Працівники цеху ремонту енергетичного устаткування центрального департаменту з утримання та ремонтів готують ТЕЦ до холодного сезону. Задля цього вони взялися за ремонти бойлерних установок, які виробляють тепло для обігріву цехів та адмінбудівель підприємства під час опалювального сезону.
На трьох теплоелектростанціях ремонтники запланували проінспектувати та виконати всі запобіжні ремонтні роботи на семи бойлерних установках. Навіть наші домашні бойлери мають чималі розміри, а уявіть собі промислових гігантів! Домашнім бойлерам ми завжди виконуємо ревізію, чистку та ремонти за потреби. Аналогічно вчиняють і з установками на заводських ТЕЦ. От тільки масштаби ремонтів тут дещо інші.
«Всередині теплообмінного апарату – бойлерної установки – розташовані трубні пучки. Кожен складається з понад 1000 трубок довжиною у кілька метрів, – розповідає начальник ЦРЕУ Віктор Морозенко. – Цими трубками циркулює вода, яка після нагріву надходить у мережу опалення та обігріває взимку всі наші заводські приміщення. Але після кожного опалювального сезону ці труби треба ретельно прочищати, адже жорстка вода дає осад, який заважатиме циркуляції води. Тож щоб усі взимку були з теплом, ми маємо заздалегідь ретельно попрацювати».
Процес прочищення трубних пучків справа не з легких. Він вимагає наявності кваліфікованого персоналу та певних технічних пристосувань.
«Ці капсули з трубками мають розміри близько 6 метрів заввишки. Уявіть собі, якою довжиною трубки ми прочищаємо, – говорить старший майстер ЦРЕУ Дмитро Зарічний. – Процес виглядає так: розібрали капсулу, кожну трубку прочистили окремо, провели випробування, зібрали, встановили знову в установку, провели остаточні випробування – і теплу дорога відкрита. Але це все не так вже й просто. Певний час ці роботи виконував підрядник. Тепер це завдання для нас. Крім прочищення трубок, ми маємо ще попрацювати над кородованими перемичками та фланцями – дисками, до яких і кріпляться трубки. Тому до цього процесу ми залучаємо не лише слюсарів-ремонтників, а й газорізальників, зварників, використовуємо ВПМ. Наразі ми працюємо на ремонтних підготовчих роботах на ТЕЦ-2. На ній розташовані дві бойлерні установки. Одну з них ми вже підготували до опалювального сезону, закінчуємо з другою».
Загалом до зими працівники ЦРЕУ у такий спосіб повинні підготувати три ТЕЦ з усіма їхніми бойлерними установками. Завершити всі роботи ремонтники мають до початку опалювального сезону.
До дня машинобудівника та на вшанування пам’яті працівників Ливарно-механічного заводу, які загинули захищаючи незалежність нашої країни, ремонтники вийшли на суботник та за ініціативи Марини Переверзи, фінансового директора ЛМЗ, висадили на Алеї пам’яті запашну лаванду.
Ця алея біля управління ЛМЗ має особливе значення для працівників заводу. На кожній табличці ім’я загиблого захисника, який працював на заводі. Сьогодні на алеї 11 імен – 11 героїв.
«Ми висадили цю алею у квітні, але її треба доглядати щодня, – говорить фінансовий директор ЛМЗ Марина Переверза. – Наші сакури ніколи не залишаються без турботливих рук. Але мені хотілося, щоб це місце стало ще гарнішим, ще більш затишним, тому я запропонувала висадити там кущі лаванди. Мені хочеться поступово перетворити алею та майданчик біля неї на особливе місце, яке чіплятиме око і торкатиметься серця кожного. Багато людей йде алеєю на роботу і щоразу зупиняється, згадує наших полеглих захисників. Приємно, що часто тут можна побачити покладені квіти як вшанування пам’яті героїв. До нашого професійного свята і до Дня захисників і захисниць ми вирішили зробити корисну справу – вийшли і прибрали це пам’ятне місце. А висаджена лаванда тепер двічі на рік радуватиме нас квітами і приємним ароматом».
Лавандові букети символізують відданість, довіру та спокій, адже квітка лаванди уособлює шляхетність та доброчесність. Це все про наших колег-захисників, які віддали життя аби ми з вами могли жити, працювати і радіти кожному дню. Полеглі в боях захисники завжди житимуть у нашій пам’яті.
Працівники ЛМЗ щиро вірять, що завдяки цим героям незабаром на Алеї пам’яті з’являться квіти, висаджені на честь нашої Перемоги.
