Категорія: Наші люди

Категорії
Наші люди

Після перемоги – на домашній стадіон ФК «Арсенал»

планує поїхати на матч разом з сином машиніст насосних установок Тимур Нєчаєв – один із найкращих працівників нагороджених до Дня компанії.

Затятий футбольний вболівальник, в колишньому інгулецький футболіст, знає, як комбайном збирати духмяне золотаве колосся. Зараз він вправно керує насосними агрегатами на рудозбагачувальній фабриці. Тимур працевлаштувався на РЗФ-1 дванадцять років тому. Спочатку він навіть не уявляв, якими насосами-велетнями буде керувати, а про їхню роль у справі збагачення взагалі й гадки не мав.

«Я сам з Інгульця Широківського району, там починав працювати слюсарем-ремонтником, керував комбайном, займався, напевне, найбільш мирною справою – збирав хліб, чим і зараз пишаюся, – розповідає Тимур Нєчаєв. – Але доля привела мене не тільки до Кривого Рогу, а й на найбільше підприємство. Тепер тут працюємо – я і моя дружина. Коли вперше прийшов на фабрику, то зрозумів, що доведеться мені, мабуть, навчитися плавати (усміхається). Це тому, що у разі аварійного зламу моїх підшефних насосів секціям доведеться «сьорбнути» водички, затопити може чимало обладнання, а саме цього я допустити не можу. Тому ретельно слідкую за цим устаткуванням. Зараз навіть за звуком можу зрозуміти, який «стан здоров’я» у насоса. Наразі я опікуюся 11-ма насосами на п’яти секціях, адже чимало моїх колег зараз у ЗСУ, тож ми підхопили їхню частину трудового фронту. Хай хлопці будуть впевнені, що ми їх не підведемо. Їм там важко, але вони тримаються, тож і ми тут  впораємося».

Брат Тимура теж зараз воює на передовій. Але наш герой теж долучився до захисту. Від самого початку допомагав Теробороні будувати блокпости, пиляв дрова, щоб хлопцям забезпечити тепло, привозив їжу. Потрібно буде, говорить машиніст, то й за кермо танка сяде. Війна – то справа кожного, вона завдає ран, руйнує мрії, але і робить нас сильнішими.

«На початку вторгнення моя родина виїздила за кордон, але вже за два місяці повернулися. Наполіг на цьому син Валерій,  – продовжує Тимур Нєчаєв. – Я колись грав за місцеву команду у футбол, в дитинстві мріяв стати футболістом. Зараз от воджу сина на тренування з футболу. Є в нас з Валерієм одна на двох мрія. Ми затяті вболівальники «Арсеналу», мріяли поїхати на матч на домашній стадіон команди, але поїздку довелося відкласти. Зараз не до футболу. Та від мрії ми не відмовилися, просто відклали її до нашої Перемоги. Сподіваюся, що чекати нам на це залишилося недовго».

Категорії
Наші люди

Роман, Євген та Перемога

Євген Пантело та його книжка

«Книга Асклепія» – так назвав свій роман, виданий незадовго до повномасштабного вторгнення, працівник нашого підприємства Євген Пантело.

Це вже третя книга нашого талановитого колеги, яка побачила світ. До цього були збірка поезії «Філософія життя» та фантастичний роман «Багряні тіні». Начальник зміни ТЕЦ, поет і письменник Євген Пантело почав роботу над ще одним романом, але поки що її довелося відкласти.

«Наразі книга не на часі, – каже Євген. – Є важливіші справи. Потрохи волонтерю, допомагаю захисникам. Беру участь у заходах, які організовує для переселенців туристичний клуб «Командор». Щасливий бути корисним. Нещодавно показував дітям-переселенцям свою колекцію комах. Бачили б ви щире захоплення цих обпалених війною дітлахів! Та й дорослих також. Їм дуже потрібна наша підтримка, як матеріальна, так і моральна».

Частину тиражу «Книги Асклепія» Євген виставив на продаж. Кілька книжок вже продав, а гроші перерахував знайомим з ВСУ, які використали їх на нагальні потреби своїх підрозділів. Про що ж цей захоплюючий роман? «Про кохання, про боротьбу добра та зла, – говорить автор. – Сюжет починається в африканській пустелі. Під палючим сонцем крізь піски прямує мандрівник. Він знесилений, потерпає від спраги. Від вірної смерті його рятує місцеве плем’я. Деякий час врятований живе з аборигенами, занурюється в їхню культуру, отримує сакральні знання. А далі він опиняється у Кривому Розі, у передмісті якого мешкає».

