Категорії
Наші люди

«Мій блокпост – цех шламового господарства»

В цеху шламового господарства впевнені, що якщо цех зупиниться – це означатиме зупинку практично всього гірничого департаменту. А гірничий департамент зараз на передовій, і його працівники працюють у складній обстановці під звуки сирен, які годинами тривають щодня. Концентрат є основною продукцією ГД, і зараз він «годує» підприємство.

Начальник цеху шламового господарства Олександр Бондарчук говорить, що технологічний процес виробництва концентрату неможливий без подачі води на фабрики та відкачки відходів, які перекачують за допомогою насосів пульпонасосних станцій. Це складний процес, триває цілодобово, і довіряють його лише найбільш досвідченим працівникам. Одна з таких працівниць – машиніст насосних установок Ольга Ямкова.

20 років тому в свій перший день на підприємстві Ользі здалося, що вона не впорається з найскладнішим для неї завданням – вивчити гору інструкцій та найменувань величезних агрегатів, які вразили її розмірами та потужністю. Сьогодні вона вміло керує 9 насосами, які перекачують пульпу, відкачують зайву воду та виконують інші допоміжні функції.

Життя Ольги було спокійним, розміреним, стабільним, і їй це подобалося. Дім-робота, робота-дім. Коханий чоловік, діти, онук. І раптом – 24 лютого 2022 року. Донька з онуком тепер у Польщі, чоловік – на фронті, а вона з сином залишилася у Широкому. Жінка каже, що працювати для неї – це змога робити щось корисне, коли головною винагородою за свій труд є не гроші, а те, що можна відчувати себе потрібною.

«Мій чоловік знову на передовій у ЗСУ, хоча ще в АТО він отримав інвалідність. Просто подзвонив своєму колишньому командиру і буквально напросився в стрій, – говорить машиніст насосних установок Ольга Ямкова. – 24 лютого від вчительки сина прийшло смс «діти в школу сьогодні не йдуть, бомбили наше місто». Війна змусила замислитись: що тепер робити? як жити? І тоді я вирішила, що маю працювати з подвійною силою. Бо на цій війні в мене теж є свій блокпост – це мій цех».

За словами Ольги, кожного разу, коли запускається насос, вона хвилюється, наче вперше. Бо розуміє, що збій в його роботі – це ризик затоплення насосної. А цього допустити не можна ні в якому разі.

«Моя робота зараз – найкращі ліки від відчаю та знесилення, – говорить Ямкова. – Ні, я не забула, що йде війна. Але так швидше минає час, і наша Перемога стає ближчою. Для цього у рідному Широкому разом з односельцями в палаці культури ми плетемо захисні сітки. Я віддаю продукти та консервацію дівчатам, які готують в училищі обіди для хлопців з Тероборони. Корисним можна бути скрізь. Наш цех шламового господарства бере участь у виробництві концентрату, концентрат наше підприємство продає, відповідно платяться зарплати та податки. А це – підтримка економіки країни. Тому впевнена, що Перемога України створюється, зокрема, і в цехах нашого підприємства».

Категорії
Наші люди

Вправний слюсар став водієм – захисником України

24 лютого, коли пролунали вибухи у Кривому Розі, багато працівників підприємства були саме на зміні. Був серед них і слюсар-ремонтник з цеху виробництва виливниць Євген. А вже 2 березня він вирушив боронити країну від ворога.

Того дня вдома на Євгена чекав зібраний рюкзак з усім необхідним. На цьому добре знається дружина Євгена Світлана, яка походить з родини військових. Тому не було ані сліз, ані відмовлянь. «Бери й мене з собою, я буду тобі патрони подавати та смачні обіди всім хлопцям готуватиму», – сказала тоді дружина.

 Але хтось мав залишитися із сином вдома. Та й на підприємстві робочі руки не зайві. Тому на фронт Євген пішов таки сам.

У Кривому Розі залишилися найсильніша підтримка та допомога: друзі, родина, колеги. Коли для військової машини, за кермо якої сів Євген, були потрібні запчастини, то родина і колеги з цеху швидко зібрали кошти, купили все необхідне і надіслали захиснику. Запчастини Світлана передавала разом з колоною, що прямувала до військових. «Тоді я побачила наших військових. Які ж вони всі красені! Світлі, рідні обличчя. Пам’ятаю, що тоді сказала військовому, якому віддала «посилку», щоб повертався обов’язково, бо гарних українських дівчат не варто залишати надовго, і що ми чекатимемо на вас всіх з Перемогою!», – говорить Світлана.

Коли вона розповідає про Євгена, то майже через слово звучить «добрий», «турботливий», чого б і кого б це не стосувалося. Коли народився їхній син, то Женя був йому більше мамою, ніж татом. Нагодувати, перевдягнути, не спати ночами з появою перших синових зубів, – це все про нього.

