Позначка: наші люди

Категорії
Новини

Квіти для весняного настрою – власними руками

Волонтери проекту «Разом» – працівники нашого підприємства провели майстер-клас з виготовлення квітів для дітей родин-переселенців. Цей захід був присвячений приходу весни і називався «Наближаємо весну разом».

Щоб доїхати до прихістка в Тернівському районі, де зараз живуть нові криворіжці, усій команді волонтерів підприємства разом з кореспондентами «Металургу» довелося доволі довго провести у дорозі. Ми ще раз пересвідчились, який Кривий Ріг великий!

Діти вже чекали нас у фойє. Волонтери проєкту «Разом» часті гості там, тож дітки вже добре знали, що зараз на них чекатимуть якісь цікавинки. Їхні сподівання справдилися – напередодні весни волонтери запропонували виготовити штучні квіти із кольорового паперу. А за основу взяти цукерки на паличці. Звісно, усе необхідне для роботи яскраво-солодке «багатство» волонтери привезли із собою.

«Цим заходом ми починаємо серію майстер-класів для дітей родин-переселенців. Як можна зрозуміти із назви – «Наближаємо весну разом» – ми хочемо додати діткам весняного святкового настрою, бо незабаром оживе природа, а з нею зміцнішають і наші надії на скору перемогу», – сказала Аліна Жура, фахівець з розвитку молодіжних проєктів департаменту соціального розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг».

«Ми прагнемо зацікавити дітей творчістю. Можливо, хтось з них сьогодні створить свою першу поробку. Діти вже радіють, побачивши гофрований папір, клей, ножиці і, звичайно ж, цукерки», – додала волонтер Інна Мартем’янова,  яка працює машиністом компресорних установок кисневого виробництва «АрселорМіттал Кривий Ріг».

Цей прихисток зараз став домом для мешканців Херсонської області. Сюди приїхали родини з Нововоронцовського, Високопільського, Генічеського, Каховського, Бериславського, Скадовського, Великоолександрівського районів. В родинах виховуються діти від 6 до 18 років.

«Найстаршому юнакові, який мешкає тут, саме 18 років. Батько у нього воює, мама з меншою дитиною виїхала за кордон, а він приїхав до Кривого Рогу. Хлопчина дуже допомагає нам, багато часу проводить з дітьми, опікується ними. Це теж свого роду волонтерство. А взагалі скільки тут родин – стільки ж історій, адже усім їм довелося чимало пережити, і кожну людину треба хоча б якось підтримати, – сказала соціальний педагог Олена Ляхова.

«Ми з Херсону. Наш будинок знаходиться поряд з Антонівським мостом, тож усі події, що там відбувалися, ми добре бачили і чули, – поділилася спогадами Наталія Абельмазова, донька якої теж брала участь у майстер-класі. – Нам довелося всю окупацію бути вдома і на собі відчути усі «прєлєсті руського миру». Продукти зникли, ціни стали височенними, і взагалі, щоб вижити, треба було добряче постаратися. А тут ще й постійна загроза життю. Та й росіяни почали по будинках ходити. Добре, що до нас вони так і не дійшли. Від вибухів ми ховалися у льосі. Було лячно за дітей. У мене їх троє – старші сини вже дорослі, а Єлизаветі 13 років. Дякуємо Богу і ЗСУ за наше звільнення. Але бомбардування Херсону і досі тривають, тож 28 листопада ми приїхали до Кривого Рогу, щоб вберегтися від обстрілів. Але чоловік та сестра продовжують бути там, ми дуже хвилюємося за них».

Наталія Абельмазова розповіла, що її донька любить займатися творчістю, вона добре малює та плете з бісеру. Її дуже зацікавив цей майстер-клас, адже це добра можливість спробувати себе у новій справі. Тим більш, що вона додає гарного настрою і наснаги.