Основні події розгортаються саме в нашому місті. З описів можна легко впізнати Соцмісто, Довгинцеве, Центрально-Міський район. «Саме у парку Мершавцева, у районі човникової станції головний герой прогулюється з коханою на човні, – продовжує Євген. – Я намагався якомога яскравіше описати красу рідного Кривого Рогу, його парки, сквери, мальовничі береги річок. Всупереч стереотипам, наше місто надзвичайно зелене та затишне. Хочу, щоб кожен, хто читатиме роман, захотів приїхати до нас і переконатися в цьому. Криворіжці – гостинні люди. І тисячі переселенців, які знайшли тут свій прихисток від війни – яскравий тому доказ».

Але «екшну» у романі не менше, ніж лірики та краєвидів. Перед нами розгортається ланцюг драматичних, фантастичних подій, які відбуваються з головним героєм та його друзями. Сутички, погоні, розслідування, загадкові смерті… «Не хочу спойлерити, розкривати сюжет, – посміхається автор. – Бо буде ж нецікаво читати. Скажу лишень, що переможець в класичній сутичці добра та зла стане відомим лише тим, хто дочитає до останніх абзаців. Так я задумав і сподіваюся, що у мене вийшло зберегти інтригу до кінця».

Євген зізнався, що хотів у своєму романі ще раз показати, що Кохання має бути щирим і попри всі складнощі та негаразди – дарувати закоханим радість. Що творити Добро треба, не сподіваючись на якийсь зиск. Що головні цінності – це Людське Життя й Час, бо їх не повернеш, а гроші – на другому плані, бо врешті-решт їх можна заробити. Що головне не слова, а справи, і один з героїв роману каже, що Бог не слухає те, що ми кажемо, а дивиться на наші вчинки. Не треба злитися, заздрити, мститися. Треба просто жити, допомагати людям і радіти життю.

Євген Пантело до всього ще й учасник проекту з охорони праці та промислової безпеки під назвою «Бережи себе» (Take Care). Він проводить заняття з нашими працівниками, ділиться знаннями й вміннями, які допомагають безпечно працювати. На волонтерство та тренерство Євген витрачає майже весь вільний час. Тому літературні плани переносяться. Але не скасовуються.

«У 2022 році я планував випустити ще одну книжку, – говорить він. – Туди мали б увійти оповідання, написані на основі подій, що відбулися зі мною у різні періоди, а також фейлетони та афоризми». Але то вже після перемоги. Тоді візьмуся і за третій роман. Додалася ще одна ціль – перекласти два вже виданих романи українською мовою з російської і перевидати їх. А поки що працюємо всі разом на нашу перемогу».

Категорії
Наші люди

Єдиний цех для єдиної Тетяни

25 січня разом з іншими майже сімсотма Тетянами нашого підприємства токар дільниці з виготовлення деталей та запчастин ремонтного цеху гірничого департаменту Тетяна Мажара відзначає іменини.

Одна з версій походження імені стверджує, що це давньогрецьке ім’я значить «упорядниця» чи «засновниця». Ну, тоді ремонтний цех дуже підходить Тетяні, адже ремонтувати – це ж означає приводити до ладу, впорядковувати. А якщо більш серйозно, то колеги справедливо вважають Тетяну однією з найкращих працівниць, професіоналом у токарській справі. 

«Я прийшла до цеху одразу після училища, – розповідає Тетяна Мажара. – Мені дуже подобається моя робота. Здавалося б, механічна обробка металу, що тут такого? Але це ж красиво! Це справжнє диво, коли з непоказної заготовки виходить красива деталь. Приємно, що це справа твоїх рук. А коли йде срібляста стружка – це теж красиво. Тож моя професія дійсно пов’язана з красою. Я виточую шпильки, напівмуфти (усміхається), ну, чим не жіночий арсенал?»

Спілкуєшся з Тетяною і постійно хочеться посміхатися. Її сяйні очі та посмішка заряджають на позитив. Вона постійно чомусь вчиться, щось пізнає, розвивається. Недаремно ж в День її ангела, відзначають ще й День студентів, говорить жінка.

