У ремонтно-механічному цеху № 2 Ливарно-механічного заводу є верстат і є фахівець, яких більше немає на підприємстві.
Деякі специ стверджують, що, ймовірно, цей дует унікальний на всю Україну. Володимир Астапенко все життя працював різьбошлифувальником. Він каже, що його напарник – різьбошлифувальний верстат – здатен робити унікальні речі.
Нарізати різьбу та відшліфувати одночасно, до того ж з точністю до мікрона – це завдання під силу лише цим двом, говорять у цеху. Значення цього тандему важко переоцінити. Тому для верстата відведена окрема кімната. Цікаво, що і верстат, і Володимир – обидва досить поважного віку, але про це можна дізнатися, лише коли дивишся у їхні паспорти.
«В РМЦ-2 я працюю з 2002 року, а от у професію прийшов ще раніше, – розповідає різьбошлифувальник РМЦ-2 Володимир Астапенко. – На цьому верстаті ми робимо інструмент, який потім сам нарізає різьбу. Я слідкую, аби мій верстат завжди був у найкращому стані, а в кімнаті, де він розташований, були майже стерильна чистота та взірцевий порядок. До «напарника» у мене підхід, як до хірургічного інструменту, адже від нас вимагається у роботі майже ювелірна точність та якість. Ми виготовляємо калібри (шаблони для перевірки складних профілів), мітчики (інструмент для нарізання внутрішнього різьблення), спеціальні болти тощо. Усього асортименту й не перерахувати. Потім вже ці вироби самі стають інструментом, який допомагає ремонтникам виготовляти інші деталі. Наша продукція не ширвжиток, а ексклюзив. Я впевнений, що якщо буде потрібно, то й для космічних кораблів деталі зможемо нарізати та відшліфувати».
Колеги цінують Володимира не лише за його професіоналізм, а й за щиру та відкриту вдачу. Він завжди у гарному настрої, може впоратися з найскладнішим завданням і ніколи не нарікає на втому чи завантаженість. А через те, що різьбошлифувальник та його верстат єдині на все величезне підприємство, то без роботи вони не залишаються ані хвилини навіть за воєнних умов.
Володимир попри свій величезний досвід ще й досі продовжує навчатися. Йому цікаві всі новинки, технології, які розвивають його, як професіонала. Саме на різьбошлифувальника зараз майже не навчають в освітніх закладах, у кращому випадку – на верстатника широкого профілю, а вже далі (як було і з Володимиром) – лише практика та досвідченіші колеги допоможуть стати професіоналом у цій справі.
Зараз наш колега готовий передати свої знання та професійні секрети молоді, аби ця професія, принаймні на нашому підприємстві, не відійшла у минуле. А ще він мріє про новий верстат чи хоча б його модернізацію, бо є куди рухатися і є бажання над цим попрацювати. В цеху зазначають, що учня для Володимира вже знайшли. Отже є всі шанси, що ця справа, ця рідкісна професія на нашому підприємстві житиме й далі.
Чи існує людина, яка майже все шахтне обладнання нашого підприємства впізнає навпомацки із закритими очима і закохана в свою роботу так, що навіть не полюбляє вихідні? А таки ж є. Це головний механікшахтоуправління Андрій Сідлерук, який нещодавно відзначив своє 55-річчя.
Вже протягом більше двадцяти років Андрій Дмитрович працює в ШУ нашого підприємства. Натяки, що професійні шляхи приведуть його до шахти, були ще, здається, в юності. Але, як зізнається ювіляр, він тоді казав усім, що у шахту ані ногою. Правду кажуть, не зарікайся!
Вчитися Андрій починав на геолога. До речі у цьому мав успіх, зібрав найкращий альбом з палеонтології на курсі, але після армії вирішив продовжити навчання вже на механіка. Юнака вабили шестерні, гвинтики, як все це працює та взаємодіє. Потім була праця на рудоремонтному заводі, який займався ремонтом шахтного обладнання. У 2001 році Андрія покликали до шахтного господарства нашого підприємства, і тоді він остаточно «потрапив у полон» до шахти.