Понад 20 років працює на виробництві головний технолог Ливарно-механічного заводу Євген Коновалов, нагороджений званням «Честь та гордість ЛМЗ». Себе він називає поінформованим оптимістом, який щиро закоханий у справу розробки технологій для виконання складних та цікавих замовлень заводу.
Те, що його майбутня професія буде пов’язана з виробництвом, Євген знав ще з дитинства. А як іще мало бути, якщо зростаєш у виробничій родині. Його батько Євген Миколайович працював у ФСЛЦ заступником начальника цеху з технології, а матір Лідія Костянтинівна була начальником ливарного цеху на Криворізькому заводі гірничого обладнання . Тому заводська тема завжди була «в тренді» в родині Коновалових.
«Я за натурою – технар, вивчився за спеціальністю «Металорізальні верстати та системи» і одразу прийшов на завод, – розповідає Євген. – Починав стажистом в РМЦ-3, потім працював інженером-технологом в РМЦ-2, потім начальником техбюро, заступником начальника цеху з технології. Згодом перейшов в РМЦ-1, а звідти вже пішов на посаду головного технолога. Пройдений виробничий шлях мені дуже допомагає, адже технолог – це людина, яка вміє не лише винайти якусь технологію-рецепт для будь-якого замовлення, а й знає потенціал заводу, де, як і чим це зробити, скільки це буде коштувати і кого до цієї роботи залучити».
Наприклад, завданням-викликом стало виготовлення роторів ексгаустерів. Те, що зараз роблять фахівці ЛМЗ, не кожне подібне підприємство в Україні здатне зробити.
«Раніше ми виготовляли клепальні ротори, але довелося змінювати технологію і спосіб виготовлення на зварні. До того ж, ми взялися зміцнити їхню зносостійкість, аби покращити експлуатаційні характеристики роторів, – говорить головний технолог. – Тепер нашими роторами можна пишатися, вони працюють на різних підприємствах далеко за межами нашої країни. А виготовлення молольних куль? Ми підставили плече підтримки «АрселорМіттал Кривий Ріг», коли війна далася взнаки і постало питання, як забезпечити цими кулями гірників комбінату. Тому мені моя професія і подобається: постійно робиш щось нове. Мені такий рух, розвиток та досвід допомогли перейти вже на більш високий професійний рівень «коли вже не складно, а цікаво».
Євген випромінює відчуття впевненості та надійності. Бесіда з ним заспокоює. Це відчуття дуже цінне особливо зараз, коли війна постійно тримає усіх у напрузі.
«24 лютого я був на роботі. Пам’ятаю, спочатку не міг повірити, що таке може статися, – згадує Євген Коновалов. – Сподівалися, що це не надовго. Але не так сталося, як гадалося. Та це не привід опускати руки і впадати у розпач. Зараз у мене страху немає. Звісно, хвилююся за родину, за колег. Але рятує впевненість у наших захисниках та робота. Працювати хочеться. Складно зараз, немає тієї стабільності, яку завжди давав завод. А з іншого боку – сьогодні завод і є більш-менш стабільним острівцем. Бо є робота, є підтримка. Завод і я – одне ціле. Тому завжди поспішаю на роботу із задоволенням».
Євген Коновалов з тих людей, які не люблять озиратися, жалітися, бо це гальмує рух вперед. В людях він цінує щирість, відкритість, чесність та відвертість. Можливо, тому, що й сам він такий. Каже, що щаслива людина, адже у нього є два найголовніших ресурси підтримки – родина та заводський колектив.
«Коли почалася війна, було відчуття, що ти вдихнув і живеш на цьому вдиху, а Перемога дасть змогу нарешті видохнути, – говорить Євген. – Це буде найгарніше відчуття. Тож тримаємося, робимо кожен, що може, аби ця мить прийшла скоріше. В нас закладено величезний потенціал. Взагалі заводчани люди загартовані, а значить – непереможні!»
Працівники дільниці з ремонту спецрухомого складу ремонтного виробництва центрального департаменту з утримання та ремонтів разом з командою цеху металоконструкцій ЛМЗ капітально відремонтували лафет чавуновозного ковша.
Завдання стало своєрідною «пробою пера» для ремонтників. Раніше комплект – ківш та лафет – купували у зовнішніх виробників. А цього разу ремонтники нашого підприємства самотужки взялися за виготовлення лафета – платформи для транспортування ковша.