Так само і в роботі – з колегами та технікою. Він здатен відремонтувати все, що в цеху відмовляється працювати. А машини, то взагалі фішка Євгена. Недаремно у 14 років він угнав дідового Москвича і ганяв на ньому. Сьогодні у ЗСУ він керує автівкою з дуже важливою місією, про яку поки що розповідати не можна.

«Цього року в нас сталося пасхальне диво, – розповідає дружина слюсаря-ремонтника. – Я повернулася після нічної зміни і тільки-но прилягла відпочити, як у двері подзвонили. Хто це? Втомлену мене тоді роздратував цей дзвінок. Але з місця зірвався наш лабрадор Шелбі. Я чула лише радісний гавкіт – а це сигнал, що додому повернувся господар. Шелбі не впустив у кімнату Євгена, доки не облизав його з ніг до голови. А потім собака всю ніч відвойовував у мене місце біля нашого захисника. Той приїзд чоловіка став найціннішим пасхальним подарунком за все моє життя».

Світлана дуже хвилюється за свого чоловіка. Але Євген її заспокоює, запевняє, що його серце – під захисним бронежилетом, який складається не лише зі сталевих пластин, а й з кохання та підтримки рідних та друзів.

«Я не можу інакше, адже це наша Україна, наша земля. Що ми залишимо дітям, якщо не зупинимо ворога? Не хвилюйтеся, живіть, працюйте і пам’ятайте, що я – ваш захист, а ви – мій!», – каже Євген, слюсар-ремонтник «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Категорії
Наші люди

Працівниці ремонтного виробництва волонтерять усією бригадою

З перших днів відкритого вторгнення Росії в Україну в лютому у Кривому Розі кількість чатів, груп, яких об’єднують волонтерські справи, зросла в кілька разів. Криворіжці на волонтерські справи збираються мікрорайонами, вулицями, будинками. А на підприємстві працівники волонтерять бригадами.

Бригада № 1 дільниці виготовлення вогнетривких та будівельних сумішей ремонтного виробництва перша не лише за номером. Перші на роботі, перші, коли потрібно прийти на допомогу – не змовляючись, з перших днів війни почали допомагати ЗСУ та переселенцям.

Наприклад, машиніст млинів Олена Нечипоренко з бригади № 1 розпочала свою волонтерську діяльність з… погребу. Спочатку домашня консервація вирушила до хлопців у Тероборону. Потім Олена купувала ліки, допомагала переселенцям. «Сьогодні серед тих, хто захищає нас, є хлопці з цеху, також в ЗСУ служать чимало моїх знайомих, – говорить Олена. – Щодня молюся за всіх і роблю те, що можу і повинна робити. Я залишилася в рідному місті, працюю. Ми всі зараз нервуємо, а робота мене заспокоює. Тим більше, коли ти працюєш у бригаді оптимістів. Сидіти склавши руки не може жодна з моїх колежанок. І таких, як ми, багато. Всі допомагають, чим можуть. І наше волонтерство йде з самого серця, бо серце ж українське».

За словами машиніста млинів Ганни Бескровної, все просто – треба брати і робити. Ганна каже: «Зараз так треба жити, щоб кожен твій рух приносив користь. 25 років я працюю на нашому підприємстві, весь цей час сповна викладаюся на роботі. Це нелегко. Але я зараз вдома і під надійним захистом, а хлопці наші – на передовій. Щоб їх зігріти, ми з дівчатами почали в’язати шкарпетки. Потім і підшоломники для наших танкістів опанували. А щоб не тільки тепло, а й смачно було, то й за вареники взялися».

Як і чимало українців, в бригаді перераховували кошти для українських воїнів. Машиніст крану Дарина Савіна здавала кров для порятунку поранених. Вона говорить, що війна, наче лакмусовий папірець, визначила якості людей. На щастя, біля Дарини більше таких людей, з якими можна «у розвідку сходити». Як, наприклад, її колежанки з бригади машиністи млинів Олена Чернявська та Марина Напрєєнкова.

«Я помітила, що стала менше «вибухати» на роботі і вдома. На це немає часу та бажання. Я працюю, мої діти плетуть сітки для військових, а ввечері ми всією родиною нарізаємо стрічки для цих сіток. Незважаючи на сирени, спуски до бомбосховищ, тривожні повідомлення, ми продовжуємо вірити і мріяти. Ось як переможемо, то я як «присяду» на телефон, і годинами про перемогу буду сповіщати усім-усім! Вірю, що це буде скоро, тому завжди рахунок на телефоні поповнюю!» – усміхається Марина Напрєєнкова.