А поки ми розмовляли з Наталією, до дітей підходило все більше батьків. Вони зацікавлено дивилися на те, що відбувається, і самі залюбки допомагали дітям. «Мені цікаво робити квіти, я ще ніколи не створювала їх із цукерок – це набагато краще, ніж просто гуляти чи розважатися у телефоні, – ділиться враженнями дванадцятирічна Жанна Бережна. – А ще я люблю шити одяг для ляльок, до війни чимало часу цьому приділяла. Ми з батьками вже пів року живемо у Кривому Розі, виїхали з дому, щоб бути подалі від вибухів. Наше село було окуповане. Я дуже перелякалася, коли по вулицях «полізли» російські танки. Потім наші вигнали ворогів. Але в село продовжує «прилітати». Я дуже хочу додому, сподіваюся, це станеться цієї весни. А щоб вона скоріше настала, разом із робітниками вашого підприємства зроблю ось ці солодкі квіти».

Категорії
Новини

Свідомий ризик на виробництві – це дурість

Досвідчений фахівець вважає, що втримати людей від ризиків можна, задіявши сильні емоційні інструменти.

За статистикою близько 80 відсотків нещасних випадків на підприємствах пов’язані з організаційними причинами, тобто з порушенням правил підготовки або виконання виробничих операцій. І в більшості з них працівники свідомо йдуть на такі порушення. Як виправити ситуацію? Своїм досвідом ділиться провідний інженер з охорони праці Олександр Кірєєв.

Олександр працює в управлінні охорони праці вже 17 років. Він зізнається, що весь цей час замислювався над тим, чому ми досі далекі від досягнення нульового травматизму? Адже підприємство має потужну нормативну базу (стандарти, інструкції, проєкти організації робіт), постійно працює навчальний центр, де вчать безпечному виконанню робіт, фахівці з охорони праці щоденно працюють в цехах. Кірєєв щиро переконаний, що розбиратися в проблемі треба починати з себе.

«Давайте проаналізуємо нашу поведінку в побуті, – говорить Олександр. – Чи завжди ми переходимо дорогу в дозволеному місці? Якщо ні, то чому? По-перше, ліньки йти до переходу, а по-друге, нам здається, що ми все бачимо, чуємо й повністю контролюємо ситуацію. Тобто на ризик йдемо свідомо. І саме цей свідомий ризик частіше за все призводить до нещасних випадків. Ось декілька прикладів за минулий рік. Працівник отримав перелом щелепи та кісток носа внаслідок падіння балки, яку транспортували електромостовим краном. Він просто захотів підправити її під час переміщення, що категорично заборонено. Ще один співробітник отримав серйозні опіки рук, шиї та голови внаслідок враження електродугою, бо, порушивши інструкцію, опинився зовсім поруч з електрообладнанням під напругою 6000 вольт».

Подібних прикладів чимало. Вони з різних цехів, але їх об’єднує саме те, що люди знали, що того робити не можна, але йшли на свідомий ризик. Вони були впевнені, що все тримають під контролем. Але контроль втрачено, як тільки порушуються правила, адже вони складалися протягом багатьох десятиліть на основі трагічних випадків, що коштували людям здоров’я або життя. Як же можна змінити ставлення працівників до власної безпеки та безпеки колег? У Олександра є деякі думки з цього приводу.

«Кілька років тому на підприємстві практикувався показ відеороликів нещасних випадків, що сталися на різних підприємствах, – каже Олександр. – Вони були моторошними, але, на мою думку, справляли належний ефект. А ще один дієвий спосіб – послухати самого постраждалого. Якщо людина готова поділитися своїми думками, то такі емоційні моменти, я впевнений, багатьох зможуть утримати від свідомих ризиків. Звичайно, дехто зараз скаже, що не все залежить від працівника. Десь не вистачає пристроїв для безпечної роботи, а на якомусь робочому місці не все організовано так, як того вимагають нормативно-правові акти з ОП. У подібних випадках співробітник зобов’язаний відмовитися від виконання робіт, поки небезпеки не будуть усунуті. А якщо керівник буде давити й вимагати стати до роботи, то на стендах з ОП в кімнатах змінно-зустрічних зборів є телефони відповідальних фахівців з охорони праці. Звертайтеся. Ми виїдемо на місце й допоможемо розібратися».

