Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Кермо в руках, а тонни під контролем

Понад 40 років працює на коксохімічному виробництві «АрселорМіттал Кривий Ріг», водійка автонавантажувача коксового цеху № 1 Ольга Жила. і переважну більшість часу – за кермом чотириколісної техніки.

Впевнено повертаючи кермо, Ольга їде дорогами коксохіму. Усі шляхи їй добре знайомі, адже ними за десятиліття своєї роботи вона наїздила не одну сотню кілометрів. Замовлень на перевезення різних вантажів у Ольги дуже багато, і їй треба встигнути всюди. Вона безпосередньо залучена до технологічного процесу, займаючись розвантаженням-завантаженням вугільної шихти та коксу, які доставляються залізничними вагонами, перевозить й інші потрібні вантажі.

«Мій хлопчик, так лагідно я називаю свій електрокар. Він невеликий, але мобільний та сильний, має місткий ківш, здатний підняти до п’яти тонн. Також, користуючись стрілою, яка висувається вперед на 4 метри, а у висоту на 7, я можу діставатися вантажу на значній відстані. Ми з технікою чудово ладимо, машини мене слухаються. Я завжди була з ними на «ти». Це дійсно моя справа, і якщо можна було б час повернути назад, я б знову обрала техніку», – говорить Ольга Жила.     Все почалося у далеких 1980-х роках. У гості до своєї сестри Оксани, яка мешкала з родиною у Кривому Розі, Ольга приїхала з Чернівців. Наше місто одразу їй сподобалося, тут було багато молоді, а ще – роботи. Під час гостин Ользі запропонували познайомитися з виробництвом, про яке вона раніше й не уявляла. Про те вона вже тоді дуже любила техніку, і хотіла «спілкуватися» з нею на професійній основі. Тому з радістю погодилася на пропозицію піти працювати на коксохім. Спочатку влаштувалася сюди прибиральницею. Втім за рік Ольга вже стала електромонтеркою, звичайно, після відповідного навчання. Ще через рік, дізнавшись, що на щойно відкритому складі капітального будівництва КХВ потрібні водії навантажувачів, вона навіть не вагалася з вибором, вирішивши: «Це моє».

«Працювати з технікою, любити її, керувати автомобілем – всьому мене навчив батько Танасій Вовк, який був електромеханіком, – розповідає Ольга Жила. – Спочатку на КХВ я працювала на однотонному електронавантажувачі, потім на тритонному, згодом – на інших, потужніших та складніших. Керувати кожним я щоразу вчилася, і опановувала нове із задоволенням. Я навіть відремонтувати навантажувач можу. Одного разу двигун тритонника повністю «перебрала». До цього подібного ніколи не робила, але у мене є така риса характеру – якщо мені щось треба, є мета, то я її обов’язково досягну. Зняла двигун, розібралася що й до чого, замінила деякі деталі, зібрала… а він не працює. Процес повторила, зрозуміла, що не так, і у мене все вийшло. Допомогу у чоловіків попросила тільки для того, щоб вони перенесли двигун. Важкий він (сміється). Згодом власноруч робила й інші ремонти. І все це не тому, що нікому це зробити, а тому, що мені це подобається».

Зараз Ольга працює на техніці італійського виробництві, яка оснащена вилами та ковшем, що замінюються одне одним.

Це зараз жінка за кермом вже звичне явище, а у далеких 80-х роках побачити жінку, та ще й за кермом спецтехніки, було рідкістю. Проте Ольгу, єдину жінку-водійку автонавантажувача, дуже тепло прийняли у колективі. Тут Ольга познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом, теж водієм. Спочатку він теж працював на навантажувачі, згодом керував автомобілем швидкої допомоги. Разом вони виростили та виховали двох донечок.

«Ольга Танасіївна надзвичайна жінка, ми усі її поважаємо. Вона одразу обрала, так би мовити, чоловічу професію, і так гідно працює, що будь-кому можна повчитися. Наша Ольга дуже відповідальна. Вона буквально живе своєю роботою, поспішає сюди завжди з гарним настроєм, та й нас позитивом заряджає, – говорить про колегу Сергій Сичов, майстер з ремонту дільниці вентиляції, голова цехкому ПМГУ коксового цеху № 1. – А ще Ольга бачила, як демонтували старі, як зводили з нуля нові коксові батареї №№ 5, 6. При цьому вона не просто спостерігала, а брала активну участь у цих процесах. Разом з колективом першого коксового цеху, вже за часи повномасштабної війни Ольга брала участь у гарячій консервації КБ, їх відновленні після аварії, причина якої блекаут тощо. І Ольга завжди була там, де вона потрібна. Звичайно, завжди поруч зі своїм сталевим товаришем».  

