Назва місяця говорить сама за себе. Здебільшого йтиметься про гарні перспективи, але буде присутня й певна частка напруги. Загалом квітень 2025 року обіцяє бути місяцем можливостей, викликів та доленосних моментів для деяких знаків зодіаку. Спільно для усіх – звертайте увагу на певні знаки навколо вас, які вам підкажуть як діяти, щоб досягти успіху.
Овен
Це період заземлення та стабільності, яка сприяє відчуттю умиротворення та спонукає насолоджуватися простими радощами життя. Зосередьтеся на зміцненні чинних стосунків та створенні відчуття комфорту та безпеки у своєму оточенні.
Тельці
Це чудовий час активно діяти у сферах, пов’язаних з комунікацією, маркетингом або продажами. Очікуйте можливостей продемонструвати свої ідеї та навички ведення переговорів. У фінансовому плані ви отримуєте несподіваний дохід.
Близнюки
Зірки не просто натякають, а майже кричать: настав час стрибнути у свій персональний портал можливостей. Роздивіться навколо. Біля вас стільки охочих вам допомогти у цьому, та й успіх точно на вашому боці.
Рак
Ви нарешті відчуєте та отримаєте підтвердження того, що ви займаєтесь тим, що не лише вам до смаку, а й найкраще у вас виходить. На вас чекають не лише всебічне визнання, а й матеріальна винагорода.
Леви
Для вас це період визначитися куди йти далі. Будуть пропозиції по роботі та зміни в особистому житті. Ретельно обмірковуйте кожен свій крок, бо найближчі два роки нічого вже змінити не вдасться.
Діви
Підключайте весь свій шарм. Він допоможе вам знайти спільників у розв’язанні всіх проблем, а їх, відверто кажучи, буде достатньо. Але є шанс з цим швидко впоратися. Водночас існує і ризик втрат.
Терези
Використайте квітневі дні для перезавантаження. Приділяйте більше часу собі та своїм відчуттям. Нарешті ви зможете трошки заспокоїтися, перепочити і набратися сил на майбутні перемоги та досягнення.
Скорпіон
Не потрібно прагнути в цей час що-небудь різко виправити або кого-небудь переробити, період взагалі не підходить для будь-яких кардинальних змін.Краще йти звичним для вас шляхом, і він приведе вас до успіху.
Стрілець
Час відкривати не двері, а ворота. Вам випадає шанс зробити щось грандіозне, але чи справді ви готові до гучного відлуння? Поспіх цього разу грає проти вас: там, де варто було поставити кому, ви ризикуєте поставити крапку.
Козоріг
Все виглядає стабільно, але всередині вас — наче перед грозою: тиша з натяком на блискавку. Якщо ігнорувати сигнали тіла та інтуїції, отримаєте нервове виснаження та проблеми зі здоров’ям.
Водолій
Період, коли варто будувати надії та сподівання на краще. Є всі шанси, що Всесвіт вас почує і допоможе у розв’язанні будь-якого питання. Загадуйте бажання і отримуйте позитивний результат!
Риби
Коливання закінчилися. Якщо досі не зробили вибір, то за вас це зроблять обставини. І це буде різко та боляче. У кар’єрі — новий вектор, а відмова від нього зараз означатиме втрату шансу на кілька років.
Того дня настрій у металурга Григорія Сінченка був не дуже. Син Вова з дитинства мріяв стати військовим, вчився у військовому ліцеї, а сьогодні заявив, що хоче піти у металурги. Григорій Михайлович вже багато років працював на металургійному підприємстві, і знав, який він важкий, металургійний хліб, тож взявся відмовляти хлопця. Але ж він впертий, якщо вже вирішив, то так і зробить. «Нема ж у кого вдатись», – подумав батько і мимоволі усміхнувся… З тієї розмови минула чверть століття, і батько вже давно не шкодує, що тоді не вийшло розрадити сина, а пишається ним.