Для Тетяни дуже важлива родина. Тому свій колектив, свою робочу родину вона шанує та любить, а рідна домівка взагалі для неї – це місто сили. Коханий чоловік, двоє діточок і улюбленець родини собака Лорд. Свої рідних Танюша любить побалувати смачненьким. Це для неї найкращий відпочинок – приготувати смаколики. Жінка впевнена, що справжній дім має пахнути смачною випічкою. Є в Тетяни мрія – відвідати Львів та випити справжньої львівської кави. І вона це обов’язково зробить одразу ж після нашої Перемоги. А поки що жінка та її родина чим може допомагають нашим захисникам. Свого часу Тетяна навіть допомагала у виготовленні буржуйок. За будь-якої можливості сім’я передає нашим українським героям їжу, теплі речі. Як і більшість з нас, кожен на своєму місці, наближаючи перемогу. Тому на свою роботу Тетяна завжди поспішає із задоволенням, бо її праця – це теж внесок в економіку та підтримку країни, яка сьогодні бореться за свою Незалежність.

Цікаво, що серед працівниць ремонтного цеху є лише одна Тетяна, а ремонтний цех в житті жінки є єдиним місцем роботи. Тут вона працює вже 22 роки. «Наша Танюша» – з теплотою говорять про неї колеги.

«Це людина-сонечко, позитивчик, щира та відкрита душа, – продовжує начальник РЦ ГД Ігор Малий. – Дуже радий, що така людина працює в нашому цеху. В неї завжди порядок біля верстата, вона доглядає за ним, дбає. Тетяна – наша помічниця. Яке б складне та оперативне завдання не потрібно було б зробити, вона завжди впорається на «відмінно». Тож бажаю їй й надалі залишатися перлиною нашого цеху. Хай вона та всі Тетяни нашого підприємства будуть щасливими, в їхніх домівках буде мир та спокій! З Днем ангела, Тані, Тетяни, Танюші!»

Категорії
Наші люди

«Кожна людина – це окрема галактика»

Велика ріка тече спокійно, розумна людина не підвищує голосу, каже народне прислів’я. Саме таким з першої зустрічі сприймаєш начальника цеху уловлювання  коксохімічного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг» Романа Каренова, який нещодавно отримав нагороду до Дня компанії. До речі, він вважає, що це нагорода всього цеху, а не лише його персональний результат.

За роки праці на нашому підприємстві з Романом В’ячеславовичем доводилися зустрічатися не один раз. І завжди вражала його врівноваженість та те, як він вміє розказати та роз’яснити найскладніші речі, яких в коксохімічній справі вистачає. За 20 років праці на підприємстві він пройшов шлях від електрика до начальника цехів, спочатку цеху сіркоочищення, а зараз уловлювання. Цехи «з характером», непрості, і без них робота коксохіма неможлива.

«Останнє моє призначення – очолити цех уловлювання, я сприйняв, як виклик: або впораюся з цим, або мені нема чого тут робити, –  розповідає Роман Каренов. – У цьому, як і раніше, мені допомогла системність. Для мене – це будівництво певної системи в цілому: визначення проблеми, її вирішення, налагоджування необхідних процесів, певної послідовності – як має вирішуватися завдання, контроль за процесами і планування наперед. І, звісно ж, команда. Мені в моєму робочому житті завжди щастило на хороший колектив. Спочатку в мене були чудові вчителі: колишній начальник цеху сіркоочищення Олександр Охотніков, заступник начальника цеху сіркоочищення Анатолій Матяш. Сьогодні –  це мої колеги, які розуміють мене з пів слова».

Хто людей питає, той і розум має

Попри чималий робочий досвід начальник цеху уловлювання ніколи не боїться запитати, порадитися з людиною, незалежно від її посади чи віку. Адже всього знати досконало людина не може, говорить Роман, а от розвиватися варто постійно і у будь-якому віці.

«Розумові процеси ніколи не зупиняються, тому постійно потрібно дізнаватися щось нове, застосовувати в роботі нові практики, методи, знайомитися з сучасними процесами розвитку та змін у різних сферах, адже в житті все пов’язано. А ще, я вважаю, що завдань, яких не можна вирішити, не існує. Просто іноді потрібно на них подивитися під різним ракурсами і ретельно обдумати. Впоратися можна з усім. Пам’ятаєте наші блекаути? Такого ми раніше на коксохімі не переживали, але команда впоралася. Ми зберегли наше обладнання, вистояли», – продовжує Роман Каренов.

Для Романа Каренова кожна людина – це окрема галактика. Тому він намагається почути і зрозуміти кожного. Це вважливо, особливо на посаді начальника цеху. Адже ця посада означає не просто сидіння в «керівному» кріслі.

