Якщо уявити шкалу стресу, то від початку війни наші діти переживають найвищий її показник – десять з десяти. Деякі діти, на жаль, бачать і чують вибухи, їх наслідки, загиблих на вулиці, переживають втрату рідних, знайомих, своєї домівки, щоденно чують невтішні новини, здригаються від звуків сирен, відчувають дискомфорт від вимушеного спуску в укриття під час занять у школі. Все це виснажує дитячу психіку. Як допомогти дітям пережити цей воєнний досвід радить психологиня підприємства Олена Шевчук.
«На перший погляд здається, що з дитиною все гаразд. Вона поводить себе як завжди, займається своїми щоденними справами. Але, придивіться до своїх дітей, вони навіть у тилу відчувають усі жахи війни, її стреси, а також переживання з цього приводу своїх батьків. До речі, воєнні стреси для них є набагато гострішими ніж для дорослих, адже дитяча психіка ще не сформувалася», – говорить Олена Шевчук.
Не завадить знати, що діти різного віку по-різному відчувають стрес.
Діти до шести років зазвичай не визнають критичність ситуації, але від стресу відчувають страх та безпорадність. Батькам важливо їх заспокоїти, дати зрозуміти, що вони поряд з дітьми. Частіше грайте з дитиною, гуляйте, зробіть разом якусь поробку.
Діти до десяти років вже добре розуміють реальність і загрози для себе. Батькам треба «по-дорослому» обговорити з дитиною її переживання, обов’язково проговорити як їй треба дбати про свої безпеку, коли дорослих немає поруч – при тривозі шукати найближче сховище, вдома дотримуватися принципу двох стін, не підходити до вікон, коли за ними вибухає тощо.
Діти 11-13 років, перехідного віку, вже мають особисту думку, прогнозують своє майбутнє. Але вони можуть не приймати прийняті у суспільстві «правила гри», заперечувати у будь-яких питаннях, поводитись агресивно. Батькам треба особливу уважно ставитися до дітей у перехідному віці. Тут порада одна – станьте товаришем для своєї дитини, виховуйте її власним прикладом, частіше відверто розмовляйте з нею і про життєві проблеми, і про воєнні небезпеки.
Діти 14-18 років продовжують знаходитися у перехідному періоді, але вже відчувають себе дорослими. Зазвичай вони намагаються знайти своє місце у житті, зазирнути у майбутнє. Прояви на війну у всіх індивідуальні. Дехто дуже радикально сприймає ситуацію. Давайте дітям змогу виплеснути свої емоції, з розумінням поставтесь до особистого погляду підлітка, щиро поговоріть з ним, доручіть йому якусь важливу відповідальну справу».
Олена Шевчук радить батькам насамперед забезпечити своїм дітям базові потреби у сні, їжі, відпочинку, адже добрий фізичний стан – це гарантія безпеки дитини.
Олександр Великий прийшов працювати до «АрселорМіттал Кривий Ріг» у 1997 році. До виклику до лав ЗСУ у листопаді 2022 року він працював машиністом насосних установок цеху шламового господарства рудозбагачувальної фабрики гірничого департаменту.
Начальник зміни цеху шламового господарства Олександр Прокопчук розповів, що Олександр Великий був сумлінним працівником, на роботу якого не було нарікань.
«Саша перевівся до нашої зміни перед повномасштабним вторгненням, у 2021 році, – каже Олександр Прокопчук. Він мав чималий досвід, тож зразу показав себе як професіонал. Робота машиніста вимагає фізичної сили, але ще більше – вміння миттєво та правильно реагувати на різні ситуації. Олександр мав і те, й інше. Він завжди був спокійним, врівноваженим, з усмішкою на устах, ніколи не йшов на конфлікти, тому зразу ж здобув повагу у колег. Піти захищати Україну – то був його свідомий вибір. Звістка про його загибель приголомшила нас. Це непоправна втрата».
Солдат Олександр Великий загинув 11 вересня 2024 року поблизу Піщаного Куп’янського району, що на Харківщині. У загиблого залишилися дружина, два сини та донька.
Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям та колегам загиблого героя.
Співробітники 4 Державного пожежно-рятувального загону отримали від нашого підприємства чималеньку партію екіпірування.