Начальник відділення конвертерів конвертерного цеху Володимир Сінченко гостинно зустрів мене у своєму кабінеті. Нашу розмову часто переривають телефонні дзвінки. Володимир вирішує невідкладні питання: з вогнетривами для футерування конвертера, з киснем для ремонтних робіт, з бронюванням підлеглих та ще багато інших. І стає зрозумілим той широченний діапазон питань, який щодня вирішує начальник відділення, щоб конвертери працювали без аварійних ситуацій, а сталь необхідної якості своєчасно надходила у розливальне відділення та відділення безперервного розливання сталі. Володимир пояснив, що керувати одним з найважливіших підрозділів, який саме плавить сталь, йому допомагає досвід, здобутий на шляху від підручного сталевара до нинішньої посади.
«Мені тоді було років п’ять чи шість, – згадує начальник відділення. – Тато збирався за путівкою на «Мар’янівку» і вперше взяв мене на завод. Завів у цех (тоді не було суворого безпекового контролю). Захопливе видовище вогняного металу неймовірно вразило красою. Але було трохи лячно, бо все навколо величезне, воно крутиться, грюкає, вогонь аж до стелі. Батько завів мене у дистриб’ютерну. І малому навіть дозволили натиснути потрібну кнопку у потрібний момент. Уявляєте, з якою гордістю я потім розповідав одногрупникам у дитячому садочку про те, що завантажив у величезну діжку-конвертер чотири тонни вапняку? Їм таке й не снилося»
Навчання у військовому ліцеї добігало кінця. То був період на межі тисячоліть. Пам’ятаємо, яке тоді було ставлення до армії і військових. Хлопцям у ліцеї навіть форму купляли батьки. Володимир згадує, що тоді у багатьох було враження, що нікому вони не потрібні. Тож і бажання стати військовим було вбите таким ставленням з боку держави й суспільства. Курсант довго думав, поки наважився підійти до батька з серйозною розмовою про металургію. Але коли вже наважився, то зворотного шляху бути не могло. Такий характер.
«Я прийшов у конвертерний цех підручним сталевара, – говорить Володимир Сінченко. – Знав з татового досвіду, що це фізично важка робота, але одне – знати, а інше – спробувати. Тоді був кінець травня, тому до виробничих складнощів додавалася ще й спека, яка у поєднанні з жаром від конвертерів здавалася нестерпною. Але навіть думки не виникало, щоб кинути. По-перше, сам настояв, а по-друге, я не мав права кинути тінь на авторитет батька, а його у цеху дуже поважали. Перебороти складнощі допомогло чудове оточення. Вчили мене люди-легенди: сталевари Віктор Невінчаний, Віктор Головецький, Володимир Баричевський, Василь Савченко, Михайло Мартинюк. Я працював у одній бригаді зі славнозвісним машиністом дистриб’ютера, героєм України Олександром Владимиренком, з яким ми й зараз підтримуємо зв’язок. Начальником зміни був Володимир Власов, а відділенням керував потужний Сергій Півень».
Паралельно з роботою у цеху, молодий підручний вчився у металургійній академії. Згодом він став вже сталеваром. Надзвичайно відповідальна робота. Адже за якість сталі, якість плавки відповідає саме сталевар. Паспорт плавки з інформацією про неї, зберігається ще протягом 25 років. А якщо сталь виявиться недостатньо якісною, і виріб з неї, наприклад, арматура не витримає, що призведе до важких наслідків, то сталевар, який багато років тому виплавив ту сталь, може понести відповідальність. Молодого перспективного сталевара керівництво тримало на замітці, і незабаром йому вже довіряли виконувати обов’язки старшого майстра, керувати людьми. А ще за кілька років Володимир став старшим майстром.
«Старшого майстра у цеху ще жартівливо називають гальмом виробництва, – усміхається Володимир Сінченко. – Бо якщо головна виробнича задача начальника зміни – це дати потрібну кількість сталі, то основна задача старшого майстра – щоб всі конвертери працювали без аварійних зупинок. Тож інколи йому доводиться зупиняти конвертер на гарячий ремонт якщо, наприклад, зношується шар вогнетривів усередині конвертера, який захищає корпус від високих температур. Адже сталь у середині має температуру до…градусів. А головна ж задача заступника начальника цеху з технології – щоб сталь стовідсотково відповідала вимогам з якості. А от мені, начальнику відділення, треба організувати роботу так, щоб був баланс між надійною роботою устаткування, якістю продукції та виконанням плану. Але головне, щоб це все робилося без травм».
