Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Казка, що стала реальністю

Наталя Скалига керує дільницею, де гігантські машини стискають атмосферне повітря. Це дільниця компресії повітря кисневого виробництва, що виробляє кисень, а також азот і аргон для наших цехів. Без кисню неможлива виплавка сталі на нашому підприємстві. А ще з повітря отримують газові суміші з екзотичними назвами: неоно-гелієву та криптоно-ксенонову. І перший імпульс у цьому дивовижному перетворенні повітря задають саме Наталя, старший майстер дільниці, та її колеги.

 «На кисневому виробництві працювали мої батьки, – почала розповідь Наталя. – Татко розповідав мені малій, як вони із звичайнісінького повітря, яким всі ми дихаємо, роблять багато цікавих продуктів. Серед них є й кисень, який, крім металургії, ще може рятувати людей у лікарнях. Це все бачилось мені якимось нереальним, казковим, фантастичним! Я мріяла побачити цю казку на власні очі, а якщо поталанить, то й самій взяти в ній участь. І коли  прийшов час обрати професію, я спитала: «Татку, а дівчаток до вас беруть?» І він відповів: «Запросто, доню!»».

Після технікуму Наталя прийшла на кисневе виробництво. За основними професіями вакансій не було. Але дівчині хотілося працювати саме на кисневому. Взяли маляром. Три роки вона фарбувала газові балони, проходила випробування, як власне і буває у казках. А вже після цього стала машиністкою компресорних установок.

«Техніку я люблю з дитинства, – продовжує Наталя. – Обидва моїх сини не втомлюються дивуватися: «Мамо, ти ж дівчинка! У дівчаток розмови про нігтики, війки, косметику, котиків, а в тебе лише про твої залізяки». Кепкують з мами. І водночас допомагають шукати в інтернеті те, що мені потрібно по роботі: засувку-батерфляй, кульовий вентиль та багато іншого. Люблю я свої залізяки. Устаткування у нас вже не нове. Постійно працюємо над тим, щоб воно працювало без аварійних зупинок. Дуже нам допомагає Виробництво світового класу WCM».

Впроваджувати WCM Наталя почала ще машиністкою компресорних установок. Дехто сприйняв систему з осторогою, а дехто й відверто вороже. А Наталі вона зразу зайшла, як то кажуть. Зараз вона керує впровадженням системи на своїй дільниці, надихає колег. Вже впровадили багато проєктів, є хороші результати.

«Ми постійно шукаємо, що б ще покращити, як зробити наші установки надійнішими, а умови праці безпечнішими, – розповідає Наталя. – Модернізували лінію водяного охолодження, і це позитивно вплинуло на процес стискання повітря. Встановили додаткові фільтри – і система охолодження запрацювала надійніше. Зробили додаткову лінію змащування –  зменшилася кількість аварійних зупинок. Приємно, що колеги розуміють користь покращень для кожного. Впроваджуємо їх разом з машиністами компресорних установок Наталею Соловйовою, Ольгою Непорожньою, Дмитром й Олександром Рибалками та іншими працівниками дільниці. Дуже їм усім вдячна, і керівництву цеху за допомогу».

Тут, на виробництві, Наталя знайшла і своє справжнє кохання. Вона тоді працювала машиністкою. Прийшов електромонтер Роман, щоб запустити установку після зупинки. «Почекайте, – безапеляційно зупинила його Наталя. – Спочатку я як технолог обдивлюся все устаткування, перевірю безпеку, а потім вже й запускати можна». Роман не образився. Навпаки, серйозність і рішучість дівчини йому сподобалися. Та й сама Наталя притягувала, мов магніт.

«Рома став заходити частіше, – усміхається Наталя. – Яблучка пішли, цукерочки, квіточки, інші прояви уваги. Закохалися. Почали зустрічатися. А згодом одружилися. Він зараз кулеметник, вже два роки на «нулі». Пішов добровольцем. Пишаюсь ним і хвилююся кожної хвилини. Ми ж з колегами одразу почали волонтерити. Закривали консерви. Робили окопні свічки. Маскувальні сітки плетемо й зараз. Дівчата в’яжуть теплі носки, шапки, шарфи. Дуже багато бачу зажурених жіночих очей: на підприємстві, на міських вулицях, у транспорті. Воюють чоловіки, сини, кохані хлопці. Особливо прикро бачити сумні жіночі очі напередодні Жіночого свята. Не хочу, щоб так було. Хочу звернутися до чоловіків. Приділяйте жінкам увагу. Усміхайтеся, пропонуйте місце в транспорті, даруйте квіточку на вулиці… Усміхніть їх, і в місті посвітлішає від жіночих усмішок. Вітаю всіх жінок, всіх дівчат із нашим Святом! Тримаймося і допомагаймо нашим захисницям і захисникам! Ми обов’язково переможемо!»

