Позначка: кривий ріг

Тоді їй було 22 роки. Випускниця машинобудівного вишу їхала з рідного міста, де народилася й виросла, до далекого Кривого Рогу назустріч майбутньому.

«Кривий Ріг вибрала сама, – згадує інженерка гірничотранспортного цеху «АрселорМіттал Кривий Ріг» Марина Мушик. – Хоча варіантів розподілу для студентів було достатньо. Були й недалеко від дому. Але хотілося довести собі, що вже самостійна, що можу жити далеко від мами з татом. Думала, що їду на три роки, які треба було обов’язково відпрацювати, але життя вирішило інакше. Технічний відділ ГТЦ став моїм першим і поки що єдиним місцем роботи. А Кривий Ріг – моїм рідним містом, де зустріла справжнє кохання, де виросли мої діти, де живуть і працюють люди, які фактично стали мені рідними».

У дитинстві Марина мріяла стати машиністкою локомотива. Машиністом працював її тато. Вона з гумором згадує, що у знайомих були авто, а у їхньої родини – цілий локомотив, на якому навіть їздили до лісу по ягоди та гриби. Тому ніким, крім машиніста, дівчинка себе не уявляла. Але тато заперечував: жінок-машиністів не буває. Тож коли настав час вступати до вишу, знайшли компроміс. Автомобілебудування виявилося непоганою альтернативою. І ось п’ять років навчання промайнули, і у 1986 році новоспечена інженерка прямує до Кривого Рогу.

«До того моменту я ніколи не бачила кар’єрів, – розповідає Марина. – Я була в захваті від такого видовища. І вперше побачила величезні самоскиди, хоча й виросла у Білорусії. Особливе захоплення викликали Komatsu – японські велетні-самоскиди, які тоді працювали у нашому ГТЦ. Саме з ними й була пов’язана моя робота у техвідділі. Я розраховувала, скільки шин, акумуляторів, палива, інших запчастин, вузлів та матеріалів треба закупити для того, щоб ці гігантські вантажівки справно працювали, транспортуючи руду та розкривні породи з кар’єрів. Це складна аналітична робота. Адже треба зберегти баланс між тим, щоб коштовні запчастини та матеріали не втрачали своїх властивостей на складах, і у той же час все необхідне для роботи, ремонтів, обслуговування техніки було під рукою. Дуже мені допомагав начальник колони Komatsu, який на відміну від мене, недавньої випускниці, мав досвід у плануванні ремонтів. Ми з ним спрацювалися». 

А між суто виробничою взаємодією дівчина почала помічати знаки уваги від молодого колеги. Та й він їй не був байдужим. Яскравий, чорнявий, кароокий, енергійний… За деякий час вони обидва відчули, що між ними спалахнула іскра, як у системі запалювання автомобіля.

«Олександр дізнався про моє свято і приніс в цех 23 троянди, – усміхається Марина. – І що цікаво – сам не наважився мені їх подарувати, а передав через товариша, хоча до цього моменту особливої сором’язливості за ним не помічалося. Мабуть, це й була та іскра, той знак кохання для нас обох. Далі ми зустрічалися і через деякий час відгуляли весілля. У нас народилося двоє чудових дітей – син Саша та донька Юля. Щасливі роки летіли, діти зростали. Саша деякий час працював на одному з криворізьких ГЗК. А Юля й зараз працює там, операторкою у диспетчерській. Можна сказати, вона продовжує нашу гірничу династію».

Молода інженерка Марина набиралася досвіду. Поступово вона з молодої недосвідченої випускниці стала одним з гуру інженерної думки ГТЦ. Для цього доводилося постійно розвиватися, вчитися нового. Вона пояснила, що розвиватися, опановувати нове, рухатися вперед – це в її характері. А одне й те саме щомісяця й щороку – це нудно.

«Спочатку ми вели весь облік роботи і ремонтів транспортних засобів вручну на папері, – згадує Марина. – На початку 2000-х з’явилися комп’ютери. Тож опановували їх та комп’ютерні програми. На початку 2010-х я навчилася працювати з SAP, і це мені стало у пригоді, бо коли близько трьох років тому нас з колегами перевели до команди впровадження системи ARMP, ці знання та вміння допомогли мені відносно легко перекваліфікуватися. Досвід та знання дозволяють мені комфортно почувати себе в ARMP. Ми співпрацюємо з підрядниками, які зараз виконують переважну більшість ремонтів великовантажних самоскидів, бульдозерів, грейдерів, навантажувачів та іншої техніки, яка задіяна в кар’єрах. Наше завдання, підготовити ремонти так, щоб вони були своєчасними, якісними, за розумні гроші, щоб техніка не ламалася, а працювала».

Понад 30 років разом з Мариною працює інженерка техвідділу Ольга Ляміна. «Марина не лише класна працівниця, – говорить Ольга. – Вона ще й привітна, добра, чуйна людина. З нею цікаво спілкуватися. Різні були часи, але не було такого, щоб ми не порозумілися. Ми вже як рідня, можна сказати, що вона моя сестричка».

Вже чверть століття Марина працює разом з теперішнім керівником технічного відділу Андрієм Жежером. Вона говорить, що з Андрієм цікаво працювати та приємно спілкуватися. «Нас пов’язує багато років спільної роботи, важких та успішно вирішених виробничих задач, – каже Марина. – Та й поза виробництвом є спільні інтереси. Наприклад, ми обидва – завзяті грибники. Андрій – ще одна рідна для мене душа у цьому місті».

А інженерка Вікторія Гумен у техвідділі лише три роки. «Хоча Марину я знаю набагато довше, бо в ГТЦ я вже 14 років, – розповідає Вікторія. – Після переходу у відділ було нелегко опановувати нову роботу, до цього я курувала охорону праці в ГТЦ. Але Марина допомогла мені отримати необхідні знання та вміння, щедро поділилася багатющим досвідом». Я й зараз багато що у неї запитую і отримую потрібні відповіді».

Та й найдосвідченіша працівниця техвідділу продовжує вчитися, і не цурається запитати у колег про те, чого ще не знає. «Абсолютно не варто соромитися поставити запитання. Ми всі працюємо на результат, – каже Марина Мушик. – Підтримуємо цехові традиції та марку ГТЦ. І не хочеться відставати від молоді. Саме вони своєю енергією спонукають нас рухатися вперед і завжди бути в формі».

Щиро вітаємо Марину з її особистою круглою датою. Бажаємо їй ще багато років працювати на користь цеху, підприємства і отримувати задоволення від роботи та спілкування з колегами!