У чавуновозному ківші рідкий чавун перевозять від доменних печей до сталеливарних агрегатів або до розливальних машин. Для транспортування ковша використовують платформу спеціальної форми. І стан ковша, і стан платформи відіграють дуже важливу роль у процесі транспортування чавуну, температура якого сягає більш як 1000 градусів. У разі ушкодження футерування ковша розпечений чавун може пролитися на платформу-лафет і легко її пропалити. Це може призвести до руйнування ковша, розливу чавуну, що загрожує життю та здоров’ю персоналу. Тому стан ківшів та платформ завжди знаходиться під пильним наглядом.
«Наша дільниця – депо ремонту чавуновозів займається ремонтом чавуновозних ківшів та лафетів для ДЦ-1 та ДЦ-2, – розповідає майстер ремонтного виробництва дільниці спецрухомого складу ЦДУР Віктор Орловецький. – У процесі експлуатації під дією високих температур футерування ківшів поступово псується і вимагає періодичних поточних або капітальних ремонтів. Під час капітального ремонту старе футерування повністю видаляють з ковша і замінюють на нове. У довоєнні часи ми протягом місяця могли капітально відремонтувати до 10 ківшів. Зараз виконуємо лише поточні ремонти. Але натомість ми вирішили самі спробувати капітально відремонтувати, а фактично виготовити лафет для ківшу. Це дозволило нам економічно підтримати підприємство, адже вартість комплекту «ківш-лафет» чималенька».
Необхідні металеві конструкції виготовили майстри з ЦМК ЛМЗ. А далі за справу взялися дільниці з ремонтів спецрухомого складу. Завдяки грамотному керівництву начальника дільниці Олексія Голубєва та вмілим рукамслюсарів-ремонтників Ігоря Кочетова, Володимира Гросула, Миколи Міговки та електрогазозварника Олександра Затєєва, це надскладне завдання було гідно виконане.
«Фактично саме ми «начинили» платформу усім необхідним зсередини, – продовжує Віктор Орловецький. – Ми встановили тяговий хомут, задні та передні упори (які, до речі, теж виготовили власноруч). Також ми встановили фрикційний апарат – амортизатор, автозчеплення та колісні пари. Це дуже відповідальна частина роботи, адже вона напряму впливає на безпеку персоналу. Уявіть собі, що може трапитися, якщо лафет з ківшом з розпеченим чавуном здійснить неконтрольований рух. Було непросто, адже ми вперше виконували капремонт лафета власноруч. Вдалося, змогли, впоралися. Тепер ось чекаємо на відгук від металургів, які вже у вересні планують залучити відремонтований ківш з лафетом до роботи біля печі».
В останню неділю серпня в Україні відзначається професійне свято представників однієї з найбільш небезпечних мирних професій – День шахтаря. Сьогодні шахтарі нашого підприємства зі зброєю в руках захищають незалежність нашої країни, працюють під землею задля підтримки економіки країни, у вільний час волонтерять та допомагають тим, кому потрібна турбота та підтримка. Шахтарі заслужено пишаються своєю професією, нелегкою, небезпечною, почесною і відповідальною.
Підземний підрозділ «АрселорМіттал Кривий Ріг» – це справжнє місто під землею. Тут є видобувні, нарізні, прохідницькі ділянки, переробка дробильно-сортувальної фабрики. А ще не менш важливі допоміжні, наприклад, з ремонту шахтного обладнання та виготовлення шахтного кріплення, енергетична та інші. Все це єдиний міцний організм, який живе, дихає, працює, видобуває і транспортує руду для металургів підприємства. Сьогодні «населення» підземного шахтного міста – це понад 800 міцних духом та тілом представників шахтарських професій. 139 гірників шахтоуправління сьогодні на фронті, на жаль, 5 захисників загинули в боях, але про них завжди житиме пам’ять в серцях їхніх колег, рідних та друзів.
Наразі щозміни на підземну варту заступає понад 100 шахтарів. Кілька хвилинний спуск шахтною кліттю доставляє підземних богатирів до місця їхньої роботи. Аби витримати все навантаження, яке лягає на плечі цих професіоналів, потрібно мати справжню богатирську силу та шахтарський характер, говорять шахтарі.
Гав під землею не лови
Василь Копинець працює у шахті з 2003 року. Свою першу зміну пам’ятає добре, адже довелося йому тоді потрапити на справжнє тренування важкоатлетів – потягати метал, дерево, які використовуються для підземного будівництва та організації безпечних робіт для шахтарів. Василь працює прохідником вже понад 20 років. Він вправно володіє важким прохідницьким молотом. Звик до такої ваги робочого інструмента, вже й м’язи накачав, шахта – найкращий спортзал, усміхається прохідник.
