Категорії
Новини

Програма Take Care: Як вберегти себе?

20 тисяч співробітників «АрселорМіттал Кривий Ріг» отримають додаткові знання та навички з охорони праці під час навчання за програмою Take Care («Бережи себе»).

Нещодавно розпочався основний етап впровадження програми Take Care. «На підготовчому етапі тренінги пройшли 10 тренерів, – розповідає фахівець з навчання та розвитку персоналу Олена Шимонович. – Це наші внутрішні тренери, досвідчені та перевірені. Саме вони зараз навчають робітників, фахівців та службовців підприємства. Заплановано, що курс навчання пройдуть усі працівники цих категорій. Мета навчального проекту – сформувати нову культуру безпеки праці, щоб людина працювала безпечно не через загрозу покарання, а через бажання зберегти життя й здоров’я, своє і колег».

Навчання, організоване відділом з навчання та розвитку департаменту з персоналу спільно з департаментом з охорони праці та промислової безпеки, вже пройшли кілька десятків працівників, і це лише початок, адже програма довготривала і розрахована на три роки. На допомогу діючим тренерам будуть підготовлені ще 15.

«Перевагою цього курсу у порівнянні з іншими програмами навчання з ОП є те, що один з трьох навчальних днів виділений на практичні тренінги, – продовжує Олена Шимонович. – Тобто учасники вирушають на виробничий майданчик одного з цехів та безпосередньо на місці закріплюють знання, розвивають навички виявлення виробничих ризиків, розробляють заходи з їх усунення. І все це під керівництвом досвідченого інженера з охорони праці. Тож вони можуть відразу поставити питання, які їх хвилюють, напряму фахівцеві».

По завершенню навчання працівники заповнюють анкети, де можуть описати власні проблеми щодо безпеки праці та запропонувати шляхи їх вирішення. Серед написаного є загальні побажання, наприклад, як налагодити зв’язок на кранах або вдосконалити засоби індивідуального захисту. А є й досить конкретні, зокрема, зробити «лежачого поліцейського» на зупинці «База механізації». Таким чином програма дає можливість фахівцям з охорони праці та пожежної безпеки отримувати інформацію безпосередньо від працівників, що сприяє створенню безпечніших умов на робочих місцях та маршрутах пересування.

Олександр Сидоренко, газівник парогазового цеху:

– Нам з хлопцями часто доводиться працювати в умовах підвищеної небезпеки. Газопровод, знаєте, така ризикована штука. Тут і загазованість, і робота на висоті, і важке устаткування, яке тягнемо з собою на естакади. Перший список у нас, що тут ще скажеш. Світова практика доводить, що найчастіше травмуються новачки через дефіцит необхідних знань та навичок або ж досвідчені, які втрачають пильність, бо стають надто самовпевненими. Тому навчання з охорони праці необхідне для всіх співробітників. З курсу мені особисто поки що найкориснішим здається системний підхід у визначенні ризиків. От прийшли на роботу, глянули навколо, чи немає небезпек, дещо перевірили – і до роботи. А тут нам показали алгоритми більш системного та детального визначення ризиків та схему дій, якщо щось таке виявили. Це цікаво, а головне – корисно. Є відома пісня, де, якщо перекласти, є рядки «Слідкуй за собою, будь обережним». От точніше й не скажеш!»

Євген Пантело, внутрішній тренер:

– Я проводжу тренінги у нашому Університеті АрселорМіттал вже сім років. Отримав сертифікат за найбільшу кількість тренінгів за рік і вклав виграні кошти в свій розвиток – пройшов навчання у відомого українського тренера Оксани Грабар. Є багато тем для навчання. Але охорона праці найважливіша, адже вона рятує життя. З виробничими ризиками маю справу особисто, бо працюю начальником зміни на ТЕЦ. Отруйний газ СО, пара з температурою 540 градусів за Цельсієм, струм під напругою 6 кіловольт – можна сказати, що я тренер з ОП не лише тут, а й в цеху кожної зміни. Не втомлююся повторювати своїм колегам правила безпечної роботи. Але робити це треба не нудно, бо так нічого не запам’ятовується. Намагаюся більше застосовувати інтерактивні форми навчання, креативні практичні приклади світового досвіду, спілкуватись з гумором. Чим дужче залучити людей в аудиторії до процесу, тим більше корисного вони отримають, і тим безпечніше будуть працювати».

