Хочемо поділитися хорошою новиною, яку ми отримали нещодавно. Кореспондентка газети «Металург» Тетяна Бабенко серед інших криворіжців відзначена знаком народної пошани «Хрест громадянських заслуг».
Знак народної пошани «Хрест громадянських заслуг» згідно з рішенням Ради громадських організацій України заснували та виготовили Всеукраїнське об’єднання громадян «Країна» і національний виробник нагород ВТО «Орден». Цей знак народної пошани вручається працівникам державного та приватного секторів: медійникам, робітникам та аграріям, енергетикам, будівельникам, вчителям та медикам, рятівникам, волонтерам, спортсменам та митцям, держслужбовцям та підприємцям – усім свідомим громадянам України, які своєю плідною працею наближають перемогу без зброї в руках.
«Хрест громадянських заслуг» – це не лише нагорода, це подяка від Збройних Сил України і кожного мешканця нашого міста тим, хто щодня докладає зусиль, аби підтримати наших воїнів, щоб Кривий Ріг був надійною опорою армії і ми вистояли попри виклики воєнного часу», – сказав Олександр Темчур, голова Криворізької регіональної організації Національної спілки журналістів України.
«Для мене це надзвичайно важлива відзнака. Ми всі допомагаємо щодня нашим захисникам – донатимо, майструємо, плетемо сітки, збираємо кошти. Та ця нагорода не лише моя – це нагорода всіх героїв, про яких я пишу статті, – говорить Тетяна Бабенко. – У газеті «Металург» регулярно виходять матеріали саме про працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», які захищають незалежність нашої країни на передовій, історії наших волонтерів та переселенців. Сподіваюсь, що ці статті надихають та підтримують наших криворіжців. Таким чином я дякую кожному, хто не просто вірить у нашу Перемогу, а робить для цього все можливе та неможливе».
Відзнаку «Честь та гордість ЛМЗ» отримують найкращі працівники заводу. Ті, хто вміють працювати в команді, розвиватися сам і розвивати завод, хто любить свою роботу, хто вірить в майбутнє підприємства, адже самі його розбудовують. Все це впевнено можна сказати про Андрія Черкасова, заступника начальника ФСЛЦ з технології.
«В дитинстві я мріяв стати футболістом. Але пішов навчатися іншої професії і на спеціальність, на яку точно знав, що були місця в Металургійній академії. Це було «Ливарне виробництво чорних та кольорових металів», – розповідає Андрій. – Я обрав професію чи вона обрала мене, не знаю, але зараз можу впевнено сказати, що це моє».
Те, що робота на заводі нелегка справа, Андрій знав, адже і його батько, і брат, і дядько працювали на виробництві у різних цехах та за різними спеціальностями. Під час навчання в академії юнак на виробничу практику потрапив до фасонно-сталеливарного цеху. Міць, масштаби та певна виробнича магія поступово почали його захоплювати. Водночас прийшло розуміння, що теорія і практика – інколи різні речі. Практична частина робочого життя розпочалася з розливки сталі.
«Я добре пам’ятаю свій перший робочий день. Мене одразу взяла в полон магія рідкого металу, – говорить Андрій Черкасов. – Я не міг відвести очей від того, як вогняний струмінь наповнює форму. З часом набув досвіду. Сьогодні я контролюю технологічну частину роботи цеху. Всі деталі, всі запчастини мають виготовлятися за певним технологічним рецептом. І це стосується усіх процесів, а не лише з чого виливається деталь. Ми виробляємо понад 5500 найменувань деталей, виплавляємо понад 20 марок сталі. Тому про одноманітність та нудьгу й мови не йде. А я люблю рух, різноманіття, складні завдання та різні головоломки».
