Відповідно до вимог Виробництва світового класу у залізничному цеху № 2 власними силами відремонтували та обладнали усім необхідним оглядову канаву для обслуговування та ремонтів локомотивів.
Шість сходинок вниз – і слюсар-ремонтник Олександр Шабала вже на місці. В оглядову канаву на шостій колії в депо з ремонту тепловозів серії ТЕМ він щодня спускається, щоб обслуговувати та ремонтувати ходові частини тепловозів. Олександр знає: тепер йому тут працюватиметься зручно та безпечно, адже він був серед тих, хто брав участь у ремонті цього важливого робочого місця.
Олександр Шабала
«Крок за кроком ми намагаємося зробити робочі місця у нашому цеху більш сучасними, відповідними стандартам якості, – говорить Дмитро Колесник, начальник залізничного цеху № 2. – У вересні цього року в межах проекту WCM для оновлення була обрана ця оглядова канава. Тут майстри бригади слюсарів рухомого складу ремонтують ходові частини локомотивів, а ще тут обслуговуються тягові електродвигуни залізничного транспорту».
У ЗЦ № 2 зазначають, що канава вже давно потребувала змін. Особливо це стосувалося електропроводки, встановлення нових ламп освітлення. Бо щоб щось бачити під час ремонту, майстри підсвічували собі ліхтариками.
«Цей ремонт ми робили у рамках десятикрокового проєкту із досягнення нуля нещасних випадків. Разом з начальником цеху та працівниками визначилися з існуючими ризиками, можливостями їх усунення, зорієнтувалися з обсягом робіт та першочерговими заходами у ремонті», – сказав Вадим Казанцев, інженер служби з впровадження міжнародних корпоративних проєктів.
БулоСтало
Перетворення почали з генерального прибирання. Працівники ЗЦ № 2 видалили стару фарбу зі стін канави, зачистили підлогу від залишків масла, все повимивали за допомогою сильного напору води та миючих засобів.
Для якісного освітлення проклали нову електропроводку, встановили нові світлодіодні лампи та огородження на них. Це було зроблено, щоб запобігти враженню працівників електричним струмом. До речі, з електричною частиною ремонту залізничникам ЗЦ № 2 допомогли колеги-електрики із залізничного цеху № 3. Наостанок в оглядовій канаві та навколо неї нанесли необхідну розмітку, яка додатково акцентує увагу працівників на безпеці.
БулоСтало
«Я безпосередньо брав участь в усіх перетвореннях: прибирав, ремонтував, фарбував все. Тому впевнений у якості ремонту та створених умовах безпеки. Тепер і мені, і моїм колегам працювати тут зручно, комфортно, а головне – безпечно», – сказав Олександр Шабала.
Дві третини заробітної плати – це добре. Це рятує, коли роботи зовсім немає, а якщо вона є і тобі її пропонують, то сто відсотків зарплати – набагато краще. Так вирішили електромонтери доменного цеху № 2, який зараз тимчасово не працює, та пішли у відрядження до доменного цеху № 1.
Знайомтесь, Валерій Веренич. У ДЦ № 2 він був бригадиром електромонтерів та обслуговував кранове господарство «дев’ятки». Від самого початку війни він з колегами по цеху зупиняв виробництво, опікувався тим, щоб усі процеси зупинки доменної печі відбувались правильно, а задіяні у цьому процесі крани, залишалися у робочому стані. До речі, деякі крани там і зараз працюють, вони зайняті у відвантаженні граншлаку. У вимушений простій на дві третини заробітної плати Валерій пішов у червні минулого року, але вдома «просидів» недовго, лише три місяці.
«Не хотілося втрачати кваліфікацію, тому коли мені запропонували піти у відрядження – перейти працювати до доменного цеху № 1, то, звичайно, я погодився, – розповідає Валерій Веренич. – Я працюю за своєю спеціальністю електромонтера і роблю ту саму роботу, що й у рідному цеху. Єдине, що довелося опанувати, це особливості кранів, адже будь-яке навіть дуже схоже обладнання, як і людина, має свої відмінності. Та це було мені на користь, адже я люблю навчатися, розвиватися професійно. Також я засвоїв географію цеху, дізнався, де і яке обладнання розташоване, особливості дільниць першого доменного. Зараз я працюю повноцінно та отримую за свою роботу повну заробітну плату, а не її частину. А ще я знаю, що моя праця допомагає підтримувати економіку країни, а в умовах війни – це великий плюс!»
