«Чудово! – так лаконічно й зрозуміло передала свої враження від заміни стелевого перекриття (даху) корпусу № 4 ремонтно-механічного цеху № 1 Ливарно-механічного заводу бригадирка з переміщення РМЦ-1 Наталя Шовкопляс. – Раніше було так: дощ, сніг – все це лилося й падало нам на голови, на крани й інше устаткування. В деяких місцях згори падали уламки старого даху, тому ті місця обгородили і заборонили доступ. Це все негативно впливало на роботу відділення. А зараз – чудово! Як кажуть, сухо та комфортно, а головне – на голову зі стелі нічого не впаде».
Корпусу № 4 РМЦ-1 вже 71 рік. Його дах, як і у інших корпусів старого зразку, складався із залізобетонних плит, критих м’якою покрівлею. З роками плити почали деформуватися, прогинатися, їхні краї облущувалися та кришилися, у деяких місцях стало небезпечно перебувати. Їх відгородили. Ситуація стала критичною після російського влучання в одну з підстанцій ДТЕКу, яка знаходилася неподалік. Вибухова хвиля спричинила ще сильніше деформування плит перекриття, і будь-якої миті вони могли впасти.
«Корпус № 4 називають молотовим. Там знаходяться потужні молоти, які зі сталевих заготовок виготовляють поковки, з яких ЛМЗ виготовляє деталі для устаткування цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг, – говорить начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний. – Стан перекриття дослідили, підрядна організація виготовила проєкт з його заміни. Але виділених на реалізацію проєкту коштів було недостатньо. Повна заміна перекриття – дуже коштовна справа, а фінансове становище підприємства у зв’язку з наслідками повномасштабного вторгнення важке. Було вирішено замінити перекриття частково, на скільки вистачить коштів. Потім до нас з аудитом приїхали генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо та його заступник з гірничого виробництва Володимир Теслюк. Ми обговорили проблему, і топменеджери обіцяли допомогти. Незабаром ми дізналися, що кошти виділені у повному обсязі. Це була радісна звістка, за що ми щиро вдячні!»
Роботи із заміни перекриття тривали з березня по грудень 2025 року. Було замінено 2100 квадратних метрів. Замість залізобетонних плит працівники підрядної організації виготовили металеві щити з листового металу, швелера та кутника. Металоконструкції, на яких раніше трималися плити, були посилені, відремонтовані, пропіскоструєні та пофарбовані для захисту від корозії. Теж саме зробили зі щитами, які встановили та приварили до конструкцій. Щоб у стики між щитами не потрапляла вода, на них приварили накладки.
«Якість зварних швів за допомогою спеціальних приладів перевірили співробітники дільниці неруйнівного контролю центрального департаменту з утримання та ремонтів. Також була перевірена товщина шару захисної фарби, – повідомив Євгеній Гречаний. – Якість нас задовольнила. Ще хочу відзначити, що під час робіт підрядники дотримувалися всіх вимог безпеки, а для запобігання падінням з висоти вони натягли запобіжні сітки. Разом із заміною перекриття, на даху були встановлені запобіжні перильні огорожі та відновлені водовідливи. Цей комплекс робіт забезпечив захист від атмосферних опадів та безпеку для людей. Металеві щити легші, ніж залізобетонні плити, що зменшує навантаження на конструкції та стіни».
Ще одна перевага – нове перекриття не потребує м’якої покрівлі, і це добре. Під час демонтажу було виявлено 17 шарів м’якої покрівлі, які накладали один на один протягом сімдесяти років для захисту від опадів. Відтепер такі коштовні і небезпечні роботи не потрібні, а відповідно і витрати на них. Але головна перевага нового покриття, як зазначили у цеху – безпека для близько 150 людей, які працюють у четвертому корпусі.
