Категорії
Новини

З «Нової фабрики» – на дробильну

Студенти «Нової фабрики 2.0» побували на дробильній фабриці гірничого департаменту та ознайомилися з роботою електрослужби цеху.

«День з електриком» – саме так назвали одноденне міністажування студентів, які вчаться за спеціальністюи «Електроенергетика» та здобувають професію «Електромонтер». Як зазначила фахівчиня відділу з підбору персоналу та розвитку молодіжних проєктів «АрселорМіттал Кривий Ріг» Дар’я Черненко: «Зараз наші студенти знаходяться на етапі, коли на них чекає прийняття важливого рішення про початок стажування за професією в нашій компанії. Є студенти, які на 100% впевнені у виборі своєї професії і вже знаходяться в процесі працевлаштування. А є ті, хто хоче попередньо ознайомитися з майбутнім робочим місцем, поспілкуватися з керівниками цехів, дільниць, дізнатися, які вони матимуть перспективи розвитку за своєю спеціальністю. Саме на таких студентів і спрямований наш формат дня з фахівцем на виробництві. Можна вважати, що цей формат – наш експериментальний дебют, ми почали його впроваджувати  на прикладі однієї з найзатребуваніших професій.  Надалі такий формат чекає на слюсарів-ремонтників, електрогазозварників та представників багатьох інших важливих професій, представлених у другому наборі проєкту «Нова Фабрика».

Електрик дільниці ДФ Олександр Кузьменко провів для гостей пізнавальну екскурсію цехом. Майбутні електрики мали змогу на власні очі побачити потужні дробарки, гуркоти для сортування руди, конвеєри та інше устаткування. «Без електричного струму нічого тут не працюватиме, тож електрики нам дуже потрібні, – пояснив Олександр Кузьменко. Електродвигуни та редуктори тут скрізь. Система керування також працює за рахунок струму. А оця лампочка сигналізує, якщо на конвеєр випадково потрапить металевий предмет. Таким чином електричний струм допомагає уникнути аварійних ситуацій та зберегти обладнання».

Студенти повернулися з цеху до майстерні електриків. Заступник начальника ДФ з енергообладнання Ігор Боярин провів практичний тренінг з вивчення електродвигуна. А для того, щоб вивчити його будову, двигуни треба було розібрати. «Звичайно ж, електродвигуни вивчають у спеціалізованих навчальних закладах, але поки людина сама не розкрутить і не побачить на власні очі, ремонтувати електроустаткування вона не навчиться. Студентів, які влаштовуються на роботу,  доводиться багато чого навчати. Сьогодні вони побачили ротор, обмотку, щітковий апарат, підшипники тощо. І не лише побачили, а й потримали у руках. Не біда, якщо новий працівник чогось не знає чи не може. Головне, щоб у серці була любов до електрики. Тоді можна всього навчитися».

Віталій Терещенко навчається за спеціальністю «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка» у Технологічному фаховому коледжі ДУЕТ. Він зізнався, що в середину електродвигуна зазирнув сьогодні вперше. «Мені сьогодні сподобалося, – говорить Віталій. – По-перше, вразила сама дробильна фабрика: дванадцять поверхів, потужне устаткування, одна з дробарок важить аж 40 тонн! А ще приємно було дізнатися, що в цеху високий рівень автоматизації, а дробаркою керує комп’ютер. Ну й звичайно ж цікаво було розкрутити електродвигун та на власні очі побачити те, про що знав лише теоретично. Я ще раз впевнився у тому, що недаремно обрав цю цікаву й потрібну професію. Бажання прийти працювати на «АрселорМіттал Кривий Ріг» стало ще сильнішим».   

Категорії
Новини

Працівник рудоуправління віддав життя, захищаючи Україну

Євген Яценко працював електрослюсарем в рудоуправлінні гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». У січні 2023 року він був мобілізований і став на захист України. А на днях колег Євгена ошелешила трагічна звістка: солдат Євген Яценко загинув у бою з окупантами 14 грудня 2024 року. Це сталося на Донбасі, поблизу населеного пункту Роздольне Волноваського району.