Одним з таких завдань, наприклад, стало виготовлення рами рольганга. Це масивна та габаритна відливка вагою у 30 тонн. Тільки форму для неї виготовляли майже місяць. Враховуючи складний процес виготовлення стрижнів рами, яких потрібно було зробити до 50 одиниць, та багатоярусну специфічну зборку, завдання виявилося дійсно непростим. Але команда ФСЛЦ з цим впоралася. У портфоліо цеху є й молольні кулі для млинів рудозбагачувальних фабрик, і холодильні плити для доменних печей. Андрій говорить, що найголовніше вміння, якому він навчився в цеху – це вміння створити команду і працювати з нею.
«Для мене важливо знайти ключик до кожної людини, адже наша продукція – це результат загальної праці, в якому у кожного своя сфера відповідальності, свій внесок, – продовжує Черкасов. – Це наче перемога у футбольному матчі, результат якісної командної гри. До речі, м’яч поганяти я й досі люблю, адже ливарник має бути здоровим, фізично витривалим. Та й знання математики потрібні як у моїй професії, так і на футбольному полі. А ще для виробничника добре знатися на хімії, фізиці, вміти читати креслення, мати просторове і творче мислення. Так, вам не почулося. Професія ливарника, на мій погляд, творча, адже щоразу з’являються нові завдання, змінюються технології, нудьгувати нам ніколи. І не все піддається суто математичним правилам та розрахункам. Треба інколи креативити».
Андрій вже багато років працює в ФСЛЦ. Не кинув цех і тоді, коли в країну прийшла біда – війна. Він залишився працювати. Зрадів, коли після перших днів розпачу і страху та короткої зупинки цех почав працювати.
«Гуде цех, працюють верстати, чаклують над металом люди, і ти відчуваєш, що є надія, – говорить Андрій Черкасов. – Я вірю в наших людей, в наших хлопців, які зараз на фронті. Чимало їх знаю особисто, тож впевнений, що не підведуть. А ми маємо так само надійно працювати в цеху. Тому я так працюю сам і вимагаю цього від інших. Бо Перемога – це теж справа колективна».
Саме так сталося у житті Віктора Шведа, бригадира водіїв транспортних засобів автотранспортного управління нашого підприємства, який дуже любить свою справу. Разом з іншими водіями минулих вихідних Віктор відзначив своє професійне свято – День автомобіліста та дорожника.
Робочий день Віктора Шведа розписаний по годинах. Йому треба встигнути завантажити автомобіль та розвезти по цехах потрібні для роботи труби, інші металоконструкції, паки з вогнетривкою цеглою, великі деталі або вузли агрегатів тощо. Справа в тому, що Віктор Швед керує не просто вантажним автомобілем, а 20-тонним довгоміром довжиною майже 18 метрів.
«Водієм я працюю вже 44 роки, з них на підприємстві 26, – розповідає Віктор Швед. – Колись я працював в автобазі № 17, яку від тоді ще «Криворожсталі» відокремлював паркан. В роботі мені допомагав начальник автоколони Микола Золотарь. Згодом автобаза влилася у структуру підприємства, стала його невід’ємною частиною. З того часу робота стала більш різноманітною, адже вантажі ми перевозили не лише цехами заводу, а й за його межами, навіть здійснювали далекобійні рейси. Це були відрядження за потрібними підприємству матеріалами та запчастинами. А «каталися» за ними ми багатьма республіками тоді ще радянського союзу, навіть у Прибалтику їздили. Приганяли ми до підприємства і новенькі великовантажні автомобілі. Одного разу це відбувалося саме на новорічні світа. Пам’ятаю, що навкруги було дуже багато снігу, 12-та година ночі, люди святкують прихід Нового року, а ми з колегами-водіями – за кермом, у дорозі, веземо на підприємство нову техніку».
Водійської справи Віктора Шведа навчив дідусь Данило Степанович. Він був сільським водієм у Миколаївській області. Водієм був і батько – Валентин. Він керував і вантажними автомобілями, і автобусами. А працював вже у Кривому Розі. Тож коли настав час Віктору обирати професію, він навіть не сумнівався ким стане – звісно ж, водієм!