«Як же швидко промайнули ці 43 роки, майже, як один день,– говорить Ольга Жила. – А у свою роботу я й досі закохана. У мене навіть настрій покращується, коли я тут поряд зі своєю машиною. Буває встаєш вранці, спати хочеться, щось болить та «ломить». До гаража дійшла – все, здорова і готова працювати. Робота мене надихає, дає мені впевненості у собі, сили та бажання рухатися вперед. Тож, буду їздити й надалі!».

Категорії
Наші люди

Логіка безпеки

Заходимо у бокс для ремонту автомобілів гірничотранспортного цеху гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тут ремонтують не лише авто, а ще й бульдозери, навантажувачі та іншу кар’єрну техніку. Один з найпоширеніших ризиків тут – це ризик падіння з висоти. Здавалося б, де автомобілі, а де висота? Де логіка?  Але якщо усвідомити, що ці авто – великовантажні самоскиди заввишки 6 метрів, та й бульдозери з навантажувачами не дуже відстають за «зростом», то все стає зрозумілим.

«До робіт на висоті у нас особлива увага, – говорить мій супроводжувач, провідний інженер з охорони праці департаменту з охорони праці та промислової безпеки Олександр Шишка. – Я проводжу тренінги з курсу «Take Care (Бережи себе)-2», і робота на висоті викликає неабияку зацікавленість та багато запитань. Для багатьох підрозділів це актуально, а для ГТЦ – й поготів».

Безпека під час таких робіт, як заміна двигуна чи коробки передач, техобслуговування техніки тощо складається з двох важливих частин: підготовчої та власне виконання робіт. І Олександр з колегами намагаються допомогти ремонтникам організувати фундаментальну підготовку та безпечне виконання.

Владислав Галайда механік підрядної організації «Цеппелін Україна», яка постачає потужну техніку Caterpillar, бере участь у її технічному обслуговуванні та ремонтах, зараз обслуговує доволі габаритний бульдозер. Під час виконання деяких операцій він користується запобіжним поясом, що захищає від падінь.

«Ми розуміємо важливість безпечної роботи і тісно взаємодіємо з вашими фахівцями з охорони праці, зокрема, з Олександром, – каже Владислав Галайда. – Вони допомагають визначати ризики та протидіяти їм, підказують, як виправити недоліки. Ми звертаємося за допомогою, наприклад, покращити освітлення за необхідності, ділимося своїми ідеями. Можна сказати, що наша взаємодія триває у форматі взаємодопомоги».

 Олександр Шишка часто буває на виробничих майданчиках. Він інструктує, налаштовує на безпечну роботу, контролює дотримання вимог, вивчає ризики на місці.

«Ми разом з працівниками ГТЦ чи підрядниками обходимо місця виконання робіт, якщо треба – вдягаємо пояси і підіймаємося на висоту, – продовжив Олександр. – Наприклад, дуже важливо визначити місця закріплення поясів, щоб це були не перила, огорожі чи промаслені елементи, а надійні точки кріплення. За потреби я проводжу тренінги з роботи на висоті безпосередньо у місцях, де працюють люди. А потреба така виникає чи не щодня. А щоб ефективно вчити людей, я постійно вчуся сам. Не пропускаю можливості відвідати заняття, що проводяться Європейським співтовариством з охорони праці «ESOSH», «Держпрацею» та іншими, постійно пропрацьовую журнали з охорони праці, а ще вчуся у працівників у цехах. Людям, що мають досвід, є що розповісти чи показати. Це здебільшого практичні знання та вміння, які набувалися роками, лайфхаки, яких не знайдеш у жодному журналі». 

Категорії
Uncategorized Наші люди

Людина року з 46-річним стажем

Одного разу його запросили на фотосесію. Він – не фотомодель, не актор, не політик. Валерій Кантицький – бригадир слюсарів-ремонтників ремонтного цеху гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він та ще десятеро колег з різних підрозділів ГД були визнані найкращими працівниками департаменту. Вони отримали звання «Людина року ГД». Зараз їхні портрети прикрашають «Алею слави», що біля центрального КПП департаменту.