«Моя історія переходу з другого доменного цеху в ДЦ № 1 схожа з історією Валерія. Тільки на 2/3 мене перевели в середині березня минулого року, – говорить Максим Павлюченко, який зараз працює бригадиром електромонтерів в ДЦ № 1. – Вже наприкінці квітня мені запропонували відрядження до першого доменного цеху, і я погодився, навіщо ж без роботи сидіти. В ДЦ № 1 багато фахівців стали на захист України, з’явилися вакансії, тому я скористався можливістю працювати. Адаптувався тут швидко, допоміг гарний колектив. У першому доменному цеху я опікуюсь електрообладнанням розливальних машин. Колись давно схожі машини працювали і в другому доменному цеху, тому я трохи був знайомий із цією системою. Колеги з ДЦ-1 допомогли увійти в курс справ, підказали, що та як, і робота, як кажуть, пішла. І взагалі, тим, хто «засидівся» на двох третинах зарплати, я б радив не боятися переходити працювати в інші підрозділи, бо на собі відчув, що затребуваність фахівців на нашому підприємстві дуже велика, навіть в умовах, коли не всі цехи працюють».
Валерій Веренич та Максим Павлюченко
Як розповів заступник начальника ДЦ № 1з електрообладнання Євген Віноградов, за останній час з ДЦ № 2 в електрослужбу першого доменного у відрядження перейшло вісім електромонтерів з ремонту електрообладнання. Причому п’ятеро з них перевелися до цеху впродовж останніх двох тижнів. Усі вони працюють на робочих місцях спеціалістів, які зараз захищають нашу країну. «Роботи у нас вистачає, адже працює доменна піч № 8 та комплекс розливальних машин, на яких виробляється чушковий чавун тощо, – говорить Євген Віноградов. – Практику переводу фахівців всередині комбінату я вважаю ефективною, адже таким чином ми зберігаємо фахівців та ще й можемо додати їм додаткових знань та навичок, які в життя завжди стануть у нагоді».
Їх щозміни вирішує машиніст крану на залізничному ходу Михайло Толмаченко. Цього року його роботу відзначили грамотою підприємства.
У залізничному господарстві «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює багато різноманітної техніки для виконання різних завдань. Одне з них – підйом та пересування великих вантажів. З цим може впоратися великий кран на залізничному ходу. У ЗЦ № 2 таку роботу виконують два крани Takraf EDK 500, одним із яких і керує Михайло Толмаченко.
Як зазначає наш герой, залізничний кран вважається одним із найскладніших у крановому господарстві. А все тому, що для виконання своїх підйомних завдань йому треба міцно стояти на коліях, розмір яких лише 1520 мм. Коли є можливість «закріпитися», то кран це робить додатковими висувними опорами. Але не всюди така можливість існує, тож у таких випадках машиністу треба керувати технікою так, щоб і вантаж підняти, і на коліях встояти. Наприклад, так відбувається на естакадах бункерів доменних печей.
«Працювати без висувних опор у нашій роботі допускається. Існує спеціальна таблиця вантажів у тоннах, які можна піднімати залежно від вильоту стріли. Наприклад, максимальна вага вантажу у 80 тонн піднімається при вильоту стріли 6,25 метра. Взагалі принцип простий: чим більший виліт стріли, тим меншу вагу можна піднімати. Втримувати рівновагу допомагає досвід. Також я можу скористатися спеціальним крановим прибором безпеки – це спеціальний екран з підключеними датчиками, які контролюють вагу та виліт стріли, і взагалі параметри роботи крана. Ці показники значно допомагають машиністу, – каже Михайло Толмаченко.
Технічний «напарник» Михайла Толмаченка – дизель-електричний кран Takraf EDK 500 німецького виробництва. Історія цього залізничного крану є цікавою. Під час другої світової війни ці марки кранів випускалися для потреб Рейху. А після війни виробництво у якості контрибуції за економічну шкоду передали радянській владі. Завод, де вироблялися крани, залишився у Німеччині, у Східній її частині. Такі крани випускалися до 1990 року. Кран, який «бігає» коліями нашого виробництва, зроблений там наприкінці 1977 року. Незважаючи на солідний вік, він має справжнє сталеве здоров’я і чималі можливості.