«Я не уявляю своє життя без своєї роботи. Мені навіть вихідні не потрібні. Бо коли ти займаєшся улюбленою справою, то це тебе не втомлює. Кожне обладнання, що надходить до шахти, я намагаюся сам буквально промацати. Кожен злам чи проблему з роботою шахтних механізмів сприймаю наче виклик, а в цьому я людина азартна», – розповідає головний механік ШУ.
Величезна відповідальність, масиви інформації, сотні людей і до тисячі механізмів, від бурових молотків до екскаватора завантаження. Як це може викликати захоплення? Яким чином цьому взагалі можна дати раду?
«Я вважаю, нам пощастило, що така людина працює у команді, – говорить директор ШУ ГД Антон Чирва. – Андрій про шахтні механізми знає все. Спитай його, що це за запчастина і для чого вона нам – він миттєво відповідає. Немає ділянки, де б він не був. Все, що я доручаю йому, виконується бездоганно. Він відповідає за те, щоб люди могли безпечно спуститися до шахти, щоб не відбулося затоплення шахти шахтними водами, щоб порода успішно транспортувалася. Чому саме Андрій та його команда? Тому, що тисячі механізмів, без яких жоден процес в шахті неможливий, – це зона відповідальності головного механіка та його підлеглих. Ми разом переживали чимало складних випробувань. Андрій вміє не лише прискіпливо слідкувати за роботою усіх механізмів, працювати на випередження, а ще й пропонує нестандартні рішення, здатні розв’язати найскладніші проблеми. Пам’ятаю, як ми міняли підіймальна машину у шахті. Тоді використали нестандартну схему із заміни. Під час блекауту виводили людей з шахти на поверхню. Запропоноване Андрієм рішення допомогло це зробити навіть з того горизонту, з якого не було звичайного пішого виходу на поверхню».
Головний механік говорить, що у роботі потрібно постійно рухатися вперед, а не сидіти на місці. Це у буквальному та у переносному сенсі. Хоча є в Андрія Сідлерука захоплення, яке змушує його зупинитися та схилитися над столом. Йому подобається ремонтувати механічні годинники. Справжнє диво, коли кожна окрема шестерня, кожне окреме коліщатко у вправних руках майстра стають одним «організмом». Втім шахта все ж залишається у житті головного механіка головною.
Андрій щодня мандрує шахтою і постійно шукає якихось нових розробок, знань, які можна буде успішно використовуватися на рідному виробництві. Він сумує за конференціями та виставками, які давали змогу познайомитися з досвідом колег, напряму поспілкуватися з виробниками шахтного обладнання та побачити, помацати новинки власноруч. На жаль, війна поки ще не дає змогу це зробити.
Зараз шахта перебуває на паузі, під час якої виконується чимало ремонтних робіт. ЇЇ запуск – це чергове випробування, яке, ми впевнені, Андрій та його колеги витримають з гідністю. А успішний запуск шахти, каже ювіляр, буде найкращим подарунком.
«Моя мета – жити гарно, активно та ніколи не сумувати», – говорить змінний майстер основної виробничої дільниці верстатів з ЧПУ ремонтно-механічного цеху № 2 Наталія Луценко.
Сорок три роки тому до РМЦ-2 прийшло дівча з палкими очима і щирим захопленням працею з верстатами. Ще у школі на УВК Наталія познайомилася з токарською справою. Згодом вона поєднала навчання мехобробці в інституті та працю на заводі.
«Робота на нашому підприємстві стала для мене по-справжньому родинною справою, – говорить Наталія Луценко. – З моїм чоловіком Валентином ми познайомилися ще в інституті, згодом працювали в рідному РМЦ-2. Тут же працював токарем мій брат Олег, племінниця і зараз працює токарем, невістка, мій зять працює в гірничому департаменті. Отакий собі виходить родинний підряд. Ми всі любимо наш завод, наше підприємство, і це не просто слова. Я жодного разу не прийшла на роботу у поганому настрої, мене тягне сюди, бо люблю людей, які працюють поряд. А процес обробки заготовок для мене взагалі – мистецтво! Сприймаю кожен ремонт як виклик, як змагання. З кожним новим замовленням мене охоплює азарт, я кажу своїм колегам: ну що? Потанцюємо? І вперед! Моя бригада – це 21 людина, 21 професіонал. Впевнена, що аби стати верстатником потрібно багато знати та вміти. Так, зараз в нас верстати з ЧПУ. Я вважаю, щоб вміти натиснути кнопку такого верстата потрібно народитися верстатником. Від цього натискання залежить подальший результат багатьох підрозділів. Ми наче сапери – не маємо права на помилку».
