Категорії
Наші люди

«Водна ремонтна справа розкладена в мене по поличках»

На посаді комірника цеху технологічного водопостачання Тетяна Нарольська працює вже майже 15 років. Вона є однією з найкращих працівників гірничого департаменту у номінації «Людина року-2022».

Тетяна дуже активна, можна сказати, непосидюча. Щоб дістатися свого улюбленого місця роботи, жінка щодня з Миролюбівки, де вона мешкає, проходить до ЦТВ 5 км і так само 5 км назад.  Адже жодна поїздка автобусом не замінить тієї подорожі пішки, яка налаштовує на новий робочий день, зазначає жінка. І хоча професія комірника не є основною у гірничому виробництві, проте без неї ніяк не обійтися, запевняють колеги-ремонтники.

Доля подарувала Тетяні Нарольській чимало різних подій, зустрічей, несподіванок. І завжди їй щастило на цікаві місця роботи. За освітою педагог, вчитель географії та біології, вона «вчителювала» недовго. А от творча натура та потяг до краси знайшли вихід на одному з перших місць роботи. Тетяна працювала в керамічній майстерні ЦГЗК, з рук майстрині виходили чудові вази, цікаві горщечки для квітів та багато іншого. Але складні часи перебудови внесли свої корективи, майстерню закрили. Згодом Тетяна почала працювати на тоді ще НКГЗК лаборантом з фізико-механічних випробувань. На жаль, стан здоров’я змусив її змінити і це місце роботи. Тоді довелося опанувати «комірницьку» справу.

«На комірників не вчать у навчальних закладах, а вміти та знати тобі потрібно багато, – розповідає Тетяна Нарольська. – Під моїм піклуванням декілька сотень облікових одиниць. Це і ЗІЗи, і питна вода, і реманент, і різні запчастини. Я розвиваюся разом з цехом. Прийшло нове обладнання і запчастини для нього – і ти маєш розібратися що і до чого. Наприклад, прийдуть до тебе отримувати засувки чи затвори на насоси, а ти не знаєш, що воно таке і як виглядає. Такого дозволити собі я точно не можу! Відповідальна в мене робота. Бо маю оперативно забезпечити усім необхідним ремонтні бригади цеху, щоб хлопці без затримок змогли розпочати ремонт. А щоб потрібне знайти швидко, все має знаходитися на своїх місцях, як у хаті української господині. Зараз я це можу робити навіть із заплющеними очима. Можна сказати, що водна ремонтна справа в мене розкладена по поличках».

Часто під час обідньої перерви чи після роботи Тетяна наводить лад на квітниках цеху, бо квіти є її джерелом натхнення. На подвір’ї її власного будинку також завжди рясно квітнуть квіти. Осінніми акордами завершують сезон цвітіння айстри, а от весну першими зустрічають крокуси. Тетяна дуже любить весняну пору року, коли все розквітає, оживає, коли у повітрі панує особлива свіжість, коли все починає відроджуватися на очах. Наступна весна, вірить Тетяна, буде переможною. Це найзаповітніша мрія жінки, як і багатьох українців. У цій війні у боях під Сєвєродонецьком вже загинув двоюрідний брат жінки, зараз продовжує справу батька і захищає країну його син.

«Я за нього, за всіх наших захисників молюся. Завдяки їм ми тут можемо жити, працювати, мріяти. З нашого цеху чимало колег боронять Україну. А ми маємо берегти наше підприємство, гідно працювати. Я дуже радію, коли цехи оживають. Розумію, що часи складні, але хочеться, щоб всі повернулися на свої робочі місця і ми почали працювати над мирними замовленнями. Вірю, що незабаром все так і буде. Мені здається, що, весна цьому посприяє, наша переможна українська весна», – усміхається Тетяна.

Категорії
Наші люди

Захищаючи Україну загинув Микола Мазурик

Серце героя зупинилося 7 листопада під час запеклого бою біля смт Білогорівка в Луганській області.

Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ, коли був мобілізований 13 жовтня, і служив вже як солдат, стрілець окремої аеромобільної бригади.

