, ми продовжуємо працювати: ремонтуємо рухомий склад, спеціальну техніку, колії, стрілочні переводи тощо. Наша задача – робити усе можливе, щоб залізничний рух на підприємстві був стабільним. Я поздоровляю кожного робітника з нашим професійним святом, бажаю миру, спокою, здоров’я, оптимізму та такої омріяної, довгоочікуваної Перемоги!».
Від мопедів – до локомотивів
Майже 48 років присвятив залізничній справі слюсар з ремонту рухомого складу залізничного цеху № 2 Олександр Таборовець. Якщо взяти увесь локомотивний парк «АрселорМіттал Кривий Ріг», то можна сказати, що майже кожен локомотив він власноруч ремонтував по кілька разів. За сумлінну працю та з нагоди 90-річчя нашого підприємства Олександр отримав нагороду «Сталь».
«Досить возитися у гаражі, йди гроші заробляти. Нещодавно ми працювали у залізничному цеху № 2. Мені колектив сподобався, хлопців там – ну дуже багато, з ними не пропадеш», – колись сказала Олександру його мати Марія Таборовець. У 1970-ті роки вона працювала маляром-штукатуром у залізничному цеху № 5. Зараз цього підрозділу вже не існує, а колись його працівники займалися ремонтами робочих приміщень залізничників.
Тоді, ще у 1977 році, Олександру Таборовцю було лише сімнадцять років. Хлопець захоплювався ремонтом мопедів («Верховина»). Він добре знався на їхніх двигунах, гальмівних та інших системах. Згодом технічні навички знадобилися йому вже у залізничній справі. Але, каже Олександр, ремонтувати мопеди та локомотиви – то дві дуже великі різниці, адже їх «технічні душі» значно відрізняються і за видами обладнання, і за складністю. Спільнй компонент цих ремонтів – мастило. Руки у майстра, як і у юні роки у гаражі, так і зараз – у локомотивному депо завжди у мастилі.
«Тоді мати мені е так завзято розповіла про цех, що мені захотілося подивитися на нього. Тоді це було просто зробити, адже не було ніяких тобі прохідних чи парканів, – розповідає Олександр Таборовець. – Залізничний цех нагадував великий вулик – людей було багато, все і всі рухалися, кожен займався своїми справами. Саме тоді я вперше зблизька побачив локомотиви. Тож без вагань влаштувався на роботу у цех. Пам’ятаю свої думки у перший робочий день, я дуже чекав коли ж він… закінчиться. Від всього нового голова йшла обертом (усміхається). Це тобі не мопеди ремонтувати та «на колінці» випробовувати, запрацює двоколісний або ні. У залізничному цеху мені треба було ремонтувати величезні тепловози, і робити це без права на помилку. Від цього залежать життя людей та виробничий процес. Відповідальність дуже велика!»
Тонкощі ремонтної справи відновлювання тепловозів Олександр вивчав безпосередньо в цеху. Його наставниками стали слюсарі-ремонтники Микола Журавель та Вадим Горященко. Потім була служба в армії. Після неї чоловік знову повернувся до цеху. «Ремонтна справа мені була до душі, та й зарплата тут була гідною, тож змінювати професію та підприємство мені не хотілося, – говорить Олександр. – Мене не лякала навіть висока інтенсивність роботи. Наприклад, якщо зайшли на ремонт два локомотиви, то вийти з нього вони вже мали за добу, а краще – за одну робочу зміну. Отакий собі залізничний конвеєр».