Категорії
Наші люди

Жінка, яка вміє бачити в житті плюси

«Бути впевненою у своїх силах, знаходити позитив у всьому, не дозволяти сумнівам сповільнювати рух життя, а випробування вважати цінними уроками». Це співпадає з життєвими принципами Вікторії Яблонської, операторки пульту керування агломераційного цеху № 2, яка вміє в будь-яких ситуаціях бачити плюси.

«Коли вдома хочеться на роботу і навпаки – це про мене, – усміхаючись, говорить Вікторія Яблонська. – Я люблю свою роботу, свій цех, незважаючи на те, що працювати там, як кажуть, далеко не мед. Я люблю спілкуватися з нашими людьми, адже кожен з них – це професіонал та чудова особистість. Я люблю радіти кожному дню, адже він завжди приносить щось нове».

Не пироги випікає, а агломерат спікає

На роботі Вікторія Яблонська веде процес спікання агломерату. За цією загальною фразою стоїть копітка робота, яка передбачає не тільки управління обладнанням, а й володіння інформацією про те, що відбувається на усіх дільницях цеху. Наприклад, кому потрібна допомога електриків, механіків, слюсарів.

«Перед моїми очима – усе обладнання цеху. Я спостерігаю, як відбуваються виробничі процеси, як працюють агрегати тощо. Бачу все це на спеціальних електронних схемах та моніторах, – продовжує Вікторія. – Зазвичай, все працює стабільно, бездоганно. Але якщо стається якийсь збій, я одразу це бачу і беру участь в оперативному відновленні технологічного процесу. Звісно, я працюю не сама. Наша команда складається зі старшого агломератника, начальника зміни, майстрів, спеціалістів різних ланок. Кожен на своєму місці, але ми діємо, як єдиний організм».

За освітою Вікторія будівельник. А, наприклад, під час декретної відпустки підробляла… молодшою хірургічною медсестрою в операційній однієї з лікарень міста. Та вона знала, що усе це було тимчасовим. Коли прийшов час серйозно визначатися з роботою, життя привело Вікторію саме до аглоцеху № 2.  

Спочатку було важко, навіть плакати доводилося. Та згодом поринула у професію, її нюанси, відчула допомогу та підтримку колег, і справи, як кажуть, пішли вгору. Попрацювати довелося майже на усіх дільницях цеху. Вікторія жартує, що лише агломератником у цеху не була, хоча принципи й цієї професії теж знає. Останні п’ять років вона працює оператором пульту керування АЦ № 2.

Найскладніша зміна

«Вона була у моєму житті 24 лютого 2022 року, – витираючи сльози, говорить Вікторія Яблонська. – Вороже вторгнення навіть обладнання цеху відчуло, почало показувати характер. Пам’ятаю, що нам трьом – мені, начальнику зміни Сергію Шишці та старшому агломератнику Максиму Осіпову – довелося багатенько побігати, щоб відновити роботу. Ми так цим захопилися, що навіть вибухів не чули. Зайшов механік цеху Юрій Мокряк, і ми помітили, що з ним не все гаразд. «Ви що, нічого не знаєте? Війна, на нас росіяни напали. Київ, Харків, Одесу, Кривий Ріг бомблять», – сказав він. У нас був шок, стало лячно. Ми не знали, як нам далі діяти, що робити. Вже згодом ми брали участь у зупинці цеху, чергували, щоб наглядати за обладнанням. Знаєте, коли цех не працює, мовчить, ця тиша дуже виснажлива для усіх, хто звик, що навколо все гуде та гуркоче. Як же ми раділи, коли отримали наказ знову запускати цех до роботи! Для мене за час війни це був один із найприємніших моментів у житті. Зараз працюю спокійно і молюся за те, щоб все гаразд було з моїм старшим сином Артемом, який зараз зі зброєю у руках захищає Україну. Мене підтримують мій чоловік Олександр, який теж військовий, прикордонник, а також молодший син Назар, він ще вчиться у школі».