«Микола був відкритою, позитивною людиною, яка завжди підтримувала інших, – згадує Микола Лимаренко, головний інженер ШУ ГД. – Посмішка, гарний настрій, щедрість та гостинність – це все про нього. Фахівець гірничої справи, він в усьому намагався бути досконалим. Справжній патріот Батьківщини, Микола дуже любив і Кривий Ріг, і своє рідне село, де народився. Наше підприємство, робочий колектив захисник вважав своєю другою родиною. Загибель Миколи Мазурика для нас велика втрата, пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях».

У загиблого воїна залишилася мати, брат, дружина.

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя!

Категорії
Наші люди

Про морську душу, ювелірну точність та «око геолога»

24 роки тому Петро Сіманько вперше сів за кермо екскаватора. Він – досвідчений машиніст, якого цього року визнали одним з найкращих працівників гірничого департаменту.

Сьогодні Петро працює у кар’єрі № 2-біс. Ще на під’їзді до кар’єру ми побачили, як граційно велетень Komatsu завантажує велетенський самоскид. Але така вивіреність рухів 12-кубового екскаватора, то, перш за все, результат майстерності його керувальника – Петра Сіманька. Випадало машиністу за зміну вантажити до 100 машин! Зробити це зовсім непросто, адже потрібно дбати про збереження техніки, а головне – про безпеку власну та колег, що працюють поруч.

«Насипати у кузов вантажівки може, напевно, кожен, але породу потрібно розподілити так, щоб вона рівномірно розташувалася кузовом, майже з ювелірною точністю, – говорить машиніст екскаватора Петро Сіманько. – До того ж, ти маєш вантажити виключно те, що потрібно за планом: або порожню породу, або руду. А для цього потрібно мати «око геолога»: тобто розрізняти яка і де порода. Наприклад, залізна руда в цьому кар’єрі буває за кольором від синього до фіолетового відтінку, а скальна порода – руда або сіра. Вантажити потрібно безпечно, щоб у зоні завантаження нікого не було. Відповідальна в мене робота, важлива, і вона мені до душі. Я в екскаваторі в кар’єрі, наче на кораблі у морі. Який простір навколо! Які краєвиди!»

А в звичайному житті Петро Сіманько ще й затятий рибалка, це для чоловіка і найкращий відпочинок, і хобі водночас. Але рибалити його тягне на великі відкрити водойма. Є в машиніста мрія – побувати на Адріатичному морі, побачити Індійський та Атлантичний океани. Хотів він також порибалити і на Чорному морі біля міста Південне. Петро ретельно вивчав, готувався до того, щоб половити у відпустці ставриду у морі. Але ці мирні плани зруйнувала війна.

Петро згадує, що був у кар’єрі 24 лютого. Коли побачив, як пролетів літак, навіть не зрозумів, що він був ворожий. «Але скажу вам, що майже одразу на зміну страху та розгубленості прийшло бажання працювати ще з більшим натхненням, – розповідає Сіманько. – Серед моїх колег є хлопці, які зараз на передовій захищають нас та наші домівки. Тож зараз ми на своїх робочих місцях не маємо право схибити, дати слабину, піддатися страху. Ми маємо стати їхнім захистом у тилу. Як кажуть, щоб здобути перемогу, на одного захисника має бути від 9 до 12 працюючих людей. Тож праця кожного з нас важлива зараз, як ніколи. І це дає сили та віри всім нам. Ми точно переможемо! Отже вудку не ховаю, готуюся до нового літнього сезону, який збираюся провести за рибалкою у місті Південне на Чорному морі. Бо вірю в нас, в нашу країну, в наших людей».

Машиніст екскаватору Петро Сіманько і його залізний “велетень”
Категорії
Наші люди

Історія одного пограбування, або Не так сталося…

Сюжет розвивався, як у детективах… Було далеко за північ. Він зупинився, щоб віддихатися лише тоді, як відчув себе у безпеці. Обдивився «трофеї», посміхнувся, але серце стисло тривожне передчуття. «Наче минулося», промайнуло в голові. Та не так сталося…

Того разу все якось пішло не так. Банда вийшла «на діло» у темряві, як того й вимагають закони жанру. За легкою, як їм здавалось, наживою потрапили на територію «АрселорМіттал Кривий Ріг». Але те, що сподівались вкрасти в одній з котелень, виявилося замкненим. Полізли у вікно операторної, і вже всередині один зі зловмисників зіштовхнувся зі співробітницею котельні. Не вагаючись злодій вдарив жінку, відібрав у неї сумочку та золоті прикраси й кинувся навтьоки. В результаті нападу жертва отримала травми середнього ступеню тяжкості.