В завершення нашої розмови Олександр запитав моєї думки: чому у Великобританії за 2019 рік кількість смертельних випадків унаслідок ДТП склала 3,2 на 100 000 населення, а в Україні аж 10,2? Стан доріг? Так. Стан авто? Безумовно. А ще чому, як вважаєте?

Категорії
Новини

Дебютний барабан ЛМЗ

Ремонт барабана намотування для дрібносортного стану 250-4 став своєрідним викликом для майстрів з ремонтно-механічного цеху № 2. І з ним вони гідно впоралися, адже подарували деталі не лише друге життя, але й заощадили час та кошти для підприємства.

Барабан намотування, або моталка, як його кличуть заводчани – це важливий механізм, без якого на стані не обійтися. Якщо казати просто,  то його роль – намотати дріт, а потім передати його крану, який далі транспортує цей бут. Барабан працює постійно, він належить до обертових механізмів, складається з різних деталей, які зазнають впливу агресивного середовища та високих температур. Тертя, постійний рух, обмивання охолоджувальною рідиною – стресових факторів в житті моталки вистачає. З часом барабан потрібно міняти. Але раніше ремонтувати «італійця» (механізм італійського виробництва) на підприємстві не бралися, а купувати нові – це чималі кошти. Купувати новий треба у виробника  закордоном, на його виготовлення закордонними виробниками потрібно чимало часу.

На ливарно-механічному заводі взялися розв’язати цю проблему. Перший пробний барабан відремонтували ще у серпні. Спроба виявилася вдалою, і ось до металургів прямує вже другий відремонтований барабан намотування.

«Ремонт барабана був би не неможливим, якщо б ми не мали в ЛМЗ такий верстатний парк та спеців, – говорить заступник начальника РМЦ-2 з технології Дмитро Супрун. – Над цим завданням ми працювали всім колективом заводу. Конструкторський відділ ЛМЗ на чолі з Миколою Нікіфоровим виготовив креслення, за якими ми потім і ремонтували. Щоб визначити, що і де в барабані вийшло з ладу, його розібрали, виконали дефектовку, узгодили ремонтні роботи з представниками прокатного департаменту. Стало зрозумілим, як лікувати пацієнта та які органи-деталі для цього потрібні».

До команди реаніматорів долучили фахівців з цеху металоконструкцій та фасонночавуноливарного цеху. Ми з’ясували, що від інтенсивної роботи найбільше постраждало серце барабана – механізм розкриття та лопаті. Довелося замінити також чимало інших складових механізму. Всі деталі виготовляли в цехах ЛМЗ, а збирали докупи вже у РМЦ-2.

«Ці ремонтні роботи вимагали специфічного обладнання, тому ми залучили наші сучасні верстати з ЧПУ, – продовжує начальник РМЦ-2 Олександр Тюрін. – Потрібно було надзвичайно точно виконати  токарну та фрезерну обробки, аби всі деталі механізму правильно «сіли» та взаємодіяли надалі одне з іншим, наче єдине ціле. Зробити це було непросто, адже поверхня механізму криволінійна, його деталі під час роботи постійно знаходяться у русі. Але у нашому цеху працюють найкращі фахівці, тому і з цим складним завданням ми гідно впоралися. Хочу подякувати за це бригадам слюсарів на чолі з бригадирами Сергієм Сугаком та Сергієм Денгауром. Не маю права не згадати токаря Євгена Ткаченка, з ним починали працювати над цим складним завданням. Згодом він був призваний до лав ЗСУ. На жаль, Євген загинув в боях під Білогорівкою. Але у цьому нашому досягненні безперечно є його внесок. Тепер ми здатні ремонтувати барабани намотування стільки, скільки це буде потрібно. І металургам не треба буде чекати місяці, витрачати шалені кошти, адже ми поряд, тож з барабанами намотування відтепер точно проблем не буде!»