Родина, колектив АЦ № 2, улюблена робота – усе це підтримує Вікторію, наповнює її  життя сенсом та яскравими емоціями. А ще наснаги та позитиву їй надає вишивка. Вікторія вишиває рушники, сорочки. Щоб вдосконалити майстерність, нещодавно записалася на курси української вишивки. Весна у неї асоціюється із квітами, сонцем, надією на краще. Вікторія хоче, щоб і ця весна була такою. Головне – вірити у Перемогу, наш народ, у ЗСУ і за будь-яких обставин завжди залишатися на позитиві.

Категорії
Наші люди

«Я ніжна Жінка, мужня Жінка-Ніж, я вільна Жінка, сильна Жінка-Сіль…»

Ці рядки з японського хоку написані ніби про тендітну з блискучими очима газорізальницю Олену Суслову. Вона – єдина жінка-газорізальниця у фасонносталеливарному цеху Ливарно-механічного заводу.

Коли Олена працює різаком, звільняючи від зайвого металеві відливки, які тільки-но народилися у формах, її рухи нагадують рухи скульптура. Здається, що різак розрізає метал, наче масло. Але за зовнішньою легкістю стоїть нелегка праця, яку Олена виконує на рівні з фізично сильнішими чоловіками. 

«Коли Олена прийшла до нашого цеху, звісно, було певне здивування, – розповідає старший майстер дільниці вогневих робіт та відвантаження ФСЛЦ Сергій Тищенко. – Відверто скажу, певний скептицизм теж був присутній, адже газорізальниками частіше працюють чоловіки. Професія фізично важка. А тут – жінка! Але Олена одразу показала себе професіоналом. Вона раніше працювала у копровому цеху, там своя специфіка, а у нас – своя, але дуже швидко опанувала наші замовлення. Її  досвід та працьовитість допомогли їй у цьому. Ми раді, що зараз Олена працює з нами».

Олена жартує, що за своє життя стільки нарізала, стільки перерізала, що впевнена – за допомогою свого ручного різака може перерізати і літак, і вагон, і ракету, якщо буде потрібно. 27 років роботи у професії  загартували її. Недаремно зараз її у ФСЛЦ називають сталевою жінкою. Але її сила не у фізичній силі, а в досвіді і прискіпливості до дрібниць, говорить газорізальниця. Це зараз вона почуває себе впевнено, практично господинею на своїй ділянці, а коли прийшла до ФСЛЦ з копрового, пам’ятає, як перший раз різала, а спиною відчувала пекучі погляди. Тоді обернулася і побачила чоловіків, які буквально влаштували їй «зоровий» іспит. Нічого, здала його гідно, адже мала й міцний характер, і чималий професійний досвід за плечима.

«Я у професії з 1990-х років, – розповідає Олена. – Вчилася на газорізальницю безпосередньо в копровому цеху. Не думала, що затримаюся тут надовго, тоді просто потрібен був заробіток. Пам’ятаю, що й гадки не мала, куди йду. Цех мене вразив. Спочатку було непросто. Але я не з тих, хто пасуватиме перед труднощами. Мені тоді, як, до речі, і зараз, пощастило з колегами. Згадую, що моєю наставницею теж була жінка. Першому, чому мене вчила: будь уважною і працюй різаком, наче ручкою. Мене це здивувало тоді. Тепер розумію, чому різак порівняли з ручкою. Різати доводиться під різними кутами нахилу, бо деталі мають різні форми, різні вигини, наче літери, і ти виводиш їх різаком. Отак усю зміну на ногах і «протанцюєш». Та попри всі складнощі, я б свою роботу на іншу не поміняла».

Олена дуже любить весну за її красу та силу водночас. Уявіть собі, якою має бути сила першої квітки, яка пробиває ще холодну землю і тягнеться до світла! Все оживає, як оживає і надія на краще, на світло, на те, що всі мрії обов’язково здійсняться. У Олени теж є мрія – побувати в Японії. Олена впевнена, що якось весною вона все ж завітає до країни сакур та хоку.