Колеги розповідають про Євгена, як про Добру, чуйну людину, майстра найвищої кваліфікації та справжнього друга. «Так, ми втратили друга, це правда, – розповідає енергетик дільниці енергослужби РУ ГД Олександр Вівтюк. – Він завжди був готовий прийти на допомогу як в роботі, так і в повсякденному житті. Євген був спокійною, врівноваженою, неконфліктною людиною. Мені здається, що негативних рис у нього взагалі не було. Спочатку він ремонтував електроустаткування кар’єрної техніки – екскаваторів, бурових верстатів. Це складне устаткування, і він ремонтував його якісно. Розвивався, професійно зростав і перейшов у бригаду налагоджувальників, а це вже більш висока кваліфікація. Ініціативний, працелюбний, сумлінний. Не можемо повірити, що його більше немає з нами. Світла йому пам’ять».

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам загиблого воїна.  

Категорії
Наші люди

Він скрізь на своєму місці

Вперше за кермо великовантажного самоскида  вагою понад 100 тонн Олександр Деркач сів менш ніж вісім років тому. І їх йому вистачило, щоб досконало опанувати цю складну та специфічну техніку й стати одним з найкращих водіїв гірничотранспортного цеху. Та ще й отримати найвищу нагороду «АрселорМіттал Кривий Ріг» за сумлінну працю.

«Олександра я знаю давно. За роки роботи в цеху він змінив кілька робочих місць, і скрізь працював добре, скрізь намагався бути максимально корисним, – розповідає начальник ГТЦ Руслан Новицький. – Я так впевнено про це кажу, бо кілька років працював разом з ним в автоколоні № 2. Він цілеспрямована людина, чесна і працьовита. Тож безумовно вартий звання «Честь і гордість ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Сашко виріс у селі, тож у тому, що він пішов вчитися до аграрного вишу, не було нічого дивного. А от напрямок обрав універсальний – інженер-механік. А механіки потрібні не лише для того, щоб ремонтувати сільськогосподарську техніку. Це дозволило йому швидко «в’їхати» у професію слюсаря з ремонту автомобілів у гірничотранспортному цеху.

«Так, важкі 40-тонні самоскиди, які мені доводилося ремонтувати, суттєво відрізняються від тракторів чи комбайнів, але принципи устрою та роботи вузлів скрізь схожі. Тож чогось дуже важкого та геть незрозумілого під час опанування професією не пам’ятаю. Добре вчили, показували, ну і я старався зразу все уловити й застосувати на практиці. Ремонтували коробки передач, мости та інші вузли. Виходило непогано. Важко було хіба що фізично, бо у великих автомобілів і деталі нелегкі», – говорить Олександр Деркач.

А от на наступній своїй роботі – старшого механіка автоколони № 2 ГТЦ – Олександр Деркач таких фізичних навантажень не мав. Зате він зізнається, що часто «закипала» саме голова. Скільки яких деталей замовити? Як не вибитися з графіка ремонтів? Що робити, щоб вся техніка колони працювала й не ламалася? І головне – як зробити кожен ремонт максимально безпечним? Ці та інші запитання постійно роїлися в голові, часто не давали спати. На керівній посаді Олександр показав себе не гірше, ніж слюсарем. Але обставини змусили його ще раз перекваліфікуватися.

«Сам я виріс у селі Інгулець біля Кривого Рогу, але у багатоповерхівці, тож особливого господарства у нас не було, – пояснює Олександр. – А от коли одружився і переїхав у село до дружини, і ми зажили у хаті, то з’явилася всіляка живність. А ще й дитинка народилася. Тож для мене дуже підходив графік «день-ніч-48». Спочатку я перевівся механіком з випуску машин на лінію. Дуже відповідальна робота, адже недогледіти якусь несправність під час огляду – це наразити водія та тих, хто працює поруч з авто, на смертельну небезпеку. Пізніше я вирішив перекваліфікуватися на водія наших найпотужніших самоскидів вантажністю 136 тонн».

Олександр зізнався, що це було непросто, перш за все, психологічно. Адже до цього крім власного легковика він ніяким транспортом не керував. Але ціль обрано, і наш герой більше не вагався. Для опанування кар’єрного велетня йому знадобилося кілька тижнів. Поступово тривога минула, і він впевнено відчув себе на новому місці.