А почалося все з велосипеда. Валерій виріс у селі Свистуново неподалік від Кривого Рогу. У нього був велосипед, що інколи ламався, а ніякого сервісу з ремонту техніки у селі не було. Хочеш кататися – ремонтуй. То були його перші ремонти.

«А після восьмого класу я пішов працювати у колгосп, – згадує Валерій. – Керував трактором, потім комбайном. Ремонтників було небагато, тож техніку в основному ремонтували самотужки. Практично, ми були трактористами чи комбайнерами, а одночасно – слюсарями-ремонтниками. Тож руку на слюсарній справі я набив. А коли у дев’яності господарство розпалося, зарплату платити перестали, то гостро стало питання – де брати гроші, як годувати дітей? Багато односельців, як і зараз, працювали на НКГЗК (нині ГД «АрселорМіттал Кривий Ріг» – авт.), і я вирішив спробувати. Мав велике бажання, тож робота знайшлася».

Валерій влаштувався до наплавочного відділення ремонтного цеху. Хоча він був слюсарем-ремонтником, але робота виявилася доволі відмінною від класичної слюсарної справи. Тож Кантицькому довелося багато чого навчитися, але трансформація не була для нього дуже важкою.

«Від роботи я ніколи не тікав, від навчання також, тож опанував нові операції досить швидко. Чого не розумів, звертався до колег, ніхто не відмовляв у допомозі. До речі – ця чудова традиція працювати й спілкуватися разом, командою, збереглася донині. І це чудово! Мені дуже приємно було отримати звання «Людина року», нагороду з рук нашого директора Володимира Теслюка. І хочу сказати відверто – це нагорода всіх, хто працює поруч: Дмитра Щербакова, Віталія Богданова, Сергія Ануфрієва, Станіслава Глушка, який прийшов нещодавно, але швидко вписався у колектив, наших колег, які зараз захищають країну. Дякую вам усім!»

Добуток, дроблення, збагачення, транспортування залізної руди неможливе без потужної гірничої техніки. Техніка не може без ремонтів, і дуже багато деталей, вузлів, що є складовими тієї техніки, проходять через руки Валерія та його колег.

«Поверхні багатьох складових млинів, дробарок конвеєрів тощо наплавляються спеціальним матеріалом – бабітом. Це допомагає кращому ковзанню під час обертання, подовжує терміни роботи механізмів. Наплавка бабітом – це одне з основних наших завдань. Конічні втулки, сферичні п’ятники, ексцентрики, кільця, корпуси – їхні поверхні мають бути наплавленими. Ще одна важлива операція, без якої неможливо собі уявити ремонти багатьох важливих вузлів, наприклад, тих, де є вали або ланцюгова передача – це розпресовування-запресовування. Багато деталей з’єднуються між собою запресовкою, під тиском, під час ремонтів їх треба роз’єднати, а потім з’єднати. Кілька років тому нам придбали потужний прес, завдяки якому ці операції стали безпечнішими й легшими. У нас хороші керівники, які прислухаються, допомагають покращувати умови праці. Серед них – майстер дільниці з ремонту і виготовленню виробів Максим Соколовський, заступник начальника РЦ Сергій Бодруг та начальник цеху Ігор Малий».

Загальний стаж Валерія складає аж 46 років, 26 з яких він віддав нашому підприємству, відділенню наплавки РЦ. Вже шість років як він пенсіонер, але продовжує сумлінно працювати, та  ділитися досвідом.

 «Буду працювати, поки не виженуть, – жартує Валерій. – А якщо серйозно, то здоров’я поки є, енергія також, відчуваю себе саме там, де й маю бути. Працюватиму, поки зможу бути корисним. Люблю своє відділення, свою роботу. Вона нелегка, а коли щось не виходить, то ще й нервова. Але у мене є секрет перезавантаження. Вдома після зміни перевдягаюся, і мерщій на город, або у садок. Як же приємно мати свої яблука, персики чи черешні! А догляд за рослинами, та ще й на свіжому повітрі, знімає будь-який стрес та заряджає енергією».

Категорії
Наші люди

У центрі духовної перлини

Завдяки зусиллям українських військових, які визволяють окуповані території, до Львова повернулося крісло Митрополита Андрея Шептицького. Цю унікальну історичну реліквію на власні очі бачила наша колега Наталія Ван Доеверен під час поїздки до Собору Святого Юра.  