Майже 30 років працює в «АрселорМіттал Кривий Ріг» слюсар-ремонтник конвертерного цеху, де плавлять сталь, Олександр Аралов. Юнаком він прийшов сюди після технікуму. Олександрова мама, Лідія Василівна, багато років була машиністкою крана у цьому цеху. Безумовно, вона вплинула на вибір сина, і він про це анітрохи не шкодує.
«У мене цікава робота, ми ремонтуємо підйомні крани, – розповідає Олександр Аралов. – Це мені подобається, відчуваю себе саме там, де й мав би бути. Працюю у чудовому колективі. Ми разом не лише на виробництві. Разом відзначаємо свята, разом їздимо на риболовлю. До речі, я затятий рибалка. Але головне – у цеху я знайшов своє кохання, своє щастя».
У 2002 році в конвертерний цех влаштувалася молода кранівниця Тетяна. Таніна мама, Галина Віленівна, також працювала тут, і також машиністкою кранів. Вона й запропонувала доньці спробувати себе в цій професії. А коли одного разу Тетянин кран відмовився працювати, вона викликала слюсарів-ремонтників. І вгадайте, хто прибув на виклик?
«Ми їх жартома, але з вдячністю називали – наша служба 911, – усміхається Тетяна Аралова. – Сашко з колегами швиденько відремонтували кран, і я поїхала далі. Я зразу якось особливо й не помічала знаків його уваги. Ну усміхається, махає рукою вгору, у напрямку моєї кабіни. Одного разу навіть зліпив невеличку кульку з глини, якою футерують ковші, які я транспортувала краном, і поцілив прямісінько у кабіну. Але я, молода-зелена, вважало те за пустощі. Почала здогадуватися, коли Олександр напросився допомогти мені піднести пакет, бо всі знають: якщо школяр береться понести однокласниці портфель, значить щось є. А серйозніші стосунки почалися з Дня металурга».
Тоді Олександр роздобув два запрошення на стадіон «Металург», де мало відбутися святкування, і запросив Тетянку на перше побачення. Наче мала виступати сама Вєрка Сердючка! Але до стадіону вони так тоді й не дійшли. Присіли у сусідньому парку. Зав’язалася романтична розмова, і пара вирішила, що тет-а-тет їм зараз буде цікавіше, ніж серед натовпу відзначальників. Після того почали зустрічатися. Гуляли парками, їли піцу, почали вголос мріяти про спільне майбутнє. А коли одного разу посварилися і довго не бачилися, то зрозуміли, що їм погано одне без одного.
«Якщо відверто, то ініціаторкою весілля була саме я, – пригадує Тетяна. – Мені подобався Сашко, його доброта, чуйність, готовність підтримати, допомогти. І я вирішила, що хочу бути з ним завжди. Того дня було все те, про що я мріяла: пишна білосніжна весільна сукня, велике сріблясте авто, яке мчало нас на зустріч долі. Коли крали мій черевичок, було дуже весело… А потім почалося серйозне доросле родинне життя».
У подружжя народився син. Тато хотів назвати малого Олександром, а Тетяна наполягала на Іллі. Тож до останньої миті не знали, як воно все буде. І вже перед самою реєстрацією, на порозі РАЦСу Олександр ніжно подивився у кохані вічі, і тихо промовив: «Гаразд, хай буде Ілля».
Щасливі роки промайнули, як одна мить. У квітні 2025 року Ілля Аралов став працівником конвертерного цеху. Він працює сталеваром відділення безперервного розливання сталі. Своє кохання подружжя Аралових пронесло через два десятиліття, зберегло та примножило. Як і тоді, на початку стосунків, Олександр приходить з квітами, і не лише восьмого березня чи Таніного дня народження, а й в інші дні, просто так, щоб порадувати кохану. Вони не дуже люблять подарунків-сюрпризів, а дарують одне одному те, що хотілося б отримати.
«На свята я отримую класику – квіти парфуми та цукерки або ж тортика. Коханий знає, що Київський – мій улюблений», – каже Тетяна.