«За допомогою крану ми вантажимо металобрухт, виконуємо підйом рухомого складу (вагонів, тепловозів), великі вузли та агрегати під час ремонтів у різних цехах. Наприклад, газовий затвор у доменному цеху. Крім мене, машиною керують Микола Одайський, Костянтин Панченко, Олег Яременко та Леонід Милов», – сказав Михайло Толмаченко.
Перш ніж почати керувати залізничним краном, Михайло Толмаченко пройшов чималий «залізничний шлях» професійного становлення. Він закінчив політехнічний технікум за спеціальністю «Експлуатація залізничного транспорту». Практику проходив у залізничному цеху № 1 нашого підприємства складачем составів. Як говорить Михайло, ця робота дуже відповідальна, але і дуже важка. Та після служби у збройних силах він знову повернувся сюди працювати. Керівництво одразу відзначило талановитого хлопця. Йому пропонували стати диспетчером і навіть начальником району. Та Михайло не схотів керівних посад. Він, навпаки, прагнув навчитися на машиніста тепловозу. Але не судилося. Як жартує Михайло, у долі були свої плани на нього. Незабаром він перейшов до кранової служби залізничного цеху № 2, де почав опановувати професію машиніста крана у якості помічника (зауважте!) саме цього крану, на якому тепер і працює.
«Мені завжди щастить на гарних людей та сприятливі ситуації, – говорить Михайло. – Так було і тоді, коли я почав вчитися на помічника машиніста крану. Після навчання ще деякий час самостійно керувати краном мені не довіряли. І правильно робили, адже техніка велика, серйозна, потребує дуже дбайливого ставлення до себе. Одного разу виникла ситуація, коли треба було терміново вивантажити злитки на залізничній дільниці, де неможливо додатково закріпитися крану. Машиніст в цей час кудись відійшов. Я сів у кабіну крана та почав працювати. Машиніст це побачив, оцінив, що я роблю все правильно, і відтоді мені вже повністю довірили керувати технікою. Тоді я вже зміг відчувати кран, знав його технічні характеристики, можливості та набув певного досвіду. А взагалі, якщо новачок сяде за кермо без досвіду, то є великий ризик того, що кран впаде».
Михайлу завжди вдається тримати баланс між вантажем та можливостями його крану. Як він каже, підйомні рішення йому доводиться приймати щозміни. І така робота йому подобається. Та він би хотів передати свої знання та навички молоді, адже саме їм у майбутньому працювати на підприємстві. Він сподівається, що незабаром так і станеться. От тільки б війна скоріше закінчилася!
Щоб осіннє місто стало охайнішим та більш затишним, у боротьбу зі сміттям вступили працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг», стажери підприємства, учасники двох сезонів «Нової фабрики» і прості містяни.
Суботнього ранку 16 вересня біля ставку, що поряд з ринком «Термінал», було гамірно. Тут лунала музика, а помаранчева палатка з логотипом «АрселорМіттал Кривий Ріг» красномовно доводила проїжджаючим, що тут відбувається щось хороше. Це була осіння толока – зелена ініціатива, організована корпоративними комунікаціями від імені підприємства.
Попрацювати над чистотою довкілля на березі ставку зібралися майже двісті учасників. Усі дружно «озброювалися» рукавичками та сміттєвими пакетами. Не обійшлося і без приємностей: на тих, хто прийшов на толоку найпершим, чекали подарунки – брендові футболки «АрселорМіттал Кривий Ріг». Організатори подбали і про смачний перекус після прибирання: запашні пиріжки, чай, каву та водичку.
Місце прибирання біля першого ставка було обране невипадково, адже воно розташоване поряд з дорогою, що веде на завод. Цей шлях з видом на градирні є своєрідною візитівкою нашого підприємства та й Кривого Рогу. Крім того, ставки є популярним місцем для місцевих рибалок, а також для відпочинку криворіжців та гостей міста. Щоправда, не завжди після такого відпочинку ставки залишаються чистими. У цьому зайвий раз пересвідчилися учасники толоки.