Володимир успішно керує відділенням, про що свідчить звання «Честь і гордість», яке він нещодавно отримав. Чітко організовувати роботу допомагає досвід. А ще Володимир прислухається до думки колег. Він вважає, що одна голова – добре, дві – ще краще, а три – краще ніж дві. Але коли вислухав людей, то рішення ухвалює сам і несе за нього відповідальність.
«Трапляються й такі ситуації, коли доводиться консультуватися з «аксакалами», – зізнається Володимир. – Ніколи не відмовляє у допомозі Сергій Олексійович Півень. Він на заслуженому відпочинку, і його поради безцінні. Є у мене ще один класний консультант. Це мій татко. Не даремно ж він має за свій металургійний труд два Ордени Богдана Хмельницького. Ми коли зустрічаємося, багато говоримо про цех. Питає: «Як там мій рідненький «шостенький» (конвертер № 6 – примітка автора)? Як там хлопці? Передавай їм щирі вітання». А ще ми з татом мріємо, як вболіватимемо за нашого сина-онука Мішу, коли він стане гравцем крутої футбольної команди. Кричатимемо: «Мішо! Давай!». Син тренується у футбольній академії «Кривбасу», має велике бажання, що мене дуже радує».
Володимир і сам любить побігати у футбол, отримує від цього насолоду та знімає стрес, бо робота нервова. А ще для цього у нього є риболовля. І риба у ній – не головне. Головне – перезавантажитися, поспілкуватися з друзями, з колегами. А можна просто поїхати з друзями на базу відпочинку. У Володимира багато товаришів, друзів серед колег, і це він надзвичайно цінує.
«З багатьма ми не лише разом варимо сталь, – каже наш герой. – Ота традиція допомагати одне одному й поза заводом, відпочивати разом, вона збереглася донині. І це чудово!».
Слюсар-ремонтник – це людина, без якої досить швидко все зупинияється і може більше ніколи не закрутитися.
Петро Петрович повертався з риболовлі. Карасі, кілька окунців – непоганий здобуток. А головне – відпочив душею на березі мальовничого ставочка. А коли рибка вже апетитно шкварчала на сковорідці під пильним наглядом дружини, господар вийшов у садочок, обдивився невеличку пасіку. «Гудуть бджілки, будемо з медом». У цім дворі, у батьківській хаті, у тихому українському селі він виріс. Але своє доросле життя пов’язав з містом, з великим промисловим підприємством. Сьогодні останній день відпустки, а завтра – на фабрику.
Петро Бешевець – один з найдосвідченіших, найкращий слюсар-ремонтник рудозбагачувальної фабрики № 2 гірничого департаменту «АрселорМіттал Кривий Ріг». Так про нього сказав начальник РЗФ-2 Сергій Гіль. Не випадково ж саме його нагородили найвищою нагородою підприємства – «Честь і гордість «АрселорМіттал Кривий Ріг». Він ремонтує і обслуговує устаткування, без якого неможливе збагачення руди та отримання залізорудного концентрату. А батьківська хата у селі – це для нього місце сили, де Петро Петрович відпочиває душею й набирається енергії. А почалося все зі своєрідного батькового благословення.
«Майже всі хлопчаки у селі мріяли стати водіями вантажівок. І я не виключення. Але коли добігав до завершення останній мій шкільний рік, батько обійняв мене і сказав: «Нема чого тобі тут ловити, синку. Тут же не бачиш ні білого світу, ні дня, ні ночі. Тож збирайся і їдь до міста». І поїхав я вчитися на електрогазозварника, – згадує Петро Бешевець. – Потім три місяці пропрацював у ремонтно-механічному цеху № 1 тоді ще «Криворіжсталі», відслужив у війську, попрацював у домобудівельному комбінаті, а у 1997 році влаштувався слюсарем-ремонтником на НКГЗК (нині гірничий департамент «АрселорМіттал Кривий Ріг» – примітка автора)».
