Костянтин — провідний інженер. Кожної зміни він їде на завод, на його гірничий департамент. Є дні з ідеальною погодою, а є з не дуже. Та давайте правді дивитися у вічі — з бридкою, коли дощ і мокрий сніг, або вітрюган. І ось саме тоді пересічний громадянин, як ніколи, розуміє, що затишна транспортна зупинка — це круто.
Костянтин Мамаєв сам виготовляв технічну документацію на відновлення зупинок. І робив це для мешканців Кривого Рогу і для себе особисто. Тож відновлені зупинки вийшли надійними та функціональними, як і все, що робиться працівниками гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». А його ремонтний цех не лише ремонтує величезну кількість потужного устаткування, а ще й знаходить можливості покращувати побутові умови для мешканців міста.
«Кілька років тому ми відремонтували сім транспортних зупинок на шляху до нашого гірничого департаменту, — говорить начальник РЦ ГД Ігор Малий. — Чотири зупинки маршруток і три трамвайних. Це було зроблено швидко і якісно. Фундаментально, з турнікетами для безпеки. Та ще й пофарбовано у стильні корпоративні кольори. А ще наші працівники допомогли залити бетоном майданчики для ремонту зупинок Дачної, Польової, Рудничної, Ярославської, які також було відремонтовано, але вже силами підрядників».
Транспортні зупинки — це дуже великий комфорт для мешканців, у кого немає особистого транспорту. Костянтин Мамаєв нерідко їздить на роботу і з роботи саме громадським транспортом. І йому, як нікому іншому, відомо, як воно — чекати маршрутку чи трамвай на «убитій» зупинці з дірками у даху та без лавочок. Тому у планування ремонтів він тоді вклав часточку свого серця.
«Як же приємно зараз сидіти на зручній лавці у середині майже приміщення, де ти захищений від дощу, снігу та вітру, — усміхається Костянтин. — І чути від людей поруч схвальні відгуки. І усвідомлювати, що ти також доклав до цього рук та розуму. Дійсно приємно».
У підсумку хочеться додати, що підприємство не залишило свої зупинки на самоті з погодними умовами. Наш ремонтний цех ГД періодично підфарбовує та підлаштовує наші зупинки. Бо якщо зроблено для себе, то навіщо ж залишати напризволяще?
Так стисло охарактеризував роботу під час повномасштабного вторгнення старший майстер основної виробничої дільниці дрібносортного стану ДС 250-4 Павло Житникович. І додав кілька слів на адресу нашого північного сусіда, який і сам не хоче нормально жити й іншим не дає. Зараз без відповідних емоцій він не може згадувати той момент, коли довелося в авральному порядку зупиняти нагрівальну піч під час блекауту 2022 року.
«То була задача із зірочкою, як то кажуть, — пригадує Павло Житникович. — Температура у печі, де розігріваються заготовки для прокатки, — 1200-1300 за Цельсієм. І якщо не охолоджувати піч, то можуть виникнути серйозні проблеми з устаткуванням. А без струму неможливо подавати воду на охолодження. Як ми тоді впоралися, я навіть не знаю. Скажу лише, що роботи тривали до першої години ночі. А коли вже стало зрозуміло, що все нормально, то розійшлися до кабінетів, щоб стулити око, бо на шосту знову на роботу».
У Павла Житниковича дуже серйозна робота і неперевершене почуття гумору. Його стан катає прокат у прутках та у шпулерних мотках, так звану «шпулю». І завдання старшого майстра — повністю організувати роботу такого складного організму, як прокатний стан. Для цього йому довелося пройти нелегкий шлях від студента металургійного технікуму та посадчика металу до вальцювальника, майстра-технолога, а згодом і старшого майстра стану. Він каже, що у нього були гарні вчителі. І перший урок прокатного виробництва він отримав у шість років».
«Мій тато — прокатник, — розповідає Павло. — Він працював на третьому дротовому стані. І от він мене малого взяв з собою. Треба було викупити путівку на відпочинок, і Олександр Павлович привів мене у цех, а сам пішов за путівкою. І уявляєте, що відчув шестирічний хлопчик, коли побачив чотири вогняні нитки прокату? Так, це була любов з першого погляду! Далі ніким іншим я себе не уявляв. Після технікуму я прийшов посадчиком металу. Непроста робота. Адже під кожний вид продукції, для кожного замовника — своя марка сталі. А інколи ті марки виписуються ледь не всіма літерами алфавіту. І якщо переплутаєш, то підприємство матиме великі збитки. То хіба ж я міг поставити під сумнів батькове ім’я? А також авторитет брата, і хрещеного батька, які також прокатники?»