Категорії
Наші люди

Війна обірвала життя ще одного героя – Романа Пенеги

Роман Пенега працював формувальником ручного формування фасонно-чавуноливарного цеху Ливарно-механічного заводу.

29 серпня чоловіка призвали до лав ЗСУ, він служив стрільцем-сапером, був кращим у своєму підрозділі. На жаль, рівно через три місяці, день у день, 29 листопада солдат прийняв свій останній бій. Смертельні поранення Роман Пенега отримав в боях біля селища Червонопопівка Луганської області.

На підприємстві захисник встиг попрацювати лише декілька місяців. Сам він народився в селі Червоне Харківської області. У Кривому Розі та на ЛМЗ опановував нову для себе професію – формувальника ручного формування.

«Він хотів вчитись новому, хотів працювати. Перспективний, старанний та виважений. Роман лише почав входити до нашого колективу, але вже заслужив повагу колег, – розповідає старший майстер ФЧЛЦ ЛМЗ Андрій Харьківський. – Ми завжди радіємо молодому поповненню, але жахлива війна відбирає у нас найцінніше. Ми втратили Романа, але він назавжди житиме в нашій пам’яті. Жоден захисник не має бути забутим!»

Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям захисника.

Світла пам’ять герою!

Категорії
Наші люди

Найвідоміший херсонський Кавун має коріння на нашому підприємстві

Як це може бути? А так. Адже ця пам’ятка на межі Херсонської області була зроблена руками майстра Василя Паська, який свого часу працював електрозварником на доменній печі № 9.

Фото з символом Херсонщини

Напевне, усі, хто до війни їздив до Азовського та Чорного морів або в той бік по інших справах, бачили на трасі Херсон-Нікополь велику пам’ятку Кавуну – символу херсонських степів. Без позитивних емоцій повз нього ніхто ніколи не проїжджав! Дехто милувався ним з вікна авто або автобусу, а хтось зупинявся та фотографувався з ним. В сезон там можна було купити цю смачнючу справжню ягоду. Втім, не цього літа. Бо наш Кавунчик досить довго був окупований.

На початку жовтня, під час звільнення від ворога правого берегу Херсонщини, фотокартки Кавуна рясно облетіли новинні пабліки та соцмережі. З ним фотографувалися наші визволителі та відомі українці, які їхали підтримати мешканців звільнених територій та бійців. Люди на цих фото були усміхненими, а от Кавунчик – змарнів. За час російської окупації він зазнав чималих «поранень» від куль та артилерійських снарядів. Йому також треба буде відновлюватися, щоб знову дарувати гарний настрій та нагадувати кожному про родючість і щедрість Херсонщини.

З Кавуном фотографувалися бійці-визволителі

Народжений у Кривому Розі

Висота арт-об’єкту, виконаного у формі розрізаного червоного кавуна, становить понад 2 метри. Таку ж висоту має і його постамент з бетону та залізних палей. А зробили це все ще у 1988 році на замовлення тодішнього колгоспу-мільйонеру «Україна» та за рішенням, ухваленим головою сільської ради села Осокорівка Віктора Волченка. Цей колгосп виділяв значні площі землі саме під баштанні культури. Знамениті херсонські кавуни машинами та баржами розвозили в усі куточки колишнього Радянського Союзу.

Макет Кавуна – залізну кулю – замовили на одному з промислових підприємств Кривого Рогу. А от зробити Кавун з цієї заготівки вже в Осокорівці доручили місцевому майстру Василю Паську. Свого часу він працював зварювальником на доменній печі № 9 доменного цеху № 2 тоді ще «Криворіжсталі».