«То була резонансна подія, яка трапилася наприкінці вересня, – розповів в.о. директора департаменту з безпеки Олександр Маркевич. – І наші співробітники зробили все, щоб злочинці не уникнули покарання. Але спочатку їх треба було знайти. Тому наші оперативники невідкладно взялися за роботу разом з поліцейськими Металургійного району. Проаналізували свою базу даних, визначили коло підозрюваних, поділилися інформацією з райвідділом. Поліцейські взялися перевіряти по ломбардах наявність прикрас, які були викрадені у потерпілої, ми ж продовжували тримати справу на контролі, допомагали, збирати докази – і результати не забарилися».

В одному з ломбардів знайшли те, що шукали, визначили місце проживання підозрюваного, а далі, як в кіно: спецгрупа, операція, затримання групи підозрюваних. А потім процедура впізнання, під час якої невдаху впізнали і потерпіла, й співробітники ломбарду. Тож його взято під варту, і інкримінують вже не крадіжку, на яку він йшов, а пограбування, за яким «світить» набагато більший термін. Ведуться слідчі дії й щодо подільників.

«Звичайно ж вину людини визначає суд, – підсумував Олександр Маркевич. – Тому наше завдання зараз – тримати події під контролем і добитися того, щоб покарання було справедливим і законним. А ще ми зробили декілька висновків для себе. По-перше, зараз наші співробітники щоденно патрулюють подібні віддалені об’єкти на підприємстві. А по-друге, 21 об’єкт першочергово плануємо під’єднати до систем сигналізації. Люди там будуть мати тривожні кнопки, які гарантують миттєве прибуття наших співробітників на виклик»

Категорії
Наші люди

Співають у кар’єрі солов’ї

1 листопада виповнюється 65 років з дня створення управління залізничного транспорту гірничого департаменту. Його колектив завжди складався з досвідчених та міцних духом професіоналів. Тому й не дивно, що серед лідерів ГД завжди є залізничники.

Машиніст тепловозу  Ігор Мороз – один з них. Він вправно керує тепловозом у кар’єрі, яким опікується, наче членом родини.

Залізниця завжди була присутня в житті Ігоря, адже виріс він поблизу залізничної станції «Кривий Ріг-Головний». Певного часу на залізниці працював ремонтником його батько. Чоловік розповідає, що хоча і мріяв в дитинстві стати ветеринаром, втім навчатися пішов саме на залізничника і жодного разу не пожалкував про це.  

«Тепловоз для мене, наче рідна домівка. В кабіні машиніста все облаштовано майже по-домашньому», – каже Ігор Мороз. – Тут чисто, охайно, зручно. Кожну робочу зміну починаю з ретельного техогляду мого ТЕМ7А. Ходова частина, стан дизелю, паливної та охолоджувальної системи, електроустановки – все має бути у порядку. І це не стільки заради виконання плану, скільки заради безпеки праці моєї власної та колег навколо. Це ж не жарти! Мій «трудяжка»-тепловоз до війни за один раз тягнув по сім думпкарів з породою до дробильних фабрик або відвалів, а це загалом приблизно 1085 тонн. І хоча у нас, виробничих залізничників швидкість тепловозів невелика, втім, доводиться долати нахили і це за умов невеликої швидкості. Складно і тепловозу, і нам – екіпажу. Щоб все довезти вчасно та безпечно, постійно треба бути вдвічі уважнішим. Додайте влітку спеку, яка в кар’єрі відчувається сильніше, а взимку холод та небезпеку заледеніння колій. Добре, що у нас в ГД працюють профі, які дбають, щоб колії були в порядку, але увага, то головне наше правило».