«Парфуми я обираю сам, і якось вгадую. А от щодо коштовних подарунків, то ми їдемо й обираємо удвох. Таня завжди запитує, що хотілось би отримати мені. Тому в мене є оцей телефон, барсетка, чохли для сидінь автомобіля. Може не надто романтично, але всі задоволені, а це головне у родинному житті», – усміхається Олександр.
У родині Аралових їжу готують і Тетяна, і Олександр. Вони зізнаються, що одна й та ж страва у кожного виходить по-своєму.
«От, наприклад, борщ. Одне й те ж кидаємо у каструлю, наче й варимо однаково, але борщі зовсім різні. Дивина! Сашковий борщ мені подобається набагато більше, ніж той, що варю я. І не лише борщ», – каже Тетяна.
«Таня дуже класно готує, мені все подобається – борщ, салати, пиріжки та багато іншого. Я відчуваю, що з кожним роком кохаю її сильніше і ціную ще більше, відчуваю правильність вислову, що найкращий друг – це хороша дружина», – продовжує Олександр.
За плечима у Аралових більш ніж двадцять років щасливого сімейного життя. І вони відверто зізнаються, що зовсім без сварок і непорозумінь не обходилося. Олександр вважає, що міцна родина можлива лише тоді, коли кожен з подружжя поважає іншого, готовий йти на компроміси і мати внутрішню силу визнавати помилки й виправляти їх. А ось що напередодні Дня закоханих побажала Тетяна: «Тому, хто поки що самотній, я бажаю знайти свою половинку. А тим, хто вже знайшов – зберегти тепло своїх взаємин. Бажаю кохання, безмежного щастя, родинного добробуту і всього найкращого!»
Редакція «Металурга» приєднується до цих чудових побажань, а Тетяні й Олександрові бажає назавжди зберегти своє кохання!
«АрселорМіттал Кривий Ріг» починає впровадження системи керування безпекою технологічних процесів «Process Safety Management», яка створена для запобігання техногенним аваріям. Фахівці, які координуватимуть впровадження у своїх підрозділах, успішно пройшли навчання і отримали сертифікати, що засвідчують їх компетентність.
Заступник генерального директора з охорони праці та промислової безпеки Євгеній Шидловський подякував кваліфікованим тренерам, що провели навчання, і обіцяють бути на зв’язку й допомагати надалі, та учасникам, які зуміли знайти час і зусилля, попри неймовірну завантаженість, пройти курс і мають рішучість застосувати отримані знання та вміння на практиці. Він зазначив, що першочерговим завданням є визначити, де ми зараз, та чого ще необхідно досягти на довгому шляху до повного контролю над безпекою виробництва.
Серед тих, хто отримав сертифікат – Анна Бондаренко. Вона працює менеджеркою з підготовки виробництва управління департаменту з виробництва чавуну та сталі. «Отримані знання та вміння допоможуть запобігти аваріям у цехах, вберегти устаткування, подовжити терміни його роботи, а головне – зберегти життя й здоров’я людей завдяки ефективнішому керуванню безпекою технологічнихпроцесів. Надзвичайно корисною була можливість поділитися досвідом між департаментами щодо організації безпечної роботи обладнання та людей».
Виробництво сталі, її розливання, виготовлення заготовок супроводжуються багатьма ризиками. Про це розповів один з найактивніших, найконструктивніших учасників навчання, заступник начальника конвертерного цеху з безперервного розливання сталі Олександр Лук’янов: «Високий тиск рідин та газів, розплавлений метал, його бризки – це далеко не повний перелік небезпечних факторів та ризиків, з якими ми маємо справу щозміни. Тож система, як на мене, потрібна. Цінним було виявлення прогалин у безпекових знаннях та можливість заповнити ці прогалини. Нас ознайомили з практикою оцінювання відмов у роботі устаткування та контролю за ними. Бажаю всім нам чітко дотримуватися вимог інструкцій з охорони праці, пам’ятати, що нас чекають вдома, і щоб кількість виходів з дому на роботу співпадала з кількістю повернень».