«Мені здається, що виконавцем працювати легше. Перед тобою поставили завдання і потрібно його виконати якісно, ти відповідаєш за себе і лише від тебе залежить, як це буде зроблено. А керівник має думати стратегічно. На його плечах відповідальність за всі процеси, які відбуваються у цеху: від малих до найбільших. Це і технологічні нюанси, і ремонтні роботи, підготовка та організація роботи підлеглих, побудова планів та шляхи їх виконання. Твоя помилка занадто дорого обходиться, тож бажано таких помилок не допускати ніколи. Твої союзники і помічники – це твоя команда», – говорить Роман Каренов.

Кожен день життя додає часточку мудрості

Кухар, бармен, електрик, начальник цеху складного виробництва, як вам такий шлях? В житті Романа В’ячеславовича було і є багато цікавого. Вже на нашому підприємстві він  брав участь у будівництві цеху сіркоочищення, який згодом і очолив, демонтажі та будівництві коксових батарей №№ 3-4 і 5-6.

«Я ніколи не думав, що залишуся на коксохімі так надовго. Прийшов на коксохім, адже була стабільна та нормальна зарплата, тут вже працювала моя дружина. На той час я встиг не лише в «общепите» попрацювати, а і курси прохідника закінчити, але працевлаштування не відбулось. Пам’ятаю, що «електричну» справу дуже любив, це в мене генетичне, – усміхається Роман. В мене дід був радіоелектроніком. Тому і я обрав професію електрика, потім вже була й вища освіта за спеціальністю «Електропривід та автоматика». Пам’ятаю величезну залізничну розв’язку та те, що ранок на коксохімі починався з вигуку дівчини з їдальні, яка обходила цехи та майстерні з кошиком біляшів та пиріжків і вигукувала «Біляші! Пиріжки!». Цікаві часи були. Але і зараз нам сумувати не доводиться. Часи складні, але це виклик, з яким ми всі, наша країна маємо впоратися».

Найтяжче народжується найцінніше

Зі 120 працівників цеху вловлювання 21 призвані до лав ЗСУ. На жаль, один з них загинув. Працівники цеху, як і чимало криворіжців, почали волонтерити, збирати на потрібну амуніцію, допомагати колегам на передовій. Й досі коксохіміки у вільний від роботи час допомагають хто чим може. Наприклад, вдома, в гаражах, в майстернях ремонтують автотехніку, донатять на ЗСУ. Навіть звичайна повсякденна робота на підприємстві, вважає начальник цеху, це теж будівництво шляху до Перемоги.

«Війна призвела до того, що ми стали більш свідомими. Так народжується нація, люди починають усвідомлювати свою приналежність. І це мене дуже радує, – говорить  Роман Каренов. – Насправді ми, кожен на своєму місці, можемо багато. Коли мої колеги поряд, то це додає впевненості, що ми з усім впораємося. Моя родина зараз поряд зі мною і це додає мені сил будувати плани на майбутнє, наприклад, поїхати всією родиною на відпочинок в Крим. Тож скорішої нам Перемоги. Так точно буде, це лише питання часу!»

Категорії
Наші люди

Якщо «портал» працює – варто ризикнути

Швидко перекваліфікуватися з металурга в рудозбагачувальника і навпаки – це реально. Про що свідчить приклад нашого колеги Олександра Григор’єва.

Сьогодні «АрселорМіттал Кривий Ріг» разом з усією Україною переживає непрості часи. Сортопрокатний цех № 1, як і більшість цехів, на даний момент не випускає продукцію. Але обладнання підтримується у належному стані і готове до запуску у будь-який момент. За це відповідає заступник начальника сортопрокатного цеху №1 з виробництва Олександр Григор’єв, який нещодавно отримав найвищу нагороду підприємства – «Честь та гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг»».

Як розповів начальник СПЦ-1 Олександр Курочкін, заступник з виробництва виконує величезний обсяг роботи і робить це сумлінно та талановито. До війни замовлень на продукцію було достатньо, і всі три стани працювали. «Зона відповідальності у Олександра дуже широка, – говорить начальник цеху. – Не даремно ж заступника начальника з виробництва ще називають першим заступником. Він відповідає за процес виробництва, виконання плану, охорону праці, стан обладнання, його ремонти та інше. Незважаючи на те, що Григор’єв працює в цеху всього три роки, він добре з усім справляється, є чудовим організатором та керівником. Тож нагороду заслужив».