Пожежні частини 4 ДПРЗ охороняють від пожеж та інших надзвичайних ситуацій об’єкти «АрселорМіттал Кривий Ріг». Саме чіткі та швидкі дії рятувальників рятують життя наших працівників та майно підприємства. Як сказала заступник начальника загону (з ОЗНС та ЗЦЗ) 4ДПРЗ ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області з охорони об’єктів Оксана Хачатурян, і самим рятувальникам теж треба надійний захист. До свого професійного свята загін отримав 82 комплекти захисного бойового одягу, стільки ж пожежних поясів та захисних рукавиць.
«Бойовий одяг, який ми називаємо «бойовками», захищає рятувальників від дуже високих температур, – пояснила Оксана Хачатурян. – За це щира подяка від нас вашому підприємству. А ще загін отримав 30 комплектів рацій, які просто необхідні для надійного зв’язку під час виконання рятувальниками бойових завдань з охорони об’єктів підприємства та обміну інформацією із колегами з інших пожежно-рятувальних підрозділів. Приємно, що у такі скрутні часи підприємство турбується про те, щоб ми були надійно захищені від вогню та забезпечені надійним зв’язком».
Як пояснив менеджер з пожежної безпеки департаменту з охорони праці та промислової безпеки нашого підприємства Андрій Сердечний, рації будуть налаштовані на частоти, на яких спілкуються пожежно-рятувальні підрозділи Дніпропетровщини.
«Бойовий спецодяг для 4 ДПРЗ складається із брюк-комбінезонів та курток, – говорить Андрій Сердечний. – Це якісний одяг українського виробника. Він не лише витримує температури до 400 градусів за Цельсієм, а й має утеплюючі підкладки, що забезпечить комфортні умови для пожежних у холодну пору року. А рукавиці захистять їх не лише від високих температур, а й від механічних пошкоджень. До того ж, вони оснащені гумками, які забезпечують щільне прилягання до рукавів спецодягу, що запобігає потраплянню у рукавиці палаючих матеріалів тощо».
Спецодяг та засоби зв’язку рятувальникам вручив заступникдиректора департаменту (промислова безпека) департаменту з ОП та ПБ нашого підприємства Сергій Мельник. Він запевнив, що незабаром 4 ДПРЗ отримає додаткове екіпірування.
«Дійсно, до рятувальників вже прямують 82 пари спеціальних захисних пожежних чобіт, 11 рацій, які будуть встановлені на пожежних автомобілях та у пожежно-рятувальних частинах. Також підприємство замовило для своїх вогнеборців 116 пожежних рукавів. Мужні люди, які захищають підприємство від стихійних лих, самі мають бути надійно захищені. Вітаємо рятувальників з їхнім професійним святом, бажаємо міцного здоров’я, безпечної праці, і щоб їм якомога менше довелося користуватися бойовим спецодягом у реальних надзвичайних ситуаціях», – підсумував Сергій Мельник.
В Університеті АрселорМіттал пройшли тренінги з надання першої допомоги постраждалим внаслідок обстрілів або ведення бойових дій. Тренінги провів бойовий медик, а в минулому наш колега – до війни він працював майстром з ремонту обладнання СПЦ № 1.
Від початку війни вже не має значення де ти знаходишся, на полі бою чи в тилу –високий ризик отримати поранення існує всюди. Кожному з нас важливо знати, як допомогти собі або іншим людям, коли швидка допомога ще в дорозі.
Своїми знаннями долікарської допомоги у воєнний час та з мінної небезпеки з працівниками нашого підприємства поділився старший бойовий медик одного з підрозділів ЗСУ Віталій (прізвище ми не вказуємо свідомо). Ці навички він опановував у Товаристві Червоного Хреста України ще до початку повномасштабного вторгнення росіян. У березні 2022 року Віталій пішов добровольцем захищати Україну і працював на медичній евакуації поранених.
«З тим, про що я розповів на тренінгах, я постійно зустрічався у своїй бойовій практиці. Коли перед тобою поранена людина – у тебе немає часу для роздумів, ти маєш їй негайно допомогти, щоб людина вижила і, по можливості, була здорова. Та зараз люди отримують поранення не лише на полі бою. Ворог систематично обстрілює наші міста і села, тож мій тренінг більш адаптований для цивільного населення. Я навчаю людей бути морально готовими надати першу допомогу пораненому та зробити це за допомогою підручних засобів. Зі мною завжди мій рюкзак з усіляким медичним знаряддям, з яким я можу навіть апендицит вирізати у польових умовах. Але прості люди у своїх сумках такого не носять. Наприклад, у кого в сумці є турнікет, шини або гумові рукавички? Мало таких знайдеться. Тому люди і мають знати, що саме з простих речей можна використати у критичних ситуаціях. А ще я навчаю правильно викликати швидку допомогу, оглядати постраждалого, зупиняти кров до приїзду медиків, адже за сильної кровотечі людина може померти лише за одну хвилину».