Менеджер з культури охорони праці та координації «Process Safety Management» департаменту з охорони праці та промислової безпеки Олексій Можако є куратором впровадження системи PSM в «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він не має ілюзій щодо швидкого та легкого впровадження, але впевнений, що результат буде вартим зусиль. «Навчання – це лише підготовча стадія, – пояснює Олексій Можако. – Наше підприємство – одне з найперших українських підприємств починає впроваджувати цю систему, яка добре себе показала на провідних іноземних підприємствах різних галузей. Порадувала зацікавленість учасників навчання, їх активність, велика кількість відкритих діалогів, запальних дискусій, що доводить актуальність цього напрямку. Впровадження системи почнеться збором інформації, пов’язаної з безпекою технологічних процесів, визначенням відповідного критичного обладнання, збором технологічних схем, перевіркою їх на актуальність тощо. Далі на нас чекає розробка та впровадження заходів, що допоможуть не допустити займання, вибухів, витоків небезпечних речовин та інші явищ, від яких необхідно вберегти людей».
Дорожня карта – це карта доріг, користуючись якою можна потрапити з початкового пункту в пункт призначення. А протягом останнього часу поширилося паралельне значення цього словосполучення: детальний план досягнення певної цілі з комплексом заходів, дій, необхідних для цього. З минулого року В «АрселорМіттал Кривий Ріг» діє «Дорожня карта», спрямована на досягнення нуля смертельних нещасних випадків на підприємстві. Всі заходи мають бути реалізованими до завершення 2027 року.
Отже, пункт призначення відомий – Нуль смертельних нещасних випадків. Старт – положення, де ми зараз. GPS у смартфоні визначає його самотужки, але тут ситуація складніша. Для досягнення «нуля» необхідно сформувати організаційну культуру з безпеки праці, створити такий рівень свідомості співробітників, від робітників до топменеджерів, щоб люди повірили, що мета досяжна, усвідомили, що це ми можемо зробити лише разом і отримали знання та вміння для цього. Саме на це й спрямована «Дорожня карта». А перш ніж розробити заходи для того, щоб досягти визначеного рівня, треба знати, на якому рівні ми зараз. Для цього була залучена знана у світі аудиторська компанія.
«Авторитетна міжнародна компанія DSS+ провела аудити на різних підприємствах «АрселорМіттал», серед яких – наше, – говорить менеджер з культури охорони праці та координації PSM департаменту з охорони праці та промислової безпеки Олексій Можако. – На основі результатів аудиту був визначений тодішній стан організаційної культури безпеки праці та напрямки для покращень. Ця інформація та рекомендації керівництва корпорації стали базою для створення «Дорожньої карти». Для того, щоб досягти нуля нещасних випадків, треба, щоб кожен повірив, що це можливо, отримав необхідні знання та вміння і почав їх застосовувати. Для цього треба перетворити «Карту» на реальність».
Як пояснив Олексій Можако, визначено п’ять напрямків для вдосконалення. Перший – «Управління безпекою і гарантії». Він спрямований на розвиток керівників, на їхню підготовку щодо керування охороною праці у своїх підрозділах, організації безпечної роботи. Другий – «Лідерські компетенції». Це про те, скільки часу люди приділяють безпеці, про навчання, розвиток кожного працівника. Наступний напрямок – «Управління виробничими ризиками». Він стосується розпізнавання та усунення ризиків як штатними працівниками, так і підрядниками. Четвертий – «Керування безпекою технологічних процесів». Тут йдеться про запобігання техногенним аваріям, катастрофам: вибухам, витокам небезпечних речовин тощо, а також спрацюванню запобіжних систем та інше. А п’ятий напрямок зветься «Вирівнювання допоміжних функцій». Він стосується максимального залучення не лише виробничих підрозділів, а й всіх інших: постачальників, фінансистів, юристів, фахівців ІТ, департаменту з персоналу та інших до підвищення рівня безпеки праці на підприємстві.