Для багатьох подорожі – це відпочинок, знайомство, пізнання нового. Та є подорожі, які по справжньому зігрівають серце, адже ведуть до рідного дому, до добре знайомих людей. Саме у такій подорожі нещодавно побувала і наша колега Наталія Ван Доеверен, директорка  департаменту з охорони здоров’я, гігієни праці та благополуччя ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Львів – моє рідне місто. Там я виросла, вивчилась, робила перші кроки та розвивалася професіонально, – розповідає Наталія. Перебуваючи у Львові я завжди намагаюся побувати на Святоюрській горі у Соборі Святого Юра, який належить Галицькій митрополії Української греко-католицької церкви. Це історичне для України місце, духовна перлина Львова, архітектурний шедевр, який з першого погляду вражає своєю гармонією форм. Цього разу я поспішала туди з особливою місією, адже планувала зустрітися з Львівським митрополитом УГКЦ  Високопреосвященним Владикою Ігорем Возняком, з яким ми давно знайомі. Я несла подарунки від «АрселорМіттал Кривий Ріг» та хотіла розповісти про свою роботу та справу, яку ми разом з командою реалізовуємо на Криворіжжі. До речі, мій візит припав саме у день 24-річчя його посвячення у Єпископську хіротонію».  

Собор Святого Юра разом з Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Перший дерев’яний храм на цьому місці був зведений ще у XIII столітті князями Галицько-Волинської держави. Кам’яний Собор у стилі пізнього бароко був збудований у XVIII столітті. У різні епохи собор переживав зміни влади, заборони, гоніння на УГКЦ, але ніколи не втрачав важливого духовного значення для українців. Крім того, він став місцем, де з’єднуються віра, мистецтво та історія.

Саме тут вперше лунали проповіді українською мовою, саме під цим склепінням виступав хор у 400 голосів, яким керував син того самого Моцарта, який, до речі, понад 10 років жив у Львові. У 1655 році тут стояв табір Богдана Хмельницького, а протягом багатьох століть жили та працювали відомі медики, художники, представники творчої інтелігенції. У цій резиденції, коли відвідував Україну, зупинявся Іван Павло ІІ, перший Папа Римський-слов’янин. У наші часи Собор Святого Юра є ще й відомим туристичним центром Львова.

А зустрічає відвідувачів Собору пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому. Ця постать була не лише релігійним лідером, а й реформатором, активним громадським діячем, що допомагав людям. Варто згадати, що саме Андрей Шептицький надавав жертовну поміч євреям у найтрагічніший час Голокосту. Ризикуючи власним життям, він урятував близько півтори сотні євреїв, здебільшого дітей. 

Реліквія повернулася додому

Але і це духовне місце зазнало пограбування митрополитом РПЦ. Наприкінці 80-х років минулого століття з Собору були вивезені цінні речі, серед яких крісло Шептицького.

Крісло вже вважалося втраченою реліквією. Але, завдяки нашим військовим – бійцям Третього Інтернаціонального легіону ЗСУ, крісло було знайдене та повернуте до храму. Під час визволення Харківщини та Сумщини військові знайшли це крісло у реставратора. Вони одразу зрозуміли, що це цінна історична річ. Додому, до Собору святого Юра це крісло повернув капелан Юрій, який від початку повномасштабної війни став на захист України. Митрополит і Архієпископ Львівський Ігор підтвердив автентичність знахідки і її зв’язок з Митрополитом Андреєм Шептицьким.

«Мені дуже пощастило на власні очі побачити цю реліквію, – продовжує Наталія Ван Доеверен. – Крісло потребує значної реставрації, відновлення втрачених елементів, але й зараз воно вражає майстерністю виконання, ти відчуваєш, що перед тобою історична реліквія. Для мене це теж є значною подією, адже свого часу я працювала медичною директоркою єдиного в Україні Католицького Шпиталю імені А. Шептицького. Праведний Андрей  вважав, що освіта та медицина є дуже важливими для людей, і багато робив для розвитку цих галузей. Вже відреставроване крісло планується передати до музею Андрея Шептицького. Я передала сувеніри від «АрселорМіттал Кривий Ріг» його Високопреосвященству Владиці  Ігорю, розповіла йому про свою теперішню працю та виклики, а також про продукцію підприємства – криворізьку сталь, яка є у хмарочосі Бурдж Халіфа, у Вежах полум’я в Баку, об’єкті «Укриття» в Чорнобилі, у київському стадіоні «Олімпійський», та у багатьох інших об’єктах, де є такі потрібні сьогодні міцність та надійність».