З тої пори Петро Бешевець ремонтує устаткування РЗФ-2. Перелік цього устаткування чималенький. В ньому чотири автостели, які розвозять залізну руду по секціях, 40 конвеєрів, що транспортують цю руду до млинів, гідроциклони, які беруть участь у процесі збагаченні, а інколи доводиться ремонтувати й самі млини. Також Петро Петрович налаштовує це устаткування. Дякуючи майже 30-річному досвіду, він знає, що якщо своєчасно та правильно виконувати обслуговування та ППРи (планово-попереджувальні ремонти), то техніка ламається значно рідше.
«Любов до техніки у мене з дитинства. Спочатку був велосипед, потім мопед, потім мотоцикл. Так йшло моє кар’єрне зростання, – усміхається наш герой. – Це все я намагався ремонтувати власноруч. Дійсно, ми намагаємося добре проводити профілактику устаткування РЗФ, щоб не доводити до аварійних ремонтів, але інколи воно все одно ламається. Багаторічний досвід дозволяє швидко визначатися з більшістю поломок. Наприклад, якщо почало гупати, значить, не надходить мастило. Але трапляються несправності такі, що поки не розбереш вузол, нізащо не здогадаєшся, що трапилося. Як у нас жартують: «Розтин покаже». Буває, що одне відремонтували – не воно, інше – не працює, третє… І тут наче приходить прозріння: «Так он воно що!» Полагодили, і закрутилося. У такі хвилини відчуваєш неймовірне задоволення і з полегшенням видихаєш: «Слава Богу!»
Професію слюсаря-ремонтника Петро Бешевець опановував безпосередньо на підприємстві. Спочатку пройшов курс навчання при НКГЗК, а далі вчився вже на робочому місці. Збагачувальне устаткування – це не велосипед і не мопед, а набагато складніше. З вдячністю згадує Петро Петрович свого наставника, механіка дільниці Анатолія Новосьолова.
«То знаний майстер. Він будував комбінат, запускав РЗФ-2. Здавалося, що він знає все, – каже Петро Бешевець. – Тож я часу не втрачав і ґав не ловив, а запитував, запам’ятовував, заглиблювався у деталі, у кожну дрібницю. До речі, молодим хлопцям, які хочуть стати класними фахівцями, я раджу те ж – не сидіти у смартфонах, а заглиблюватися у дрібниці, бо у виробництві дрібниць не буває. Ви вважаєте, що коли я сюди прийшов, то був у захваті від роботи? Не дуже. Але спочатку вчишся, потім у тебе починає виходити. І от нарешті твоя робота, твій цех стають для тебе рідними».
На нещодавніх переговорах у Білому домі Трамп разом зі своїм віцепрезидентом наполягали, що у нас немає карт у боротьбі проти російської агресії. Залишимо це твердження на совісті американських очільників. Краще розповімо про те, які козирі є в інженера з охорони праці Романа Бобка для організації безпечної роботи в цехах.
Бажання
«Бажання допомагати людям – це у мене з дитинства, – говорить Роман. – У моєму житті були випадки, коли саме мені випало рятувати людей. Одного разу я надавав допомогу людині під час припадку епілепсії. Іншим разом довелося рятувати людину, яка тонула. Це все впевнило мене у тому, що якщо опинитися в потрібний час у подібному місці, то можна врятувати життя. Тому з дитинства формувалася мрія – захищати людські життя від небезпек. Раніше я працював помічником машиніста тепловоза. Саме коли я знаходився у кабіні свого локомотива, надійшла інформація, що потрібні тренери для навчання за програмою Take Care (Бережи себе). То був шанс».
Роман відправив резюме й успішно пройшов співбесіду. Почалося навчання майбутніх тренерів. А на останньому тренінгу Романові випав ще один шанс.
«Підсумковий тренінг проводив директор департаменту з охорони праці та промислової безпеки Жанбек Єсмаханов, – згадує Роман. – Мені дуже сподобалося. У нього був вогонь в очах. І хай ще не все виходить на нашому підприємстві з того, чого він прагне. Але він щиро бажає зробити працю людей якомога безпечнішою. Я підійшов до Жанбека, і сказав: «Я також хочу працювати заради безпеки. Я хочу бути у вашій команді».