Василь Васильович пишався тим, що був причетний до такого великого підприємства, адже саме тут він навчився працювати з металом. Ці навички дозволили йому згодом втілювати в життя різні цікаві проєкти, найяскравішим серед яких стало виготовлення херсонського Кавуна.

Майстер-умілець та колишній працівник ДП № 9 Василь Пасько

Історію народження Кавунчика нам розповіла Людмила Євтушенко, колишня вчителька української мови та літератури, заступник директора з виховної роботи Любимівської школи а зараз громадська діячка. Досліджувати історію сталевого Кавуна їй допомагали діти – учасники туристсько-краєзнавчого гуртка.

«Наприкінці 1980-х років з Кривого Рогу до Осокорівки і приїхала ця величезна металева куля, – говорить Людмила Олександрівна. – Її треба було розрізати, зробити скибочку та інші більш дрібні деталі, розфарбувати. Над дизайном майбутнього Кавунчика мудрували тоді усі разом: наш майстер Василь Пасько, Петро Бондаренко, який йому допомагав у зварних роботах, художник Сергій Полінок та керівник встановлення пам’ятника Олександр Топчій, а у самому становленні Кавуна брали участь і жителі села Осокорівка».

Тільки-но Кавун з’явився поблизу дороги, він одразу ж став знаменитим.

«Я дуже рада, що за часи окупації Кавун вцілів, хоча зараз і пошкоджений, – продовжує Людмила Євтушенко. – На відміну від нього, багато будинків нашого селища взагалі розбиті, жити там неможливо. Пошкоджений також і мій будинок, тож тимчасово я мешкаю у місті Покров. Тут безпечно, але часто доноситься відлуння вибухів, які долітають до нас із Нікополя. Але нічого, ми віримо, що скоро це скінчиться, ми переможемо і  відбудуємося. Поновимо і наш Кавун, буде, як новенький. Наступного року йому виповниться вже 35 років. Майстер Кавуна Василь Пасько, на жаль, відійшов у вічність кілька років тому. А Кавун стоїть і надалі залишатиметься візитівкою Нововоронцовщини, символом щедрої Херсонщини та її незламності».

Категорії
Новини

Внаслідок танкового обстрілу загинув залізничник Василь Сапіга

Нещодавно, п’ятого грудня цього року Василю виповнилося 37 років, а вже двадцятого грудня він загинув внаслідок танкового обстрілу від поранень, несумісних з життям.

Це сталося поблизу села Макіївка Луганської області, де зараз точаться найзапекліші бої. Захищати Україну від загарбників Василь Сапіга пішов у квітні. Він служив солдатом-кулеметником механізованого батальону.

В «АрселорМіттал Кривий Ріг» Василь Сапіга працював помічником машиніста тепловоза залізничного цеху № 2 транспортного департаменту. Технологічні перевезення здійснював у Доменному районі підприємства.

Молодий, життєрадісний, сповнений сил та наснаги, саме так говорять про Василя його колеги. «Він добре знав свою справу, вправно виконував поставлені завдання, допомагав товаришам по роботі. А ще був дуже сімейною людиною, любив свою доньку та дружину, яка теж є нашою колегою і працює черговою по залізничній станції. Загибель Василя стала непоправною втратою для усіх нас», – говорить Павло Шпильовий, в.о. старшого майстра ЗЦ № 2.

Колектив підприємства висловлює співчуття рідним та близьким Василя Сапіги.

Вічна пам’ять Герою!

Категорії
Наші люди

Любитель великих «котів»

Нагорода до Дня компанії  стала приємною несподіванкою для водія навантажувача рудоуправління гірничого департаменту Віталія Музиченка, і саме її він вважає однією з небагатьох приємних подій цього складного року.

Віталій на підприємстві працює понад 20 років. І коли на підприємство прийшов перший потужний навантажувач «Катерпілер», то саме Музиченко став одним з перших його «напарників». Водій завжди був небайдужним до колісних велетнів. А цей «кіт» (так з англійської перекладається CAT – скорочена назву «Катерпілера»), що красується на боці навантажувача, підкорив серце Віталія раз і назавжди.