«Спочатку я керував ЗІЛами, а потім пересів на панелевіз. Він схожий на мій теперішній довгомір, але на великому причепі є спеціальні кріплення для перевезення будівельних панелей, тих, з яких будують будинки, – продовжує Віктор Швед. – Скажімо так, у нових будинках на мікрорайонах Гірницький, Сонячний, Східний, на Карачунах кожна десята панелька точно моя (усміхається). Ця робота була дуже приємною. Погодьтесь, це дуже надихає: на початку однієї своєї зміни я везу матеріали на будівництва, а там стоїть тільки перший поверх будинку, а під час другої зміни – з тих панелей виріс ще один поверх. До речі, в одному із таких будинків я і сам отримав квартиру. А взагалі з великими автомобілями я завжди знаходив спільну мову. Я їх відчуваю, турбуюся про них, а вони віддячують стабільною роботою. По факту, ми партнери».
Минулого року звістку про повномасштабну війну Віктор отримав на роботі. Спочатку не вірилося, багато хто не знав, що воно буде і як. Але незабаром усі в автотранспортному управлінні турбувалися про захист рідного міста і вже тоді знали, що ми неодмінно переможемо ворога. Віктор Швед теж брав участь у обороні Кривого Рогу, на своєму «важковаговику», як він говорить, доставляв потрібні речі до потрібних місць. Також привозив до цехів матеріали, необхідні для грамотної зупинки металургійних агрегатів. Тоді це було дуже потрібно, адже російські війська були майже поряд із Кривим Рогом.
«Свою роботу я дуже люблю, адже я постійно у русі, завжди серед людей. У нас чудовий, професійний колектив і цікава робота. Іншого у своєму житті я вже і не уявляю, – говорить Віктор Швед. – Водійська справа і я –нам від початку шляху було по дорозі. А коли тобі хочеться йти на роботу – ідеш– це щастя. Цього я бажаю і іншим, особливо молоді, яка тільки обирає свій життєвий та професійний шлях».
В останню неділю жовтня в Україні відзначається День автомобіліста та дорожника. Цього року це професійне свято відзначатиметься тридцятий раз. На нашому підприємстві це свято відзначають працівники автотранспортного управління, гірничотранспортного цеху гірничого департаменту та всі, хто має свою «ластівку», «болід», «коня» – чотириколісного друга.
Водій, говорять знавці, – це штурман, керманич та ремонтник «в одному флаконі». Практика свідчить, що в «АрселорМіттал Кривий Ріг» працюють майстри керма, які впевнені, що рух шляхами має відбуватися лише за правилами. На нашому підприємстві водії керують легковими та вантажними авто, знаються на спецтехниці та машинах, які здатні з легкістю перевозити гірськими шляхами в кар’єрах тонни породи.
І у транспортному управлінні, і у гірничотранспортному цеху ГД працюють водії, якими можна та варто пишатися, яких справедливо вважають одними з найкращих працівників компанії. Серед них і начальник автоколони № 3 Олександр Меньшиков.
Автомобіль – це друг, свобода, порятунок
Автомобільний світ оточував Олександра з дитинства. Його батько працював водієм автобуса і часто брав із собою сина у подорожі міськими дорогами. Згодом Меньшиков закінчив криворізький автотехнікум за спеціальністю «Технічне обслуговування та ремонт автомобілів та двигунів». І хоча власної машини в родині тоді ще не було, але Олександр ще у дитинстві вирішив, що точно її матиме, і саме таку, яку він захоче.
«Ось мій чотириколісний друг, – показує Олександр своє авто. – Автомобіль дає мені свободу. Ти можеш поїхати у будь-який час куди забажаєш. Ним ми колись всією родиною попрямували до Львова на спортивні змагання сина. Це була перша поїздка на цій автівці. Я одразу відчув, що це моя машина. Величезну відстань тоді ми подолали успішно, без проблем. З того часу в нас взаємна любов один до одного. Я турбуюся про автівку, а вона в свою чергу бережно доставляє мою родину на дачу та у справах».