Фото надані Наталією Ван Доеверен, та з відкритих джерел.

Категорії
Наші люди

Жіночність та сталевий характер

З перших днів будівництва нашого підприємства жінки на рівні з чоловіками дбали про його розвиток. Вони турбувалися про побут людей, умови на виробничих майданчиках, дбали про харчування, навчання, лікування, дозвілля першобудівників та їхніх родин. Сьогодні головними героїнями історичної рубрики «Металурга» будуть жінки. Відклавши на потім зачіски та манікюр, засукавши рукави вони своїми справами довели – у бажанні допомагати іншим жінки проявляють справжній сталевий характер.

Початок 1930-х років. Посеред степу та купки приватних будинків розпочалося велике будівництво Криворізького металургійного заводу.

Кількість тих, хто його зводитиме була прописана у Проєкті будівництва. Наприклад, робочих та службовців сюди мало приїхати 19110 осіб, неодружених – 2340, тільки обслуговуючого персоналу очікувалося 1072 людини. Загалом  житло треба було будувати для 22522 людей. Та насправді потреба у працівниках була значно більшою! І люди масово їхали до Кривого Рогу. Тому доволі гострим питанням було, де розміщувати людей, чим їх годувати та як забезпечувати усім необхідним для життя?

За розв’язання цієї проблеми взялися як першобудівники заводу, так  і жінки – дружини інженерно-технічних працівників. До роботи над створенням побутових умов для будівників заводу жінки долучилися, як ентузіастки. В архівах Музею історії нашого підприємства збереглися фамілії жінок-активісток, але, на жаль, лише з ініціалами. Серед них були: В. І Герасімова, М. Є. Третьякова, С. Г Марьяновська, А. А Вікентьєва та Є. Е. Вєснік.

Дієві ініціативи

Серед перших ініціатив жінок була організація дитячого комбінату. Його було зведено у двох котеджах на першій дільниці, де в очеретових бараках-гуртожитках мешкала більшість будівельників заводу.  Один з котеджів було віддано під дитячі ясла, у другому розмістився дитячий садочок. Ці заклади очолила дружина інженера Сєничкіна. Жінки організували дієтичну їдальню для дітей, а потім відкрили і школу-десятирічку.

Життєво важливою ініціативою стала організація власного продовольчого господарства для того, щоб повноцінно годувати будівельників заводу. На полях трьох радгоспів, які межують з містом, вирощувалася пшениця, просо, овес. На фермах тримали корів та свиней, а за 20 кілометрів від Кривбасу жінки організували власну птахоферму на 700 курей. Там же вирощували курчат. Всі продукти постачалися до їдалень заводу.

Подбали жінки і про культурне життя людей. В одному з бараків на першій дільниці був обладнаний клуб на 100-150 місць. Там виступали самодіяльні колективи, та «крутили» кіно. Також у клубі розмістилася бібліотека з художньою та технічною літературою. Тут організовувалися туристичні походи та тематичні вечори.

А біля станції Червона у двох бараках розмістилася курсова база, де у дві зміни людей навчали професій слюсаря-ремонтника, помічника машиніста паровоза, електромонтера тощо.

Дбали жінки і про чистоту у гуртожитках і, до речі, робили це на власному прикладі. Жінки не боялися взятися за віник, швабру, ганчірку, щоб вимити підлогу та витерти пил. А якщо треба було, то й обід могли приготувати на велику кількість людей.

Поступово побут трудящих налагоджувався. А в історію праці металургійного заводу чимало жіночих імен. Серед них Феофана Пляшовенко (Горевая), на честь якої «Комсомолкою» була названа перша доменна піч підприємства. Дар’я Снєткова була єдиною жінкою-машиністкою паровоза «Криворіжсталі» та водила состави біля доменних печей та мартенів. Марія Піхай працювала у прокатному цеху і стала єдиною жінкою, яка стала Героєм Соцпраці.

І це лише деякі жінки, які залишили свій яскравий внесок у розвиток підприємства. Насправді – їх набагато більше. І кожна, безперечно, заслуговує на окрему розповідь та увагу.

Матеріал створений за підтримки Музею історії нашого підприємства.

