Юрій Булига був призваний на службу 27 травня. Він був командиром відділення стрілецького взводу стрілецької роти, захищав незалежність нашої країни на Харківському напрямку. Життя героя обірвалося п’ятого вересня в боях біля села Борщова.
В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Юрій працював водієм автотранспортних засобів у кар’єрі. Колеги згадують його невиправним оптимістом, відповідальним та досвідченим водієм.
«Юрій любив свою роботу, свою машину знав до гвинтика, завжди міг дати не лише слушну пораду, а й одразу поспішав на допомогу сам, – говорить Віталій Сапіга, водій гірничотранспортного цеху ГД. – Ми були колегами по роботі й сусідами по гаражу, так от більш сімейної людини годі й було пошукати. Він мав змогу не піти на фронт, але нашу країну він сприймав як власну родину. Тому не стати на її захист просто не міг. До останнього, навіть з фронту він телефонував й запевняв, що все у нього добре. На жаль, ми його втратили. Ця війна забирає найкращих, але ми пам’ятатимемо про наших героїв завжди».
Без батька та чоловіка залишилися дружина та син захисника.
Колектив підприємства, колеги по цеху та друзі висловлюють щирі співчуття родині захисника.
Ядерний шантаж ворожої держави спонукає багатьох з нас шукати дієві методи захисту від радіації для себе та рідних. Серед методів профілактики, які активно «ходять» інтернетом, є й поради пити йод. Чи потрібно це робити насправді, «Металург» порадився з медиками нашого підприємства.
«Необхідність пити йод, особливо «про всяк випадок» – це один із поширених міфів. Йод – не пігулка від радіації. Це мікроелемент, необхідний людині для нормальної роботи щитовидної залози. На 94 відсотки ми отримуємо йод із їжі, решту – із води та повітря. Загалом за все життя споживаємо орієнтовно 3-5 грамів йоду – це менше чайної ложки. Додаткові порції йоду можуть зашкодити нашому організму, адже вони не всмоктуються і не накопичуються у щитовидній залозі, – говорить Наталія Гардань, головний лікар ПП «Стіл Сервіс».
Важливе «але»
У разі загрози радіаційної атаки Міністерство охорони здоров’я України радить вживати калій йодид. Він здатний перешкоджати накопиченню у щитовидній залозі радіоактивного йоду, який міститься у викидах.
Увага! Робити це треба тільки після офіційного оповіщення місцевими органами влади про загрозу радіаційного викиду. У МОЗі повідомляють, що кожен регіон отримав необхідну кількість калія йодиду з розрахунку чисельності населення. У разі аварії планується оперативно визначати пункти роздачі, найближчі до місця проживання людей.
Оптимальний ефект йодної профілактики досягається при завчасному прийомі препарату за 6 і менше годин до надходження радіаційної хмари і рівно стільки ж після її проходження.
Зверніть увагу, калій йодид потрібний для захисту лише щитовидної залози, увесь організм він не захистить!
Втім, у МОЗі підкреслюють, якщо аварія вже сталася, людям категорично не рекомендовано залишати місце укриття до офіційних повідомлень місцевої влади.
У міністерстві наголошують, що калій йодид приймають одноразово:
діти до одного місяці – 16 мг;
діти від 1 місяця до 3 років – 32 мг;
діти від 3 до 12 років – 62,5 мг;
підлітки від 13 до 18 років, дорослі до 40 років, вагітні та матері, які годують грудьми – 125 мг.
Людям старшим за 40 років калій йодид не призначають. З цього віку щитовидна залоза майже не накопичує радіоактивний йод, отже прийом калію йодиду може завдати більше шкоди, ніж користі.
Уважно продивіться інфографіку, підготовлену Міністерством охорони здоров’я України (нижче), щоб бути правильно поінформованими і знати, що робити в потрібний момент. Але щиро бажаємо, щоб цими порадами ні в кого не було необхідності користуватись. Зберігаймо спокій і бережімо себе!