Категорії
Новини

З окулярами на носі діти прогулялися підприємством

І ще дізналися, що наше місто, наче намисто – «АрселорМіттал Кривий Ріг» разом із КП «Інститут розвитку міста Кривого Рогу» організували віртуальну екскурсію для дітей працівників нашого підприємства.

Щоб об’їхати весь світ, головному герою роману Жуля Верна знадобилося 80 днів. А дітям працівників нашого підприємства завдяки новим технологіям вистачило лише декілька годин, щоб відвідати основні цехи «АрселорМіттал Кривий Ріг», побачити промислові об’єкти інших підприємств, прогулятися визначними куточками міста та стати майже безпосередніми учасниками занять з екстремальних видів спорту. І все це не виходячи з аудиторії Університету АрселорМіттал, де і відбулася ця віртуальна екскурсія. Вона була присвячена Всесвітньому дню гідів, який відзначався 21 лютого. Для подорожей із всього туристичного спорядження дітям знадобилися лише спеціальні окуляри та цікава розповідь екскурсовода.

«Напевне, ви знаєте, що наше місто дуже довге. А от чому його іноді порівнюють з намистом? Уявні намистинки – це рудники Криворіжжя, які з часом «обростали» житловими будинками, соціальною інфраструктурою. А нитка – це дорога, яка з’єднала мікрорайони між собою», – розповіла дітям Ганна Літвінчук, начальник відділу розвитку туризму КП «Інститут розвитку міста Кривого Рогу».

Вона зазначила, що цей і можливі наступні подібні заходи мають на меті допомогти дітям більше дізнаватися про особливість та унікальність Кривого Рогу, його природні багатства, історію вулиць, районів, видатних людей. Все це потрібно для того, щоб діти хотіли вивчати місто, подорожувати ним, відкривати в ньому нові сторінки. Це не тільки сприяє вихованню та  розвитку дітей, а і виховує в них патріотизм та любов до рідного краю.

Також у заходу була ще одна важлива мета – профорієнтаційна, щоб діти на власні очі змогли побачити, де працюють їхні батьки та познайомитися із професіями, які є на підприємстві.   

«Навіть під час війни ми продовжуємо розвивати промисловий туризм та розповідати дітям про наше підприємство, – сказала Валерія Рясна, фахівець з розвитку молодіжних проєктів департаменту соціального розвитку «АрселорМіттал Кривий Ріг». – Зараз відвідати промислові майданчики та на власні очі побачити як проходить технологічний процес дітям допомогли віртуальні екскурсії. Завдяки проєкту міста «Віртуальний КР» у форматі VIArt 360 діти змогли побачити наші коксові батареї №№ 5, 6, машину безперервного лиття заготовки, дротовий стан 150-1. А ще вони зазирнули на промислові майданчики інших підприємств Криворіжжя, навіть «спустилися на байдарках» річкою Інгулець та «проїхалися» велосипедом територією відвалів».

«В окулярах я «покаталася» на велосипеді. Більш за все боялася впасти у червону калюжу, – усміхаючись каже другокласниця Ніколь Денисенко. – На цей захід я прийшла разом зі Сталюшею, який виграла «на ялинці» під час новорічних свят. Він вогняний, як і підприємство, на якому працює мама. Тут я дізналася, що руда, як пиріг, лежить у землі, і нам треба обережно її витягувати та переробляти». 

«Мені було цікаво слухати різні історії про Кривий Ріг та завод. Маленькою я думала, що люди ходять по заводу та викопують метал. Згодом я зрозуміла, що на заводі метал роблять із залізної руди, і це дуже складний процес», – поділилася враженнями семирічна Аніта Харченко.

