Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Точне дозування – точний результат

Шихта потрібна для виробництва важливої металургійної «страви» – агломерату. В «АрселорМіттал Кривий Ріг» її готують на дільниці дозування та подачі шихти агломераційної фабрики. А заправляє процесом у цій «аглокухні» дозувальник шихтових матеріалів. Наразі у рубриці «Серце професії» ми спробували дізнатися всі нюанси та розвідати секрети майстерності саме цієї професії.

Під акомпанемент працюючого обладнання з дільниці приймання та складування до дільниці дозування шихтових матеріалів мережею конвеєрного транспорту доставляються усі компоненти шихти. Це залізовмісткий концентрат, рудна суміш, аглоруда, вапняки, коксовий дріб’язок та вугілля.

Для наступного змішування усі ці компоненти треба взяти у потрібних пропорціях – точно дозувати. Це і є головним завданням Світлани Турчинської, дозувальниці (старшої) дільниці дозування та подачі шихти аглофабрики нашого підприємства. На цій кухні вона головна. І смак страви залежить від її точності, професіоналізму і відповідального ставлення до улюбленої справи.

«Кожен компонент шихти надходить у свій бункер, місткістю 90 кубометрів. Потім усі ці компоненти ми маємо відважити у правильному співвідношенні, – розповідає Світлана Турчинська. – Для дозування використовуємо вагове обладнання. Але не таке, як ми звикли бачити у магазинах, а спеціальне, промислове. Усі компоненти шихти воно дозує з точністю до кілограма, а я контролюю, щоб обладнання працювали чітко і без збоїв. Хід процесу дозування я бачу на моніторах. Схематично у режимі реального часу там відображаються усі виробничі операції.

Також, завдяки електроніці, я можу запускати та зупиняти обладнання, регулювати швидкість дозування. Моя справа відповідальна, адже від неї залежить якість нашої продукції – агломерату. А він, як ми знаємо, є основним «хлібом» для виробництва чавуну».

Робота дозувальника шихтових матеріалів потребує якісних знань технологічного процесу виробництва агломерату, обладнання, принципів дозування шихти, керування конвеєрами. Також дозувальник має дбати про чистоту розвантажувальних жолобів конвеєрних стрічок.

Як наголошує Світлана, важливо й постійно координувати свою роботу з іншими працівниками цеху, адже на етапах виробництва мета в усіх одна – видати якісний продукт, та зробити це безпечно.

До безпеки тут особливо уважне ставлення, адже робота дозувальника шихтових матеріалів пов’язана з обладнанням, з предметами та деталями, які рухаються та обертаються, із сипковими матеріалами. Убезпечити себе допомагають засоби індивідуального та колективного захисту, як то огородження, кінцеві захисні вимикачі, світова та звукова сигналізації тощо. До речі, однією із задач дозувальника є нагляд за захисними приладами, щоб вони завжди знаходилися у робочому стані.

Та головне, як підкреслюють спеціалісти аглофабрики, на будь-якому робочому місці ніколи не треба поспішати, а завжди бути уважними та обережними.

«Так вийшло, що зустріч з кореспондентом «Металургу» щодо моєї професії припала саме на 11-річчя моєї роботи на агломераційному виробництві. А взагалі на підприємстві я працюю вже 27 років, – продовжує Світлана Турчинська. – Всьому, що знаю, навчалася тут, хоча за першою освітою я токар, закінчила Гірничо-електромеханічний тоді ще технікум. По закінченню Інституту підготовки кадрів промисловості я вже набула фаху інженера-механіка. Пам’ятаю, коли я вперше побачила підприємство, подумала: «Яке ж воно велике і складне! Як усім цим можна керувати!». Та освоїлася тут швидко. Мене чудово прийняли у колективі, а професії навчала Ірина Алексєєва, яка зараз працює оператором пульта керування. Вже тоді я зрозуміла, що не треба боятися нового, вміння та досвід приходять під час роботи. Тож чекаємо на охочих працювати тут. Буду рада бачити і вас серед своїх колег».

Категорії
Наші люди

Дотик тихої магії

Її професійний світ – цифри, точні розрахунки, вивірені до найменших дрібниць. А от справа, яка дає змогу розвантажитися, розправити крила і поринути у світ, де панує мистецтво – це створення виробів з епоксидної смоли. Знайомтесь – Анжела Шевченко, провідний економіст відділу промислового контролінгу, але зараз ми про її чарівний та магічний світ смоляних виробів.