За результатами загальнонаціонального дослідження стану волонтерства в Україні, яке провела компанія Gfk Ukraine на замовлення ООН у 2014 році після анексії Криму, майже чверть українців (23%) на той час вже мали досвід волонтерства.

Категорії
Наші люди

Начальник цеху став солдатом і боронить Україну

Наш герой на ім’я Микола –  один з 1800 працівників АрселорМіттал Кривий Ріг, які стали на захист України.  Ще донедавна він працював начальником одного з цехів ливарно-механічного заводу. Але без вагань став простим солдатом Збройних сил України.

7 березня 2022 року для родини Миколи та Дарини стало особливим днем, бо саме тоді чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Дружина й не знала, що раніше коханий намагався вступити до лав Тероборони, але тоді його не взяли, сказали, що він більше потрібний на економічному фронті – на заводі. А 7 березня несподівано для Дарини її спокійний люблячий чоловік, невиправний оптиміст, батько маленького Сашка вирушив на службу.

Для зовсім невійськової людини (бо за плечима у Миколи навіть армійської служби не було) зброя в руках та будівництво укріплених позицій здавалося спочатку чимось неймовірним. «Як не дивно, але у солдатській справі мені в пригоді став саме заводський досвід, – розповів Микола. – Як начальник цеху я навчився раціонально підходити до всього, оцінювати сили та можливості, розподіляти навантаження та стратегічно планувати і свою роботу, і роботу колективу. Сьогодні це моя секретна зброя вже у військовій справі, хоча і служу простим солдатом. Впевнений, що саме грамотне планування та вміння працювати у команді перетворили наші ЗСУ на міцну сталеву непереможну силу».

Дарина згадує, що чоловік прийшов, усміхнувся і… повідомив, що тепер захищатиме Україну зі зброєю у руках. Це взагалі в його характері – прийняти непросте рішення самотужки і зробити так, щоб близькі менше хвилювалися. «Вже більше, як два місяці, кожен наш день починається з повідомлень від Миколи «Доброго ранку, мої кохані», а завершується «В мене все добре, спокійної вам ночі». Хвилююся, якщо щось змінюється у цьому ритуалі. Хоча Микола такий, що може й сюрприз мені організувати», – усміхається Дарина.

Одним з таких приємних сюрпризів стала поява Миколи на порозі рідної оселі 20 квітня, в день третьої річниці їхнього весілля. А вже наступного дня він знову повернувся до служби. Дарина говорить, що саме від мобілізації чоловіка розпочалося і її волонтерське «чергування». Вона знайшла та об’єднала в чаті родини криворіжців, які служать разом з її чоловіком. Тоді почали збирати все, що потрібно військовим, що може бодай якось полегшити нелегку службу.

Микола і Дарина впевнені у Перемозі. «Для цього ми тут – у ЗСУ. А колег в цехах дуже прошу – не зупиняйтеся, працюйте і за нас. Бо за країну всі відповідаємо. Ми її захищаємо зі зброєю, а ви – біля верстатів. І виробнича місія не менш важлива. З свого цеху спитаю ще більш суворо, адже знаю, нащо ви здатні, колеги. Не підведіть!» – говорить солдат і металург Микола.

Категорії
Наші люди

З дверевих – за кермо коксової машини

Сьогодні 57 працівників коксового цеху № 1 захищають країну від ворога. Їхню роботу підхопили колеги. Наприклад, дверевий Руслан Качур сів за кермо коксовиштовхувача.

Руслан працює в коксовому цеху № 1 чотири роки. Амбітному хлопцю хотілося будувати кар’єру, тому одразу вирішив не зупинятися на посаді дверевого. І ось зараз, коли виникла така необхідність, Руслан із готовністю замінив мобілізованого машиніста коксових машин.

В перший день війни Руслан їхав електричкою на робочу зміну. Там і почув про початок бойових дій. По закінченню зміни хлопець звернувся до військкомату, але його залишили на трудовому фронті.

Руслан розповідає, що всі в цеху хочуть, аби хлопці на передовій були впевнені: на їхніх робочих місцях все в нормі. І після Перемоги зустрічатимуть їх не лише колеги, а й відновлене та вдосконалене обладнання. Зараз всі в КЦ-1 без зайвих умовлянь, працюють і за себе, і за кожного захисника з цеху. Ось таке робоче волонтерство практикують в цеху.