«Мені подобається працювати у кар’єрі, – усміхається Олександр. – Я вже маю чималий досвід, тож знаю, що робити в різних ситуаціях і відчуваю задоволення від того, що така гігантська техніка мене слухається. Але від будь-якої, навіть улюбленої роботи треба відпочивати. Тому ми з родиною інколи беремо намет та їдемо у мальовничі місця. Раніше відпочивали на Каховці, але після підриву ГЕС водосховища більше не існує. Тож зараз наше улюблене місце – Білі Камені на Карачунах. Спілкування з природою допомагає скинути навантаження та з новими силами стати до роботи».         

Категорії
Новини

Німецький підхід до якості й безпеки

У нашому тренінгцентрі протягом трьох днів тривало навчання працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг» та дочірніх підприємств, на якому вчили користуватися риштуваннями під час робіт на висоті.

Загалом навчалися близько 170 працівників. Навчали представники компанії PERI Ukraine, яка забезпечує наші цехи риштуваннями німецької компанії PERI, що є одним зі світових лідерів виробництва устаткування для безпечної роботи. Ці риштування, які в народі називають «лісами», використовуються для безпечного виконання робіт на висоті. Вони є зручними, міцними та безпечними, а ще мають німецьку якість, що говорить само за себе. Але яким би ідеальним не було устаткування, з ним треба вміти працювати. Для цього й було організоване навчання.

Кожна навчальна група спочатку опановувала теоретичну частину. А потім працівникам показали, як збираються риштування і які безпечні способи роботи треба застосовувати як під час їх складання, так і при використанні. Старший інженер PERI Ukraine Богдан Жигалюк за допомоги колег зібрав просте риштування, пояснюючи свої дії, наголошуючи на тому, як це робити правильно, а чого не варто. А потів ще й показав, як підніматися на робочі настили, де і як правильно кріпитися страхувальними ременями. Учасники тренінгів поставили йому питання та мали змогу власноруч виконати деякі операції.

«Показувати, навчати це частина моєї роботи, – говорить Богдан Жигалюк. – Якщо вірно все зібрати-розібрати, правильно користуватися, то безпека для людей гарантована. Та й довговічність риштувань також. Устаткування дійсно світового рівня. Його експортують до США, Канади, Австралії, країн Євросоюзу та ще багатьох держав, всього їх близько 70. Запорука тому – якість, зручність, простота монтажу, і я б ще раз наголосив на безпеці».

Олександр Цибок працюєслюсарем-ремонтником в ремонтно-механічному цеху № 2 «ЛМЗ». Значну частину виробничих операцій вони з колегами виконують на чималій висоті.

«Ми ремонтуємо верхнє освітлення у цеху, міняємо вікна, обслуговуємо електромостові крани, та ще багато що робимо, – каже Олександр Цибок. – І все це на висоті, падіння з якої може мати непоправні наслідки. В нашому цеху вже є такі риштування, але ми їх поки що не використовували. Є у нас тур-вишка, але мені здається, що це устаткування буде для нас дуже корисним. Мене вразило, що ми зможемо створювати з цього набору елементів саме ті конструкції, з яких нам буде найзручніше виконувати роботи. Наприклад, ми зможемо конструювати робочі майданчики по обидва боки від трубопроводу і навіть над ним. Нам це було б дуже доречним для швидких зручних і безпечних ремонтів».   

Тренери заохочували учасників навчання задавати якомога більше питань. «Ми на все намагалися відповісти, щоб людям все було зрозуміло, – розповідає старший менеджер компанії-постачальниці риштувань Іван Власюк. – Основне, про що запитували: які навантаження витримують конструкції? Що можна складати, а що ні? Як користуватися паспортом устаткування? Як треба і як не треба робити? Наприклад, наші хлопці акцентували, що для складання конструкцій достатньо півкілограмового молотка, тоді як багато хто з ремонтників любить взяти щось важче, щоб влупити сильніше. Не треба, від цього конструкції міцнішими не будуть. Як показує досвід, якщо все робити поступово і правильно, це устаткування надійно виконує свої функції 20-25 років і навіть більше».