Бойовий медик розповів про алгоритм рятування людини, за яким діють військові – MARCH. В основі цього алгоритму – зупинка масивної кровотечі, яка загрожує життю, забезпечення прохідності дихальних шляхів, закриття усіх відкритих ран грудної клітини, повний огляд пораненого та запобігання переохолоджень.
Учасники тренінгу дізналися, як правильно робити тампонування глибоких ран за допомогою «що є під рукою», фіксувати постраждалого для його евакуації, робити штучне дихання, накладати пов’язки, визначати пневмоторакс (пошкодження захисної плевральної оболонки легень) тощо. Віталій також показав муляжі мін та вибухових пристроїв, які ворог застосовує в Україні, та відповів на питання учасників.
«Тренінг цікавий, корисний, після нього вже по-іншому ставишся до науки рятувати людей. Це дуже потрібна інформація у наш непростий час. Так вийшло, що більшість медичних маніпуляцій показувалися на мені, тож для мене це була і теорія, і практика. Принаймні, якщо десь щось трапиться, я вже знатиму, як поводитися, що робити», – поділилася враженнями інженер департаменту з персоналу Світлана Рикун.
«Багато нової та цікавої інформації, тренінг був дуже корисним, – сказала Лариса Соловей, провідний інженер департаменту з персоналу. – Звичайно, до майстерності бойового медика нам далеко, але алгоритм дій зрозумілий. Зараз нам треба бути готовими до будь-яких ситуацій, але я за те, щоб ця інформація, ці навички, які ми набували на тренінгу, ніколи нам у реальному житті не знадобилися».
Працівники «АрселорМіттал Кривий Ріг» долучилися до найбільшої соціально-екологічної акції року – Всесвітнього дня прибирання «World Cleanup Day».
Загуділи мотокоси, заклацали кущорізи, їх дует доповнили шаркання граблів та віників, якими прибирали набережну першого ставку біля авторинку «Термінал» працівники департаменту з охорони навколишнього середовища, ПП «Стіл Сервіс» та інших структурних підрозділів «АрселорМіттал Кривий Ріг». Роботи було багато, адже на бетонній доріжці набережної треба було прибрати порослі, бур’яни, сухостій, опале листя, вичистити все від бруду та сміття, залишених за літо відпочивальниками.
«Місце прибирання вибрано не випадково, адже воно розташоване поряд з дорогою, яка веде на підприємство, а ще ця набережна є територією санітарно-захисної зони «АрселорМіттал Кривий Ріг». Наші зобов’язання щодо її благоустрою регламентовані Міською екологічною програмою на період 2016-2025 роки. Втім, і поза цим підприємство завжди бере участь у екологічних акціях міста, адже ми прагнемо бачити Кривий Ріг чистішим та охайнішим. А толока з нагоди Всесвітнього дня прибирання – це ще одна можливість усім охочим долучитися до культури чистоти, правильного поводження з відходами, відповідального споживання ресурсів заради екологічного майбутнього», – сказала Світлана Пашиста, провідна інженерка департаменту з охорони навколишнього середовища.
Екологічна толока «World Cleanup Day» проводиться з вересня 2021 року в 211 країнах світу. На прибирання зелених зон, берегів водойм, благоустрою територій виходять усіх охочі та своїм прикладом мотивують інших долучатися до екологічних змін, щоб наш світ ставав кращим та чистішим.
У 24 регіонах Україні ця акція відбувається під гаслом «Зробимо Україну чистою разом!».
«У екологічній акції беруть участь працівники дільниці обслуговування території ПП «Стіл Сервіс». Ви бачите, як жваво та професіонально вони взялися зрізання пагонів, які шкодять набережній. Ці фахівці мають вже значний досвід з цієї роботи, яка лише на перший вигляд здається простою. Хочу зауважити, що ми прибираємо усе зайве тільки на суші, повністю зберігаючи екофлору ставка», – сказав Віталій Круліковський, начальник дільниці з обслуговування території ПП «Стіл Сервіс».