Але Павло хотів бути вальцювальником. Це саме ті люди, які готують стан і ведуть разом з операторами процес прокатки. Через пів року його мрія здійснилася. Він перейшов на четвертий дрібносортний стан вальцювальником. А далі талановитого та вмотивованого парубка примітили і запропонували спробувати себе на керівній посаді майстра. Потім Павло Житникович став старшим майстром-технологом.
«Технолог розробляє і веде технологічний процес, — пояснює Павло. — Але мені хотілося зростати далі і стати старшим майстром стану. Він організовує всю роботу на стані. Це головний керівник. І така нагода мені випала. Який я керівник? Демократичний чи авторитарний? Сподіваюся, що демократичний. Але коли треба брати ініціативу і, вислухавши всіх, ухвалювати рішення, то я це роблю. Найбільше мені хочеться бути керівником справедливим. Бо коли ухвалюєш важке рішення позбавити працівника частини премії за його помилки, а цього інколи не уникнути, то людина не повинна піти від тебе з думкою, що покарана нізащо. І поки таких випадків наче не було».
Кілька років тому стан ДС 250-4 був серйозно реконструйований. Зараз крім арматури і круга у прутках він може виробляти «шпулю», яка користується попитом на ринку. Павло також доклав чимало зусиль до реконструкції стану. А вже у часи повномасштабної війни сортамент стану значно розширився. Якщо раніше на четвертому катали арматуру до діаметра 16 міліметрів, то зараз вже опанували арматурний профіль 40 мм і круг 38 мм. Це результат роботи сильної виробничої команди на чолі з начальником СПЦ-2 Олександром Макаренком та його заступником Геннадієм Кузнєцовим. У команді також працює чудовий старший майстер стану з технології Максим Кривошеєв. Також Павло з вдячністю згадує начальника СПЦ-2 Сергія Комлєва, якого також вважає своїм наставником.
Що ж, робота керівника непроста, особливо психологічно. І у Павла є свої методи зняття стресу у вільний час. Він дуже полюбляє риболовлю. А ще Павло радіє кожному успіху своєї доньки. І хай Анастасії вже 18, але для тата вона все одно улюблена донечка. Павло також любить подорожувати, і кожної відпустки намагається вирватися до улюблених Карпат. Від роботи він також отримує задоволення, але життя на цьому не обмежується. Побажаємо ж сину прокатника, брату прокатника і хрещенику прокатника нових виробничих досягнень. Родинна справа має продовжуватися.
Для підрозділів «АрселорМіттал Кривий Ріг» придбали 26 спеціальних засобів від падіння з висоти.
Як розповів інженер з охорони праці Дмитро Партика, це автоблоки інерційного типу. Вони запобігають падінню з висоти. Їх придбали для працівників цехів ремонту металургійного устаткування та цеху ремонту енергетичного устаткування. Саме ці підрозділи виконують ремонтні роботи у цехах металургійного та коксохімічного виробництв та у гірничому департаменті. І багато робіт виконується на висоті. Також ці засоби придбані для департаменту з охорони праці для безпечної перевірки виконання робіт.
Переваги автоблоків — це надійність захисту, зручність використання та швидкість, яка не шкодить надійності. Інженер з охорони праці Сергій Воінов протягом багатьох років вчить працівників нашого підприємства та підрядних організацій безпечній роботі, в тому числі й на висоті. Він високо оцінив ці автоблоки.
«Вони як і страхувальні троси кріпляться одним краєм до точки кріплення, а іншим до поясу безпеки, який вдягає працівник, — пояснює Сергій Воінов. — Автоблоки є стрічкові та тросові. Наприклад, під час виконання газорізальних робіт необхідно використовувати тросові автоблоки, бо стрічка може бути пошкоджена, що вплине на безпеку працівника. Перевага від звичайного стропа, що кріпиться до фала, у тому, що працівник закріплюється зразу як тільки підійметься на висоту до анкерної точки кріплення. І його рухи не обмежуються. А ще це устаткування зупиняє падіння миттєво — не більше ніж пів метра. Тому працівник застрахований від пошкоджень в наслідок гальмування».