Анжела прийшла в «АрселорМіттал Кривий Ріг» ще у 2003 році. Почала працювати бухгалтером, потім провідним економістом. Їй подобається її робота, яка пов’язана з контролем, розрахунками, цифрами. Вона вираховує виробничі витрати департаменту з виробництва чавуну та сталі, шукає найвигідніші варіанти для виробничників, прораховує економічний ефект. На роботі викладається на всі сто відсотків. Але будь-яка батарейка вимагає підзарядки. Для Анжели  Шевченко – це відпочинок за містом і творчість.

«Я закінчила художню школу вже у дорослому віці, тож це було моїм давнім, виваженим бажанням, – розповідає Анжела. – Але це певного роду академічна, традиційна освіта. А мені хотілося постійно чогось нового, розвиватися у нових творчих напрямках. Ось тоді я почала придивлятися до мистецтва виробів з епоксидної смоли. Це такий цікавий та захопливий світ! Зі смоли можна зробити все: картини, прикраси, годинники, свічники, вази і навіть меблі. Першим моїм виробом стала невелика картина. Працювати зі смолою нелегко і потребує вимог, ну, майже лабораторних. У мене вдома спеціально до цього відведена кімната. Там додаткове освітлення і майже операційна стерильність. Зараз з постійними відключеннями електроенергії у смоляній справі дуже нелегко. А так хочеться стільки усього зробити!».

Відомо, що епоксидка стала популярною в мистецтві не просто так. Її прозорість — це не випадковість, а результат хімічної інженерії. Цікаво, що якісна смола має коефіцієнт заломлення світла, близький до скла, тому вона створює ефект «замороженої миті» — ніби час зупинився всередині. Саме через це художники почали «консервувати» в ній квіти, комах, тканини, навіть старі листи. Сучасні техніки роботи з епоксидною смолою — це вже не просто «налив і чекаєш». Це цілий всесвіт стилів, експериментів і художніх напрямів, які інколи більше схожі на алхімію, ніж на хендмейд.

Анжела Шевченко робить новорічні іграшки, прикраси, картини. І кожен витвір – це своя історія.

«Мене колись попросила дівчина зробити для неї кулон у вигляді червоного серця, – говорить майстриня. – Але просто серце – не цікаво. І ось вже у цьому серці виросло дерево роду, з’явилися нові кольори, перлинки. Я часто роблю прикраси, з погляду на те, що це за людина і для кого вона замовила це. Ось зараз я «виношую»  виріб для захисника, рідні попросили для нього зробити щось на кшталт оберега. Він ще на стадії обдумування, бо має нести певну енергію».

З особливим задоволенням Анжела робить прикраси, брелоки та іграшки для дітей. В неї є її маленька постійна замовниця – онука Марійка.  Попри доволі складний процес виготовлення, в якому, до речі, важливу роль відіграє безпека (під час роботи зі смолою Анжела використовує усі засоби захисту (бо це ж хімічна речовина): респіратор, спеціальні рукавиці. Але ці години, коли майстриня чарує у своїй домашній «лабораторії» заспокоюють її, дарують радість та задоволення. Є у Анжели й творча мрія – взятися за великі картини, а потім і за меблі з епоксидки. Її здійснення відкладено до нашої перемоги. А вона точна буде, тож поки що Анжела опановує теоретичну частину  смоляної мрії, щоб одразу взятися за практику, як тільки пролунає «Перемога!».

Цікаво, що…

Перші епоксидні смоли з’явилися у 1930-х роках. Їх створювали не для декору, а для дуже «серйозних» задач у морській промисловості — смолу використовували для ремонту корпусів кораблів, бо вона не боїться води, в авіації — легка, міцна, стійка до температур, вона стала ідеальним матеріалом для деталей літаків, у космічній галузі — епоксидні композити використовували у перших космічних програмах.

Є цілий напрям мистецтва, де смолу використовують як спосіб зберегти історію. Наприклад: фрагменти старих будівель заливають у прозорі блоки, щоб показати текстуру каменю чи дерева, археологи іноді використовують епоксидні композити для стабілізації крихких артефактів, а музеї заливають у смолу старі документи або тканини, щоб вони не руйнувалися.