Категорії
Новини

Святослав проти орди

З першого дня повномасштабного вторгнення нищить ворога керівник одного з підрозділів нашого підприємства.

Два лютих

Авто мчало ранковим шосе. Асфальт мирно шепотів під шинами, а мозок розривали думки про війну. Він не мав сумнівів у тому, що Росія продовжить розпочате у 2014-му. Кілька років Україну обливали брудом на російських каналах, заперечуючи саме право на існування. І ось почалося. Найстрашнішим було не встигнути отримати зброю. Тому так і летіло авто, за кермом якого був Славин батько, а ще одним пасажиром – Сашко, друг і колега по роботі. Трійця мчала до військової частини. А родичі Святослава вже телефонували з Херсонщини й розповіли, що ворожі колони швидко рухаються на північ майже без супротиву. Був ранок 24 лютого 2022 року…

Лютий 2023. Сьогодні у Святослава з батьком зовсім інший настрій. Син приїхав у відпустку. Як же пасує йому форма! Стомлені, але щасливі очі. Мама плаче від щастя. Слава також не втримався, очі волого заблищали. Обійми, поцілунки. Особливо солодкі – від коханої. Ганна дуже чекала, підтримувала, допомагала. І ось вона в його обіймах. А на столі пиріжечки, котлетки та ще багато маминого, що так любить синочок. «О! Стіл, як на Різдво!» – жартує боєць. А рідних розбирає нетерпіння. Ну, як там воно? Вистоїмо? Переможемо? «Звісно», – усміхнувся син.

Незламність проти танків

Але не завжди Святослав був у тому таким впевненим. «Ми з Сашком потрапили до окремого розвідувального батальйону, – почав він свою розповідь. – Після підготовки – Донецька область. Там, як і зараз, йшли важкі оборонні бої. У ворога була шалена перевага в артилерії. На один снаряд, випущений нашими, агресор вистрілював 20-30. А якщо додати перевагу у повітрі, то у перші місяці було зовсім невесело. Коли ти декілька діб знаходишся під таким вогнем, закрадається зневіра в тім, що можна вистояти. Саня був оптимістичнішим і підтримував мене. Особливо страшно, коли розумієш, що не просто криють площу, а полюють саме на тебе. Дрон слідкує, передає, і саме в твою бойову групу летять снаряди, міни, бомби. Чуєш звук. Летить! Цей точно в мене! Жах».

Слава на все життя запам’ятав 20 травня 2022 року. Тоді ворог несамовито штурмував Новомихайлівку. Мав величезну перевагу у бронетехніці та артилерії. Але наші вистояли. «Тоді, мабуть, вперше я відчув, що ми сильніші, – усміхнувся Святослав. – Наша група вогневої підтримки прикривала в’їзд в село від прориву бронетехніки. А головний удар взяла на себе 54-та бригада, яка стояла на основних позиціях. Щоразу після масованої артпідготовки і авіаударів по виявлених ворожими дронами наших позиціях починався піхотний штурм за підтримки вогнем з танків. І щоразу під шквальним артилерійським вогнем починали працювати наші мінометники, які рятували ситуацію, укладаючи по кілька десятків атакуючих орків протягом години. Потім вони миттєво міняли позицію, перетягували міномети та боєкомплект в укриття. Згодом знову артпідготовка… І так по колу. Село відстояли. Тоді я повірив, що наша незламність, наш дух сильніші за їхні танки та гармати. Поступово і вогняні можливості почали вирівнюватися. Зростала наша майстерність. Багато чому довелося вчитися. Але чимало навичок згодилося з моєї роботи».