А ще автоблоки дуже зручні й безпечні під час підіймання на висоту, тому що під час руху не треба застосовувати два карабіни, а достатньо одного. Тому їх зручно використовувати, наприклад, машиністам кранів, які кілька разів за зміну підіймаються на робоче місце. Користування автоблоками інерційного типу входить до програми навчання безпечного виконання робіт на висоті. Тож всі, хто проходить навчання, вже знають, як користуватися цими засобами.
У Палаці культури металургів відкрилася виставка фоторобіт нашого колеги, робітника з благоустрою ПП «Стіл Сервіс» Станіслава Рушкіса.
Робота Станіслава Рушкіса — благоустрій території «АрселорМіттал Кривий Ріг». А у вільний від роботи час він з головою поринає у фотомистецтво, тож ми також маємо змогу побачити світ у об’єктив його фотокамери. Його виставка «Єднаймося заради перемоги!» стала ще одним кроком на його творчому шляху. Вона присвячена людям, яких війна змусила покинути рідні домівки, та волонтерам, які плетуть сітки, виготовляють окопні ліхтарі, килимки та інші речі для захисників, які боронять Україну від окупантів.
На відкриття виставки завітали герої його фоторобіт, колеги, товариші Станіслава, криворізькі фотографи. Саме їхніми привітаннями і відкрилася ця фотовиставка.
Віталій Круліковський, начальник дільниці ПП «Стіл Сервіс»: «Будь-яке мистецтво — це перш за все натхнення. І фотомистецтво також. Від щирого серця я підтримую Станіслава. Радий за нього. Радий, що у нього все виходить. Готовий сприяти і допомагати. Твори, Стасе!»
Євген Пантело, начальник зміни ТЕЦ «АрселорМіттал Кривий Ріг»: “Вітаю Станіслава з цією виставкою. Я вважаю, що майбутнє у нього велике. Він розвивається у багатьох сферах, і фотографія — це можливість висловлюватися. Він бачить світ, яким він є, і передає у світлинах історію України. Наш погляд на історію суб’єктивний, а у фотознімках вона об’єктивна на сто відсотків».
Станіслав Рушкіс, автор фоторобіт: «Цю виставку я присвятив колегам, які допомагають нашим захисникам, і мене підтримують у складні часи. На цих світлинах зображені жінки, які ріжуть тканину для «кікімор», сітки плетуть для наших воїнів. Я за Україну! Я завжди кажу, що Україна вистоїть. Ось ця пані у вінку — це Олена Романенко. Вона не лише виготовляє потрібні речі, а й відвозить їх воїнам та біженцям. А ось Вікторія Іванівна. У неї волонтерська душа, Вона показує нам, якими сильними ми маємо бути.»
Вікторія Полєщук, майстер «Стіл Сервісу»: “Стас також працює разом з людьми, які зображені на цих фотороботах. Він ріже тканину для виготовлення «кікімор», також в’яже килимки, і у нього це добре виходить. Тож наші воїни, які мерзнуть там, на передовій, також з вдячністю згадують нашого Станіслава. Дякую, Стасе, що ти не залишився осторонь і допомагаєш після роботи та у вихідні».
Олександр Водолазський, голова спільноти творчих фотографів: «Ця виставка — маленький крок до великої перемоги. Вона показує, як люди мають об’єднуватися. Лише спільними зусиллями ми можемо перемогти. Станіслав дуже чуйна людина. Він багато робить для нашої фотоспільноти і для волонтерів. Ми вдячні, що він несе фотографію в світ і показує, як треба єднатися заради спільної мети».
Ірина Футрук, директорка з соціального розвитку ПП «Стіл Сервіс»: “Дякую вам, колеги, за те, що надихаєте автора цих фотографій. Перемога над собою і перемога взагалі можлива лише тоді, коли ми вкладаємо частинку себе. Ми живемо у буремні часи. І дуже добре, що ви знаходите час, натхнення і внутрішню опору робити гарні речі; допомагати нашим захисникам, бачити красу і зображати її. Дякую нашому автору, який іде до своєї мети. Ми готові підтримувати ідеї наших працівників. Найбільша цінність у світі — це люди».