Студентки КНУ Наталя, Дарина та Ірина прийшли на толоку, щоб допомогти прибратися. «Щось з’їсти біля водички, а обгортку викинути під кущик, пляшку ж закинути у воду. А що, вони ж усе сховають! На жаль, так вчиняють деякі люди», – говорить Наталя.
«Зараз тут атмосфера просто «вогонь». Усі усміхнені, з чудовим, навіть бойовим настроєм. Тож, сміття, бережись, ми йдемо!», – сказала Дарина.
Щоб працювати було ще цікавіше, учасники толоки вирішили позмагатися, хто більше назбирає сміття. Для цього учасники розділилися на команди зі кольором . корпоративних браслетів учасників: білі, сірі, помаранчеві. І робота «закипіла»!
Вже за кілька хвилин після початку толоки Максим Козік приніс величезний пакет зі сміттям. «Непотрібу тут дуже багато, тільки встигай збирати, – говорить він. – У мішку є пляшки, кришки, пластикові обгортки та навіть памперси. Не дуже приємні знахідки. Їхнє місце на смітнику, а не у зеленій зоні».
Поруч із Максимом декілька хлопців майже «пірнули» у невеличку яму. Складу пляшок, що був там захований, міг би позаздрити будь-який пункт прийому склотари.
З очерету на березі ставка хлопці з політехнічного технікуму Дмитро Ніцкий та Владислав Кувіта витягнули декілька пакетів зі сміттям. У зелених схованках студенти знайшли різноманітні обгортки, пластикові стаканчики, пляшки. А хлопці, які працювали поруч, «спіймали» в очереті пару ну дуже потріпаних кросівок. Із дальніх кущів хлопці та дівчата притягнули навіть старі автомобільні шини, понівечену пральну машину, плитки кахлю та інші незвичні «скарби».
Разом зі студентами, які доєдналися до толоки, працювала і начальниця відділу з розвитку молодіжних проєктів та взаємодії з навчальними закладами нашогопідприємства Ірина Рябінкова. «Охочих попрацювати над чистотою довкілля зібралося дуже багато. Студенти хочуть, щоб у нашому місті було чисто та охайно. А ще – працювати гуртом – то дуже весело», – сказала Ірина.
«Мабуть невипадково співпало, що цієї суботи відзначався Всесвітній день прибирання у світі, – сказав Олексій Цвинда, студент КНУ, координатор ВГО «СД Платформа» у Кривому Розі. – Ми радо доєднались до акції підприємства, з командою працюємо із піднесений настроєм, хочемо, щоб більше тут ніколи не було сміття».
Олена Трушевська, інженер-еколог нашого підприємства, прийшла на толоку разом із п’ятирічним сином Богданом. «Це його перша толока в житті. Нехай він привчається до чистоти, знає, що смітити не треба. А ще усі разом ми робимо саме екологічну справу. Нашу планету треба берегти», – сказала Олена.
За кілька годин праці команди назбирали три величезні купи сміття. У команди сірих вона виявилася найбільшою. Але разом із ними перемогу над брудом святкували усі команди і учасники, адже вони зробили важливу за кольором і сенсом справу – зелену. Та ще й так постаралися, що 25-тонний вантажний автомобіль підприємства двічі вивозив увесь непотріб.
З історії ставків на Соцмісті
А чи знаєте ви, що ставки на Соцмісті колись конкурували з південним Чорноморським узбережжям, та ще й були пов’язані із нашим підприємством?
У 1960-х роках, коли Соцмісто активно будувалося, переважно для будівельників та працівників тоді ще Криворізького металургійного заводу, виникла потреба повноцінного відпочинку, особливо влітку. Перед керівниками міста постало завдання із зірочкою: де можна влаштувати такі умови для людей, які не могли надовго поїхати кудись відпочивати, адже активно працювали на виробництві та ще й позмінно. Погляд керівників «впав» на ці ставки. Насправді вони штучні, але зроблені не на порожньому місці, бо тут проходить балка Червона.
Отже, 11 липня 1965 року на другому ставку Соцміста відкрили пляж. У штучні пруди запустили чисту дніпровську воду. А береги були відсипані справжнісіньким білим морським піском з Чорноморського узбережжя.
Новий пляж оснастили вишкою для прижків у воду, сучасними (на той час) душовими кабінками, питними фонтанчиками, тентами від сонця, дерев’яними лежаками. А поряд знаходилися торгівельні павільйони з морозивом, мінеральною водичкою, соками та солодкими газованими напоями.
