Війна вплинула на кожну людину. У інженера з охорони праці ПП «Стіл Сервіс» Олени Гринько потрясіння від ворожого вторгнення були настільки сильними, що перетворилися на віршовані рядки.
Римувати слова у Олени завжди добре виходило. До війни вона легко складала «поздоровлялки» друзям та колегам до дня народження, свят та інших визначних дат. Ці вірші піднімали усім настрій та бадьорили. Але, як зізнається Олена, були і твори про особисте. Саме в них вона вкладала емоції від подій, ситуацій, спілкування з людьми. Для неї ці вірші стали своєрідним щоденником та способом психологічного розвантаження. Їх мало хто бачив, бо, як і годиться, вони ховаються у стіл.
Олена Гринько походить із родини робітників нашого підприємства. У 1970-х роках юрисконсультом на комбінаті «Криворіжсталь» працював її дідусь Олександр Галушкін. Матуся – Любов Галушкіна – була інженером виробничого навчання. Тато Володимир Галушкін працював машиністом тепловозу. Тепловоз під номером 0048 вона запам’ятала ще з дитинства, часто слухала від батька різні історії про залізничників. Провідним бухгалтером на підприємстві працює її сестра Наталя Галушкіна. Чоловік Олени Олег Гринько є контролером служби вхідного контролю ПП «Стіл Сервіс». Сама Олена свій шлях на підприємстві починала з управління технічного і вхідного контролю, перевіряла якість вхідної продукції. Зараз її син Сергій Цицаркін працює оператором МБЛЗ (газової різки), він вже є металургом у четвертому поколінні. Отака металургійна родина!
За характером Олена вважає себе оптимістичною людиною, тож більшість її віршів завжди були про веселе, приємне. «Але з початку війни про хороше писати не можу. Для всієї країни 24-те лютого стало днем потрясінь. В житті кожного з’явилася межа між «до» та «після». За одну мить ми одразу стали іншими. І я також. Цього дня я дуже рано прийшла на роботу. Увійшла прибиральниця і повідомила, що Київ та інші міста бомблять. Я одразу не повірила! Та коли подивилися новини, реальність приголомшила – погана інформація летіла звідусіль просто з шаленою швидкістю», – згадує Олена Гринько.
25 лютого у Олени народився перший вірш про сьогодення, який вона виклала у соцмережі.
Шановні колишні російські брати,
Громадські там ви чи військові.
Вам світ не пробачить цієї війни,
Та й я не пробачу ніколи.
Ви топчете білі мої рушники,
Не прохані тут і не звані.
Господь не відпустить цієї вини,
За вами лиш смерті та рани…
Відтоді вірші Олена почала писати майже щодня. Теми знаходила всюди: з новин по телевізору, із соцмереж, із розповідей людей-переселенців, які на собі відчули всі жахи війни, з подій, що відбуваються у місті та навколо нього.
Одного разу Олена побачила інтерв’ю одного з посадовців. Це був чоловік міцної статури, вже у віці, із сивою бородою та з чималим життєвим досвідом. Він розповідав про звірства росіян у Бучі та Гостомелі, наслідки яких йому довелося побачити одному з перших. Чоловік говорив і трохи відвертався від камери, він ледве стримувався. Кожне його слово тремтіло, а на очах блищали сльози. Це настільки вразило Олену, що рядки вірша «Я сльози бачила сивого мужика» склалися майже самі.
Я у журбу, як в крижану водойму входжу.
Волосся дибки і тремтить рука.
Жену із пам’яті, а вигнати не можу.
Я сльози бачила сивого мужика!
… Він бачив те, що кровожера скоїв,
Якому було трохи більше двадцяти.
Наруга, звірства, смерть і катування
Кували мужнє серце в кайдани.
«Війна теж має свої закони, – говорить Олена. – Але в голові не вкладається, як можна навмисно вбивати, катувати невинних, особливо дітей. Жах в тому, що деякі росіяни, втому числі жінки, підтримують це. Нам треба зупинити цю навалу злості та жорстокості. На передовій над цим працюють наші ЗСУ, тероборона. У нас тут теж свій фронт – економічний. Зокрема у мене зараз найбільш мирна професія: я організую безпечну роботу людей у ПП «Стіл Сервіс». Я та наша команда працюємо для того, щоб люди і далі залишалися живими та здоровими».
«Війна торкнулася усіх, незважаючи на вік, – продовжує Олена. – У мого сина один товариш загинув, інший пропав безвісти. Хлопці були захисниками Нацгвардії та «Азова», їм лише трохи більше 20 років. Для мене як для матусі це ще діти, у яких має бути попереду все життя. Але вони мужньо стали на наш захист. Їхню долю, горе батьків я мимоволі пропускаю крізь себе, це дуже важко навіть уявити, а не те, що пережити. У місті висить борд в пам’ять нашого героя Єгора Біркуна. Кожного разу коли я проїжджаю повз його портрета, я плачу, не можу стриматися.