«Вітаю всіх своїх прекрасних колежанок і бажаю усім завжди відчувати себе неповторними, красивими, щасливими та натхненними, – говорить Олена Суслова. – Хай у найскладніші часи ви завжди знайдете привід посміхнутися, порадіти і відчути тепло та турботу від своїх близьких та друзів. Хай весняний настрій завжди буде вашим супутником, а 8 Березня святом, яке ще раз покаже, що усмішка та щасливі очі жінки варті найдорожчих подарунків та найміцніших обіймів!»

«Не збайдужіла

З роками я до весен.

Радість життя п’ю».

Категорії
Наші люди

Секрети позитивних змін з присмаком м’яти

Як керувати своїм життям, залишатися щасливою людиною, отримувати задоволення від роботи, турбот про велику родину, знаходити час на хобі, бути енергійною та життєрадісною – все це знає Наталя Баглікова, начальниця дільниці ГД управління складського господарства та підготовки виробництва  «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Усе по поличках

«Склад – це особливий світ, у якому зберігаються матеріали, необхідні для виробництва, у нашому випадку – для роботи гірничого департаменту та металургійного виробництва. А ми, складські працівники, керуємо усіма процесами: зустрічаємо вантажі, проводимо вантажні роботи, складуємо, систематизуємо, зберігаємо та видаємо за потребою, –говорить Наталя Баглікова. – Якщо гадаєте, що це просто, то уявіть: нашим працівникам треба володіти навичками сортування, класифікації, вміти керувати складською технікою, знати спеціальні комп’ютерні програми, умови зберігання ТМЦ тощо. Та головне – розуміти, що у нас командна робота, що хороший результат залежить від усіх учасників процесу».

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Наталю привела «рідна кров». Батько Микола Євтушенко керував цехом переробки металопродукції, мама Людмила Євтушенко працювала інженером АСУТП. Змінним майстром у прокатному цеху № 3 зараз працює чоловік Наталі Дмитро Багліков. Якщо підрахувати загальний стаж родини на підприємстві, то вийде майже 100 років.

«У 2000 році я влаштувалася на блюмінг № 2 стажером-економістом після закінчення КНУ за спеціальністю менеджер, – продовжує Наталя. – Згодом стала нормувальником та економістом у гірничому департаменті. Робила також розрахунки для цеху мереж і підстанцій. Турбот було дуже багато. Пам’ятаю один кумедний випадок, коли довелося дуже пізно ввечері телефонувати колезі. Слухавку взяв її чоловік. Я представляюся, що я економіст ЦСП. А в трубці чую: «Що ж вам не спиться, економіст ЦСП?» (сміється). А далі на підприємстві була реорганізація цехів і я стала начальником БОП цеху. Потім знову реорганізація і… без роботи. Як кажуть, вийшла із зони комфорту. Оскільки без підприємства я вже себе не уявляла, то зрозуміла, що не буду опускати руки, а навпаки буду вчитися та засвоювати нове. Мої життєві девізи «Сама шукай роботу, а не щоб вона тебе шукала» та «Будь на позитиві» спрацювали. Ось так доля привела мене в управління складського господарства та підготовки виробництва».

Дачотерапія з квітковим настроєм

Робочий стіл Наталії Баглікової прикрашають численні кімнатні квіти та сімейні фотографії. Наталя разом із чоловіком виховують трійко дітей. Аліні 11 років, вона ще школярка, Данилу 17 років, він навчається на механіка літаків, 20-річний Максим опановує комп’ютерну справу.  

Родина Баглікових дуже дружна, відпочивати люблять усі разом. Більше за все їм подобається подорожувати, пізнавати Україну. Тут, як говорить Наталя, допомагає профспілка, там і путівки за пільговою ціною можна взяти, і на цікаві екскурсії потрапити.

Та найчастіше сім’я збирається на дачі. Це те місце, де можна відпочити душею, побути на природі, помилуватися квітами, покопирсатися у землі.

«Знаєте, коли я дуже втомилася або мені треба прийняти важливе рішення, я поспішаю до своїх грядок, – говорить Наталя. – Земля летить з-під сапи, а я навпаки – заспокоююсь та зосереджуюсь. А ще я люблю вирощувати квіти. У мене ростуть лілії, лілійники, хризантеми, тюльпани, іриси та багато інших квітів. А ще вирощую декілька видів м’яти. Наприклад, ананасну м’яту можна додавати в чай  і різні десерти. Повзуча м’ята має приємний післясмак. Ми її заморожуємо на зиму. Дюшесна (це ми її так називаємо за запах, схожий на «сітро»), добре смакує у коктейлях, а якщо ще й меліси додати, лимону, апельсину, цукру – ммммм, смакота! А почалася моя м’ятна «колекція» зі звичайної перцевої м’яти, гілочку якої мені дали «на решту». Потім я придбала полуничну м’яту, згодом схожу, але іншу, так і пішло – купую на ринку, в магазинах, через інтернет.