Як повідомив менеджер департаменту з охорони праці Ігор Міхєєв, протягом 2023-24 років для цехів вже придбано 11 комплектів риштувань. «Працівниками таких підрозділів, як електроремонтний, вуглепідготовчий, технологічний, коксовий  цехи, спеціалізований ремонтний цех КХВ, ремонтний цех ГД, цех ремонту металургійного устаткування № 2, цех уловлювання, цехи «ЛМЗ» воно вже використовується, – говорить Ігор Міхєєв. – Ми отримуємо схвальні відгуки. Устаткування виробляється у Німеччині, і це багато про що каже. Навчання також на високому рівні. Впевнений, що обізнаність працівників  допоможе їм та їхнім колегам безпечно працювати на небезпечній висоті».

Категорії
Новини

Пам’яті героїв-шахтарів

В шахтоуправлінні гірничого департаменту встановлений стенд пам’яті на честь загиблих шахтарів працівників підприємства, які стали на захист незалежності України.

Стенд розташували практично біля прохідної ШУ. Дев’ять портретів дев’ятьох героїв. Вони ніби зустрічають та проводжають шахтарів на зміну. Ці фото щоразу нагадують нам завдяки кому ми живемо в Україні, працюємо, мріємо, маємо плани і рухаємося вперед.

«Таке пам’ятне місце мало бути, – говорить гірничий майстер (підземний) дільниці № 10 ШУ ГД Костянтин Пікалов. – Це наша шана, наша вдячність, ми схиляємо голову перед загиблими героями. Це наші колеги, майже кожного з цих хлопців я знав, працював поряд з ними. Першим з початку повномасштабного вторгнення ми втратили на поле бою Олександра Петухова. Він майже 15 років відпрацював кріпильником, був бригадиром дільниці № 10. Чесний, принциповий, відкритий. Олександр був готовий взятися за найскладніше завдання, охоче опановував нові технології підземної справи, а за свою бригаду стояв горою. З ним завжди радилися, адже він мав величезний досвід. Фахівець найвищого класу, спеціаліст незамінний. Ми, на жаль, втрачаємо найкращих, адже вони завжди попереду».

 Наступне фото – зовсім юне обличчя – це Владислав Велесик. На наше підприємство він прийшов працювати в шахтоуправління перекидальником (підземним) на дільницю внутрішньошахтного транспорту. Юнак пройшов всі необхідні інструктажі та мав вже виходити на роботу, але його мобілізували до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року Владислав Велесик загинув в боях у Харківській області. 

Серед загиблих героїв – Микола Мазурик. Захисник багато років працював на нашому підприємстві. Останнє його місце роботи – шахтоуправління гірничого департаменту. Він був досвідченим прохідником. Про нього колеги кажуть – справжній козак. Для чоловіка дуже важливим було питання незалежності України, тому прохідник з готовністю долучився до лав ЗСУ. Він віддав своє життя за свою родину, місто та Україну.

Владислав Кучма приєднався до лав ЗСУ у травні 2022 року. З 2 квітня 2023 року захисник вважався зниклим безвісти під час виконання бойового завдання поблизу міста Бахмут. Але, на жаль, герой-гірник загинув у бою.

Добре пам’ятають в шахтарській родині й Дмитра Кобешова. Він прийшов працювати на шахту одразу після інституту. Шахтарській праці він віддав понад 20 років. Колеги цінували його за знання та досвід, здобуті нелегкою працею під землею. А ще він умів знайти особливий підхід, свого роду ключик до кожної людини.

«Дмитро працював гірничим майстром, а це той шматок роботи, коли на тобі відповідальність за інших колег, – розповідає заступник головного інженера ШУ з підземного виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг» Олександр Петровський. – Він завжди міг знайти вихід з найскладніших ситуацій. Коли надійшла звістка про його зникнення безвісти, ми до останнього вірили та сподівалися, що Дмитро живий. На жаль, не справдилося. Герой загинув, але завжди житиме в наших серцях.

Колеги згадують загиблого захисника Михайла Дурандіна, як людину-«запальничку». Він завжди випромінював позитив, активний, веселий оптиміст. Герой працював майстром в шахтоуправлінні гірничого департаменту. Починав 17 років тому зі стажера, потім працював помічником майстра, згодом став професіоналом шахтарської справи. Михайло легко сходився з людьми, адже мав позитивну вдачу. Він завжди був готовий рухатися вперед і вести за собою інших.