В цій пані вдало поєднується мудрість, сила, професіоналізм і по-справжньому жіноча тендітність та чуттєвість. Наталія дуже любить весну, яка завжди дарує надію. І квіти, особливо троянди та першоцвіти. Вона сама, наче квітка, притягує погляд до себе, хочеться чути її голос, вона просто заряджає позитивом кожного поряд. Хочеться сказати, що бригаді таки пощастило з очільником.
«Я на роботі маю піклуватися про кожного, дбати про його безпеку, підтримувати гарний настрій, – продовжує Наталія. – Якщо потрібно, то допомогти, порадити, підтримати. В мене у бригаді і чоловіки, і жінки. Я завжди колежанкам нагадую, що ми і у робочому одязі маємо бути справжніми пані. Тоді й у чоловіків настрій піднімається, з’являється натхнення бути кращими. Я навіть свято 8 Березня люблю на роботі проводити. Чоловіки вітають, всі посміхаються. А компліменти, як відомо, здатні творити дива з будь-якою жінкою. Вона тоді і вигляд матиме кращий за усіх, і приготує смачненьке, і порадує свого чоловіка. Тому чоловікам раджу не скупитися на увагу та компліменти, і не тільки на весняне свято!»
Наталія разом з чоловіком вже 36 років. Секрет сімейного щастя цієї родини в тому, що і Наталія, і Валентин одне для одного друзі.
«Я вважаю, що родину об’єднує кохання та дружба. Та й взагалі, коли чоловіка відривають від матері, то передають дружині, – усміхається Наталія. – А якщо серйозно, то у родині має завжди «жити» увага, надійність та повага. У моїй сім’ї так і є. В нас спільні бажання. Зараз найголовніші з них – миру та Перемоги. Хай весна нас порадує не лише першими квітами, а ще й перемогами. Хай у повітрі вже відчувається ось ця довгоочікувана переможна нотка. Усіх дівчат та жінок я вітаю з першим весняним святом – Міжнародним жіночим днем! Зберігайте в серці тепло до своїх чоловіків, підтримуйте їх. Це дає їм сили перемагати на всіх фронтах. Мені здається, що жінка має бути доброю та лагідною. А ще – коханою, ну, це вже натяк вам, чоловіки».
В цьому вислові ми ще раз пересвідчилися, коли познайомилися з Оленою Лавриненко, дозувальником агломераційного цеху № 3. Свою роботу вона вважає мистецтвом, а ще пише вірші, співає, займається спортом та виховує трьох синів.
Про родину, роботу та війну
З Оленою Лавриненко ми зустрілися напередодні березневих свят. Мешкає вона поблизу Народного дому, який за часів війни став центральним хабом для людей, які рятуються у нашому місті від бойових дій. Як каже Олена, коли вона їде на роботу чи додому, то бачить багато родин-переселенців. Їй дуже хочеться їм ще більше допомагати як реальними справами, так і словами підтримки. Це бажання особливо загострилося, коли чоловік Олени Володимир пішов служити у ЗСУ.
«Вже зранку 24 лютого Володимир був у військкоматі. Йому казали, ти можеш залишатися вдома, бо в тебе трійко неповнолітніх дітей. Але чоловік вирішив, що зараз він має робити справжню чоловічу справу – захищати, – розповідає Олена. – Ще у 2014 році він хотів піти боронити Україну. Але тоді ми чекали на другу дитину, тож він залишився працювати у військкоматі. Водночас Володимир теж є працівником «АрселорМіттал Кривий Ріг», він горновий доменної печі № 6. Так сталося, що ми з ним познайомилися під час одного з осінніх свят і зрозуміли, що знайшли один одного. Ми вчилися в одному технікумі, металургійному, обидва брали участь у багатьох культурних заходах: співали, танцювали, грали на музичних інструментах. Як потім з’ясувалося, він ще й захоплюється фізикою, хімією, історією. Тож нам завжди є про що поговорити».