«Коксові батареї №№ 3, 4, 5, 6 все ще на гарячій консервації. Це додаткова можливість для коксохіміків виконати ревізію пічного господарства, – розповідає заступник начальника КЦ-1 Олексій Маренич. – Наразі ми чистимо дренажні канави, проводимо техогляд коксових машин, фактично вручну перебираємо кожну деталь, вичищаємо найважчі для доступу куточки. Кожні робочі руки у нас на особливому рахунку. Руслан Качур – один з тих, хто встигає не лише впоратися зі своїми обов’язками, а ще й навчатися новому. Він має і бажання, і здібності».

«У вільний час я вирушаю на блокпости, щоб поповнювати хлопцям харчові та майнові запаси, – розповідає Руслан. – До свого «бойового підрозділу» й тещу підключив. ЇЇ консервація іде «на ура». А з колегами-коксохіміками одностайно вирішили: місячний запас води, який підприємство видає для КЦ-1, привезли на блокпост. Хлопцям це потрібніше, їм за водою ніколи бігати. Допомагаємо і з пошиттям плитоносок для захисників. Нехай знають, що в них у рідному місті теж є захисники та помічники!»

Категорії
Наші люди Новини

«Коли прийшли росіяни, почалися біди у селищі»

Наш колега з «АрселорМіттал Берислав» вирвався із окупації.

На кухні санаторію-профілакторію «Джерело» він робить собі ранковий чай. «Тихо тут, спокійно. Але ця тиша чомусь вбиває. Усі думки – про дім, роботу, рідне селище», – говорить Микола Кіріяка.

До «Джерела» він приїхав 27 квітня разом із великою родиною. Їм пощастило вибратися із окупованого Архангельського, де знаходиться підприємство з видобутку вапняку «АрселорМіттал Берислав». Саме там, на станції Блакитній він працював змінним майстром і робітником, відвантажував продукцію бериславського заводу для криворізького підприємства.

«Коли прийшли росіяни, почалися біди у селищі, – згадує Микола Миколович. – За два дні вони зруйнували та потрощили майже всю інфраструктуру. Просто на вулицях, біля місцевого училища вони копали траншеї для своєї техніки. Позламували та пограбували магазини. Щось взяли собі, а решту висипали на подвір’ї біля церкви. Закликали нас йти туди і брати речі. Навіщо це було, не знаю. Можливо, картинка для їхніх ЗМІ була потрібна. Але наші люди навіть не глянули в той бік. Ворогів ми ігнорували».

Микола Кіріяка розповів, що спокійного життя росіянам не давали наші ЗСУ. Під час одної з атак їх так «вжарили», що вони накивали п’ятами в іншу частину селища. Завдяки цьому утворився коридор, яким можна було виводити людей до річки Інгулець та переправляти їх на інший берег.

«Людей перевозили надувними човнами цілодобово, без перерви. Тим, хто це робив, я б героя дав, чесно. Односельці допомагали малим діточкам, стареньким, інвалідам. Велике спасибі Леоніду Смоляренку, директору «АрселорМіттал Берислав». Він дбав про кожного робітника підприємства, про кожного мешканця селища, допомагав, організовував евакуацію. Він зробив дуже багато для людей!

На територію самого підприємства було важко дивитися. Окупанти зруйнували промислові споруди, потрощили техніку, а кар’єр зробили своїм опорним пунктом, все підтягували туди нові сили», – згадує Микола.

Через річку переправилася і родина Миколи Кіріяки. А він залишився в Архангельському, щоб дбати про тих, хто залишився.

Тим часом, як розповідає Микола Миколович, до селища зайшла свіжа порція окупантів. Вони були злішими і поводилися, як господарі. Ходили по домівках, погрожували людям, наставляли на них зброю, грабували. Особливо їх цікавило, хто був у теробороні. Та наші своїх не здавали. На щастя, масових розстрілів у нас не було. Окупанти вбили лише одного чоловіка, який перелякався та почав тікати. Ще двох жінок вбило вибухами.

Згодом люди почали відчувати нестачу їжі. Звичайно, у кожного в селі були запаси, але вороги все повигрібали. Архангельці ділилися один з одним всім, що залишилося. Микола каже, що від цього односельці стали ще ріднішими та згуртованішими. «Потайки від ворога люди продовжували переправлялися через річку. Село майже обезлюдніло, і я вирішив, що вже й мені час їхати, –  продовжує Кіріяка. – Переплив на інший бік річки, до Кочубеєвки їхав трактором, у його причепі було майже 100 чоловік. А далі – вже автобусом «АрселорМіттал Кривий Ріг». Нас привезли до «Джерела», влаштували, нагодували, забезпечили необхідним. Трохи прийду до тями та буду влаштовуватися на роботу. Я вірю, що Архангельське скоро звільнять і ми зможемо повернутися додому. Роботи там буде безліч, бо ворог наробив чималої шкоди. Але нічого, головне, що ми живі і працьовиті. Впораємося з усім!»