Євген Гуцало доєднався до лав ЗСУ України на другий день повномасштабного вторгнення. Чоловік добре знав, з яким ворогом доведеться мати справу, адже вперше на захист країни став ще у 2014 році та відбивав агресію росіян до 2016 року. Євген Гуцало працював у шахтоуправлінні прохідником (підземним). Він загинув поблизу населеного  пункту Серебрянка Бахмутського району Донецької області.

В біографії прохідника Олександра Максимовича – участь в АТО у 2016 році та понад 20 років шахтарського стажу. «Олександр мав справжній гірницький характер, – розповідає начальник прохідницької дільниці ШУ ГД Андрій Климов. – Міцний духом, майстер шахтарської справи із золотими руками та світлою головою. Прохідник був настільки щирою та світлою людиною, що без усмішки, без гарного настрою його й не згадаєш. І при цьому це була надзвичайно скромна людина. Про його бойові численні нагороди ми дізналися, на жаль, вже коли він повернувся додому на щиті».

Серед  загиблих героїв – Андрій Білоткач, який працював гірником очисного забою. Андрій став на захист України на другий день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року. Він мужньо виконував свій військовий обов’язок. У свій останній бій Андрій Білоткач вступив 12 жовтня 2024 року. Він загинув поблизу міста Часів Яр Бахмутського району Донецької області.

Наразі найбільша мрія шахтарів, аби на цьому стенді ніколи більше не з’являлося нових фото їхніх колег – загиблих героїв. Але про загиблих колег пам’ятатимуть завжди. Тому, поспішаючи на чи зі зміни, вклоняються з вдячністю тим шахтарям, які стали небесними янголами-охоронцями рідної землі.

Вічна шана загиблим героям-шахтарям
Категорії
Новини

«Як раніше, але розміняла сьомий десяток»

Кажуть про вулицю Збагачувальну її мешканці та ті, хто вже багато років їздить нею на роботу до підрозділів гірничого департаменту. Вулиця Збагачувальна – головний проспект селища гірників та будівельників, почала будуватися ще до початку будівництва НКГЗК, потім розвивалася разом із ним.

Через роки їй вдалося зберегти свій зовнішній вигляд таким, який був у 1950-х роках. Але, звичайно, зараз будинки на вулиці вже постарішали, а деякі цікаві інфраструктурні об’єкти селища залишилися лише у спогадах.

Ґрунтова дорога з рудуватою землею, яку активно накатують вантажні машини. Вони везуть цеглу та інші будматеріали. Обабіч дороги поважні фахівці здійснюють розмітку, визначаючи, де будуть бараки, житловий сектор, дитячий садочок, магазин. Так на початку 1950-х років народжувалося селище для будівельників, а згодом і працівників Новокриворізького гірничо-збагачувального комбінату. Тоді ж формувалася й головна вулиця селища, яку сьогодні ми знаємо, як вулицю Збагачувальну.

«У післявоєнні роки в країні активно будувалися промислові підприємства. А де виробництво, там створювалися і робітничі селища для його працівників. Це було зручно. У період дефіциту пасажирського транспорту, людям до роботи було «рукою сягнути», – розповідає Євгенія Кубанова, дослідниця цих місць, контролер управління технічного контролю ПП «Стіл Сервіс». – Про якісь там санітарні зони «в орбіті» виробництва взагалі не йшлося. А усі види покращення життя відкладалися на потім. Вважалося, що усе житло з інфраструктурою біля промислових майданчиків – тимчасове. Але, як бачимо, селище не знесли, хоча декілька разів і намагалися це зробити. Попри все цей мікрорайон продовжує жити. Звичайно, не вся інфраструктура зберіглася, але зараз вулиця Збагачувальна виглядає майже так, як при своєму народженні. От тільки постарішала. Втім, історію цієї вулиці не можна відокремлювати від історії інших вулиць селища. Їх поєднують одна доля та історії життя людей, які працювали й працюють на гірничозбагачувальних комбінатах міста – Південному та Новокриворізькому».

Про спартанські умови, або Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове

Невеличкі будиночки із цегли стояли по два боки шляху, який вів на будівництво комбінату. Дорогу розділяла трамвайна колія. Трамвайчик на НКГЗК запустили у 1958 році. Спочатку трамваї дерев’яними. Потім вагони замінили на більш сучасні, металеві. Але охочих проїхатися, а не йти пішки, в усі часи було вдосталь. У години-пік люди стояли на сходах, гронами висіли на підніжках та, навіть вилазили на дахи вагонів.