«Взагалі то я мріяв про футбольну кар’єру, – посміхається перший заступник. – Наполегливо тренувався, хотів стати Блохіним або Рональдо. Батьки працювали у нашому гірничому департаменті. Батько починав слюсарем-ремонтником на рудозбагачувальній фабриці, а на пенсію пішов з посади начальника цеху. Мати працювала сепараторником у цьому ж цеху. Тож і я вирішив пов’язати свою долю з цим підприємством: пішов вчитися на механіка, хотів ремонтувати металургійне обладнання. Але лише до того моменту, поки не потрапив на практику в один з прокатних підрозділів».

Захоплююча динаміка вогняного металу, магія перетворення масивного сталевого злитку на заготовку, а потім на тоненьку катанку так вразили студента, що він перевівся на іншу – прокатну спеціальність. Працювати почав на блюмінгу прибиральником окалини, а потім опанував професію оператора поста керування станом гарячої прокатки 1250. Але Олександр  відчував у собі хист організатора, керівника. У прокатних цехах вакансій майстра не було, а у гірничому департаменті тоді потрібен був майстер. Перед ним відкрився портал можливостей. Олександр ризикнув і опинився у цеху, де колись працювали його батьки.

«Прокатка та збагачування руди суттєво відрізняються між собою, – розповідає Олександр. – Необхідно було терміново перекваліфікуватися. Але головне – дуже захотіти. Весь вільний час між роботою і сном я займався самоосвітою, вивчав процеси, обладнання. Інформацію брав у бібліотеках, інтернеті та під час спілкування з досвідченими робітниками. Але професійні знання для керівника – то лише одна складова, а інша – це вміння працювати з людьми. Індивідуальний підхід обов’язковий. Тому розвивався у цьому напрямку».

Категорії
Наші люди

Лікар тридцятитонних залізних «сердець»

Розібрати тепловоз до гвинтика і зібрати, щоб він був наче новий – та легко! Так говорять про слюсаря з ремонту рухомого складу управління залізничного транспорту гірничого департаменту Максима Діденка, нагородженого до Дня компанії. Він безперечно на це заслужив, зазначають його колеги.

На підприємстві Максим Юрійович працює вже понад двадцять років. В цех прийшов після армії і серцем прикипів до цих «залізяк» раз і назавжди. Хоча копирсатися з технікою слюсарю завжди було до душі. Першою «жертвою» цього кохання став дідів мопед. Тоді десятирічний хлопець його таки розібрав, потім з дідом все наново зібрали –  і ним знову можна було їздити, розповідає Максим Діденко.

«Я не уявляю іншої роботи. Тепловози, наче люди. Кожен з них зі своїм характером, у кожного є серце – це його двигун. Ось я, як дизеліст, на цьому і спеціалізуюся, – розповідає Максим Діденко. – Щоб там не казали, а працювати мені легко, адже маю досвід і люблю свою роботу. З усім іншим впоратися нескладно. Приходить тепловоз і все, наче у людини. Спочатку діагностика. Правильно поставив діагноз – далі справа вправних рук «лікаря». В нашій «лікарській» бригаді з ремонту дизеліст Ігор Бойко, електрик Сергій Безсильний. Одній людині тут точно не впоратися. Щоб ви розуміли, дизель-агрегатна  установка (двигун разом з генератором) важить приблизно 30 тонн. Отакі «серця» доводиться «оперувати».

Одним зі складників свого успіху на роботі Максим вважає і гарних наставників. У нього це були Олександр Сторчак та Юрій Лук’яненко. А ще – допитливість та справжня любов до роботи. Він тепер і сам навчає тих, хто приходить опановувати ремонту професію. Бо фахові працівники завжди потрібні. Це, на жаль, підтвердила і війна.

Зараз 71 працівник з управління залізничного транспорту ГД служить на передовій.

«24 лютого я був  у відпустці. Про напад дізнався з новин, – продовжує слюсар. – Я знаю на власному досвіді, що таке війна (Максим був у АТО – авт.). Насправді мій колектив вона лише згуртувала, бо в нас гарні люди. Наші колеги воюють. Ми теж тут не б’ємо байдики, спочатку у вільний час плитоноски робили, зараз виготовляємо «кошки» для саперів. Зараз моя дружина з дітьми за кордоном, і ця розлука мені складно дається. Але рятує саме робота. А ще папужки-нерозлучники. В мене їх п’ятеро. Приходиш з роботи –  і наче до лісу потрапляєш, щебечуть… Нічого, все витримаємо, вистоїмо, і скоро пташки будуть про Перемогу щебетати. Дуже чекаю на повернення рідних додому і всіх наших захисників живими та здоровими. І це найголовніше моє бажання на цей рік».