«Я відчув, що шахта прийняла мене одразу, тому і у перший день вже працював спокійно, а от кілька хлопців, що прийшли тоді зі мною не витримали і пішли за пару днів, – розповідає прохідник Василь Копинець. – З роками досвід додає впевненості, але ні в якому разі не легковажності. Я для себе одразу визначив основний принцип – працювати треба безпечно. Прохідники – це фактично перша ланка. Ми проходимо гірничі виробки, в яких згодом добувають породу. Отримуємо завдання, спускаємося – перед тобою стіна, ти її буриш, наче дрилем. От тільки цей дриль важить близько 50-ти кілограмів. Ми не лише буримо, а й кріпимо, виконуємо футерування. Всі роботи мають виконуватися безпечно. Гав у шахті не лови – це перше, чому ми навчаємо новачків, адже і під землею, наприклад, можна впасти донизу у сімдесятиметровий люк. Тому у моїй роботі безпека, то головне. Під землею є так звані скриті сколи, яких не видно, а вони можуть раптово впасти. Кваліфікований прохідник має це все знати, відчувати, вміти працювати із різним інструментом. А ще дуже важливо, хто працює з тобою поряд. Ми один колектив, одна підземна команда. Так сталося, що я перший блекаут зустрів на глибині. Ми виходили тоді на поверхню кілька годин один за одним. Вийшли всі, всі повернулися до роботи, бо шахта затягує. Прохідники, вони ж під землею, наче у себе вдома. Але й дуже важливо, щоб і на поверхні на тебе чекали. Мені пощастило і з сім’єю, і з робочою командою, якій хочу побажати міцного здоров’я, мирної праці, перемоги та поваги до професії, без якої я себе вже й не уявляю. З Днем шахтаря!»
У кожної підземної команди почерк особливий
Сергій Лагутін вчився на гірничого механіка, елктрослюсарем, працював слюсарем на блюмінгу, водієм, але зупинився саме на шахті. Бо кожна клітинка його тіла підказувала, ось вона, улюблена справа. Тим більше, що і порада від батька була така – йди, синку, на шахту. Батько Сергія Микола Петрович й сам працював на шахті до виходу на пенсію. Сергій говорить відверто, що спочатку йшов аби заробляти гарні гроші для своєї молодої родини. Зараз вже й не уявляє, що його вибір професії міг бути іншим.
«Добре пам’ятаю свою першу зміну, хоча з того часу кожна зміна була іншою, неповторною. Це як і у кожної підземної команди – свій почерк, особливий, – розповідає в.о. гірничого майстра Сергій Лагутін. – Вибухові роботи, скрепування руди та доставляння її до внутрішньо-шахтного транспорту – це все завдання і робота моєї команди. Шахта не для одинаків, завжди важливо хто працює з тобою в одній зв’язці. Адже у разі чого на допомогу першим приходить колега поряд. Тому питання безпеки для нас першочергове. Не вибачає шахта легковажності, сплачувати доводиться здоров’ям та життям. У нас навіть прикмета є така, якщо одне й те саме трапиться двічі, то шахта вже попереджає, може бути третій раз, але то вже біда. Тому шахтарі, перш за все, відповідальні, самодисципліновані та завжди діють виважено. І хоч ми не забобонні, але є в нас свої прикмети. Не говоримо, що зміна остання, тільки крайня. Не вдягаємо на крайню зміну нову робу, у кліть входить першим чоловік, а не жінка. Ну і вже всім відомо, що щодня о 12.00 шахтою проноситься нібито невидимий состав, ми жартуємо, що то чорти катаються, або то Шубін проїхав. (ред. Шубін – норовливий і часто небезпечний гірничий дух, господар шахтного підземелля, який заплутує гірників і заважає їм вийти на поверхню, але може попередити про обвали). Ми, шахтарі, люди з гумором. Без цього у нашій професії ніяк. Тому, як оптиміст, бажаю всім нам перемоги, хлопцям швидше повернутися з війни додому, а колегам – мати хорошу роботу, гідну зарплату та люблячу родину!»
Шахтарський ген
День шахтаря давно вже стало одним з найголовніших сімейних свят для родини Чирв. Майже 500 років загального трудового стажу є у скарбничці цієї шахтарської династії. Першим гірником-шахтарем в родині став Сергій Минович Чирва, який у далекому 1929 році приїхав до Кривого Рогу і почав працювати на руднику ім. Кірова. Працював тут і Геннадій Чирва, батько Антона Чирви, який сьогодні очолює шахтоуправління гірничого департаменту.