Олександр ремонтує автогальмове обладнання локомотивів – це компресори, крани машиніста, якими керуються процеси гальмування составом чи локомотивом. За 48 років роботи в цеху він може з першого погляду на обладнання визначити що і де там «хворе». Олександр працює не тільки як спеціаліст, а є вже наставником для молоді. Він підготував багато фахівців. Два його виробничі учні зараз у лавах ЗСУ. «Я дуже хочу, щоб війна скоріше закінчилася, щоб наші захисники та захисниці повернулися додому живими та неушкодженими, – продовжує Олександр Таборовець. – Хочу, щоб наше підприємство знову працювало на всю свою потужність. Я хочу, щоб до цеху прийшли молоді та перспективні працівники і стали найкращими майстрами. Ось тоді вже можу спокійно піти на пенсію та із задоволенням займатися своїм хобі. «Воно» у мене вміє літати, виглядає дуже красиво і є символом миру – це голуби.
Колись голубники були чи не у кожному дворі, а зараз це вже рідкісне захоплення. Я маю 40 голубів різних порід. Голубник невеличкий, але мені для душі цього цілком достатньо. Сподіваюся, що зовсім скоро буду поратися біля них, дивитися, як красиво та гордо вони злітають вже у мирне чисте небо».
Вилкові автонавантажувачі автотранспортного управління обладнані додатковими засобами безпеки відповідно до вимог корпоративних стандартів.
Їдемо у гості до п’ятої автоколони АТУ. Механік автоколони Олександр Романцев запрошує до гаража, де стоїть вилковий навантажувач. Олександр світла не вмикає, ще й прикриває ворота гаража. Серед білого дня ми занурюємося в сутінки. Так треба. Раптово на автонавантажувачі вмикаються три яскравих лампи – одна червона й дві синіх. Підлога навколо навантажувача стає кольоровою. Крім синіх та червоної світлових зон, на ній з’являються лінії відповідного кольору. Автотранспортники здивували! Але все це не заради шоу, а за для безпеки.
«У нашій колоні два вилкових навантажувачі, – розповідає механік АК-5. – Вони працюють в конвертерному цеху, на нульовій позначці, під конвертерами. Вони завантажують, розвантажують, перевозять матеріали та устаткування. Наприклад, вогнетривну цеглу та торкретмаси для футерування конвертерів, ковшів, запчастини та вузли для ремонтів агрегатів, а також флюси, присипки та інші матеріали, без яких неможливе виробництво сталі. У зоні роботи навантажувача працюють, переміщуються люди. Світло у цих підконвертерних приміщеннях не досить яскраве. А навантажувачі рухаються досить жваво, та ще й вила – робочий орган цієї техніки – під час маневрів можуть нанести травму тому, хто опинився занадто близько. А оця світлова попереджувальна сигналізація дозволяє працівникам ще здалеку побачити небезпеку. Світлові ж лінії попереджають: «Ближче не можна!»
Вже два десятиліття керує вилковими навантажувачами Микола Музиря. Щозміни він перевозить від 100 до 150 тонн вантажів для сталеплавів. І навіть для такого досвідченого водія працювати з сигналізацією стало спокійніше.
«До того як сісти за кермо навантажувача, я працював водієм самоскиду, – розповідає Микола. – Там також є свої небезпеки, наприклад висока швидкість. Головні небезпеки тут – люди в зоні руху. На нові сигнальні лампи вони зразу звертають увагу – що воно там таке кольорове ? Це освітлення ми вмикаємо разом з двигуном. Людям цікаво. Запитують. Ми їх вводимо у курс діла, як то кажуть. Ми то й так крутимо головою на всі 360 градусів, щоб своєчасно помітити небезпеки, а зараз ще й тим, хто працює поруч, є чіткі підказки, що сюди не можна. Це корисно для всіх».
Провідний інженер з охорони праці Антон Князєв пояснив, що дообладнання навантажувачів зроблене відповідно до корпоративного стандарту «Транспортні засоби», де є окремі вимоги саме щодо вилкових навантажувачів. Крім сигнального освітлення, навантажувачі АТУ мають гучний звуковий сигнал, який автоматично вмикається, коли техніка здає назад. Також всі три навантажувачі – два в АК-5 і один в АК-4, обладнані чотирма відеокамерами і монітором, на якому водій може повністю бачити простір навколо навантажувача.