Категорії
Наші люди

Свято з ароматом орхідей

Звичайній людині важко уявити насоси, які щогодини перекачують аж по 12 тисяч кубічних метрів рідини, тобто по 12 млн літрів. Вони величезні! Такі насоси працюють на пульпонасосних станціях № 2 та № 4 цеху шламового господарства РЗФ гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Без них неможлива робота нашого ГД. А ремонт таких насосів та іншого устаткування ПНС №№ 2,4 неможливий без підйомних кранів, бо основні вузли та агрегати важать тонни і навіть десятки тонн, і вручну їх не потягаєш. Серед тих, хто керує цими кранами –  володарка титулу «Людина року ГД», машиністка кранів ШГ РЗФ Олена Шиян.

Всього на двох насосних працює чотири потужні електромостові крани, і Олена керує ними всіма, не одночасно, звичайно. Один з них має вантажність 15+3 тонни, ще один – 30+5 тонн, а ще два – по 50+10 тонн. Саме на одному з 50-тонників Олена Шиян встановила особистий рекорд – підняла та перевезла насос вагою 33 тонни.

«От аби всі працівники були такими, як Олена, – говорить начальник дільниці вантажопідйомних механізмів ШГ РЗФ Ігор Семенов. – Дисциплінована, старанна, сумлінно виконує всі завдання, працює обережно, дбає про безпеку колег. Вона – наша гордість».

Першою професією Олени Шиян була професія кухаря. Вона деякий час працювала у закладі харчування, але декретна відпустка все змінила. Олена вивчилася на машиністку кранів і після відпустки пішла працювати в одну з підрядних організацій, що виконувала роботи для нашого ГД. А потім перевелася на нинішнє робоче місце.

«Працювати на кранах мені зайшло набагато більше, ніж куховарити, – говорить Олена. – Вчитися було цікаво, а от коли вперше сіла у кабіну крана, то було трішки лячно. Але я швидко те переборола, і виявилося, що немає нічого страшного. Треба лише дотримуватися правил. Я відповідаю не лише за своє життя, а ще й за тих, хто працює внизу. Тому дуже ретельно слідкую за правильністю строповки, тобто закріплення вантажів. Якщо щось не так, то з місця не зрушу. Взагалі-то я добра і нескандальна, але що стосується безпеки – сувора та безкомпромісна. Робота така».

Свою роботу Олена любить. Для неї кожне переміщення вантажів – це не тривіальна виробнича операція, а невеличке творче завдання: як це зробити найкраще, а головне – найбезпечніше.

«Керування кранами – це завжди цікаво. Вантажі різні, крани також. У кожного свої характеристики, навіть свій характер. До кожного треба призвичаїтися, кожен тримати у гарному стані. Але відчуваю, що попри всі їхні примхи я тут головна, і крани слухаються саме мене. Отакі потужні, величезні. Це приємно. А ще мені приємно працювати у чудовому колективі. Ми разом працюємо, спілкуємося, влаштовуємо невеличкі святкування. От, наприклад, незабаром 8 березня. Думаю, як завжди будуть тортики, чай-кава, які організують нам наші колеги-мужчини, а також приємні привітання. Але чого я чекаю найбільше – це привітання від коханого чоловіка та моїх донечок».

Оленин чоловік, Андрій, начальник зміни ШГ РЗФ, пішов добровольцем першого ж дня повномасштабного вторгнення. Він – офіцер. Воював на різних напрямках. А зараз його перевели до Кривого Рогу, чому Олена надзвичайно радіє.

«Зазвичай Андрій вітав мене з 8 березня моїми улюбленими орхідеями, – згадує Олена. – Дарував їх у горщиках, щоб надалі прикрашали наше помешкання. Білі, смугасті, дуже різні, але однаково тішать око, пробуджують теплі, романтичні спогади. А ще він готував святкові страви, зазвичай м’ясні, бо я та ще м’ясоїдка. Він у мене чудово готує, і робить це не лише у свята. А на вечір у нас з ним завжди була запланована родинно-культурна програма – кафе, ресторанчик чи кіно, або ще щось. А протягом останніх років для мене найкращий, найжаданіший подарунок – це почути рідний голос у слухавці і впевнитися, що з ним все добре».

Пройде кілька днів. Андрій знов вітатиме кохану Олену.  А їй також є кого привітати.

«Маю поздоровити двох чудових донечок – Марину та Аню. Вони – наша гордість. А ще обов’язково привітаю двоюрідну сестру Оксану, – розповідає Олена. – Бажаю їм та всім українкам жіночого щастя, радості, любові, мирного неба та щоб їхні рідні завжди були поруч».