За посадою інженера-конструктора Ливарно-механічного заводу Ірину Буртову з перших хвилин знайомства хочеться назвати саме дизайнером. Адже вона так поетично та захоплено говорить про складні виробничі завдання, про креслення далеко не «художніх» промислових деталей.
Так говорити може лише людина, яка закохана у свою справу. 14 років Ірина працює інженером-конструктором. А з підприємством її пов’язала доля набагато раніше, коли дівчина одразу після школи прийшла на завод і почала працювати верстатником.
«Моя мати працювала на комбінаті в управлінні головного механіка, тому коли постало питання про пошук мого першого робочого міста, варіантів не було – завод. І я ніколи про це не пожалкувала, – говорить Ірина Буртова. – Хоча побачена вперше дев’ята доменна піч (а саме звідти я починала) мене просто приголомшила! Потім працювала технологом, а коли з’явилася можливість перейти на посаду інженера-конструктора, то не вагалася, бо відчувала та розуміла, що це моє. Тим більше, що в дитинстві я мріяла стати дизайнером одягу, а тут стала «дизайнером» деталей».
Микола Нікіфоров, головний конструктор ЛМЗ розповідає, що вперше зустрівся з Іриною на конкурсі профмайстерності молодих конструкторів. Дівчина посіла друге місце, але вже тоді можна було помітити її потенціал. «Сьогодні в нашій конструкторській команді – це провідний гравець. Ірина – універсал, вона здатна швидко та якісно впоратися з найскладнішим завданням. І це людина, яка не підведе у найскрутніші часи. Ось і зараз вона залишилися єдиною з трьох наших конструкторів з лиття, бо її колеги не повернулися з вимушеної еміграції. Я розумію, зараз війна, їй як жінці непросто. Але вона тримається гідно, ще й для інших є прикладом».
Сьогодні в професійному портфоліо конструкторки є не одна сотня виконаних завдань. Креслення найпростішої деталі може зайняти 20 хвилин, а інколи доводиться витратити на найскладніші завдання й тиждень. Адже бути конструктором – це не просто сидіти за столом та за допомогою комп’ютерних програм креслити. Все набагато складніше, хоча, на жаль, «залаштунки» професії залишаються «за кадром». Все починається з цеху, який замовив деталь, бо потрібно на власні очі побачити, що це і як воно працює, що конкретно бажає замовник. Варто перевірити та виміряти відповідні параметри, потім створити 3D модель, потім креслення – і все це з ювелірною точністю. Адже похибка конструктора у долі міліметру може вартувати годин праці декількох спеціалістів та затримки роботи цеху.
«Народження» деталі – це справжнє диво і велика відповідальність. І воно починається з чистого аркушу та рук конструктора, – говорить головний конструктор ЛМЗ Микола Нікіфоров. – Саме від якості креслення залежить уся подальша доля деталі, праця інших людей. Погане креслення, наче погане тісто – нічого з нього не зліпиш потім. Тому так цінуються на заводі професіонали, як Ірина Буртова».
«Я звичайна людина. Звісно, мені зараз страшно і важко, але робота та колеги поруч допомагають забути про війну. Тим більше розумію, що завод живе, є замовлення і потрібно їх виконувати. Ще мене надихають квіти – фіалки та орхідеї, – говорить Ірина Буртова. – Радію також, коли бачу, що деталь, яку я накреслила, вже працює і приносить конкретний результат. Я її пізнаю навіть за звуком, коли потрапляю до цеху. І є в мене мрія, яку я дуже хочу здійснити обов’язково: здійснити подорож до Мексики. Обов’язково зроблю після нашої Перемоги! Сподіваюсь, що це буде скоро».
До Дня козацтва, а також до Дня захисників та захисниць України запрошуємо дітей наших працівників взяти участь у благодійній акції «Оберіг для захисника».