Такою побачив вулицю Збагачувальну Михайло Жежер, який приїхав на будівництво ГЗК у 1959 році.

«Усі ці двоповерхові будиночки, в яких зараз живуть люди, раніше були чоловічими та жіночими гуртожитками. Сюди заселяли молодь, яка приїжджала на будівництво з різних куточків країни. До них у 1959-х році поселили і мене, – згадує Михайло Жежер. – Умови в гуртожитку були спартанськими – загальний коридор, 10-12 кімнат на поверсі, кожна з яких розрахована на чотири людини. З одного боку гуртожитку були умивальник та кухня, з іншого – туалет. І це вже були облаштовані будинки, адже у деяких туалет ще був на вулиці. Та на це тоді мало хто звертав уваги, говорили, що ці будиночки мають існувати лише п’ять років, потім, коли збудують НКГЗК та другу чергу Південного ГЗК, їх знесуть, а людей переселять у комунальні квартири. Плани щодо цих будинків постійно змінювалися, а молодь тим часом одружувалася, народжувалися діти, тож згодом гуртожитки були переобладнані на квартири».

Свій трудовий шлях На ГЗК Михайло Жежер розпочинав як землекоп. Звичайно, на будівництві працювали екскаватори, але після них залишалися ямки-бугорки, які треба було розрівнювати, а також рівняти траншеї під різноманітні комунікації тощо. Потім Михайло Семенович був учнем слюсаря-сантехніка силопарового цеху. У ті часи він мав лише 7 класів освіти, тож хлопцю довелося працювати та здобувати середню освіту у вечірній школі. Згодом Михайло Жежер закінчив гірничорудний інститут, став інженером-технологом. На НКГЗК він відпрацював понад 47 років, на пенсію пішов з посади заступника начальника шламового цеху.

Дві половинки одного цілого

Мікрорайон будівельників ГЗК та гірників поділений на дві половинки, по обидва боки дороги. Там нараховується 99 двоповерхових будинків з 800-ми квартирами.

Сотий будинок згорів при пожежі у 2010 році.

За будиночками ліворуч (якщо їхати до ГЗК) колись стояли бараки. Вони були збудовані ще до появи гуртожитків. В них жили будівники ГЗК. Цих бараків вже немає, вони знесені, але три з них добре збереглися. Вони розташовані вздовж трамвайної лінії. Зараз там крамниці та офіси різних фірм.

Були тут і бараки для ув’язнених, праця яких також застосовувалася при будівництві комбінату. З травня 1953 року ув’язнені будували ці бараки самі для себе. А з 1956 року їх звідси виселили. Тут залишилися лише ті, кому дозволялося вільне поселення. Цих людей (переважно «політичних») ніде не прописували, а працювати вони могли лише на важких роботах.

Зі спогадів Надії Ботвинко, яка 18-річною приїхала на будівництво НКГЗК:

«З Чернігівщини до Кривого Рогу ми приїхали 8 березня 1956 року, нас було майже 300 хлопців та дівчат. На станції Червона нас зустрічали з духовим оркестром. Та потім почалися нелегкі будні. Поселили нас у цегляних бараках на території колишньої колонії. Вона була обнесена великим парканом з колючим дротом. У бараках не було жодних побутових умов, крім умивальника та туалету. Ми й чаю не могли закип’ятити. На території були асфальтовані доріжки, але жодного тобі кущику або деревця. Тож ми влаштували тут клумби з квітами, посадили дерева. Молодість брала своє. Згодом збудували тут літню естраду, і до нас почали приїжджати артисти різних жанрів. Пам’ятаю танці під баян та радіолу».

Залишки одного із таких бараків збереглися і до наших днів, він знаходиться за банею.

Про баню, культурне життя вулиці Збагачувальної, про цікавинки та людей цього селища читайте у наступних номерах «Металурга». Ми побуваємо в гостях у місцевих мешканців приватного сектору, разом із Євгенією Кубановою пройдемося до місця колишнього сітрозаводу та дізнаємося про радонову перлину цих місць.

Читайте нас, буде цікаво!