Вчасний техогляд, профілактика і дбайливе ставлення до автомобіля – цими принципами Олександр керується і у своїй роботі.
«У нас автоколона особлива, – додає Меньшиков. – В ній є все. Різні легкові авто і спеціальні технічні машини: дорожньо-комбіновані, автовишки, вахтовки, бортові автівки з кран-маніпуляторами, навіть кран Liebherr. Ми доставляємо запчастини, довозимо працівників та ремонтні бригади на робочі місця, посипаємо дороги взимку та зрошуємо влітку. За кермом наших машин професіонали, якими можна пишатися. В автоколоні № 3 працює 70 людей. 22 хлопці зараз служать в ЗСУ. І там вони, впевнений на всі сто, одні з найкращих. До речі, на передовій без авто теж ніяк, там автомобілі – це порятунок. І аби така можливість була у наших хлопців, ми тут можемо подбати про це».
З перших днів лютого 2022 року Олександр разом з колегами почав допомагати обороні міста та ЗСУ. Він готував «спеціальні» коктейлі, насипав та перевозив мішки з піском для обладнання блокпостів. Зараз він донатить і у вільний від роботи час допомагає ремонтувати техніку наших захисників. А ще працює так, щоб наші герої, серед яких чимало колег-водіїв Олександра, були спокійні за ситуацію вдома та на роботі, щоб знали, що їхні робочі авто будуть у порядку.
«22 роки тому я прийшов після автотехнікуму працювати слюсарем з ремонту авто в кар’єрі. А десять років тому очолив автоколону № 3 ГТЦ, – розповідає Олександр Меньшиков. – Я впевнений, що найцінніший скарб нашої компанії – це люди. У нас чудовий колектив. А які у нас водії! Їзда у кар’єрі та міськими дорогами має відмінності. У місті більша швидкість та насиченість шляхів автівками, а гірські шляхи в кар’єрі – це віражі та підйоми. І впоратися з цим може лише досвідчений водій на справному авто. Ми в цеху завжди про це дбаємо. Я як начальник автоколони маю знати стан кожної автівки, планувати ремонти, вміти працювати з людьми та постійно розвиватися сам та спонукати до цього інших».
Не керуй машиною швидше, ніж літає твій янгол-охоронець
«Хочеш бути успішним у житті, у професії – вчися і займайся саморозвитком», – говорить Олександр. Водій-професіонал – це точно не той, хто один раз отримав права, навчився керувати авто і зупинився на цьому.
«Я пам’ятаю своє перше водіння, – розповідає Меньшиков. – Вперше, ще в автотехнікумі, я сів за кермо ЗІЛа. Це був той ще екстрим! Зараз я маю права категорій А, В, С, керую сучасним авто, але продовжую вчитися. Світ рухається вперед, тому маю розвиватися і як водій теж. Змінюється система та способи ремонту авто, та й самі автівки вдосконалюються. Наприклад, ми незабаром маємо отримати вахтовий автомобіль, в якому теж є новинка – система допомоги водію під час руху автомобіля під гору. Коли водій знімає машину з гальма, то система допомагає йому підтримувати авто у непорушному стані без відкочування назад, доки не почнеться рух вгору».
Для себе Олександр виокремив кілька обов’язкових правил. По-перше, досвідчений водій має вчитися все життя. По-друге, безпечна їзда можлива лише за правилами. Певний час може здаватися, що машина без гальм виграє перегони, але що найчастіше стає результатом для такого водія? На щастя, серед колег Олександра таких «гонщиків» немає.