Важка кривава робота

До 24 лютого Святослав Кузьменко керував підрозділом, який впроваджує Виробництво світового класу WCM на нашому підприємстві. Він зізнається, що той досвід допомагає не лише успішнопротистояти окупантам, а й виживати в бою. «Війна – це важка, специфічна, кривава робота, – продовжує він. – І той, хто вважає, що це лише бої, дуже помиляється. Якщо все тихо й ніби особливих загроз немає, це не привід розслаблятися. Це можливість покращити позиції, вдосконалити окопи, бліндажі, шляхи відходів, отримати додаткову інформацію про розташування ворога та місцевість. І хто цього не робить, часто розплачується. Можна, звичайно, слухати музику, замість копати окоп, але… Були такі випадки. Безперервне вдосконалення – один з головних принципів WCM, до речі».

Правило відразу ж встановлювати корисні контакти з колегами, Слава також взяв з WCM. Його вогнева група розвідбату часто змінює дислокацію. Перше, що робить командир на новому місці, встановлює контакти з аеророзвідкою. «Це питання ефективності і виживання, – говорить він. – Безпілотники відіграють величезну роль у цій війні. Якщо у тебе є данні аеророзвідки, то зайвого разу не треба вилазити зі схованки та «палитись», розглядаючи через тепловізор місцевість. Рух рашистських танків та бетеерів, на які ми полюємо, дрони визначають заздалегідь. А ще допомагають навички впровадження системи 5S. Особисто у мене все посортоване та має своє місце. Пів мішка теплих шкарпеток та термобілизни, які передали родичі, знаходяться у баулі на базі в парі кілометрів від нуля. На виконання бойових завдань береться лише штурмовий рюкзак зі запасними батареями для обладнання, тепловізором, павербанками, маскувальним халатом, комплектом білизни та шкарпеток, термогрілками і запасом їжі на 24-48 годин. Але і його можна загубити під час бою. Тому медикаменти, джгути й бинти обов’язково в кишенях. Це питання життя».

Втрата та здобутки

Разом зі Святославом WCM впроваджував Олександр Пшеничний. Саме з ним Кузьменко поїхав на війну. Пліч-о-пліч друзі воювали впродовж перших місяців. Потім їх розкидали до різних груп. «Мене призначили командиром вогневої групи, – розповідає Святослав. – Від партнерів прийшла нова зброя. Кілька протитанкових комплексів наш батальйон затрофеїв під Ізюмом. Саня мав до нас приєднатися. Але терміново треба було перекидати сили на Авдіївський напрямок, де була спроба ворожого прориву. Сашка кинули туди. З ним ми більше не побачилися. Він загинув біля Водяного. Світла пам’ять герою».

Ми пам’ятаємо стрімкий наступ на Харківському напрямку, просування наших військ на Кремінну, визволення Миколаївщини та Херсонщини. На Донбасі ж все по-іншому. В основному – тяжкі оборонні бої. Але Слава згадує й вдалу наступальну операцію, в якій також був задіяний. «Я тоді був у розвідгрупі, – згадує він. – Вночі ми перетнули лінію зіткнення, виявили вогневі точки росіян, місця дислокації живої сили та техніки. А потім наміченим шляхом, нищачи ворога, пішли наша бронетехніка та піхота. Це була одна з вдалих наступальних операцій саме на Донеччині, з багатими трофеями, полоненими та визволеними населеними пунктами».

Буде чим зайнятися

Восьмеро з 27-ми працівників підрозділу з впровадження WCM пішли воювати. Четверо з них – добровольцями. Крім Святослава та Олександра, це Віталій Афанасьєв і Руслан Нікулін. Ті, хто на виробництві, допомагають колегам. «Регулярно отримую посилки від них, – говорить Святослав. – Теплі речі, смаколики тощо. Дуже надихають дитячі малюнки, які нам передають. Вони нагадують, заради кого ми тут. Після перемоги планую повернутися в свій виробничий підрозділ. Ми робимо дуже потрібну справу – вдосконалюємо підприємство, робимо робочі місця безпечнішими. Знаю, що буде багато роботи. Особливо щодо зменшення використання енергоресурсів».