«Сьогодні, прибираючи я забруднила руки для того, щоб навколо нас було менше бруду та сміття. Жити у бруді нікому не хочеться, тож нам усім треба дотримуватися чистоти і частіше прибирати там, де це потрібно, – зазначила Сніжана Мартюшова, інженерка з післяпроєктного моніторингу «АрселорМіттал Кривий Ріг». – У різноманітних толоках я брала участь ще під час шкільного навчання, у студентські роки, а от щоб так масово і серйозно, у рамках Всеукраїнської соціально-екологічної акції, то для мене це вперше. До речі, цей ставок я теж бачу вперше, адже живу в іншому районі міста і добираюся на роботу іншим шляхом».
«Наше прибирання тут – це не тільки підтримання Всесвітньої акції наведення чистоти, це наше прагнення того, щоб місто, в якому ми живемо та працюємо, завжди залишалося чистим, – сказала Марина Боднар, стажер-фахівець департаменту з охорони навколишнього середовища. – Коли працюєш, приємно відчувати, що зараз ти не один цим займаєшся, що з тобою разом над чистотою на усій планеті працюють мільйони учасників акції. А ще таким чином мені хочеться привернути увагу суспільства до екологічних проблем та разом працювати над пошуком їх вирішення».
А раніше все було інакше… Ми продовжуємо вивчати історію вулиць нашого міста, які мають промислові назви та ті, що пов’язані з історією підприємства, його видатними людьми. Цього разу мова про вулицю Прокатників, яка починається від першого ставка по Нікопольському шосе та тягнеться до цементного заводу.
Осінній ранок. На вулиці ледь світає, а люди вже поспішають на трамвайну зупинку, щоб сісти до вагона-«дев’яточки» та вирушити на робочу зміну. Після зупинки Третя дільниця трамвай проїжджає через невеличку посадку та повертає на вулицю Прокатників. Вона веде до прохідних коксохімічного виробництва, допоміжних цехів «АрселорМіттал Кривий Ріг», інших підприємств міста й тягнеться до цемзаводу.
Сучасну вулицю Прокатників ми знаємо, як виключно промислову, тут немає житлових будинків, дитячих садочків, шкіл. Але так було не завжди…
«Машиною часу» до середини минулого століття
Тільки уявіть, що за тих часів на вулиці Прокатників було доволі велике селище коксохіміків, яке почало будуватися з 1936 року. Люди жили у бараках, розрахованих на 12 сімей, вільну годину проводили у Клубі, грали в футбол на стадіоні, поралися на власних городах неподалік будинків. Ближче до цемзаводу був кінний двір, а трамвай 9-го маршруту з Третьої дільниці і до сучасної трамвайної зупинки їздив човником – туди-сюди.
Про все це детальніше «Металургу» розповіли ветеранки нашого підприємства, які жили і працювали тут, на вулиці Прокатників. Хоча тоді свій район вони неофіційно називали дуже просто – Коксохім.
Родина ветеранки КХВ Антоніни Фролової теж мешкала у бараці. Він був розташований за їдальнею. Як відомо, ця їдальня добре зберіглася і продовжує годувати коксохіміків та й усіх охочих. Поруч з їдальнею була алея, по обидва боки якої і знаходилися житлові бараки.
Примітним місцем була і стара будівля трамвайної зупинки. Вона з обох боків була закритою і мала куполоподібний дах. Зараз трамвайна зупинка знаходиться на тому ж місці, але має вже інший вигляд.
Антоніна Фролова
Адміністративний комплекс КХВ в середині минулого століття знаходився біля коксового цеху. А на місці стоянки розташовувалися баня, перукарня, ательє, пошта, школа ФЗН. Поруч були бібліотека, архів та магазин. Далі – гаражі. Кімнату в бараці батьку Антоніни Івану Гребенюку дали від КХВ одразу після Другої світової війни. Для відновлення підприємства тоді дуже були потрібні кваліфіковані робітники. Батько Антоніни перед тим, як працювати в енергослужбі КХВ опановував професію слюсаря-ремонтника у школі фабрично заводського навчання (ФЗН). Це щось на кшталт професійно-технічного училища. Такі школи діяли у країні з 1940 по 1963 роки.