«Я завжди казав, що хочу бути шахтарем, як батько. Іншого для себе й не бажав. Починав працювати під землею ще під час виробничої практики у інституті. Коли ж здобув спеціальність гірничий інженер-підземник, то встиг попрацювати і у ремонтній бригаді на шахті, і гірничим майстром, згодом, як і більшість у нашій родині, пройшов всі щаблі кар’єрних сходів. Тепер ось очолюю шахтоуправління, – говорить директор ШУ ГД Антон Чирва. – В моєму серці друге місце після сім’ї займає шахта. Тому усі турботи, проблеми та виклики, які стоять перед шахтою сприймаю, як особисте. Завершення минулого року і початок поточного були нелегкими для нас. Ми вимушені були зупинятися, але шахтарі не звикли сидіти без справи. Під час зупинки ми виконали низку важливих ремонтів. Серед них заміна і шахтної кліті, дозаторного комплексу, гумово-тросових канатів (ГТК), які є частиною підіймальної установки, виконали комплексну заміну ділянки рейкового шляху. Нарешті запрацювало нове підземне депо для ремонту шахтного транспорту. Але ми не забували й про основні наше завдання. З середини квітня шахта знову запрацювала. Для мене важливо, що наш шахтарський колектив і у непрості воєнні часи працює якісно, успішно розв’язує усі виробничі задачі. З нагоди професійного свята Дня шахтаря хочеться усім побажати миру, спокою, міцного здоров’я, а шахтарській справі – розвитку та процвітання. Запасів наших криворізьких надр ще вистачить не на одне покоління, як і міцного шахтарського характеру!»
Увага! Можливо в цій статті заховалося «золоте слово». Більше про акцію читайте тут.
На замовлення казахстанських металургів цього красеня виготовили працівники Ливарно-механічного заводу.
Це вже третя така деталь, яка вирушила до «АрселорМіттал Теміртау». Своєю формою вона нагадує жовтогаряче світило, яке, до речі, є на прапорі Казахстану, а кольорами – український прапор.
Перші два ротори вже успішно працюють у складі ексгаустерів агломашин. Це замовлення, говорять в ЛМЗ, доводить, що якість українського продукту гідно оцінюють далеко за межами нашої країни. Новостворений ротор – цілком український продукт. Це засвідчено сертифікатом походження Торгово-промислової палати. Він представляє нашу країну, тому цьому богатирю в ЛМЗ приділили особливу увагу.
У виготовлені цього ротора, як і двох попередніх, взяли участь кілька цехів ЛМЗ. Стартували з ФСЛЦ, де відлили заготовки. Далі долучилися ЦМК, РМЦ-1 та РМЦ-2.
«Наш цех підключався на різних етапах створення ротора, – говорить начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Ми обробляли заготовку ФСЛЦ, виготовляли втулки, ступиці, клепальні елементи. Нелегко було працювати над цим важливим замовленням. Але завдяки нашим кваліфікованим працівникам ми гідно впоралися. Хочу відзначити слюсарів-ремонтників Олену Жомірук та Світлану Єленич. Їхнім вмілим рукам довірили збірку та фінальне фарбування ротора. РМЦ-1 виступив випусковим цехом. Саме з дверей нашого цеху ротор-українець поїхав до казахських колег».
«Це подвійна відповідальність, адже виготовлення ротора відбувалося у воєнний час, коли гостро відчувається нестача персоналу, а над головою постійно лунають сирени. Але ти маєш виконати роботу якісно і у визначені терміни. Приємно, що ми не підвели, – розповідає начальник ЦМК Микола Грицан. – Нашому цеху довірили збірно-зварювальні роботи та зміцнення ротора – наплавлення біметалом. Завдяки майстру Роману Баюну, бригадиру збиральників Олександру Куліку та зварнику Андрію Лук’яненку з усім впоралися на відмінно».
«Наш цех виготовив 70% усіх комплектуючих ротора, – продовжує начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Ми виконали складну механічну обробку деталей. Ці процеси вимагали точності до мікрона. Довірити їх ми могли лише професіоналам, таким як, наприклад, токар Віталій Цапкуватий. Уявіть собі, величезна деталь, вражаючі розміри, а точність обробки – мікрони! При виготовлені ротора важливий кожен етап, кожен процес, тому напруга відчувалася до кінця. Видохнули лише, коли ротор автошляхом відправився до казахстанських металургів».
Ротор, виготовлений в ЛМЗ, пофарбували у блакитно-жовті кольори , які дуже символічні і для України, і для Казахстану. На усьому* шляху до замовника він символізуватиме нашу країну, яка сьогодні бореться, відстоює свою незалежність. А вже восени фахівці планують взятися за четвертий ротор для «АрселорМіттал Теміртау».
* – це слово є ключем до відповіді в розіграші до Дня Незалежності України