А ще Святослав мріє повернутися до своєї наукової роботи в Академії наук України. Під час відпусток він проводив дослідження, минулої осені мав захистити докторську роботу. «Ми працюємо над ідеєю використання водню замість нафти й газу, – розповідає боєць. – Це перспективний напрямок. Такі родовища в нас є. Тож буду щасливий зробити внесок ще й в енергетичну незалежність країни. А поки що повертаюся до своїх, на передову. Бажаю нам всім бути сильними, триматися, вистояти, бо саме в єдності з народом сила ЗСУ, наша сила».

Категорії
Наші люди

Шукач скіфських скарбів керує автовишкою

Відзначення до Дня компанії як одного з найкращих працівників для водія з гірничотранспортного цеху гірничого департаменту Григорія Колінька стало приємною несподіванкою.

«Це наче на тебе раптово вилили цеберко води, так мене здивувало нагородження, адже я нічого такого не зробив, просто намагаюся якісно виконувати свою роботу, яка мені приносить  задоволення. Робота змушує мене рухатися, залишатися живчиком, адже я дуже люблю спілкуватися з людьми та бути їм корисним, – говорить водій АТЗ ГТЦ Григорій Колінько. – Без нашого тандему – мене та моєї автовишки складно прийшлося б електричним «артеріям» підприємства. От в кар’єрі, наприклад, без нас електрикам точно не обійтися. Переїжджає електроекскаватор чи має бути виробничий вибух –потрібно перенести електроопори, протягнути нові лінії, то всі звертаються до мене. Ми з моїм автомобілем підіймаємо людей на висоту, аби вони могли там виконати всі роботи. Я слідкую, щоб завжди це було безпечно та з дотриманням усіх норм охорони праці. Звик так працювати сам і іншим раджу працювати безпечно».

Григорій пишається тим, що має понад 40 років безперервного робочого стажу. В дитинстві він мріяв стати трактористом, та батьки наполягли, аби вивчися на монтажника-висотника. Але Григорій таки здійснив свою мрію і згодом вивчився на водія-белазіста. Майже 20 років працював водієм довгоміра, а вже на нашому підприємстві йому довірили автовишку. Праця робить його щасливим, зізнається наш герой. Попри досвідчений вік Григорій зберіг якесь юнацьке завзяття до всього, за що береться, а ще – вміння дивуватися. От, наприклад, чотири роки тому він почав вивчати історію України та скіфів. Спонукало до цього нове хобі Григорія. Він блукає з металошукачем Криворіжжям та Херсонщиною, звідки він роду. В його колекції і монети 1812 року, і наконечники стріл скіфів, і деталі кінської збруї скіфських часів. Ці скарби йому вдалося відшукати біля курганів за Інгульцем.

«Для мене відпочинок, то не «продавлювання» дивану. Я люблю мандрувати, розкривати таємниці нашої української землі, – продовжує водій. – Завдяки цьому захопленню й історією більше почав цікавитися. У нас дійсно щедра земля та гарні люди. Ми вміємо працювати, цінуємо власну землю, яку, на жаль, зараз доводиться захищати зі зброєю в руках. Я теж, не дивлячись на вік, ходив до військкомату, адже сил ще достатньо. Та мене не взяли. Але якщо треба, то теж встану в стрій. Не можу спокійно бачити ворога на нашій землі. Бачив, що вони роблять на власні очі, адже село, звідки я родом – Архангельське, було зруйноване ворогом. Постраждали і моя родинна хата, і хата сестри. Просто злість бере, але як відвоювали та повернули моє Архангельське, так і всю Україну повернемо. Ми мужні, сильні і вміємо захищати своє рідне. Тож хлопцям в ЗСУ та усім нашим захисникам я бажаю успіху та впевненості, скорішого повернення додому живими та здоровими, а всім нам – миру та скорішої Перемоги!»