«У 6 років я сів за кермо мотоцикла, звісно ж, під наглядом батька, а у 8 вже гасав на тракторі степами біля Кам’янки, звідки я родом, – розповідає водій навантажувача (бригадир) РУ ГД Віталій Музиченко. – Та мене завжди тягнуло до великих машин. Перша зустріч з ними відбулася саме на нашому підприємстві. Починав я працювати слюсарем у цеху водопостачання, та метою було керувати велетнями у кар’єрі. Я цього домігся. А ще зрозумів, що в кар’єрі не лише машини велетенські, а й відповідальність не менша за них. Моя робота – це відвантаження гірничої маси у самоскиди. Мій «котик» має лапу – десятикубовий ківш. Вантажити треба акуратно, чітко та безпечно, щоб ніхто ані під колеса, ані під породу не потрапив. На щастя, нам з моїм годувальником-навантажувачем все це вдається».

Колеги та керівництво цінують Віталія за професійну роботу, вміння виконати найскладніше завдання та за ставлення до техніки. Він знає CAT до гвинтика, дбає про нього, адже тепер працює на машині, на якій працював колега, який зараз на передовій.

«Для мене це особлива відповідальність – працювати на цій машині. Наші хлопці там бережуть нас, тож ми маємо тут стояти за них, – продовжує Віталій. – Ми – міцної породи. Нас не зламати. Цей рік вороги позбавили мене, мою родину та тисячі інших родин мирного життя, спокійних вечорів, поїздок на улюблену рибалку та інших приємних моментів звичайного життя. Але позбавити віри у Перемогу та надії на майбутнє ніхто не зможе. Якщо нам підкорюється міцна гірська порода, то вже все інше ми точно подолаємо».

Категорії
Новини

Шлакопереробному цеху виповнилося 60 років

Всі ці роки у підрозділі працюють над тим, щоб перетворювати шлаки на корисні продукти, які застосовуються у будівельній індустрії, а також у будівництві доріг.

Металургійні шлаки – це відходи доменного і сталеплавильного виробництв. У шлакопереробному цеху переробляють саме доменні шлаки.

Сьогодні підрозділ є дільницею доменного цеху № 1 «АрселорМіттал Кривий Ріг». Тут обробляють шлаковозні ковші та виробляють два види шлаку. Перший – доменний гранульований. Він застосовується  у виробництві цементу.

Другий вид – доменний відвальний, у дорожньому будівництві він укладається в основу доріг. Тільки за 2021 рік в межах проєкту «Велике будівництво» в капітальне оновлення доріг України було використано 225 тисяч тонн відвального шлаку нашого підприємства. Також цей шлак використовують і в звичайних дорожніх ремонтах.

«Наша робота тісно пов’язана із доменним виробництвом, – говорить начальник ШПЦ Борис Ворса. – Оскільки воно зараз працює не на повну потужність, то і в нашій основній роботі теж відбувається пауза. Але її ми використовуємо для ремонтів  обладнання. Наприклад, відремонтували установку з виробництва гранульованого шлаку: оновили  кранову естакаду, замінили три насосних агрегати та поновили фундаменти під ними, замінили дев’ять гідрожолобних агрегатів тощо. Тепер естакада майже як новенька».

Завантаження шлаку доменного в автосамоскид БелАЗ

Шлакопереробний цех був заснований 20 грудня 1962 року. За своє існування підрозділ неодноразово змінював і назву, і навіть власників. Під час перебудови у «лихі» дев’яності він був навіть кооперативом під назвою «Сучасник», а потім – цехом спільного підприємства «Орбіта».