«Як бачите, досягнення «нуля» – це комплексна робота, до якої необхідно залучити кожного та озброїти всіх необхідними компетенціями, – продовжив Олексій. – На це спрямовані заходи, які прописані у «Дорожній карті». На початку їх було близько 50-ти. «Карта» – це не щось стале. Якщо ми виявляємо «гепи», як ми їх називаємо, тобто прогалини у безпеці, не покриті заходами, то плануємо додаткові заходи, тому на даний момент їх стало 55. Але всі маємо реалізувати до кінця 2027 року. Для прикладу – навчання за програмою «Бережи себе» (Take Сare). Перший етап пройшли всі наші працівники. Почався другий, навіть раніше, ніж було заплановано. Пройшов тренінг для аудиторів та персоналу з розслідування нещасних випадків. Вони опанували такий інструмент розслідування, як RC-аналіз. Він показує чудові результати на різних підприємствах, дозволяючи докопатися до корінних причин, щоб після їх усунення такі випадки більше не повторювалися.
Триває коучинг-навчання під назвою «Зона трансформації». Пілотним став прокатний департамент. Його керівники – старші майстри, начальники цехів та їхні заступники, співробітники управління департаменту – вчаться ефективної взаємодії з працівниками на виробничих майданчиках з метою виявлення недоліків, ризиків, небезпек та їх усунення. «Зону трансформації» пройдуть керівники всіх виробничих підрозділів. Проводиться поглиблене навчання з ОП для новачків, що проробили на підприємстві менше року, адже за статистикою найчастіше травмуються новачки, або ж ті, хто проробив найдовше, бо втрачають пильність. Почалася робота ад розробкою критеріїв визнання досягнень у сфері безпеки. У планах – захід з оцінювання компетенції керівників різних рівнів у сфері безпеки праці для подальшого їхнього розвитку, а також багато інших заходів, спрямованих на формування організаційної культури світового рівня на нашому підприємстві. Саме це дасть нам можливість досягти спочатку нульового смертельного травматизму, а потім травматизму взагалі. Ми сподіваємося на участь кожного з вас. Ми можемо це зробити лише разом».
Олександр Мамаєв влаштувався на наше підприємство молодим 21-річним юнаком і залишився відданим йому до останнього. Він працював вальцювальником у сортопрокатному цеху № 1 та прокатному цеху № 3, а головні його здобутки припали на роки роботи у технічному управлінні, де Олександр був інженером-технологом, начальником групи, начальником лабораторії та менеджером.
«Я познайомився з Сашком ще у 2002 році, а десять років тому доля звела нас у групі з розробки нових видів продукції технічного управління «АрселорМіттал Кривий Ріг», – розповідає начальник групи Дмитро Душкевич. – Тоді як і зараз йшла жорстка боротьба за споживача, за ринки збуту прокатної продукції, тому доводилося освоювати випуск нових видів продукції та вдосконалювати вже існуючі, і робити це швидко, без зайвих витрат коштів, часу та людських ресурсів. І Олександровий досвід, його знання, майстерність були безцінними. Я відповідав за розробку технологій виробництва нових марок сталі, а Мамаєв розробляв технології виробництва прокату з цієї сталі – від нагріву заготовок до прокатки, термозміцнення та упаковки перед відправкою споживачам».
Робота над продукцією, яку до цього не випускали – це творчий процес. Він вимагає не лише знань та вмінь, а ще й креативного мислення. В металургійних вишах є предмет під умовною назвою «Технічна творчість», так от це і є справжня творчість. І вона вимагає сміливості, адже помилка, хибне рішення можуть привести до значних втрат та затримок. І така сміливість у Олександра Мамаєва була. Він брав на себе ініціативу та відповідальність, що у поєднанні з досвідом та професіоналізмом давало результат.