Важко було дізнатися і про загибель нашого колеги Андрія Бреславця. Для нас усіх це стало справжньою трагедією. Коли він пішов воювати, я йому теж часто телефонувала, запитувала про звичайні побутові речі, чи не голодний він, чи вдягнутий, чи має засоби захисту. Він казав, що все є, хоча подробиць ніколи не розповідав. Але був впевнений, що ми обов’язково переможемо, бо за нами – добро, справедливість та людяність. Саме тоді у мене з’явилися рядки:
Він з багатьох, що не боялись встати
На захист неньки у скрутні, страшні часи.
Та сам на сам зі смертю привітатись,
Щоб Україну славили на різні голоси.
За порадою чоловіка Олена надіслала свої вірші на сайт Міністерства культури та інформаційної політики України, яке започаткувало онлайн-проект «Поезія Вільних». Її вірш опублікували. Потім надіслала ще чотири, і їх теж виставили на сайті.
Відгуки людей на вірші були позитивними. З’ясувалося, що така поезія потрібна людям, вона допомагає подолати емоційне навантаження, побачити ситуацію з іншого боку, надихнутися на боротьбу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Малюйте світ в жовто-блакитний,
Щоб обрій чистим був завжди.
А мир вкривався полем житнім,
Напившись зі струмка води.
Малюйте світ в жовто-блакитний
Йому так личать кольори.
Щоб були діти безтурботні
Та не пізнали більш війни.
Ми бажаємо нашій колезі і поетесі Олені Гринько сили духу і натхнення для нових творів. Віримо в перемогу разом!
***
Я виживу, скажу тобі я вперто.
Сюди прийшов ти на свою біду.
Народ країни цієї є безсмертним,
Я вистою, ти чуєш, не впаду.
Іще палає, та ще йде по світу
Цей сморід, що зовете «рускій мір».
Та темряві ніяк не подолати світла,
І перемога наша – вір, або не вір.
І дивлячись як вас зжирає пекло,
Не пророню ні слова, ні сльози.
Я витерплю, бо то жага відверта,
Веселку бачити, поопісля грози.
Та де вам знати, орки безталанні,
Що Україна встоїть, перетне віки.
Майбутнє ваше – жити у тумані,
Без слави, та без дружньої руки.
Та не журися, це отак і треба,
Ішов з мечем, від нього і загинь.
Іще нажаль горить земля і небо,
Та ти дивись уважно вдалечінь.
Там фарби наші жовті і блакитні.
І мальви там вже почали цвісти.
Козак там каже «Слава Україні»
Й мільйони знають як відповісти!
***
Бачиш, вже палає,
Лютий вітер віє.
Ти чого тікаєш?
Це тобі за «Мрію».
Привезли «в пакеті»
Горе не минуче!
Туга хоч відверта?
Це тобі за Бучу.
Ви без Інстаграму,
Ох які ж то муки
То іще не драма!
Це за Марік, суки.
Цукру вже на має?
Гола злітна смуга
Маєш те, що маєш
Запрягайся в плуга.
Як «Москва» палала!
Кормить тепер рибок
Що не догляділи?
Це за наших діток.
Поміж мертвих «орків»
В’ється десь стежина
Всі отак подохніть,
За жінок сльозину.
Доживать вам віку
В себе, як в полоні.
Голим, босим, диким
За землі цей стогін
Маєм кров козачу
Що кипить грайливо,
Ворогу лиш втеча
Та і то це – диво.
Після перемоги,
Це тобі на згадку.
Дякуючи Богу
Підіймемо чарку.
За життя, за волю
Та за мир у мирі
За яскраву долю
Слава Україні!
***
Чорне лихо в рідну хату вдерлось крадькома
І було йому все рівно, що цвіте весна.
Візьму в руки автомата, до землі вклонюсь,
Ти чекай мене, матуся, та я повернусь!
На війні мета солдата світла і проста,
Боронить від окупанта села і міста.
Буду вправним і сміливим, я тобі клянусь,
Ти чекай мене, бабуся, та я повернусь.
Мені боляче і страшно, як усім, повір,
Але маю боронити землю рідну й мир.
Щоб не трапилося далі, я тобі всміхнусь,
Ти чекай мене, дитинко, та я повернусь!
Тим, хто народився вільним, крила до лиця,
Захистить мене молитва нашого Творця.
Як судилося померти, то тобі наснюсь,
Ти чекай мене, сестричко, та я повернусь!
Я прийду до тебе вранці, та торкнуся губ,
На шевроні буду мати гордий наш тризуб.
Зазирну у твої очі, до душі торкнусь.
Ти чекай мене, кохана, та я повернусь!