Найдивніші вироби зі смоли: епоксидні скрипки, які звучать інакше, але мають дуже чистий, «кришталевий» тембр, стільниці з ДНК, деякі художники заливають у смолу волосся, шерсть домашніх тварин або навіть фрагменти ДНК, створюючи персоналізовані артоб’єкти, епоксидні меблі з історією, наприклад, столики, зроблені з дерева, яке пролежало в річці 200 років. Адже смола дозволяє зберегти структуру, яка б інакше розсипалася.

Категорії
Наші люди

Відверта розмова з партнерами

 «АрселорМіттал Кривий Ріг» відвідала делегація Європейського Союзу. До нас завітали голова торговельно-економічного відділу пан Нікола Сібона, менеджер з торгівлі відділу торгівлі та економіки пан  Франческо Флоріс і помічниця з торговельних питань відділу торгівлі та економіки пані Ніна Жильцова.

Метою візиту було отримати обґрунтоване розуміння ключових викликів і можливостей, з якими зараз стикається металургійний сектор України, ознайомитися з останніми подіями в галузі та особисто спостерігати за процесами виробництва сталі. Обговорити перспективи підприємства, сектора, включаючи можливі шляхи для розширення співпраці з Європейським союзом, а також можливості для поглиблення торговельного, інвестиційного та промислового діалогу.

В рамках візиту генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо та його заступник з виробництва (металургійне виробництво) Сергій Лавриненко ознайомили гостей з поточним станом справ на найбільшому підприємстві гірничо-металургійної галузі України, яке за останні 20 років інвестувало в її економіку 11 млрд доларів США,  закцентувавши увагу на проблемах, викликаних наслідками повномасштабного вторгнення. Найвищі у Європі ціни на електроенергію та її дефіцит, блекаути, шалене зростання витрат на інші ресурси та транспортні перевезення, втрата традиційних ринків збуту та пошук нових, влучання російських ракет, що вивело з ладу наш найпотужніший прокатний стан ДС 250-5 змусили нас скоротити виробництво сталі з довоєнних 6 млн тонн на рік до 1,7 у 2025 році.

Дуже важким ударом по виживанню підприємства у найскладніші часи стало введення керівництвом ЕС податку СBAM для імпортерів ЄС, що купують продукцію, виготовлення якої супроводжується значними викидами парникових газів. В результаті цього наші вироби на ринках країн ЄС стали дорожчими на 60-90 доларів за тонну, тому багато покупців вже відмовляється від нашої продукції.

Мауро Лонгобардо зазначив, що цей податок сприяє зменшенню викидів шкідливих речовин, і це непогано, але наше підприємство, яке й до введення СBAM протягом останніх років було збитковим з-за вищезгаданих причин, поки що не має можливостей вкладати величезні кошти у безвуглецеві технології виробництва сталі, хоча у стратегічному плані розвитку за 2021 рік передбачалось вкласти до 2025 року значні кошти у будівництво нової фабрики огрудкування, модернізацію доменного виробництва та конвертерного цеху, що суттєво вплинуло б на декарбонізацію нашого виробництва. Але наслідки повномасштабного вторгнення перекреслили заплановане, коштів немає, і лише вливання корпорації дають змогу поки що триматися. Тож для того, щоб ми могли вижити, зберегти робочі місця, платити податки, а наші працівники мали змогу забезпечувати свої родини, генеральний директор запропонував тимчасово відкласти введення СBAM для підприємств країни, яка протистоїть потужній агресії, що вимагає величезних ресурсів. Адже урівнювати підприємства, що працюють у звичних мирних умовах, та підприємства країни, що потерпають від жорстокої війни, некоректно.

Голова первинної організації профспілки металургів та гірників України ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Наталія Маринюк наголосила на тому, що підприємство надає робочі місця 18 тисячам працівників, багатьом підрядникам, у яких є родини. Консервація виробництва, яку можуть викликати наслідки введення СBAM саме зараз, може призвести до скорочення робочих місць, і люди втратять можливість забезпечувати свої родини. Дуже важливо не допустити цього та дати можливість людям вижити у ці надскладні часи.

Також делегація ЄС відвідала цех блюмінг, роботу якого підприємство змушене буде зупинити у другому кварталі 2026 року через відмову європейських клієнтів замовляти нашу продукцію, бо вартість суттєво зросла після введення податку. Потім гостям показали наш модернізований стан ДС 250-4.

А ще делегація побувала на місці зруйнованої російськими ракетами частини стану ДС 250-5. Там наразі пустка, а найпотужніший стан не працює. «Зараз у нас безліч складнощів, люди знаходять з них вихід, – сказав Олександр Ткаленко. –  Ось за моєю спиною 1800 працівників-прокатників. Вони залишаються тут, самовіддано працюють і вірять у майбутнє. Ми чекаємо від наших партнерів порозуміння і підтримки».