«Правильно розробити технологічну карту, за якою виробляють продукцію, надзвичайно важливо. Це сприяє мінімізації витрат та скороченню часу на розробку. І Сашко був у цьому справжнім майстром, – згадує Дмитро Душкевич. – Він був не лише видатним фахівцем у прокатному виробництві, а ще й добре знався на хімії сталі, тонко відчував цю хімію. Особисто я багато чого у нього навчився. А ще Олександр був знаним фахівцем у подальшій переробці нашої катанки. Арматура – це по суті готовий продукт для будівництва, а от катанка йде на подальшу переробку. З неї виготовляють метизи, канати, ресори тощо. Сашко знався на цьому і брав участь у переробках дослідних та промислово-дослідних партій».
Це і є підтримка клієнтів. У цьому процесі Олександр тісно взаємодіяв з фахівцями управління з технічної підтримки продажів та впровадження нових видів продукції.
«В рамках підтримки клієнтів ми з Сашком побували на багатьох українських та зарубіжних підприємствах, – розповідає в.о. управління з технічної підтримки продажів Олексій Зозуля. – Скажу відверто, далеко не завжди перші спроби переробки, наприклад, волочіння, проходять вдало. Але практично ніколи ми не їхали додому, маючи невирішені питання. Досвід та майстерність Олександра робили свою справу. Він уважно спостерігав, а потім давав поради: «Змінити швидкість волочіння» тощо. І після цього все ставало на свої місця. Якщо ж щось треба було змінити у нашій продукції, Сашко тут же телефонував на підприємство і вносив корективи. Його професіоналізм сприяв тому, що наші партнери залишалися задоволеними і замовляли більші партії катанки. Я його жартома так і називав – «Батько катанки».
Протягом року Олександр Мамаєв боровся з важким недугом. А на початку 2026 року його організм не витримав. У Олександра залишилися дружина Вікторія, з якою, до речі, він познайомився на нашому підприємстві, син Лев та донька Дар’я. Залишилися і незавершені проєкти, за які взялися товариші-колеги.
Олександр Губський, начальник технічного відділу (прокатне виробництво) ТУ: «Я знав Олександра Мамаєва два десятки років. Він багато зробив для розробки технології виробництва арматурного прокату № 40 для саркофагу Чорнобильської АЕС, розробляв технології виробництва високовуглецевої катанки для канатів та пружин, низьковуглецевої катанки для виробництва метизів тощо. Олександр був чудовою людиною. Будь-коли можна було підійти до нього, поділитися своїми думками, отримати слушну пораду. Він був компанійським хлопцем. Мені дуже поталанило, що наші з ним шляхи перетнулися. Його ім’я золотими літерами вписане у історію нашого підприємства. Безліч розроблених ним технологічних карт, реалізованих на практиці, принесли неймовірну користь підприємству та ще довго допомагатимуть колегам рухатися далі».
Олексій Зозуля: «Сашко був дуже чесним, відкритим, добрим, світлим. Таким ми його пам’ятатимемо. Його внесок у розвиток нашого прокатного виробництва безцінний. Коли закінчиться війна, і на підприємстві відновляться конкурси професійної майстерності, було б дуже добре, якби у нас з’явився конкурс імені Олександра Мамаєва. Він був найкращим! Без образ, але такого фахівця у його напрямку в нас поки немає».
Дмитро Душкевич: «Олександр був генієм металургії, прокатником від Бога. Ми зробимо все, щоб зберегти та примножити його спадщину. Він виховав багатьох класних фахівців. Без нього важко. Я дуже сподіваюся, що десь на підприємстві зростає приємник Олександра Мамаєва».
Прокатному стану ДС 250-4 сортопрокатного цеху № 2 «АрселорМіттал Кривий Ріг» виповнилося 60 років.
Для людини 60 років – це вже час йти на заслужений відпочинок. А для нашого ДС 250-4 все тільки починається. 25 років віддав четвертому дрібносортному стану заступник начальника СПЦ-2 з технології Павло Житникович. Юнаком він прийшов на стан ще у 2001 році, працював вальцювальником, потім майстром, старшим майстром-технологом. Протягом кількох років він керував станом, і лише минулого року перейшов у заступники начальника цеху з технології. Тож він знає про стан все… Ну майже все.