Вітаємо Станіслава Рушкіса з цією чудовою творчою подією у його житті. Запрошуємо на виставку до Палацу культури металургів. Виставка триватиме до 14 березня.
Сучасні технології видобутку залізної руди неможливі без вибухових робіт. Спочатку гірники бурять свердловини. Потім масиви гірських порід підриваються вибухівкою, яка закладається у ті свердловини. А далі до справи стає техніка, яка завантажує залізну руду та везе її до місць перероблення. Ніде правди діти, вибухи супроводжуються викидами пилу та газів, серед яких оксиди азоту, вуглецю тощо. Фахівці «АрселорМіттал Кривий Ріг» постійно працюють над зменшенням цих викидів.
Майже 20 років тому наше підприємство стало частиною міжнародної компанії, однієї з найпотужніших у світі у гірничо-металургійному напрямку. За ці два десятиліття виконано багато роботи зі зменшення впливу на довкілля міста та регіону. Як розповів начальник служби інвестицій та науково-технічного супроводу гірничого департаменту Артем Кузнєцов, серед останніх здобутків у цьому напрямку – проєкт, який реалізовано у 2023 році у рамках Міської програми розв’язання екологічних проблем Кривбасу та поліпшення стану навколишнього природного середовища на 2016–2025 роки. Він саме і спрямований на зменшення небажаних викидів під час промислових вибухів, які проводяться щотижня у наших кар’єрах.
«Для поглинання пилу та газів, які утворюються під час вибухів у кар’єрах, використовують воду. Поліетиленові ємності-рукави з водою додають у свердловини разом з вибухівкою. Але крім води існують ефективніші реагенти, які у змозі зв’язати більше небажаних речовин, запобігши їх потраплянню в атмосферу, – пояснив Артем Кузнєцов. – Серед них – «Гідрогель». Ми спробували використати його у зневоднених свердловинах, і заміри після вибухів показали гарні результати. З травня 2023 року ми використовуємо «Гідрогель», і маємо зниження викидів.
Цей проєкт гірничий департамент реалізував разом з Науково-дослідним інститутом безпеки праці та екології в гірничорудній і металургійній промисловості. А зараз триває співпраця з фахівцями комунального підприємства «Наука», також спрямована на зменшення навантаження на атмосферу під час проведення вибухів.
«Саме зараз ми вдосконалюємо і випробовуємо нові конструкції вибухових зарядів, щоб більше вибухової енергії спрямувати у потрібних напрямках, саме на руйнування гірських порід, а не вгору, – розповідає Артем Кузнєцов. – А ще підбираються оптимальні схеми комутації, тобто, послідовності підриву зарядів свердловин під час масових вибухів. Все це також сприятиме зменшенню викидів. Ну й звичайно ж, продовжуємо використовувати те, що вже довело свою ефективність. Наприклад, розміщення рукавів з водою на поверхнях у зонах проведення вибухів. Робота триває».
У десятикласниці Іри сьогодні день народження. Скромне свято у родинному колі. Раптом у двері подзвонили. Когось ще чекали? Та наче нікого. Іменинниця побігла відчиняти двері. На порозі стояв він. Сором’язливо усміхнувся, промовив кілька вітальних слів, простягнув букет троянд і пішов. Іра з щасливим обличчям і квітами у руках зайшла до кімнати. «Хто?» – питали зацікавлені погляди рідних. «Це був він!», – видихнула дівчина. Всі коректно промовчали. Прийде час – з’ясується.
Вони обоє із Зарічного. На одній з молодіжних, як зараз кажуть, тусовок їх познайомила подруга Іри, а водночас Вітіна однокласниця Оксана. «Певно це таки було кохання з першого погляду, – згадує маркшейдерка рудоуправління ГД Ірина Попова. – Наче звичайний хлопець, але щось у середині тьохнуло! Дуже він мені сподобався». З Вітею сталося приблизно те ж саме. «Яка симпатична дівчина! Чому я раніше її не бачив? – згадує машиніст бурового верстата РУ ГД Віктор Попов своє перше враження. – Чорнява, кароока, а усмішка сяє! А коли почалася розмова, то щось мені підказало, що це рідна мені людина, хоча й бачу її вперше».