Довіра
Досвід роботи помічником машиніста допомагає Романові Бобку створювати потрібну атмосферу під час спілкування з людьми в цехах.
«Якщо хочеш, щоб люди прислухалися до тебе, то треба бути щирим. А ще треба бути з людьми, як то кажуть, на одній хвилі, – говорить Роман. – Коли робітники дізнаються про те, що я нещодавно був одним з них, то бар’єри недовіри починають руйнуватися. Але якщо не вболівати за кожного, не намагатися допомогти, то сам по собі факт, що я з робітників, не допоможе. Треба слухати людей, ставитися до кожного з повагою. Тоді й вони будуть тебе поважати. А під час довірливого спілкування якраз і знаходяться відповіді на складні питання, у тому числі й безпекові».
Допомога
У Романа є мрія – зламати стереотип про те, що охорона праці тільки те й робить, що вишукує недоліки та знімає премії.
«Ставлення до нашого департаменту як до карального органу формувалося десятиліттями, – пояснює Роман Бобко. – Ламати подібні стереотипи дуже важко, але можливо. Треба всі зусилля спрямуватина взаємодію, на допомогу. Більшість часу я у цехах. Довіра допомагає розкрити людей. Вони діляться своїми проблемами. Ми разом з керівниками й робітниками знаходимо шляхи їх вирішення. Хочу подякувати всім керівникам, з якими взаємодіємо для організації безпечної роботи».
Роман вважає, що, на підприємстві не залишилося керівників, які б не піклувалися про своїх людей.
«Протягом останніх років відсіялися люди, які не вболівають за свою роботу, за колег, за підприємство, – каже Роман. – У цих умовах залишилися лише його патріоти. Не залишилося і людей, які свідомо, систематично порушують безпекові правила. Я поки що не пам’ятаю жодного випадку, коли б не можна було обійтися без покарання. Кожен випадок порушення треба розглядати індивідуально, з урахуванням обставин. Наприклад, нещодавно підходжу до працівника, який в цеху без окулярів. Чоловік пояснює, що працював кувалдою, і піт вже так залив очі, що він на хвилинку зняв окуляри, щоб очі подихали, відпочили. За що його карати? Сам же так працював. Лише нагадав, що перед продовженням роботи окуляри треба вдягти. Та й повноважень карати у нас зараз немає. Ми лише інформуємо керівників підрозділів. А вони вже ухвалюють рішення, бо своїх людей знають краще».
Ідеї
Коли Роман Бобко проходив співбесіду, щоб перейти інженером з охорони праці, він підготував презентацію з ідеями, як зробити роботу безпечнішою.
«Одна з ідей – альтернатива картам HIRO. Це шелфтокери – наліпки з нагадуванням основних ризиків, які є на дільниці. Вони мають бути всюди, куди падає людський погляд. Я сам заповнював HIRO, коли працював машиністом. Корисна штука – визначити ризики перед зміною. Але інтенсивний робочий процес так тебе захоплює, що за деякий час нагадування про ризики вилітає з голови. А от наліпки потрапляють на очі і нагадують, тримаючи в тонусі. В ідеалі ж – це коли HIRO й шелфтокери використовуються паралельно».
А ще Романів досвід каже, що багато нещасних випадків трапляється наприкінці зміни.
«Те, що люди більше порушують правила «під шабаш» має логічні пояснення, – говорить Роман. – По-перше, треба завершити заплановану роботу, тому люди спішать. По-друге, мозок вже не в тому стані, щоб зберігати максимальну увагу. Тому я раджу працівникам левову частку запланованого (в ідеалі 80 відсотків, згідно з принципом Парето), робити саме у першій половині зміни, поки мозок свіжий і тіло не виснажене роботою».
Дуже важливо, щоб потрібна людина опинилася в потрібний час у потрібному місці. У Романа зараз надзвичайно відповідальний період. За ним закріплено інші підрозділи, з якими він ще не працював. Доведеться знову пройти шлях встановлення взаємної довіри з людьми та вивчити всі ризики, щоб допомагати їм протидіяти. Побажаємо ж йому успішно спрямувати свої козирі на захист людських життів.