В агломераційному цеху № 3 обов’язки Олени – дозування шихтових матеріалів. Олена вважає, що це справжнє мистецтво, адже правильно це зробити теж треба вміти.
Вона працює як на висоті, де здійснює завантажування бункерів шихтовими матеріалами, так і знизу – контролює якість матеріалів, створює базу даних, робить розрахунки для виробництва більш якісної шихти тощо. Усі операції обов’язково виконує безпечно, адже поряд розташовані енергетичні комунікації, різноманітне промислове обладнання. «Роботи багато, встигати доводиться усюди, тож іноді на власному досвіді пересвідчуєшся, що каска на голові була точно не зайвою», – шуткує Олена.
Зараз Олена більше уваги приділяє своїм синам. Найстаршому Миколі 13 років. Він добре малює, гарно співає, пише вірші. Мишку 7 років, він вже став першокласником. І наймолодшому Артему виповнилося 5 років.
До речі, усі сини Олени займаються спортом – рукопашним боєм. Микола нещодавно вже вдруге став чемпіоном України, і зараз готується взяти участь у чемпіонаті Європи, який планується у квітні. У Михайла теж є успіхи у цьому спорті. Артемка робіть в ньому лише перші кроки. У родині Лавриненків вважають, що цей вид спорту загартовує не лише тіло, а й душу, характер, здатність захищати не тільки себе, а й інших, а ще – дисциплінує та виховує відповідальність. Олена теж любить спорт, і колись серйозно цим займалася. Зараз, щоб підтримувати себе у формі, вона бігає на місці не виходячи з квартири. Починала з 9-ти км, а тепер пробігає до 15 км.
Творчість душу зігріває
Є у Олени ще одне давнє захоплення – вона пише вірші. Складати їх почала ще в дитинстві. У свої твори на актуальні теми вона вкладала глибокі почуття, щирі емоції. «Ти не можеш так писати», почула вона від педагогів школи після одного зі своїх виступів. На їх думку вірші були надто дорослими для маленької дівчинки. Після цього у Олени з’явилася невпевненість у собі, вона завдалася питанням, чи слід їй взагалі продовжувати писати вірші? Крапку у невпевненості дівчинки поставив її виступ на сцені Криворізького театру імені Шевченка. Справа в тому, що Олена колись ще й була учасницею драматичного гуртку, тож і виступати доводилося часто. Так ось, комісія, яка слухала її власний вірш, аж рота роззявила від подиву та захвату. Тоді до дівчини підійшов керівник їхнього гуртка та наполегливо порадив продовжувати писати та вірити у себе.
Коли чоловік Олени Володимир був у військовому відрядженні у Херсонській області жінка дуже хвилювалася за нього. Ці емоції вилилися у віршовані рядки:
Я знов не сплю цієї ночі,
На серці смуток, бо не поруч ти.
Я знов так хочу подивитись в твої очі,
В яких немає цієї клятої війни.
Так хочу, щоб в руках тримав не зброю,
А трьох синів своїх ти міцно обіймав.
Це пекло хочу я пройти з тобою,
Щоб це скоріш скінчилось, ти мене поцілував.
Заплющу очі і відчую я твій дотик,
І в тиші чую твого серця стук.
Та це лише моя уява,
І день за рік, коли не має поруч твоїх рук.
Обірве тишу знову звук тривоги,
Сльоза тихесенько пробігла по щоці.
Мені так сумно, боляче без тебе,
Я Янгола прошу, щоб він вас всіх накрив крилом своїм вночі.
Щоб повернулись ви живі додому,
Я Богу помолюся в сотий раз.
Щоб він відвів від вас ворожу зброю,
Щоб ворог відступив він дав наказ.
Олена каже, що її чоловік не любить коли за нього переживають. На будь-які питання він відповідає, що знаходиться там де треба і робить те, що треба.