«У далекому вже 1966 році ДС 250-4 видав свою першу продукцію. Він катав двома лініями. Зі стану виходила арматура у прутках діаметром від 12 до 18 мм та круглий (гладкий) прокат у бунтах – (мотках – авт.) діаметром до 20 мм, – почав розповідь Павло Житникович. – Це був потужний стан з двома нагрівальними печами. ДС 250-4 постійно вдосконалювався, змінювався залежно від того, яка продукція була потрібною. З середини сімдесятих років бунтову лінію замінили на ще одну лінію для виробництва арматури в прутках. А у середині 90-х працівники стану опанували прокатку слітингом, це коли заготовка під час прокатки ділиться навпіл у довжину, і кожна частина катається окремо. Це дозволило нагрівати заготовки однією піччю, що було економічно вигідніше і надійніше, бо прокатники мали піч у резерві».
Павло прийшов на стан у цікаві часи. Використання стану на початку нового тисячоліття було менш рентабельним, ніж інших станів, бо заготовки грілися за допомогою природного газу, який дорожчав шаленими темпами, а колеги використовували природно-коксо-доменну суміш, яка була суттєво дешевшою. Тож піч реконструювали, також перевівши на суміш. А ще щоб залишатися рентабельними, треба було розширювати сортамент.
«Протягом довгого часу стан катав арматуру всього за двома стандартами, державними, та й діапазон був невеликим. В основному катали арматуру 12 мм. Вона була ходовою, але треба було розширювати можливості, – продовжив Павло Житникович. – Тривала наполеглива робота. Опанували арматуру класу А800 і А1000, що мала підвищену міцність. Освоїли нові стандарти, серед яких – зарубіжні: британський, німецький та інші. Навчилися катати арматуру діаметром до 42 мм. Як жартують прокатники, ми «обросли жиром». Цьому розвитку сприяли цехові виробничі традиції. Одна з них – досвідчені фахівці не скупилися на досвід та знання. Вони передавали це все новачкам. Так було, коли я прийшов, так є і зараз. Я з вдячністю згадую своїх вчителів-прокатників Юрія Голтуренка, Сергія Тараненка, Олега Гречина, мого головного вчителя та батька Олександра Житниковича, начальника зміни дротового стану ДС 250-3 та інших, завдяки яким я став прокатником».
Свою другу молодість стан отримав у 2017-2019 роках. Саме тоді відбулася його кардинальна реконструкція. На стані знову з’явилася бунтова лінія, але вже зовсім інша.
«Так, саме лінія шпулерного намотування, що виробляє арматуру в мотках, є нашою новою візитівкою. Арматура в шпулерних мотках, яку ми лагідно називаємо «шпулею», наразі надзвичайно популярна на ринках. Вона є дуже раціональною для будівельників по всьому світу, бо практично не дає відходів при використанні та має інші переваги. Ця лінія побудована з нуля. Також маємо нову нагрівальну піч, яка здатна нагрівати заготовки квадрата 150 мм, які виробляють наші машини безперервного лиття заготовок. Піч має вдвічі більшу продуктивність, ніж її попередниці, вона може гріти 200 тонн заготовок одночасно і має 6 зон нагріву, що підвищує якість нагрівання».
Також на стані було встановлено нову групу прокатних клітей – передчорнову. Нагрівальна піч та шпулерна лінія автоматизовані практично повністю. Новий рівень автоматизації отримала й лінія з виробництва арматури в прутках. А згодом почалося повномасштабне вторгнення. У грудні 2022 року в наслідок ракетного удару надовго вийшов з ладу стан ДС 250-5, і четвертий стан отримав завдання від керівництва прокатного департаменту на чолі з Олександром Ткаленком терміново розширювати свій сортамент.