14 вересня 2022 року Кривий Ріг опинився на межі величезної катастрофи. Шість рашистських ракет, серед яких сумнозвісні «кинджали» та «іскандери», були спрямовані в дамбу Карачунівського водосховища. В наслідок влучань був зруйнований шлюз, і вода шаленим потоком хлинула з водосховища. Ключову роль у порятунку міста відіграли «АрселорМіттал Кривий Ріг» та «Ливарно-механічний завод».
Рівень води в Інгульці протягом лічених годин піднявся на два метри. Це спричинило підтоплення 112 приватних будинків. Почалася часткова евакуація населення. Вода прибувала. Рятувальники робили все можливе, щоб її відкачати. А у бік дамби помчали вантажівки з щебенем, піском та іншими матеріалами, які мали б зупинити воду. Як розповів заступник директора транспортного департаменту Андрій Кіндрат, серед тих, хто намагався засипати зруйнований шлюз, перегородивши шлях водній стихії, були й наші працівники.
«Великовантажними самоскидами, які підвозили гірські породи до пошкодженої дамби, керували й водії нашого автотранспортного управління. Максим Гутарєв з колегами робили ходка за ходкою, – згадує Андрій Кіндрат. – А наші бульдозеристи Олександр Школяренко, Євген Великий, Юрій Лютенко невтомно працювали над тим, щоб величезні масиви порід сформувати у надійну греблю, яка могла б зупинити потік. Завдяки їхній майстерності та самовідданості всіх, хто працював тоді на ліквідації надзвичайної ситуації, вода почала втрачати свою силу».
15 вересня вода у річці почала спадати. Але було зрозуміло, що якщо не відновити затвори (шандори) враженого ракетами шлюзу, то гребля довго не витримає. Бо саме шандори створювали той каркас, той непрохідний бар’єр, який тримав стихію у покорі, регулюючи рівень води у водосховищі й річці Інгулець. І відновити шандори необхідно було за лічені дні. Інакше – біда.
«Наступного дня після «прильотів» ми отримали завдання виготовити шандори якомога швидше – не більш ніж за тиждень, – розповідає заступник директора ЛМЗ з виробництва Сергій Жеватченко. – Зважаючи на габарити виробів, складність конструкції, відсутність детальних креслень, іншої технічної документації, а також достатньої кількості матеріалів на складах, це здавалося малоймовірним. Виготовити за кілька днів 90 тонн нетипових для нас металоконструкцій – це надскладне завдання. Але ми мали це зробити, мали встигнути заради рідного міста, яке опинилося під величезною загрозою».
Необхідно було виготовити два шандора. Кожен з них складається з п’яти елементів по майже дванадцять з половиною метрів завширшки. А при встановленні всіх п’яти елементів, один поверх одного, мав утворитися непрохідний бар’єр для води висотою більш ніж шість метрів. І спочатку треба було виготовити детальні креслення. За це взявся конструкторський відділ ЛМЗ на чолі з головним конструктором Миколою Нікіфоровим.
«На виготовлення креслень нам дали три дні. Термін максимально стислий. Добре хоч знайшлися загальні креслення 1954 року, де були вказані хоча б габарити. Тож нам не довелося пірнати під воду та вимірювати розміри, – усміхається Микола Нікіфоров. – До роботи залучили всіх. Кожен отримав свій фронт робіт. Як тільки була готова певна частина креслень, ми зразу ж передавали її в цехи, щоб невідкладно почати виготовлення шандорів. Серед першочергового – визначилися з тим, скільки і якого металопрокату нам потрібно: листа, швелера, кутника тощо. Щось було на наших складах. Багато що постачальникам довелося терміново шукати по всій Україні. Я був на цілодобовому зв’язку з цехами та механіками самої греблі. Дякуючи самовідданій праці Олексія Усача, Людмили Кадченко, Андрія Тимофєєва, Володимира Тищенка, Євгена Калабіна та інших наших конструкторів ми впоралися. Навіть коли всі креслення були готові, зв’язок з цехами та замовником не переривався».