Нікола Сібона повідомив, що вся отримана під час зустрічі з топменеджментом  інформація буде доведена до їхнього центрального офісу. Також він поділився враженнями від відвідин наших цехів: «Виробництво металу саме по собі надзвичайно захопливе і викликає яскраві почуття. А особливо вражає робота, витримка ваших працівників у надскладних умовах, в яких їм доводиться працювати».

Категорії
Наші люди

Дбає про стан людей на станах

«Доброго ранку». Це привітання на початку зміни десятки разів чує медсестра медичного центру підприємства Світлана Микитіна. Вона працює у здоровпункту СПЦ № 2, який нещодавно поновив свою роботу. Світлана опікується станом здоров’я людей, які працюють на прокатних станах.

«Як же люди раділи тому, що наш здоровпункт знову відкрився! Ми знаходимося у самісінькому серці прокатних цехів, тож робітникам зручно сюди звертатися, а ще знати, що допомога у разі необхідності завжди поруч», – розповідає  Світлана Микитіна.

Ми зустрілися зі Світланою одразу по завершенню вранішнього передзмінного огляду. Своє здоров’я перед початком трудового дня тут перевіряють прокатники, водії, машиністи крана, серед яких, до речі, багато жінок, слюсарі, електромонтери, а також представники інших спеціальностей з сортопрокатних цехів №№ 1, 2, 3, блюмінгу. Світлана перевіряє у людей тиск, розпитує про самопочуття, якщо потрібно, заміряє температуру, проводить перевірку за допомогою алкотестеру Drager.

Протягом дня роботи у медичної сестри вистачає, адже їй треба подбати про профілактичні заходи для понад 500 осіб! Увагу треба приділити і тим, хто звертається до здоровпункту, наприклад, у когось заболіла голова, хтось відчув перші ознаки захворювання, у когось підскочив тиск тощо. Якщо необхідно, Світлана завжди готова виїхати на допомогу і у цехи підприємства. За викликом автомобіль швидкої допомоги, який повністю укомплектований медичним обладнанням для надання єкстреної медичної допомоги, це і апарат ЄКГ, дефібрилятор, пульсоксиметр, глюкометр тощо, чергує у здоровпункті, за лічені хвилини домчить медика до постраждалого. Наприкінці робочої зміни медсестра знову перевіряє стан здоров’я працівників.

«Свою роботу я дуже люблю, ні на яку її не проміняю. Відчуття, що я медик, завжди зі мною. Знаєте, коли я їду транспортом, мимоволі придивляюся до рук людей. Коли бачу гарні вени, думаю, о-о-о, їх зручно вколоти, – сміючись, говорить Світлана Микитіна. – З моєю сестрою-близнючкою Людмилою ми перші медики в родині, закінчили  Криворізьке тоді ще медучилище. У цьому рішенні нас дуже підтримав батько Микола Кучеренко. Колись він теж працював на нашому підприємстві, був машиністом тепловоза. Після навчання я почала працювати у дитячій лікарні № 2 нашого міста, а сестра за направленням поїхала до дитячої лікарні Дніпра. Потім, вже після декрету, я працювала у терапевтичному відділенні лікарні № 5. Саме там я й дізналася, що у здоровпункти підприємства потрібні медики. Я вирішила спробувати себе, і відтоді жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Я працювала у здоровпунктах вогнетривно-вапняного цеху, 3 кар’єру ГД, КХВ, а також у першому доменному цеху, там я проробила понад 20 років. До речі, моя сестра по поверненню до рідного міста теж працювала у здоровпункті доменного цеху № 1, а потім ДЦ № 2».

Світлана говорить, якщо її зміна у чергуванні припаде на Міжнародний жіночий день, не засмутиться, адже, як і зазвичай, вона буде серед людей. Тоді до «Доброго ранку» додасться ще й «Зі святом!». А оскільки на станах працює чимало жінок, то і відповідь буде такою ж. А на перевірку стану здоров’я свята не впливають, тому у медсестри буде все, як завжди.