«Ми з чоловіком виховуємо своїх дітей з вірою у себе, у свої сили, тож і розвиваємо їхні здібності, – продовжує Олена Лавриненко. – Ми живемо біля Народного дому, який раніше був Палацом культури будівельників. Колись там я співала під баян, у нас був гурток народної творчості, ми часто виступали. Я навіть брала участь у відбірковому турі конкурсу «Україна має талант». Від суддів я почула, що гарно співаю, але не маю особливої життєвої історії, яка б розчулила глядачів та примусила б їх голосувати за мене. Хто б тоді знав, що з початком війни важкі життєві історії будуть чи не у кожній родині, що майже усі ми станемо волонтерити та будемо готовими віддати все, щоб наблизити нашу Перемогу. Я хочу усім побажати вірити у себе, у свої сили та можливості. Кожен з нас на своєму місці, на роботі чи вдома, може зробити дуже багато, а коли ми ще й об’єднаємо свої зусилля, то успіх у здійсненні нашого спільного бажання прийде ще скоріше!»
За 20 років у професії розмітника Світлана Литвиненко навчилася так вправлятися з рейсмусом та чертилкою, що її креслення по металу точно відтворюють найскладніші викрійки майбутньої найпримхливішої деталі. От тільки замість матеріалу для шиття – метал для розкроювання. Втім майстрині до снаги, як свідчить практика та підтверджують її колеги, впоратися з будь-яким матеріалом. А прекрасне та чарівне вона здатна помітити навіть у звичайному ґудзику або металевій пряжці від ременя.
«20 років тому я прийшла на підприємство до цеху металоконструкцій. Саме тут я познайомилася та навчилася професії розмітника, – розповідає Світлана Литвиненко. – Для мене це було щось зовсім незнайоме, але згодом виявилося дуже близьким. Мені подобається працювати з металом, як з викрійкою. Це надзвичайно відповідально, адже погана розмітка – і деталі вже не вийде. Інколи мій простір для розкрою – металеві листи – можуть сягати й до 6 метрів за площею, адже деталі, які потім народжуються з цих викройок, масивні, великі та потужні, бо ми працюємо для гірничого та металургійного виробництв».
Колеги в ЦМК говорять про Світлану завжди з теплом. Чарівна жінка, одна з найкращих працівниць, талановита майстриня на всі руки – це все про неї. Вона вміє шити, в’язати, робити оригамі, плести з бісеру, але найбільшими творчими захопленнями для неї стали пошиття сумок та виготовлення брошок. Сьогодні кошик майстрині нараховує чимало великих та маленьких, ніжних, яскравих, неординарних та класичних брошок. Кожна брошка – окрема історія. Візьме, наприклад, Світлана звичайний ґудзик чи пряжку від старого ременя, «почаклує» над ними – і ось в її руках розквітає прекрасна квітка чи листя дивної рослини.
«Я дуже люблю працювати над тим, що потім приноситиме людям радість та користь, а не вкриватиметься пилом десь на полиці, – продовжує майстриня. – Мені здається, що брошка може народитися з усього. Першу брошку я створила, коли мала йти на корпоратив. Сукню придбала, а от прикраси до неї, яку б хотіла, не знайшла. Саме тоді моя перша брошка і побачила світ. Я завжди цим займаюся із задоволенням. От тільки цього воєнного року, на жаль, нічого не створила, не піднімалися руки, не було настрою. Натомість почала плести шкарпетки для наших військових. Спочатку забезпечила ними підрозділ мого брата, який в ЗСУ. Зараз плету й для інших».
А ще у Світлани є історія з сумками. В неї до них особлива любов. Найбільше їй подобається шити сумки з джинсу. У вмілих руках Світлани речі отримують друге життя. Зі старих джинсів народжується красивий аксесуар модниці.
«Перший творчий тандем з сумкою в мене народився, коли вела дитину до дитячого садочку. Треба було і носовичок кудись покласти, і маленьку іграшку для малечі. Тоді промайнула думка: «а чому б власними руками якусь цікаву сумку не створити?». Отак і понеслося. Сумки виготовляла навіть із залишків меблевої тканини. Фурнітурою для них могло стати будь-що. З сумками моє кохання продовжується й досі», – розповідає Світлана.
