Автор: Babenko Tatyana

В скарбниці бригадира, формувальника фасонносталеливарного цеху Євгена Юрченка вже чимало відзнак, але нагорода«Честь та гордість ЛМЗ» – найпочесніша. Це вдячність не лише за багаторічну працю формувальника, а й за його майстерність та відданість улюбленій справі.

«Колись моя донька запитала мене про те, чим я займаюся на роботі. Я сказав, що роблю дорослі пасочки, от тільки пісочниця в мене – великий цех, а пасочки – вагою десятки тонн, – говорить Євген Юрченко. – За 27 років роботи формувальником я виготовив тисячі цих пасочок-відливок вагою від 100 кг до 45 тонн. Я люблю свою професію саме за те, що в ній немає одноманітності, щоразу замовлення різні, люблю помізкувати над черговою промисловою загадкою. У мене все починається з креслення. Відверто кажучи, мені подобається, коли креслення відливки масштабне і розгорнуте на декількох листках великого ватману, а не на невеличкому папірці, щоб можна було біля нього покрутитися, придивитися, знайти «персональний» підхід і вже потім перенести це на виготовлення форми».

Професію формувальника Євген опановував безпосередньо в цеху. 27 років тому він прийшов на КЦРЗ за «великими грошима». Знайомі запевнили, що там платять шалені гроші. От тоді Євген Юрченко вперше познайомився з професією формувальника. А 20 років тому формувальник перейшов до ФСЛЦ ЛМЗ. І хоча зараз мова про шалені гроші не йде, але в іншій професії себе Євген вже не уявляє.

«Після першого дня в цеху мені хотілося піти й не повертатися на завод. Але був другий день, потім – тиждень. І я не помітив, як ця професія захопила мене, – розповідає формувальник. – Все здається таким простим: беремо креслення замовлення, переміряємо усі частини дерев’яної моделі, дерев’яна модель накривається опокою (металевим коробом) та засипається формувальною сумішшю. Раніше ми її трамбували вручну вібротрамбовкою. Сучасна технологія фізично полегшила нашу справу. Тепер ми практично не трамбуємо вручну, а використовуємо суміші, які самі швидко схоплюються та застигають. А вже потім за нашими формами відливають деталі та запчастини. Це дуже відповідально. Ти розумієш, що права на помилку точно не маєш, адже далі – робота майже усього цеху».

Євген Юрченко говорить, що стати формувальником може кожен, а професійним формувальником – лише тямуща та цілеспрямована людина. Тому від усіх, кого сьогодні Євген навчає своїй професії як досвідчений формувальник, він вимагає наполегливості, самостійності, бажання рухатися вперед та впевненості у власних силах. Тоді точно можна впоратися з найскладнішим замовленням. Недаремно життєве кредо Євгена: «Не пасуй, не зупиняйся, а пробуй, бери та роби!»

Нагороджена відзнакою «Честь та гордість ЛМЗ» стропальниця ремонтно-механічного цеху № 1 Ольга Ковбаскіна 27 років працює в цеху. Наразі Ольга єдина стропальниця в РМЦ-1, а отже – вона головна з супроводу вантажів, – говорять про Ольгу колеги.

Найголовніша нагорода підприємства стала справжньою несподіванкою, говорить Ольга. Їй приємно, що відзначили її багаторічний досвід, а ще, що нарешті і її професія вийшла «на перший план», адже в цеху під час ремонтних операцій без стропальників не обійтися. Вивантажити деталі та заготовки, встановити їх на верстат, перемістити на іншу ділянку цеху, відвантажити споживачеві – все обов’язково проходить з безпечним супроводом та ретельним контролем стропальників. Саме вони виконують стропування (обв’язку) вантажів для проведення вантажно-розвантажувальних робіт за допомогою вантажопідйомного механізму.

Цікаво, що назва цієї професії походить від нідерландського «strop», що в перекладі «петля». Спочатку в Голландії та в інших країнах, де процвітала торгівля, існував великий попит на такелажників, які працювали з вантажем, закріплювали його на кораблях за допомогою строп із гаками та петлями на кінцях. Згодом такелажників у промисловості почали називати стропальниками. Спочатку у цю професію брали лише чоловіків, втім досить швидко її опанували жінки.

«Я влаштувалася в РМЦ-1 у 1997 році, до цього встигла попрацювати швачкою і головним комірником на сільгосппідприємстві, – розповідає Ольга Ковбаскіна. – На завод прийшла за порадою сусідки, яка тут працювала. Я навіть не уявляла, що робить стропальник. Походила по цеху, роздивилася і мені дуже сподобалося. На стропальника вчилася вже на підприємстві. Мені надзвичайно подобається те, що я не стою на місце ні фізично, ні в плані свого професійного розвитку. Я постійно у русі: закріпила вантаж і супроводжую його цехом. Щоразу вантаж інший, тож треба володіти секретами майстерності, як його зачепити, зафіксувати, який строп обрати. А стропи бувають різні, використовуємо ми їх залежно від ваги вантажу. Інколи може змусити добряче поміркувати форма деталі, яку потрібно доставити. Але я це люблю. Це мене завжди тримає у тонусі».

Ольга говорить, що ніколи і нізащо б не змінила свій вибір, який вона зробила 27 років тому, коли прийшла в РМЦ-1. Цех став для неї ще одним рідним домом, тим більше, що зараз в цеху працюють її син та невістка.

«Кажуть, що всі радощі та біди легше переживати усією родиною, гуртом можна впоратися з усім, – говорить стропальниця. – Зараз, наприклад, мені під звуками сирен та тривог легше бути на заводі, в рідному цеху, аніж вдома. Тут забуваєш про все, зміна пролітає, наче мить, а вдома час тягнеться і важко спати, коли гуде й сигналить про небезпеку. Ще мене рятує дача. Я вже й розсаду виростила. Душа радіє, коли паростки пробивають землю, тягнуться до сонця, перемагаючи усе. Так і наші хлопці зараз пробиваються крізь темряву, відстоюють нашу свободу та незалежність. Я дуже за них хвилююся, хочеться, щоб вони повернулися до нас з Перемогою, ще до того, як моя розсада принесе плоди».