Усе це дає мені сили, гарний настрій, заряджає позитивом. Чого і кожному бажаю. А ще щастя любить активних, тих, хто не боїться нових справ та постійно працює над собою. Тож змінюйтесь, вдосконалюйтесь, живіть на повну!»

Категорії
Наші люди

Досвід, увага, страх та інтуїція – найкращі помічники електромонтерів

«Нагорода «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг» – це висота, яку може взяти професіонал, але від того моменту треба рухатися лише вверх, якби важко тобі не було», – впевнена електромонтерка з ремонту та обслуговування електрообладнання цеху мереж та підстанцій гірничого департаменту Ольга Голяк.

Нагородження головною відзнакою підприємства було для Ольги неочікуваним. З4 роки праці та величезний досвід, звісно, дають на це право, але в цеху зараз працюють багато гідних високого звання працівників. Колеги говорять, що Ольгу вирізняє особливе ставлення до своєї професії, яку вона колись обрала практично за один день.

«Я саме приїхала до бабусі в Кривий Ріг. Це був останній день, коли можна було подати документи для вступу до навчальних закладів, – розповідає Ольга. – Подружки вирішили вчитися на електромонтерів, і я пішла теж – за компанію, тим більше, що часу думати вже й не було. А коли почала навчання, то зрозуміла, що електрична справа мені припала до душі. І я ніколи не шкодувала про свій вибір. У мене професія, в якій залишаються не заради грошей, адже величезних статків тут не заробиш. А ось задоволення від кожного робочого дня я отримую завжди».

Кожну свою зміну електромонтерка Ольга Голяк починає з приймання-огляду свого «царства». Вона ретельно ревізує чотири підлеглі підстанції. Перевіряє всі  високовольтні комірки та інше електрообладнання, адже кожне з них відповідає за живлення якогось обладнання. Це може бути дробарка, насос тощо. Додайте до цього надання нарядів-допусків, проведення інструктажів бригадам, які працюватимуть з електрообладнанням чи його ремонтуватимуть.

« Я відповідаю не лише за безперебійну роботу обладнання, а ще й за життя людей, – говорить Ольга Голяк. – У мене закладено в характері, що все має бути чітко і до дрібниць перевірено. Мені допомагає в роботі та житті надійний помічник – страх. Не дивуйтеся. Страх за життя та здоров’я (своє та інших) у нашій електросправі – це найкращий запобіжник. Ти боїшся, отже тричі подумаєш, перевіриш і лише після цього зробиш. Не даремно електрику вважають непомітним вбивцею. Ані диму, ані запаху, ані кольору, а загроза велика. Тому я без діелектричних рукавиць, вказівників напруги, ізоляційних штанг та термостійкої роби роботу не починаю. Виходить так, що складові мого успіху у професії – це досвід, страх та інтуїція».

На роботу Ольга завжди поспішає у гарному настрої. Її позитив допомагає зберігати рівновагу та спокій, яких так не вистачає нам зараз, собі та колегам.  Вона пам’ятає, як 24 лютого 2022 року їхала на зміну, коли дізналася, що на Україну напали. Про війну їй першою повідомила сестра з Америки. Виявляється, що там практично з перших же хвилин навали по всім американським ЗМІ йшло повідомлення, що на нашу країну напали. А потім Ольга вже тут почула звуки вибухів. Втім своє робоче місце вона не залишила, а продовжила працювати.