Габаритні вироби виготовлялися цехом металоконструкцій. Заступник начальника ЦМК з виробництва Роман Удод розповів, що термінове виготовлення гідрозатворів для дамби стало виробничим пріоритетом № 1 для цеху.
«Коли люди дізналися, що це за вироби і для чого ми їх виготовляємо, вони готові були працювати стільки потрібно, – говорить Роман Удод. – Графік цеху перебудували, працювали цілодобово. І від жодного я не почув реплік на кшталт: «А чого я, а чого в нічну, а чого додатково працювати». Люди згуртувалися навколо життєвої мети. І металоконструкції зростали з неймовірною швидкістю. Самовіддано працювали Дмитро Бугаєв, Олександр Заболотний, Руслан Лазоренко, Ігор Струц, Олександр Кулік, Олександр Григор’єв, Олександр Тинок та багато інших. Дякую кожному за розуміння та сумлінну працю».
На греблі елементи затворів накладаються один поверх одного, перегороджуючи шлях воді, такий своєрідний гігантський «Lego». А для того, щоб вода не протікала між ними, на стиках треба прикріпити ущільнювачі. В даній ситуації ущільнювачами виявилися дерев’яні бруси. Брус лягає на брус, щілина швидко замулюється і стик стає майже герметичним. Бруси виготовили зі звичайнісіньких залізничних шпал на модельній дільниці фасонночавуноливарного цеху ЛМЗ. А отвори у металоконструкціях та самих брусах для болтових кріплень зробили працівники ремонтно-механічного цеху № 2.
«Зважаючи на габарити виробів та товщину матеріалів, ми свердлили отвори на дільниці унікальних станків, – пояснює начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Ці непрості роботи виконали токарі, які керують горизонтально-розточувальними верстатами: Андрій Балацький, Євген Жмур, Максим Бреус, Сергій Домашенко та інші. А ще наш цех виготовляв ролики, які направляють і утримують шандори. Їх виточили за допомогою верстатів з числовим програмним управлінням, якими, керували Наталя Луценко та Оксана Петренко. Всі спрацювали швидко та якісно».
Стропи для переміщення та монтажу металоконструкцій виготовили працівники центрального департаменту з утримання та ремонтів. Складання деталей у конструкції виконали працівники ЦМК разом із колегами з ремонтно-механічного цеху № 1 та центрального департаменту з утримання та ремонтів. Працювали цілодобово. Керував складальними роботами начальник РМЦ-1 Євгеній Гречаний.
«Зважаючи на те, що ми до того часу подібні вироби не виготовляли і на рекордно стислі терміни, завдання було складним, – каже Євгеній Гречаний. – Ми працювали єдиною командою з іншими цехами. Було важко, але й цікаво. То був виклик, з яким ми впоралися. Серед працівників свого цеху я хочу виділити Олега Кернера, Віктора Главного, Олександра Гришу, Владислава Колеко, В’ячеслава Пирога, Ігоря Сердюка, Ігоря Афанасьєва та інших фахівців ремонтно-складальної дільниці».
І от всі компоненти шандорів готові. Але як же доправити 10 дванадцятиметрових «залізяк» на Карачуни? За це взялися працівники нашого автотранспортного управління. До ЦМК підігнали автомобілі-довгоміри, ювелірно поклали вироби на платформи вантажівок, закріпили і повезли. І так кілька разів, поки всі не перевезли на місце. Це завдання довірили найкращим – досвідченим водіям Віталію Аббасову та Анатолію Омельченку. А як же встановити ці вироби один поверх одного у шлюзі? Адже кожен з них – це майже 10 тонн.
На машиніста автокрана АТУ Сергія Марченка чекала нетривіальна робота. Хоча зі своїм потужним та маневровим краном «Liebherr» він виконав багато унікальних робіт для підприємства, для міста, для України. Завдяки точним рухам Сергія, компоненти шандорів чітко потрапляють у пази в залізобетонних стінах шлюзу. І ось останній елемент став на місце. Шлях воді перекрито! Місто врятовано!