Останнім часом, говорить наша героїня, її все більше приваблює весна. Для неї – це час надії. Все оживає навколо, пробиваються паростки рослин, квітів. Світлана вірить, що тепло весняного сонця органічно співвідноситься із жіночою вродою. Навіть у цей складний рік дівчата та жінки чекають на свято жіночої вроди та ніжності – Міжнародний жіночий день.
«Так приємно, коли тебе вітають і вдома, і на роботі. Для мене неважливі матеріальні подарунки, натомість моральне ставлення, тепле слово, влучний комплімент, увага та турбота – це точно найкращий подарунок, – продовжує Світлана Литвиненко. – Я всім хочу побажати мирної весни. Щоб усі жінки дочекалися своїх коханих, щоб найсильнішим почуттям було саме кохання, щоб всі ми відчували себе бажаними, прекрасними та найкращими. Українські жінки насправді і є такими. Зі святом!»
Відзначення до Дня компанії як одного з найкращих працівників для водія з гірничотранспортного цеху гірничого департаменту Григорія Колінька стало приємною несподіванкою.
«Це наче на тебе раптово вилили цеберко води, так мене здивувало нагородження, адже я нічого такого не зробив, просто намагаюся якісно виконувати свою роботу, яка мені приносить задоволення. Робота змушує мене рухатися, залишатися живчиком, адже я дуже люблю спілкуватися з людьми та бути їм корисним, – говорить водій АТЗ ГТЦ Григорій Колінько. – Без нашого тандему – мене та моєї автовишки складно прийшлося б електричним «артеріям» підприємства. От в кар’єрі, наприклад, без нас електрикам точно не обійтися. Переїжджає електроекскаватор чи має бути виробничий вибух –потрібно перенести електроопори, протягнути нові лінії, то всі звертаються до мене. Ми з моїм автомобілем підіймаємо людей на висоту, аби вони могли там виконати всі роботи. Я слідкую, щоб завжди це було безпечно та з дотриманням усіх норм охорони праці. Звик так працювати сам і іншим раджу працювати безпечно».
Григорій пишається тим, що має понад 40 років безперервного робочого стажу. В дитинстві він мріяв стати трактористом, та батьки наполягли, аби вивчися на монтажника-висотника. Але Григорій таки здійснив свою мрію і згодом вивчився на водія-белазіста. Майже 20 років працював водієм довгоміра, а вже на нашому підприємстві йому довірили автовишку. Праця робить його щасливим, зізнається наш герой. Попри досвідчений вік Григорій зберіг якесь юнацьке завзяття до всього, за що береться, а ще – вміння дивуватися. От, наприклад, чотири роки тому він почав вивчати історію України та скіфів. Спонукало до цього нове хобі Григорія. Він блукає з металошукачем Криворіжжям та Херсонщиною, звідки він роду. В його колекції і монети 1812 року, і наконечники стріл скіфів, і деталі кінської збруї скіфських часів. Ці скарби йому вдалося відшукати біля курганів за Інгульцем.
«Для мене відпочинок, то не «продавлювання» дивану. Я люблю мандрувати, розкривати таємниці нашої української землі, – продовжує водій. – Завдяки цьому захопленню й історією більше почав цікавитися. У нас дійсно щедра земля та гарні люди. Ми вміємо працювати, цінуємо власну землю, яку, на жаль, зараз доводиться захищати зі зброєю в руках. Я теж, не дивлячись на вік, ходив до військкомату, адже сил ще достатньо. Та мене не взяли. Але якщо треба, то теж встану в стрій. Не можу спокійно бачити ворога на нашій землі. Бачив, що вони роблять на власні очі, адже село, звідки я родом – Архангельське, було зруйноване ворогом. Постраждали і моя родинна хата, і хата сестри. Просто злість бере, але як відвоювали та повернули моє Архангельське, так і всю Україну повернемо. Ми мужні, сильні і вміємо захищати своє рідне. Тож хлопцям в ЗСУ та усім нашим захисникам я бажаю успіху та впевненості, скорішого повернення додому живими та здоровими, а всім нам – миру та скорішої Перемоги!»