Так ми хочемо підтримати бойовий дух тих, хто боронить, рятує і захищає наші життя.
Що треба зробити?
Створіть з дитиною своїми руками невеличку річ, яку організатори передадуть захисникам.
Обов’язково підпишіть роботу (прізвище, ім‘я та скільки років дитині).
Принесіть до Центру надання послуг «Єдине вікно» за адресою вул. Криворіжсталі 1.
Скоро ми плануємо провести майстерклас для дітей з виготовлення оберегів.
Тож якщо ви хочете, щоб ваша дитина навчилась створювати обереги самостійно, слідкуйте за сторінкою «АрселорМіттал Кривий Ріг» у соцмережах, щоб не пропустити анонс цієї події.
Увага іноземних журналістів до роботи «АрселорМіттал Кривий Ріг» під час війни привела їх і до будинку ветерана нашого підприємства, колишньої прокатниці Раїси Рудчик, яка їх дуже здивувала.
Одного звичайного дня (наскільки він може бути звичайним за умов війни) Раїса Олексіївна Рудчик разом із сусідками сиділа на лавочці біля свого будинку. Двір жінки розташований посеред стареньких двоповерхових житлових будинків у районі зупинки «15 школа». Гомоніли про сьогоднішнє життя-буття, війну, нещодавні «прильоти» в місто, ціни на продукти.
В середині минулого століття будинки на цій ділянці міста будувалися переважно для робітників нашого підприємства. Тоді кімнату площею 13 квадратних метрів в одній із квартир отримала тут і Раїса Рудчик зі своїм чоловіком, теж прокатником Миколою Васильовичем. На роботу ходити їм було дуже зручно – перейшли міст в районі зупинки Першої дільниці – і вже у цеху. З роками квартира повністю стала власністю подружжя. Чоловік Раїси, на жаль, вже помер.
Життєва історія жінки перегукується з історіями багатьох її сусідок, які теж свого часу працювали у різних цехах металургійного заводу. Можливо, саме цей факт і привів до старого району іноземних журналістів. Протягом війни вони частіше стали з’являтися у Кривому Розі, щоб знайомитися з життям прифронтового міста та, зокрема, роботою найбільшого підприємства «АрселорМіттал Кривий Ріг».
«Сидимо собі на лавочці, а вони йдуть по дворах із відеокамерою, «по-ненашому» розмовляють. З ними перекладачка. Вона і стала розпитувати, хто з нас і коли працював на підприємстві, що пам’ятає, про які цікаві факти з його історії може розповісти, – розповідає Раїса Рудчик. – Дівчата одразу на мене вказали, бо я пропрацювала на підприємстві 37 років. Вісімнадцятирічною дівчиною приїхала сюди з Петриківки Черкаської області. Дуже хотілося Кривий Ріг подивитися, особливо, як працює завод – його сталеве серце. Так і залишилася працювати у середині цього самого «серця». Була сортувальником-здавальником металу, потім пішла на блюмінг. Підприємство мені і родину подарувало, бо саме тут я познайомилася зі своїм чоловіком».
Цю історію Раїса Рудчик розказала і журналістам.
«А ти їм ще свої роботи покажи», сказала сусідка, коли журналісти вже збиралися йти. Ті спочатку не второпали, про що йдеться. Та коли зайшли додому до Раїси Олексіївни і побачили її вироби, зрозуміли, що на них чекав справжній бонус.
Справа в тому, що Раїса Рудчик захоплюється модульними оригамі – робить різноманітні фігурки із паперу. Звичайний лист формату А4 вона розрізає на невеличкі квадратики, згинає кожен по декілька разів і отримує трикутник. З них, як із конструктора, робить чудернацьких звіряток, вази, скриньки, квіти, серветки і безліч іншої краси.