«Протягом останнього часу ми обладнали близько 60 одиниць техніки додатковими засобами безпеки. Серед них – камери та монітори, датчики перешкод, додаткові ремені безпеки, сигналізація при незастосуванні цих ременів тощо. А ще розроблені нові маршрути пересування транспортних засобів та пасажирів на території наших автоколон, у закритих гаражах та боксах, позначені небезпечні місця перетину транспортних та пішохідних маршрутів. Автотранспорт – це небезпечно. І ми намагаємося зробити все можливе, щоб мінімізувати ризики», – підсумував Антон Князєв.
Під час конференції трудового колективу підприємства, яка відбулась 11 квітня 2024 року, на адресу адміністрації підприємства надійшли питання від делегатів конференції. «Металург» продовжує публікувати відповіді на ці запитання.
Чи буде проведена індексація заробітної плати у 2024 році?
– Індексація заробітної плати — це механізм її підвищення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (Закон України “Про індексацію грошових доходів населення” від 03.07.1991 № 1282).
Порядок проведення індексації грошових доходів населення затверджено постановою КМУ від 17.07.2003 № 1078.
Розрахунок самої індексації, оскільки вона покликана захистити доходи населення від інфляції, ґрунтується на індексі споживчих цін (індексі інфляції), який щомісяця публікується Держстатом України.
Індексація грошових доходів населення проводиться, коли індекс споживчих цін перевищив поріг індексації 103%. У 2023 році індексацію зарплат було зупинено, тобто обчислення індексу споживчих цін для нарахування сум індексації у 2023 році не проводили, а розрахунок коефіцієнту індексації у 2024 році проводиться наростаючим підсумком починаючи з 01.01.2024. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом: у січні 2024 він склав 100,4%, у лютому – 100,3%, у березні – 100,5%, сумарно за 3 місяці – 101,2%, що не перевищує поріг індексації у 103% для нарахування індексації заробітної плати.
Чи зберігаються дні відпустки у кількості 7 календарних днів за ненормований робочий день та дні відпустки за роботу у шкідливих та небезпечних умовах праці? Чи будуть вони надані працівникам після закінчення військового стану? Чи можна отримати за них грошову компенсацію зараз?
– Відповідно до ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» тривалість щорічної відпустки протягом воєнного стану складає лише 24 календарних дні для поточного робочого року. Це правило почало діяти у 2022 році та залишається чинним і сьогодні.
Обмеження на надання щорічної основної відпустки тривалістю не більше 24 календарних днів за поточний робочий рік враховує наступне:
якщо тривалість щорічної основної відпустки працівника становить більше 24 календарних днів, то різниця днів відпустки не втрачається, а має бути надана працівнику після закінчення дії воєнного стану;
у разі звільнення працівника під час воєнного стану йому буде виплачена грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки» за всі дні невикористаної відпустки;
на період дії воєнного стану можливість нарахування додаткових днів відпустки за ненормований робочий час призупинена, тобто ця додаткова відпустка наразі не нараховується.
Якщо ж у працівника залишилася невикористаною частина додаткової відпустки, яку він заробив впродовж мирного часу, до війни, то працівник додатково теж може її використати понад обмеження у 24 календарних дні.
У наступних номерах газети ми продовжимо відповідати на запитання працівників.
У Криворізькій гімназії № 22 відкрили меморіальну дошку на честь свого випускника, працівника «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександра Пшеничного.
Сонячний квітневий день. Квіти, сум та сльози. Слова вдячності героям, які загинули, захищаючи нашу землю, боронячи кожного з нас. Серед трьох випускників гімназії, яким присвячені ці скорботні урочистості – наш колега, менеджер служби з впровадження міжнародних і корпоративних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Пшеничний. 25 років тому прийшов він на завод вальцювальником стану гарячої прокатки сортопрокатного цеху № 2. Згодом став майстром. Потім впроваджував Виробництво світового класу WCM. А далі – війна, яка перервала його життєвий шлях.