Були й водні атракціони – катання на лодках та водних велосипедах. Отакої!
До речі, пляж з усім необхідним для відпочинку був і на першому ставку, де цієї суботи пройшла толока. Тож її учасники подбали не лише про чистоту довкілля, а й про збереження історичного куточка Кривого Рогу та нашого підприємства.
Ця людина впевнена в собі, знає, чого прагне, вміє добре працювати, їздить на роботу велосипедом і на різні життєві ситуації дивиться з оптимізмом. Водій навантажувача управління складського господарства і підготовки виробництва Олександр Баранець отримав цього року найвищу відзнаку підприємства «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«І навіщо ті росіяни приперлися на нашу землю? Сьогодні знову вночі майже ніхто не спав. Гупало сильно. Там, де я живу, чомусь найчастіше і ракети над головою свистять, і «шахеди» торохтять. Та як би там не було, зранку я сідаю на велосипед, який 30 років тому купив за дешево, та їду на роботу. Так роблю вже багато років. Це додає мені здоров’я та заряджає енергією на цілий день». З цих слів Олександра Баранця ми розпочали розмову-знайомство з ним.
Працювати на підприємство Олександр прийшов на початку восьмидесятих років минулого століття. Був оператором поста управління на тоді ще блюмінгу № 3. Робота була цікавою, перспективною. Якби не «але»: у 1986 році сталася чорнобильська аварія. І Олександр Баранець став одним із перших, кому довелося ліквідовувати її наслідки.
«Це зараз у військкоматах люди медкомісію проходять, а за радянських часів було по-іншому: зранку визвали до військкомату, а ввечері мене з іншими хлопцями вже везли до Чорнобиля, – розповідає Олександр Баранець. – На місці нас вишукували та запитали, хто знає хімію. Я відповів «ні» і мене одразу забрали, сказали, що зроблять із мене «хіміка» за дві години. З’ясувалося, що я потрапив до наукового центру міністерства оборони атомної енергетики. Назва помпезна, а насправді робота у мене була страшною. Я відбирав проби у рудому лісі, це саме там, де після викиду радіації нічого живого не залишилося, а також навколо самої атомної станції. Іноді було моторошно. Заходиш до хати, а там все так, ніби люди тільки-но її залишили: лежать речі, їжа на столі. А навкруги тиша, навіть комах нема. Таку роботу довелося виконувати 40 діб. В умовах радіації це дуже довго. Це зараз я розумію, що для мене та багатьох інших то теж була своєрідна війна. Багатьох хлопців, які тоді були зі мною, вже немає в живих. Я не знаю, що мені допомогло, напевне оптимізм та бажання жити».
Коли Олександр Баранець повернувся на підприємство, то змінив професію – став водієм вилкового навантажувача в тоді ще цеху підготовки виробництва (зараз цеуправління складського господарства і підготовки виробництва). Ця робота вимагає не лише стовідсоткового володіння технікою, а й уміння ювелірно вправлятися із різними вантажами, наприклад, брикетами із вогнетривкою цеглою для ремонту доменних печей та інших «гарячих» робіт або контейнерів із різною продукцією. Працювати доводиться багато, наприклад, впродовж зміни треба завантажити або вивантажити від 100 до 200 тонн вантажів, та ще й зробити це все акуратно, щоб не пошкодити продукцію. Олександр розповідає, що навчатися цій справі йому довелося майже самотужки. Досвідчені водії показали, як правильно це робиться, і у Баранця все одразу вийшло так, як треба. Окрім того, він добре знається на техніці і може самостійно слідкувати за технічним здоров’ям свого навантажувача.