«Це допомагає мені зосередитись, заспокоїтись, особливо зараз, коли йде війна і нерви у всіх не на місці, – продовжує Раїса Олексіївна. – Раніше мої вироби були просто для краси, а зараз – ще й з особливим сенсом. На моїх вазах яскравіше засяяв український орнамент, соняхи стали більшими, а поряд з гордівливими павичами на моєму столі з’явилися казкові Лисичка-сестричка та Зайчик-Побігайчик».
Зараз Раїса Рудчик працює над створенням фігурки дівчини-україночки, а ще читає… підручник із металургії. Тому що хоче скласти із оригамі металургійний агрегат. Можливо, то буде сталеплавильний ківш, або щось із прокатних агрегатів. Головне, щоб фігурка була впізнаваною і асоціювалася саме з нашим підприємством. «Про це я теж розповіла закордонним журналістам, нехай знають про нас, які ми, – говорить Раїса Рудчик. – Мої сусідки теж залюбки поділилися своїми історіями. Розмовляли довго, усім було цікаво. Правда, з якої країни були ті журналісти, ми забули запитали. Та мабуть неважливо. Головне, що в Європі люди побачать, як ми живемо, дізнаються більше про наш завод та його незвичайних працівників, навіть тих, хто вже на пенсії».
Вікторія Толстоп’ятова, машиністка компресорних установок кисневого виробництва
У кисневому виробництві триває заміна системи опалення на сучаснішу та більш ефективну.
За словами начальника кисневого виробництва Володимира Черногорова, минулої зими у цеху постала задача покращити систему опалення у деяких побутових та виробничих приміщеннях. «Люди скаржилися на недостатній обігрів у банях та на виробництві, наприклад, у цеху компресії № 2 або у машинному залі другого блоку розділення повітря, – розповідає Володимир. – Та й на сходових маршах адміністративно-побутового комплексу було прохолодно. Навіть кімнатні квіти відмовлялись рости. А ще й ці небезпечні для здоров’я протяги! Ми спробували теплові гармати – прилади з обігріву приміщень – але ті споживали забагато енергії, а за дві години після їх вимикання холод повертався. Та й дроти на підлозі – це додаткові ризики. Тож вирішили спробувати теплові завіси».
Ідею з завісами підгледіли в супермаркетах. Визначили найкритичніші щодо опалення приміщення, і в них над кількома дверними отворами встановили завіси. Це такі електрообігрівальні прилади, що мають нагрівальний елемент та вентилятор, який спрямовує повітря донизу, на підлогу. Принцип роботи простий: холодне повітря заходить крізь двері, в цей момент воно прогрівається і замість охолоджувати приміщення – прогріває його.
«Завіси показали себе якнайкраще, – продовжує начальник цеху. – У банях та диспетчерських стало тепло, у АПК квіти ожили. Навіть у машзалі другого блоку, де виробниче обладнання не працювало і не нагрівало повітря, температура у п’ятнадцятиградусні морози минулої зими не знижувалась за позначку +5. Тож старі недостатньо ефективні парові системи обігріву ми демонтували. Загалом минулої зими ми встановили 16 завіс. Замовили ще близько 20-ти. Встановимо їх у жовтні-листопаді – і холодів можна не боятися. Рекомендуємо всім – перевірено на собі».
– Ми дуже задоволені новим способом опалення. По-перше, стало тепліше у бані – це факт. А ще завісу встановили у щитовій, і там також потеплішало. Це дуже важливо, адже у приміщенні щитової ми проводимо багато часу – контролюємо параметри виробничих процесів. Наша майстриня – Олена Сергієнко – працює у нас не дуже довго, але ми її дуже поважаємо. Вона дослухається до наших побажань, та й ми не зловживаємо: просто хочемо, щоб нам тепло було, затишно та світло. Олена озвучує це начальству цеху, а те йде назустріч. Разом з завісами нам замінили освітлення, і у приміщеннях посвітлішало. Якщо про нас турбуються, то й ми у боргу не залишимось».