Саме таким його добре пам’ятає старший майстер основної виробничої дільниці Сергій Шевченко: «До цеху я потрапив в 1990 році, коли прийшов сюди на практику. На той час я вчився на фахівця з обробки металів на верстатах та автоматичних лініях у машинобудівному технікумі, тож мені запропонували бути слюсарем. Часи тоді були важкими, людям доводилося виживати. А тут я отримував зарплату, це була неабияка допомога родині. Мені все сподобалося – цікаві люди, справа. Тому, поки вчився, щоліта я був тут на практиці. На той час ШПЦ був «Сучасником». З того часу і я змінював свій фах, набував досвіду, і статус ШПЦ змінювався. Тепер ми знову разом, чим я дуже задоволений».

Зараз до складу ШПЦ входять дільниці грануляції (виробництво граншлаку),  очистки ковшів та полігон для промислових та будівельних відходів. Продукція підрозділу якісна та користується попитом у споживачів усієї України.

Установка для видалення ковшових залишків

Та успішна робота цеху в першу чергу залежить від робітників. Основні професії цеху – це ковшові, машиністи екскаваторів, насосних установок, кранів, бригадири з переміщення сировини, слюсарі, електрики, підсобні робітники. Зараз дев’ятеро працівників ШПЦ захищають Україну у Збройних Силах, більшість з них пішли на фронт за власним бажанням. До речі, шлаки підрозділу теж на військовій службі – вони використовуються у будівництві захисних споруд.

«Для мене ШПЦ – це без перебільшення другий дім, бо тут я виросла професійно і тут познайомилася зі своїм чоловіком, – розповідає інженер з ремонтів (планування) Вікторія Скуратова. –Сюди у 2000-му році я перейшла із цеху сортового скла і спочатку працювала прибиральницею. Але дуже хотіла розвиватися, і мені це вдалося. А цех допоміг. Я була машиністкою насосних установок, майстром з підготовки виробництва, зараз планую ремонти. Одного разу, коли їхала після зміни додому, в автобусі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він працював у цеху машиністом екскаватора. Відтепер у нас четверо дітей та дружна родина».

Геннадій Полохало, машиніст екскаватору

«В ШПЦ я працюю 19 років, завантажую шлак у БелАЗи, –розповідає машиніст екскаватору Геннадій Полохало. – У моїй роботі важливо все, адже вантажити цей матеріал, то є цілою наукою. А коли знаєш, що з нього згодом можуть зробити бетони різних марок, наповнювачі для залізобетонних плит та навіть добриво, то і відповідальність дуже висока. Цех – це моє життя. З ним усе пов’язано. Під час відпустки, як не ходиш на роботу, то дуже сюди тягне. Тож я бажаю ШПЦ тільки плідної роботи та подальшого розвитку».

«Нам усім хочеться, щоб війна якнайскоріше скінчилася, і ми знову запрацювали на повну потужність, – зауважує змінний майстер основної виробничої дільниці Віталій Бачинський. – Я працюю тут з серпня 1992 року, починав ковшовим. Люблю цех за його неймовірні можливості, адже відходи – це насправді величезні доходи. Тільки уявіть, більшість житлових будинків, які є у місті, зведені із використанням нашого шлаку. Тож нам треба і надалі правильно користуватися цим дуже цінним матеріалом».

Віталій Бачинський, змінний майстер основної виробничої дільниці

«60-річчя нашого підрозділу ми зустрічаємо з чудовою професійною командою. І хоча зараз більшість з нас вимушено знаходяться на простої, я хочу привітати увесь колектив із днем народження ШПЦ та подякувати кожному, – продовжує Борис Ворса. – Особливо хотів би відзначити Віталія Бачинського, електромонтера Сергія Коздобу, який розбирається не лише у електриці а й у механіці, а зараз, до речі, він захищає країну. А також машиніста екскаватора Геннадія Полохало, який ще й є і наставником молоді, машиністів крана Лідію Прілоус, Світлану Омельяненко, Ірину Петренко та багатьох інших».

Працівники цеху дуже чекають перемоги України і сподіваються на активну роботу після війни. Перспективи відкриваються великі, адже країну треба буде відбудовувати. А для цього використовувати велику кількість будівельних матеріалів, важливою складовою яких є саме шлак.