Ігор радіє, що в його роботі є чимало приємних моментів. Колектив класний, а ще птахи, яких в кар’єрі, запевняє машиніст, чимало. І як вони співають! Як співають у кар’єрі солов’ї! Для нашого героя це особлива насолода, адже крім іншого він ще й затятий птахівник. Вдома на залізничника очікують не лише улюблена сім’я, а й… рідкісні співочі птахи – павичі, щогли, шама-дрозди з Тайланду та багато інших крилатих. Це хобі, справа душі та серця. Але й до їх розведення машиніст підходить професійно, тому й птахи живуть у нього навіть довше, ніж у природі. Ігор мріє і вірить, що звістку про перемогу українців його птахи зустрічатимуть найкращим співом-симфонією.

«Про активні бойові дії дізнався, коли був вдома, – говорить Ігор Мороз. – Одразу вирішив, що якщо треба буде йти захищати, то піду воювати, якщо треба працювати, буду працювати за найскладніших умов. А поки допомагаю, чим можу. Впродовж двох місяців виготовляв пластини для бронежилетів для наших хлопців. Вважаю, що якісна робота на заводі – це теж вклад у перемогу. У захисників має бути надійний тил. Ми тут чекаємо на кожного з них. Хай повертаються додому живі та з Перемогою. А всім колегам залізничникам бажаю напередодні професійного свята спокою, здоров’я, повного завантаження усіх потягів та щоб наші тепловози ніколи не зупинялися через повітряні тривоги! Миру та Перемоги всім нам!»

Категорії
Наші люди

«Я просто виконував свою роботу»

Каже про себе машиніст бульдозера АТУ Олександр Школяренко. За участь в усуненні наслідків ворожої атаки на криворізьку дамбу він нагороджений нагрудним знаком «За заслуги перед містом» 3 ступеня.

Олександр Школяренко був серед перших, хто працював на пошкодженій дамбі. «Пам’ятаю величезну чергу із вантажних машин, які потоком везли на дамбу скальну породу та вивантажувалися. Мені треба було тільки встигати її розрівнювати, якщо казати правильно: планувати дамбу», – згадує ті дні Олександр.

Свою роботу бульдозерист знає відмінно, адже у професії майже 40 років. Керувати бульдозером навчався на підприємстві, і з того часу з цим величезним «напарником» працює майже в усіх підрозділах, де треба мати справу з сипкими матеріалами: в ГЗК, шлакопереробному, вапняному цехах, на ДП № 9 тощо. Олександр Школяренко добре знає, як поводитись із ґрунтом, вміє читати плати, креслення, не загубиться у великій кількості кнопок та важелів свого 40-тонного бульдозера на 310 кінських сил.

«14 вересня швидко стало відомо, що ворог цього вечора випустив по нас аж сім крилатих ракет і пошкодив шлюз дамби. Вода прибувала щохвилини та затоплювала все навкруги, – розповідає Олександр Школяренко. – Першу добу там працювали ДСНСівці, а потім на відновлення дамби вже зайшли ми. Моя зміна припала саме на ніч. Я був спокійний та зосереджений на справі. Якщо починалася тривога, ми припиняли працювати і йшли подалі від дамби, адже знали, що знаходимося в епіцентрі подій і «на мушці» у ворога. Під час роботи там я постійно знаходився на зв’язку зі своєю родиною. Звичайно, усі хвилювалися. Але всі також знали, що цю роботу треба комусь робити».

Після роботи на дамбі  бульдозер Школяренка перевезли знову до підприємства, і в Олександра продовжилася вже звична для нього мирна робота.

«Коли запросили до виконкому, я вже знав, що збираються нагородити, – каже Олександр. – Все проходило чудово, була урочиста обстановка, усім грамоти вручили, усіх поздоровили… а мене ні. Ну, думаю, про мене забули. А тут оголошують, що мене нагороджують криворізьким «орденом»! Оце так! Було дуже приємно! Не встиг із зали вийти, про нагороду вже знали усі мої знайомі. Донька, яка зараз за кордоном, навіть перша про це дізналася. Ось така вона, сучасна комунікація!»

Але, як каже сам Олександр, на нагороду він зовсім не розраховував, а просто виконував свою роботу.