«Кожна весна у нас асоціюється з оновленням. Морози відступають, сонечка стає більше, день довшає, – говорить Світлана. – Дуже хочеться, щоб ця весна стала останньою воєнною, щоб вогонь вже не летів на наші голови, а додому повернулися наші чоловіки, сини, доньки, брати, сестри, племінники, друзі. Ми дуже чекаємо на повернення додому брата мого чоловіка, який зараз стоїть на захисті країни. На жаль, весну вже ніколи не побачить син моєї подруги, який віддав життя за нас. Я хочу, щоб цією весною зацвіли мої квіти, яких я у власному домі вирощую дуже багато. А ще – нарешті очистити вікна від скотчу. Коли я їх клеїла, той й гадки не мала, що так надовго. Одні вікна у мене вилетіли від «прильоту», на інших скотч залишився. Нарешті б ті вікна вимити, пустити в дім свіжого повітря, повісити гарні гардини та зустріти усім миром мир, побажати міцного здоров’я, любові та добра!».

Категорії
Наші люди

Роман – про професію

Практично все устаткування у відділенні безперервного розливання сталі (ВБРС) конвертерного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» працює завдяки електроенергії. Підйомні крани, рольганги, стенди та багато іншого… Є ще багато гідравліки, але й там тиск рідини створюється електронасосами. Весь арсенал електроустаткування необхідно ремонтувати. Тому електромонтери у відділенні – люди незамінні. Серед них – бригадир електромонтерів ВБРС Роман Гаєвський.

«Свої перші усвідомлені взаємини з електричним устаткуванням я добре пам’ятаю. То був іграшковий катер з електродвигунцем, який ми запускали в акваторії фонтану у парку Богдана Хмельницького. І коли він поламався, мені вперше довелося ремонтувати електроустаткування, – усміхається Роман. – А далі був радіогурток з електромобілями. Там ми щось паяли, складали, ремонтували. Я хотів вчитися на фахівця з автотранспорту, але обставини склалися так, що вступив до металургійної академії за електромеханічним фахом».

На Романів вибір вплинула родина. Всі працювали на нашому підприємстві: тато Петро Васильович – у департаменті з якості, мама Людмила Павлівна – контролером ВТК, а брат Сергій – старшим майстром конвертерного цеху. Роман вивчився, і щоб потрапити на комбінат, йому разом з іншими випускниками довелося витримати додатковий іспит, практично кастинг.

«То було хвилююче дійство. На зустріч з нами прийшли представники цехів, які хотіли отримати найкращих, було навіть телебачення, – згадує Роман. – Ми, нещодавні випускники, розповідали про себе, презентували свої дипломні проєкти. Так я потрапив до мартенівського цеху. Там я отримав безцінний досвід. З вдячністю згадую своїх перших бригадирів-вчителів Миколи Соколова та Володимира Ганженка. З його сином, Павлом, ми працюємо разом. Я ремонтував так звані малі електромостові крани, їхню електрочастину. А коли потрапив у відрядження до конвертерного цеху, то попросився на ремонт великих кранів. «Нащо воно тобі? Там же найважче», – застерігав мене електрик цеху Руслан Марчук. А я дуже хотів навчитися. Мені було цікаво».

У 2011 році підприємство готувалося до знаменної події – вводу в експлуатацію машини безперервного лиття заготовок у конвертерному цеху. Набирався штат робітників – технологів, електриків, механіків, енергетиків. Запрошували охочих з інших цехів. І Роман вирішив спробувати.

«Ми знали, що устаткування нове, сучасне, і багато хто хотів працювати саме з ним, – говорить Роман. – Була черга, конкурс на кожне місце. Мене взяли. Устаткування ще монтувалося, ми спостерігали за процесом, намагалися зрозуміти будову, принципи роботи, особливості, вчилися. Здавалося, наче все розуміємо, але потім ще довелося не раз впертися лобом, як то кажуть, поки розібралися. Спілкувалися з іноземними фахівцями компанії Siemens, отримували цінний досвід, який потім згодився. Було дуже цікаво, але дуже важко. Фактично, довелося перенавчатися, бо релейно-контакторні схеми у мартені суттєво відрізняються від частотних перетворювачів у ВБРС. Електроустаткування економніше, безпечніше, захисти спрацьовують швидше і практично безвідмовно».

Зараз Роман Гаєвський працює черговим електромонтером, а значить, він не спеціалізується на ремонтах певного виду електроустаткування, а ремонтує його все – від високовольтного обладнання печі до електрочастини рольгангів чи підйомних кранів.