«АрселорМіттал Кривий Ріг» не міг підвести клієнтів, які замовили продукцію ДС 250-5, та й ринки збуту не можна було втрачати, – продовжив Павло Житникович. – Наш колектив підсилився колегами з п’ятого стану, і ми взялися до роботи. Освоювати виробництво нових видів прокату необхідно було дуже швидко і з мінімальними витратами. Колективи двох станів дуже швидко об’єднались в одну команду зі спільною метою. Були застосовані не лише знання й досвід, а ще й винахідливість, креативні, нестандартні рішення, такі як заміна редуктора для прокатки арматури 36 мм, або використання кантуючих труб замість чергування вертикальних і горизонтальних клітей. Було застосовано нові схеми прокатки, що дозволило катати одночасно доволі різні за діаметром види продукції на різних лініях. Освоїли випуск гладких профілів, які є досить вибагливими у порівнянні з арматурою, навчилися катати гвинтову арматуру, яка використовується для шахтних кріплень, та ще багато іншого».
Павло Житникович зазначив, що саме завдяки професіоналізму та самовідданості працівників та налагодженій командній роботі стан зробив потужний стрибок у ці надскладні часи, коли бракує електроенергії, дошкуляють блекаути, багато фахівців цеху, серед яких і начальник СПЦ-2 Сергій Комлєв, захищають Україну.
«Новий начальник цеху Павло Веселков, який сам кілька років працював на ДС 250-4, керував ним, достойно підмінив нашого захисника. Успіхи стану у надскладний період досягаються завдяки поєднанню вмілого керування та фаху всіх працівників – від старшого майстра основної виробничої дільниці Олександра Коломойця, що прийшов на моє місце, від керівників технологів та ремонтників Максима Кривошеєва, Юрія Терещенка, Андрія Переверзєва, до Михайла Романішина, інших майстрів та робітників. Висококласно працюють Костянтин Мартинов, Денис Гайдамака та інші вальцювальники. Роботою проводкової майстерні вміло керує бригадир Сергій В’юннік, на прибиранні металу сумлінно трудяться бригадир Василь Поздняков, Іван Романішин, Віталій Галета та їхні колеги. Я вдячний операторам постів керування: Дмитру Микоцю, Володимиру Крайнову, Володимиру Поцапуну, Еллі Ткач та багатьом іншим. Скоріше б закінчилася ця страшна війна, і колеги повернулися в цех. Всім працівникам стану я бажаю міцного здоров’я, фінансового благополуччя, не засмучуватися, дивитися позитивно у майбутнє. Я вважаю, що ДС 250-4 – наш найперспективніший стан. Є цікаві плани. Не буду поки їх розкривати, незабаром дізнаєтеся».
Сергій Григорчук, нагрівальник металу: «Нагрівання заготовок – це те, з чого починається процес прокатки. І ми робимо все, щоб нагріти їх якісно, рівномірно, за технологією. Це непросто. Досвід допомагає. Я в цеху з 2002 року. Маю цікаву роботу. Коли вдається добре виконати складне завдання, то отримуєш неабияке задоволення».
Денис Гайдамака, вальцювальник стану гарячої прокатки: «Я – з династії прокатників. Мій батько – прокатник, брат Андрій також, тож відчуваю відповідальність. Робота, я вам скажу, не нудна. Кожної зміни щось новеньке. Не шкодую, що пішов батьковим шляхом. Відчуваю себе там, де й маю бути».
Олександр Коломоєць, старший майстер стану ДС 250-4: «Я не надто давно на цьому стані, перейшов з ДС 250-5. Зараз дуже багато складнощів. От хвилину тому стан зупинився, бо був перебій з електроенергією. Викликів багато, але разом ми їх долаємо. Я вдячний своїм хлопцям і дівчатам, які не тікають, не виїжджають за кордон, а працюють. Приходить молодь. Моє завдання, завдання заступників, майстрів – зрозуміти людей, налаштувати на роботу, знайти потрібні слова, компроміси. Перед усім – люди. Без них стан не працюватиме».