На календарі третя бойова весна. Але усі жахи війни, біль втрат та важкі випробування не можуть перешкодити українським жінкам зустріти весну у всій красі, радіти першим теплим промінцям, набиратися сил, щоб дихати на повні груди, щоб працювати заради перемоги, жити та мати надію. Щоб створити святковий настрій, який бодай на кілька годин дав змогу нашим чарівним жінкам відпочити та порадіти весняному теплу та сонцю, в Палаці культури металургів за ініціативи департаменту комунікацій «АрселорМіттал Кривий Ріг» був організований святковий концерт для жінок, чоловіки яких захищають нашу Україну.
Зелені, рожеві, бузкові, жовті, блакитні букетики на вході до фоє голосно заявляли про весну. Цими квітами зустрічали прекрасних пані, які прийшли на концерт. Дівчата несміливо торкалися квітів, наче не могли повірити, що третя важка воєнна зима відступила. А весна, яка зазвичай дарує надію, вже ось тут, на порозі. Вона кличе забути про все і подарувати собі бодай декілька хвилин відпочинку та гарного настрою. І кожна з присутніх пані усміхалася, і з цього починалося диво. А гарна музика та прекрасні номери створювали у палаці особливу теплу атмосферу. Всі відчували, що скучили за цим, за можливістю бути щасливою тут і зараз.
«Жінки завжди чекають на весну, адже вона асоціюється з молодістю, теплом, родинним затишком та надією, – говорить начальник зміни цеху мереж та підстанцій Оксана Кириченко. – Хотіла б подякувати організаторам за це маленьке свято. Нам це дуже потрібно, наче ковток свіжого повітря. Наші хлопці воюють там, зокрема, й щоб ми мали змогу відчувати себе не лише захищеними, а хоча б трішки щасливими. Такі свята – це можливість підзарядитися, набратися сил, натхнення, щоб працювати на нашу перемогу. І звісно ж, це прекрасний привід нарядитися, зробити собі зачіску і відчути себе прекрасною жінкою».
Яскраві, усміхнені, щирі – не можливо було пройти повз цих панянок. Тетяна Шевцова та Юлія Степанова, Катерина Хабло працюють верстатницями в РМЦ-2 «Ливарно-механічного заводу». Дівчата без вагань зареєструвалися на концерт, адже, зазначають, що просто скучили за такими заходами. Раніше вони збиралися колективом, щоб разом відсвяткувати, поспілкуватися, порадіти. “Сьогодні, – говорять вони, – це справжня рідкість”. На жаль, ми звикли через війну відмовлятися від багато чого, зокрема, й можливості бути щасливими.
«В мене зараз на фронті брат, переживаю за нього, але точно знаю, що він би дуже порадів, що його сестра пішла на свято, – розповідає Катерина Хабло. – Це усім нам зараз дуже потрібно. Нам не вистачає приводів відволіктися, відпустити тривогу та неспокій, забути бодай на годинку, що навколо війна. Весна, ми, жінки, її дуже любимо. А як нас тут зустріли – з квітами, з усмішкою, а який чудовий концерт! Ми зараз маємо бути сильними, а де ж брати сили, звідки черпати енергію? Ось такі заходи – це наша підзарядка, свіжий подих, яскраві барви, віра в краще та сподівання, на які ми завжди очікуємо від весни. Дякуємо. Всіх жінок з весною!»
Привітати наших красунь прийшов генеральний директор «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо. Він висловив щире захоплення силою, мужністю і невичерпною енергією наших жінок. А також побажав, щоб наступне свято 8 березня всі пані зустрічали вже зі своїми мужніми захисниками, щоб родини зібралися усі разом, щоб квіти жінки вже отримали з рідних для кожної рук.
Концертні номери радували різножанровістю, тематикою. Кожен з них ставав справжнім сюрпризом, і дійсно, свято вийшло особливим подарунком, свого роду гімном краси та чарівністю. А яке ж свято без сюрпризів? Тому чимало панянок після розіграшу пішли додому з подарунками. А справжній весняний настрій, коли у повітрі відчуваються особливі весняні флюїди, коли оживає надія, коли очі світяться щастям, точно отримав кожен, хто завітав в цей день на концерт до Палацу культури металургів.