«Мені подобається моя робота, – каже Роман. – Вона цікава, різноманітна, динамічна. А працювати за конвеєрним принципом, коли монотонно робиш одне й те ж, я б довго не зміг, я себе знаю. У нас чудовий колектив. Взаємодіємо з механіками, енергетиками, допомагаємо одне одному. Дні народження часто відзначаємо разом, або збираємося, коли наші мобілізовані товариші-колеги приїздять у відпустки. А ще маємо нормальне начальство, що ставиться з повагою, може допомогти підказати, і це важливо. Зараз нас у бригаді двоє – я та Василь Феденко. У нас повне порозуміння, чималий досвід, і це допомогає виконувати найскладніші завдання”.  

Категорії
Наші люди

S.H.E відкриває шлях

Ця програма для дівчат, які здатні мінятися самі та змінювати світ навколо себе. Валерія Балабанова – учасниця проєкту S.H.E, фахівчиня-стажерка з охорони праці, і її професійна історія розпочалася в «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Зараз у гірничому департаменті нашого підприємства Валерія опановує науку збереження здоров’я та життя людей на робочих місцях.

У дитинстві ми часто «приміряємо» на себе різні професії, розмірковуємо, ким станемо, перебираємо численні варіанти. Колись Валерія Балабанова мріяла про юридичний напрямок. Також її дуже приваблювали знання про історію, надра Криворіжжя. Їй хотілося більше знати про корисні копалини рідного міста та розвиватися у цій сфері. І це її бажання перемогло. 

«Я вирішила стати маркшейдером, вивчитися на спеціаліста, який відповідає за «навігацію» під землею та на поверхні, все знає про видобувну справу та відповідає за безпечну роботу в гірничих умовах, – говорить Валерія Балабанова. – Я поступила в Гірничий фаховий коледж КНУ. Знала б я ще на першому курсі, що життя дуже швидко та впритул підведе мене до цієї професії і я стану учасницею унікального проєкту S.H.E для жінок, які змінюватимуть культуру охорони праці на підприємстві. Що я працюватиму в гірничому департаменті «АрселорМіттал Кривий Ріг», де відповідатиму за безпечну роботу людей».

Історія участі Валерії у проєкті S.H.E розпочалося з приходу представників нашого підприємства до студентів навчального закладу. Про «АрселорМіттал Кривий Ріг» та про новий цікавий проєкт вони розповідали так завзято, що участь у ньому вирішили взяти одразу декілька дівчат з курсу. Їхнє життя після цього розділилося на «до» та «після». У яскраві кольори його розфарбували корисні тренінги, зустрічі з цікавими людьми, пізнавальні екскурсії, під час яких учасниці проєкту дізнавалися про повний цикл виробництва нашого підприємства – від кар’єрів, дробарок, до дротового стану, де випускається готова продукція.  

«Я навіть не очікувала, що підприємство таке велике та складне, – з усмішкою  зазначила Валерія. – Воно одразу вразило своєю унікальністю та навіть видовищністю, одне тільки виготовлення сталі у конвертерному цеху чого варте! Та найбільше мене вразили коксові батареї – ото велич, ото міць! До речі, там я особливо замислилася, як такими речами взагалі можуть керувати люди! Спочатку я навіть трохи злякалася, а чи вийде у мене все задумане, чи впораюсь я із задачами проєкту? А потім згадала про необхідність охорони праці на підприємстві, подумала, що вона відіграє тут дуже велику роль, і заспокоїлася – навчуся».

На оплачуване стажування Валерія Балабанова потрапила до гірничотранспортного цеху ГД. З підрозділом її познайомив наставник – провідний інженер з охорони праці Олександр Шишка. Він провів екскурсію цехами гірничого департаменту, розповів дівчині, які задачі стоять перед колективом, з якими великими машинами люди тут мають справу і, звичайно, на що треба звертати увагу у дотриманні вимог охорони праці.

«Я одразу відчула велику підтримку колективу, таке враження, що мені хочуть допомогти усі, – говорить Валерія. – А ще я зрозуміла, що охорона праці – це моя справа. Не скажу, що навчається легко. Але я розумію, якщо я зараз не втілю в життя задумане, я пожалкую. Знаєте, ми часто збираємося разом з подружками, які також є учасницями проєкту S.H.E. Ми помітили, що переважно розмовляємо про роботу, обмінюємося враженнями та набутим досвідом. А ще відзначаємо, що нам цікаво тут. Хочеться побажати такого й наступним учасницям проєкту S.H.E. Навчайтеся та не бійтеся нового! А гарний результат буде обов’язково!».