«Біля бараків знаходився дитячий садочок, там були і ясла. За тих часів декретна відпустка у жінок була короткою, менше як два місяці, тож у жінок було два виходи – або здавати малечу до яслів та йти працювати, або, як кажуть, сидіти вдома і жити на зарплату чоловіка, – розповідає Антоніна Фролова. – Була у нас і поліклініка. Як і бараки вона була одноповерховою, але мала усе необхідне для допомоги людям. А за іншими бараками працював театр, саме так ми називали наш Клуб. Він також був барачного типу, а відрізнявся від інших будинків афішами, в тому числі і кінофільмів. У нас тоді часто «крутили» кіно – це було головною розвагою.
Та були у нас не тільки бараки, а і два двоповерхових багатоквартирних будинки, у мене подружка там мешкала. Вони розташовувалися на початку вулиці, як їхати на КХВ від ставків. До речі, саме ці будинки простояли аж до початку 1990-х років, адже починаючи з 1960-х років бараки потроху почали зносити, а людей розселяти по інших мікрорайонах міста. Моя родина отримала квартиру у Червоному будинку по сучасній вулиці Вадима Гурова. Пам’ятаю, що поряд з кінотеатром «Космос», де жило багато коксохіміків, були залишки фундаменту. Старі люди казали, що там був якийсь театр, який розбомбили у війну. Дітьми ми бігали у підвал, що зберігся у фундаменті і, уявляєте, влітку знаходили там лід у тирсі. Зараз на цьому місці знаходиться братська могила. А вулиця Прокатніків, наш Коксохім, поступово ставав промисловою зоною навколо підприємств».
Антоніна Фролова виросла та вивчилася, згодом вона працювала табельницею в лабораторії КХВ. На роботу добиралася переважно пішки. Трамвай дев’ятого номеру ходив до Коксохіму дуже рідко, тож Антоніна з колегами збиралися разом і йшли на роботу навпростець через посадку, що починається біля великих літер «Криворіжсталь».
І пошта була, і пляж з озером-вирвою
Вулиця Прокатників була рідною і для ветеранки КХВ Галини Каряжи. Спочатку вона працювала електриком у цеху мереж та підстанцій, а потім перейшла до цеху вловлювання апаратником сульфатного відділення.
Галина Каряжа
«Ми теж жили одразу за їдальнею, адже там знаходилася основна житлова зона – три вулиці бараків ліворуч алеї та одна вулиця праворуч, – розповідає Галина Каряжа. – Я намалювала схему нашого житлового району, хто добре знає це місце, то може уявити що там колись було. У моїй родині після війни нас залишилося троє: я, матуся та сестра. Наш батько з війни не повернувся. До речі, після війни було багато родин, в яких залишилися тільки жінки. Але життя поступово відновлювалося. На КХВ приїжджало багато молоді і життя у нас кипіло. Телевізорів на той час не було, тож люди не сиділи вдома, а йшли на вулицю, багато спілкувалися. Вечорами лунали українські пісні. Пам’ятаю, наша сусідка привезла перший телевізор. Це була справжня подія для усіх. Ми виносили телевізор у коридор і його дивилися усім бараком, приходили гості і з інших бараків. А ще у нашому Клубі-театрі були танці. Я була ще молода і мені теж туди хотілося, але мати пізно ввечері мене не пускала (сміється). А вихідними у нас були концерти силами самодіяльних артистів. За театром знаходився стадіон з лавочками-трибунами. Там проходили різноманітні змагання, відбувалися урочистості на свята. А за стадіоном були городи. У цьому ж районі була і початкова школа. Там ми вчилися до 4 класу, а потім переходили до школи № 16 або № 17».
Галина Каряжа у молоді роки
Галина Іванівна згадує, що у літні спекотні дні мешканці вулиці поспішали на власний пляж, він був неподалік від школи. Під час війни там впала бомба. Від неї залишилася величезна вирва. Припускають, що бомба відкрила якийсь струмок або навіть декілька. Вирва швидко поширилася та наповнилася чистою водою. Глибина вирви була чималенька, тож після війни мешканці району із задоволенням купалися там. Зараз цього озера вже немає, його засипали під час створення санітарної виробничої зони.
Схема селища коксохіміків (1940-1960 роки)
Сьогодні цей район суто промисловий, звичайно, люди тут не живуть. Але, якщо ви будете їхати на роботу трамваєм-«дев’яткою», уявіть яке життя тут вирувало на початку та в середині минулого століття.