«Ми працюємо і робимо все, щоб наші перевезення були безпечними, – каже Олександр Меньшиков. – І щоб своє професійне свято ми завжди відзначали у повному складі. Вітаю всіх колег з Днем автомобіліста і бажаю всім незламних авто, доріг, які завжди вестимуть до рідної домівки, сімейного затишку та спокою, єдності, миру та Перемоги!».
Попри війну і пов’язаний з нею брак коштів та робочих рук, на дробильній фабриці гірничого департаменту продовжується впровадження WCM.
Зараз, як ніколи, багато що залежить від бажання кожного працівника вдосконалювати виробництво, поліпшувати умови праці, робити робочі місця безпечнішими. Як мотивувати себе й колег на позитивні зміни, знає заступник начальника з енергоустаткування ДФ ГД Ігор Боярин.
На дробильну фабрику Ігор прийшов з рудоуправління, де працював електриком однієї з дільниць. А почав він свій шлях на підприємстві з електромонтера.
«У дев’ятому класі я обирав майбутню професію, – згадує Ігор Боярин. – По-перше, мені дуже подобалося готувати, і виходило смачно. То може піти вчитися на кухара? А по-друге, я цікавився електротехнікою, приладами. У дідусевому господарстві були циркулярна електропилка, круподерка та інше електроустаткування. Я із задоволенням допомагав йому все це ремонтувати. Так може податися в електрики? Як вибрати? Допомогла мама: «Подивися навкруги, синку. Електроприлади скрізь. Освітлення, верстати, електроустаткування літаків та кораблів, побутова техніка та навіть хлібзавод. Немає на планеті такого куточка, де б не було електрики. Буде тобі на хліб з маслом. А можливості реалізувати себе взагалі безмежні».
Хлопець вивчився в технікумі, а паралельно отримав ще й вищу освіту. Спеціальність – «Електроприводи». З того часу минуло більше десятка років. І ось він – новий заступник начальника з енергергоустаткування. Прийшов у цех і зразу зрозумів: нудьгувати не доведеться.
«Спочатку працював з ранку до ночі, а інколи й цілодобово, – продовжує Ігор. – Енергоустаткування тут скрізь: дробарки, конвеєри, насоси – все на електриці. А також аспірація, вентиляція, подача технічної й питної води, кисню, система освітлення, каналізація та багато іншого. І за все відповідає заступник з енергетики. Час аварійних простоїв тоді зашкалював. Виходили з ладу насоси, лопалися засувки та труби, рвалися й замикали кабелі. Резерву обладнання не було. Запчастини звалені в купи, інструменти також. Потихеньку почали вигрібати. Керівництво гірничого департаменту підтримало. Посортували, поскладали, поступово приводили до ладу запчастини та вузли. Справа пішла, але системності не вистачало. Траплялось, наведуть лад у майстерні, а за кілька місяців – знову те саме».
Близько п’яти років тому цех почав впроваджувати WCM. Ігорю Боярину система відразу сподобалася. Він сподівався, що інструменти Виробництва світового класу допоможуть не лише покращити справи з енергоустаткуванням, а й закріпити, стабілізувати результати. Але не всі колеги розділяли його оптимізм.
«Ой, важко ж було налаштувати людей! – говорить Ігор. – Відсотків сімдесят сприйняли нову систему насторожено, або й зовсім вороже. І це не дивно. Адже зміни – це завжди важко, незрозуміло і трохи лячно. А головний ворог – лінь. Ми вирішили, що якщо ворога не виходить перемогти, то треба зробити його своїм союзником. Багато розмовляли з людьми. Доводили, що якщо лінь переробляти потім багато разів, то треба один раз зробити добре. Почали впорядковувати зберігання матеріалів й інструментів за вимогами WCM. Колеги побачили перші результати. Далі облаштували майданчики зі складування запчастин та електродвигунів. Сім майданчиків зробили з нуля, починаючи із фундаментів. Облаштували три майстерні».