«Коли мені повідомили, що я отримав звання «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», то я одразу не повірив в це, – продовжує Олександр Баранець. – З 1981 року я просто сумлінно працюю на підприємстві, намагаюся робити свою справу якісно і вчасно. І мені приємно, що таке ставлення до роботи цінується, це я вже добре знаю зі свого досвіду. За роки роботи мене неодноразово нагороджували: і грамоти давали, і премії. Пам’ятаю, в «лихі» дев’яності роки за браком грошей існував бартер, тоді мене нагородили спортивним костюмом. Гарний був, красивий. Зносив його із задоволенням. Знаком «Честь і гордість» пишаюся. За мене пораділи мої рідні: дружина Вєра, яка теж свого часу працювала кранівницею у нашому підрозділі, та дві мої доньки Людмила та Валентина. Вони теж працюють на підприємстві. До речі, я вже щасливий дідусь, онуку Кирилу 10 років, а онучці Каті – 12. Вони часто розпитують мене про роботу, про підприємство. Хочеться, щоб і вони знайшли свою справу, коли виростуть, щоб робота їм подобалася. Цього бажаю й усій молоді, яка зараз тільки розпочинає своє трудове життя. Головне, щоб нарешті скінчилася ця війна та настала наша перемога».
З червня в «АрселорМіттал Кривий Ріг» триває впровадження програми «Хід чавуну». Програма передбачає проведення власними силами капітального ремонту колій, якими чавун перевозиться від доменних печей №№ 6, 8 до конвертерного цеху.
Мета цієї програми – капітально оновити колії та усі складові залізничного господарства на них і забезпечити безаварійний рух вантажних перевезень. На реалізацію «Ходу чавуну» підприємство скерувало 4,5 млн грн.
«Через природні фактори та складні умови експлуатації колій, по яких систематично рухаються платформи із важкими ківшами з розплавленим чавуном, потребують як постійного поточного утримання, так і ремонтів. Щоб досягти найкращого та ще й довготривалого результату, в управлінні залізничного транспорту вирішили впровадити програму «Хід чавуну». Вона розрахована на три місяці. Такий ремонт дозволить забезпечити безпечний рух на цій ділянці впродовж наступних від 7 до 14 років», – сказав начальник залізничного цеху № 3 Вячеслав Тіняков.
Основний акцент програми направлений на капітальний комплексний ремонт саме тих колій, які ведуть від розливних машин доменних печей №№ 6 та 8 до конвертерного цеху, а також стрілочних переводів та ділянок з’їздів на цьому шляху. Протяжність складає до 3 кілометрів і проходить через станції Розливну, Доменну, пост Чавунний, та один перегін. Раніше такі капітальні ремонти виконували підрядні організації. Але зараз через війну сторонні організації не працюють на підприємстві. Тому було вирішено увесь обсяг робіт здійснити власними силами. Тим більше, що для цього є все необхідне: фахівці, інструменти, матеріали, техніка. Тож до роботи взялися майстри залізничного цеху № 3.
Володимир Баніт, Євгеній Дяченко, Олександр Гречаний, Микола Кирикилиця, Олексій Пархоменко, Роман Сергєєв, Павло Коропатник, Олександр Минько
«Програма «Хід чавуну» складається із 18 пунктів – видів капітальних ремонтів. Серед них є такі, як повна заміна верхньої будови колій, земляного полотна, дренажних споруд, стрілочних переводів тощо. До речі, під час заміни стрілочних переводів замінюються усі їх складові, від металевих частин до підрейкової основи – брусів. Також замінюється і щебенева основа. На сьогоднішній день ми виконуємо 15-й пункт цієї програми, тож роботи ще тривають. В роботу беремо ще один стрілочний перевід та ділянку колій із залізобетонними шпалами», – продовжив Вячеслав Тіняков.
«Всі старі матеріали зняли, вичистили непридатний баласт та вклали нове – саме так ми і здійснюємо капремонти колій, стрілочних переводів та з’їздів. Робота хоч і важка, але не нова для колективу монтерів колій ЗЦ № 3, та й особливості цієї дільниці ми добре знаємо, адже працюємо на ній вже понад 20 років, – говорить начальник доменної дільниці ЗЦ № 3 Роман Сергєєв. – Нам допомагає те, що шоста доменна піч зараз знаходиться на капітальному ремонті. Щодо восьмої, яка працює, то свою роботу ми узгоджуємо з доменниками. Координувати наші дії, регулювати рух допомагає начальник доменного району ЗЦ №1 Олександр Драпчук. Заплановані роботи виконуємо під час так званих технологічних «вікон» у доменному цеху, коли триває пауза між плавками. Ремонт, заміну залізничного господарства на цій дільниці робимо ретельно, якісно, щоб колії, стики і всі інші складові були надійними та служили якнайдовше».