З тої зустрічі минуло вже чотири десятиліття. А для наших закоханих вони промайнули наче мить. Але багато що сталося за ці роки. Після кількох зустрічей у компанії друзів Віктор вирішив, що час виходити на новий рівень. Він запропонував Ірі дружбу і запросив її у кіно до кінотеатру «Жовтень». «Не пам’ятаю вже, що був за фільм і навіть про що, але це й не важливо. Головне – нам разом було добре. Побачення продовжилися. А коли настав час обирати куди вступати після десятого, ми з подругою вирішили, що підемо у гірничий, на маркшейдерів. Чому саме на них? Не знаю. Вітя тоді був на морі з батьками, а як приїхав, то рішуче мовив: «Я з вами!»
Шкільна закоханість органічно перетворилася на студентське кохання. Зустрічі, сесії, дискотеки з «мєдляками» на 44-му. Через рік Віктор пішов служити, тож коли повернувся, Іра вже була на два курси вище, а кохання на два роки міцнішим. Мріяли про спільне життя. І одного разу Віктор попросив руку й серце. Ірина чекала цього кроку й з відповіддю не забарилася. Щаслива пара подала заяву. Весілля святкували у великому наметі, напнутому в дворі у Вікторових батьків. Було все: короваї з рушниками, дивні, холодець, викрадений черевичок та веселі переодягання з катанням батьків на возику другого дня. Почалося подружнє життя.
«Я народила донечку Марійку, – продовжила Ірина. – Три роки була у декреті. Вітя продовжив навчання. Величезна дяка нашим батькам, які підтримали студентську родину у фінансово непростий час. Вивчившись, коханий пішов працювати до гірничотранспортного цеху слюсарем з ремонту автомобілів. А через пів року перевівся за спеціальністю – маркшейдером. Маркшейдери багато часу працюють безпосередньо у кар’єрі: позначають місця для буріння свердловин, заміряють об’єми гірничої маси тощо. Машиністи бурових верстатів бурять. У свердловини підривники закладають вибухівку, а вже після вибухів екскаватори вантажать руду у самоскиди. Тож маркшейдери відіграють важливу роль у ланцюгу процесів добування залізної руди».
Пізніше Віктор Попов перевівся майстром на бурову дільницю третього кар’єру, а на його місце прийшла молода перспективна маркшейдерка Ірина Попова. 12 років Віктор працював начальником дільниці, а як заробив пенсію, перевівся машиністом бурового верстата. Вже багато років у Віктора й Ірини спільна справа: вони разом з іншими працівниками рудоуправління працюють над видобутком залізної руди, хоча і в різних кар’єрах: Ірина в другому, Віктор у третьому. «І це, як на мене, не мінус, а скоріше плюс, – усміхається Ірина. – Кохання коханням, а робота роботою. За те ми з більшою палкістю проводимо час разом. І з кожним роком наше кохання стає ще міцнішим, як вино. Нам завжди цікаво разом. Відпочиваємо на базі відпочинку, їздимо у Карпати, допомагаємо на дачі Вітіному татові. Вітя завжди допомагає мені вдома. А яку ж яєшню він для нас готує! І хай це лише яєшня, але для мене це, певно, найсмачніша страва у світі, бо приготована з любов’ю».
А вісім років тому у житті Ірини з’явився ще один мужчина. Точніше, у їхньому спільному житті. Це улюблений онук Нікіта. Його беруть з собою на турбазу, на дачу. А дідусь, коли не на зміні, ще й разом з Нікітою навчається в онлайні. Бо донька з зятем на роботі, і лячно залишати малого самого під час тривог. Безумовно, онучок вносить додаткове різноманіття у подружнє життя Попових. А що ж романтика? А вона нікуди не поділася. Віктор і зараз дарує Ірі її улюблені троянди. А щоб це було сюрпризом, у коханого є свій секрет. «Головне, придбати квіти напередодні, непомітно занести до квартири і сховати так, щоб кохана не знайшла випадково. І от з першими сонячними промінчиками сюрприз готовий». Відверто кажучи, Віктор розповів мені, куди саме він ховає троянди. Ніколи б не здогадався. Але з-за чоловічої солідарності я не буду «палити хату» і виказувати таємницю. Хай романтика не згасає, а кохання буде вічним!