Поступово більшість працівників зрозуміла, що краще один раз облаштувати зручне зберігання запчастин і потім миттєво знаходити потрібне, ніж кожного разу витрачати час, нерви та зусилля на пошуки у купі мотлоху. Прихильників WCM ставало більше.
«Але мало впорядкувати зберігання, – говорить Ігор Боярин. – Треба, щоб на майданчиках завжди було справне устаткування, готове до установки. Тож взялися за ремонти та ревізію, створили резерв. Все це зробило ремонти швидшими та якіснішими, значно зменшило кількість аварійних поломок. Ми отримали більше часу на обслуговування. Зараз підтримуємо все у належному стані, приділяємо більше уваги саме профілактиці, вдосконалюємо автономне й професійне обслуговування – і устаткування запрацювало набагато стабільніше».
Раніше Ігорю доводилося часто виходити на роботу у вихідні, бо траплялися серйозні аварійні зупинки. Тоді він поставив собі за мету досягти такої стабільності у роботі енергоустаткування, щоб протягом наступного місяця не було зіпсованих вихідних. Потім трьох місяців, пів року…
«Це мені вдалося, – усміхнувся Ігор. – Наступна мета – цілий рік. У 2022-му не вийшло, два рази змушений був виходити у вихідний. А от цього року поки що жодної такої аварії. Сподіваюсь, що й не буде. З’явився вільний час для улюбленого хобі. Я ж завзятий мототурист. Об’їздив на своєму мотоциклі всю Україну і вже пів Європи, а може й більше. Цьогоріч був у пішому поході карпатськими вершинами. Говерла, Брескул, озеро Несамовите… І саме всесвітній досвід WCM допоміг нам зробити наше устаткування набагато надійнішим, роботу цеху стабільнішою, а особисто мої вихідні та відпустки прогнозованішими, а отже яскравими та надзвичайно цікавими».
Навіть зараз у складні воєнні часи у працівників є можливість розвиватися, рухатися вперед і будувати плани. Ці плани мають всі шанси втілитися у життя вже найближчим часом, впевнений начальник фасонно-сталеливарного цеху Ливарно-механічного заводу Денис Коптєв.
Денис походить з родини гірників. Його батько та матір працювали на тоді ще НКГЗК. Родина отримала квартиру на мікрорайоні Східному – на той час там мешкало багато металургійних родин. Тому і на подвір’ї завжди металургійна тема була на вустах. Денис часто був на роботі у батька, йому подобалися великі агрегати, міць та простір виробництва, тому з професією визначитися було нескладно. Виш за спеціальністю «Ливарне виробництво» він закінчив з червоним дипломом.
«З перших днів роботи Дениса на підприємстві його бажання працювати і розвиватися неможливо було не помітити, – розповідає директор ЛМЗ Валерій Мовчан. – Людина прискіплива до себе в усіх питаннях і надійна. У різні періоди часу я довіряв йому різні цехи. Можна сказати, що Денис у нас свого роду кризовий менеджер. Він вміє створити команду і вести її за собою і, я впевнений, усі завдання виконає вчасно і якісно. А ще ця людина – справжній господар, який знає чим «дихає» цех, його можливості і головне – вірить у його перспективу та розвиток. Якби уся моя команда складалася з таких членів, то ми б, кажучи футбольною мовою, точно виграли б усі виробничі «матчі».
Сьогодні в ЛМЗ Дениса Коптєва вважають одним з найперспективніших начальників цехів. Він лідер, який вміє згуртувати навколо себе команду, здатну впоратися з будь-якими викликами.
«Я починав працювати на посаді помічника майстра ФЧЛЦ. За півтора року очолив дільницю плавлення та сплавів в цеху. Тоді в цех тільки надійшли нові індукційні печі. Це було не лише нове обладнання, а й етап впровадження нових технологій, – розповідає начальник ФСЛЦ Денис Коптєв. – Я із задоволенням до цього долучився. Це захоплює, коли приймаєш виклик, випробування. Вважаю, що характер людини формується впродовж життєвого шляху, труднощі загартовують, а помилки формують досвід. Я впертий, коли потрібно досягти мети, якщо вона для мене важлива. Але розумію, що перемогу здобувають, спираючись на власні сили та підтримку міцної команди».