«Наша дільниця – це три головні знижувальні підстанції та дванадцять розподільчих підстанцій, які  здійснюють електропостачання електрообладнання гірничого департаменту та аглоцехів. Це величезна відповідальність. Зараз нам катастрофічно не вистачає працівників, – говорить Ігор  Робков, начальник дільниці цеху мереж та підстанцій ГД. – А щоб «виростити» електромонтера, потрібен час. Я кажу, що електромонтер, як і дитина, «народжується» за дев’ять місяців. І це я маю на увазі час вже безпосередньо на підприємстві. У нас наразі цього часу немає. Потрібно працювати тут і зараз, за себе і за колег, які мобілізовані до лав ЗСУ. Також за різних причин багато людей уходить з підприємства. А хтось залишається. Ольга саме з таких. Вона завжди у гарному настрої, спокійна та врівноважена, досвідчена, може підказати, допомогти. Найкращий показник (усміхається) – це те, що вночі я сплю спокійно. Коли її зміна, то дзвінків не буде. Не тому, що не трапляються проблемні ситуації, а тому, що вона самостійно з усім впорається. Ми дуже її цінуємо! Тому це звання – заслужена нагорода заслуженої людини. Бажаю, щоб у житті Ольги було ще чимало нагород та перемог. Вона цього варта!».

Категорії
Наші люди

Залізнична диригентка

Робота чергової по станції Породна управління залізничного транспорту гірничого департаменту Зої Авраменко нагадує професію диригента. От тільки замість оркестру вона вже понад 40 років вправно керує рухом на залізничних станціях.

Зоя розповідає, що коли отримала відзнаку «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг», в неї аж на душі потеплішало. Звісно, приємно, що твою працю помічають, шанують та гідно оцінюють. Але для неї це не головне. Зоя Авраменко насправді дуже любить свою залізничну справу.

«Я прийшла на підприємство одразу після технікуму, – говорить чергова по станції. – Мені завжди подобався рух потягів, а тут ще й можливість ним керувати є! Професія чергової по станції цікава. Керувати – це непросто, адже за кожною моєю командою, кожним натисканням кнопки на пульті стоїть безпека моїх колег. Допомагає досвід. От зараз я знаходжусь на станції Розвантажувальній, тут я на підміні. Але моє постійне місце роботи – це станція Породна. А взагалі за ці роки працювати довелося на багатьох станціях».

Чергові на залізничних станціях підприємства відповідають за безпечний рух поїздів, контролюють їхнє прибуття та відправлення, розподіляють на потрібні та вільні місця. Наприклад, через станцію Розвантажувальну постійно рухаються думпкари з рудою, вони прямують з кар’єрів до рудозбагачувальних фабрик ГД. На станції є 44 стрілочних переводи, п’ять переїздів.

«Чергова по станції відповідає за стан залізничних колій, перевіряє сигнальні системи та забезпечує безпеку руху, веде облік вагонів, складає звіти та документи про рух вантажів. Для цього потрібно завжди тримати в голові величезний обсяг інформації, а ще вміти читати стенд-схему станції, де відображено все наше господарство і стан руху в реальному режимі. Все це наша Зоя Авраменко робить віртуозно, – говорить начальниця розвантажувального району Вікторія Токарєва. – Активна, завжди у гарному настрої, надійна, відповідальна. Цей перелік можна продовжувати».

На станції йде постійне спілкування. Зоя Авраменко впевнено вказує, кому й куди прямувати. ЇЇ руки «бігають» по пульту, натискають численні кнопки, а назовні за її командою загоряються світлофори, відкриваються шляхи для руху вагонів.

«Звичайно, фізично втомлююсь від такого режиму, але більше психологічно, через велику відповідальність. Зміна – це 12 годин ретельної уваги до кожної дрібниці на станції. Все чути, все бачити, знати, де і що знаходиться у реальному часі, – це про нас, про чергових, – говорить Зоя. – Я впевнена, що черговий має бути свого роду психологом. Ти постійно спілкуєшся і з машиністами, і з ремонтними бригадами, і з черговими по інших станціях, а люди з різним настроєм на роботу приходять. Я, наприклад, завжди за позитивний настрій. А от способи налаштування на позитив у кожного свої. Наприклад, у мене це спілкування з котом та вирощування квітів. Але безперечно найголовніше – це спілкування з сином. Він у мене зараз служить у ЗСУ. Щодня о 20.00 у мене з ним зідзвон. Його «мамо, у мене все добре» – це найкраща афірмація дня. Мені дуже хочеться, щоб ці слова ми чули кожного дня від наших близьких. І щоб нарешті всі наші захисники повернулися додому. Щоб в одне зі своїх найближчих чергувань я змогла сказати по рації усім колегам-залізничникам: «Вітаю з Перемогою! Шлях відкрито!»