Олександр пішов захищати Україну добровольцем у перші години повномасштабного вторгнення. Мама героя, Любов Іванівна, згадує той день і не в змозі стримати сліз: «Про початок війни я дізналася о 4.40 ранку. Почала набирати номер синочка, але зупинилася. Йому ж рано на роботу, хай дитина поспить. Набрала Сашу о 6.30. «Синку, ти вже чув новини? Війна почалася!» – кажу йому. А він мені: «Мамо, не вигадуй! Що за паніка?». Чую – увімкнув телевізор. «Мамо, я у військкомат». Даремно я його просила не спішити, все обміркувати, зважити. Він у мене патріот із самого малечку.
Звідти Саша телефонував, коли була можливість. А здебільшого ми всі спілкувалися з ним у групі в соцмережі. У нього завжди все було «ок», «норм», «порядок». Залишалося лише здогадуватися, у якому він пеклі. Та він і в мирному житті ніколи не скаржився, оберігав нас».
Родичі – мама, тітка, дядько, сестричка Катя, племінниця Владислава – називали Сашу своїм оберегом. Сусіди дуже його поважали. Завжди чемний, усміхнений, позитивний, підтримає, допоможе, підвезе на авто. Він добудував батьківський дім, самотужки навчився грати на гітарі, баяні, фортепіано. Дякуючи своєму завзяттю та людяності, Олександр Пшеничний і на роботі користувався неабиякою повагою у колег.
«До команди з впровадження WCM я прийшов, коли Саша вже був знаним майстром цієї справи, – згадує в.о. служби з впровадження міжнародних і корпоративних проєктів Олексій Можако. – Він був куратором у СПЦ-2. За кілька років цех досяг Срібного рівня, а економія від усунення втрат у цеху з 2015 по 2018 рік склала близько 100 млн грн. А потім Сашу перевели до цехів центрального департаменту з утримання та ремонтів, де впровадження лише починалося. Там він створив команду і запустив процес. Він був серед найкращих, досягав результатів завдяки своїй потужній активності, професіоналізму та неймовірній цілеспрямованості. Коли Сашко брався за справу, у нього очі світились від завзяття. Для нас він був не лише колегою, а душею компанії. Чудовий гумор, гітара, баян – це все Саша. Разом з ним ми грали у футбол за команду свого підрозділу, бігали кроси, брали участь у змаганнях з дартсу, армспорту та інших видів».
За словами першої вчительки Тетяни Присяжнюк, отаким наполегливим і цілеспрямованим Саша був ще з дитинства. «Пам’ятаю, як білявий хлопчина Саша Пшеничний прийшов у перший клас, – згадує Тетяна Миколаївна. – І такий же він був маленький та худесенький. Та завжди прагнув бути найкращим. Рука на уроках не опускалася. Він дуже багато працював над собою, багато читав. Завжди сідав на задню парту, пояснював, що йому там комфортніше, краще думається. Але це не заважало йому бути першим, найкращим. Дівчаткам Сашко допомагав, з хлопчиками дружив, чудова була дитина».
Олександр був завзятим туристом. Обійшов з рюкзаком за плечима чи не всю Україну. Він любив свою рідну землю і без вагань став на її захист.
24 лютого 2022 року вони разом зі своїм другом і колегою Святославом Кузьменком поїхали одразу до військової частини, бо до ТЦК вишикувалися шалені черги, ворог стрімко насувався з півдня, і Сашко з другом найбільше боялися, що не встигнуть навіть зброю отримати. Вони встигли. Потім воювали пліч-о-пліч. А згодом Олександра терміново перекинули на авдіївський напрямок, де був прорив окупантів. 31 жовтня 2022 року солдат роти вогневої підтримки окремого розвідувального батальйону Олександр Пшеничний загинув у бою.