У 2019 році Денис Коптєв очолив цех виготовлення виливниць. Першим його кроком тоді стало створення надійної професійної команди, другим – модернізація обладнання. Коли розпочалися активні бойові дії, цех зупинився, адже металургійне виробництво – основний споживач продукції ЦВВ – майже не працювало. Та не в характері керівника цеху складати руки та впадати у розпач. Денис розумів, що має зробити все, аби персонал цеху не залишався без роботи, а значить й без заробітку.
«Це нормальна реакція, що спочатку всі ми були у розпачі. Усі гадали: що далі? Як житимемо не лише ми, заводчани, а й уся країна? – говорить Денис. – У нас тоді добре спрацювала уся команда, керівництво заводу. Найбільша відповідальність, звісно ж, була на лідерах, адже кожен може тримати кермо, коли море спокійне, а в бурю? Тоді ми більшість персоналу цеху відрядили до інших цехів ЛМЗ. Я теж тимчасово очолював ЦМК, а зараз керую ФСЛЦ. З власного досвіду хотів би всім порадити: не бійтеся змінювати професію, вчитися чомусь новому. Це розширює професійний потенціал. Погодьтеся, ніж перебувати у простої, краще працювати, хай і в іншому цеху, але отримувати повну зарплату, знайомитись з новими людьми, опанувати нову спеціальність. Зараз зустрічаю колег з ЦВВ, які працюють в інших цехах, і всі задоволені, що наважилися зробити тоді такий крок. Працювати краще, ніж відлежувати боки на дивані. Тим більше, що підприємство зараз гостро відчуває кадровий голод, а кожен з нас може допомогти і собі, і заводу».
Ситуація з персоналом у ФСЛЦ сьогодні така ж, як і у більшості цехів. Найгостріша проблема – нестача персоналу. З 450 працівників 87 мобілізовані до лав ЗСУ, певна частина перебуває за кордоном, хтось звільнився. Тому знову найперше, з чого розпочав роботу у цеху новий керівник – це створення команди.
«Ми є основним цехом, який виготовляє напівфабрикати та готові вироби для гірничого департаменту: броні для млинів, молольні кулі, відливки для засипних апаратів доменних печей та багато іншого, отже роботи нам вистачає. Але жодна справа не робиться, жодне обладнання не працює без людей, тому найважливіше питання зараз – це поповнення штату, – продовжує Денис Коптєв. – Коли в тебе є команда, то можна рухатися далі. Я людина амбітна, не звик стояти на місці. І мені дуже пощастило, що потрапив саме до такої заводської родини. Директор ЛМЗ Валерій Мовчан – з тих лідерів, хто і сам йде вперед, і веде за собою інших. А ми не маємо право відставати від свого лідера».
За словами Дениса Коптєва, він має дві точки опори: сім’я та заводська родина. Для нього за воротами заводу зв’язки не розриваються, адже спільних інтересів з колегами достатньо. Наприклад, вони разом грають у футбол. А нещодавно у складі збірної команди ФЧЛЦ Денис Коптєв та його колеги стали переможцями «Турніру пам’яті героїв-захисників «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Насправді у нас всіх багато спільного. Ось, наприклад, моїм найулюбленішим святом завжди був Новий рік, адже це свято всіх об’єднує, дарує надію. Це час будувати плани і загадувати бажання. Зараз воно у нас одне на всіх – Перемога. Вона нам дістається важкою ціною. Але незламність, міць і те, що ми боремось за своє, рідне – роблять нас непереможними. Я вірю в наш завод, в наших людей, а тому завжди будую плани на майбутнє. Воно є у нашої країни і у кожного з нас».
