Позначка: персонал

Категорії
Наші люди

Кохані очі кольору щастя

Закохані люди наче огорнуті чарами, у них особлива аура, а їхні очі – кольору щастя. Саме таке враження справляє подружжя Альона та Олег Пантюхи, які двадцять чотири роки тому познайомилися на нашому підприємстві.

З початку їхньої шлюбної історії 20 років вони не розлучалися жодного разу. На жаль, війна внесла свої корективи і подружжя зараз разом служить в ЗСУ, але в різних підрозділах, тому окремо. Втім жодна відстань, жодні обставини не здатні розірвати зв’язок між люблячими серцями, вважають в цій родині. І дійсно, на війні теж є місце коханню.

Починаючи з перших днів війни Альона та Олег почали волонтерити. Після роботи на заводі Альона розвозила на блокпости харчі, необхідні тероборонівцям речі. Під час однієї зі своїх перших поїздок жінку вразило, що довелося вистояти довжелезну чергу, адже тих, хто бажав допомогти, була сила-силенна. Таку ж чергу вона побачила і біля військкоматів – криворіжці поспішали записатися до Тероборони. Ось тоді, за словами Альони, вона по-іншому подивилася на мешканців нашого міста. Потім була величезна робота з організації притулку для переселенців на Карачунах. А вже з травня Альона Пантюх –  у лавах ЗСУ. На той час її чоловік Олег вже був серед захисників. Чоловік спочатку як волонтер, разом з машиною швидкої допомоги, яку він привіз із-за кордону з усім обладнанням, теж приєднався до Тероборони. І тоді вони вперше опинилися так надовго і так далеко один від одного.

«Це для мене, напевне, найтяжче випробування, – говорить Альона. – Але пережите все мені допомагає наше кохання. Я знаю, що я кохана, що я потрібна, що я жадана. Олег за першої ж можливості дає мені це знати. Ми завжди говоримо один одному про те, що кохаємо. Це не просто слова, це дії, вчинки. Пам’ятаю, як я була у частині, там на закритій території стояла моя автівка. Сідаю їхати додому, а біля керма – величезний пакунок і оберемок квітів. Розгортаю, а там обручка та подарунки для мене. Як з’ясувалося згодом, мій чоловік попросив колег-військових, передав їм ключі від машини і вони поклали в авто подарунок від нього для мене. Це було так неочікувано! Отака вісточка від коханого. Кохаєте – дійте!»

Альона щодня знаходиться серед захисників і бачить, як вони змінюються, коли їм телефонують рідні. Змінюється погляд, рухи, посмішка – одразу видно, що отримали звістку від коханих та близьких. Суворим, мужнім та сильним чоловікам теж потрібно знати, що на них чекають, що їх люблять.

«Нас зараз випробовують відстань та час. Але справжньому коханню вони не завадять, –  продовжує Альона. – Аби зберегти родину, раджу спілкуватися, думати про кохану людину і не соромитися проявляти свої почуття. Востаннє мій коханий приїздив тиждень тому, в нас було пів доби, але ми вибралися на природу, побули разом і це було щастям. Хочу сказати своєму коханому чоловікові, що люблю його і підтримую, що ціную нашу родину, яка побудована на довірі та коханні, на тому, що ми одне ціле. Коханий, ти – джерело моєї радості, центр світу і половинка мого серця. Хай береже тебе моя любов!».

Категорії
Новини

У Бахмуті загинув наш колега Юрій Кумаранський

«АрселорМіттал Кривий Ріг» втратив Героя. Юрій загинув 8 лютого у Бахмуті на Донеччині, мужньо виконавши свій військовий обов’язок із захисту свободи та незалежності України. Йому назавжди залишиться 45 років.

Юрій Кумаранський працював машиністом вагоноперекидача агломераційного цеху № 3. Колеги згадують його як висококваліфікованого професіонала, відповідальну людину, на яку завжди можна було покластися.

«В нашому цеху  Юрій почав працювати з 2016 року. Але до цього ми вже добре його знали, бо він працював тут майстром у підрядній організації, – говорить Володимир Ткачук, старший майстер дільниці відвантаження та подачі сировини АЦ-3. – Професія машиніста вагоноперекидача доволі складна, але Юрій швидко опанував її, бо вже був знайомий із принципом цієї роботи. Згодом він настільки вдосконалив свою майстерність, що став машиністом 5 розряду. Коли Юрій заступав на зміну, ми знали, що все буде у порядку. Він був спокійний, врівноважений, привітний, відповідальний. А ще Юрій завжди казав правду. І це було дуже цінним і в роботі, і в інших справах».

На військову службу Юрія Кумаранського призвали на початку липня минулого року. Він був стрільцем-помічником гранатометника. Юрій загинув під час виконання бойового завдання. У нього залишилися дружина та син.

Колектив підприємства висловлює щирі співчуття родині, колегам, друзям, побратимам Юрія Кумаранського.

Вічна пам’ять та слава нашому Герою!

Категорії
Новини

«Світлячки» з аглоцеху

В аглоцеху № 3 подбали, щоб робітники вночі «світилися». А вам слабо?

Саме для безпеки пересування працівників цеху містом у темний час доби в цеху власними силами виготовили світловідбивні брелоки та закликають колективи інших цехів підприємства приєднатися до цього імпровізованого челенджу. І все заради того, щоб люди стали помітнішими на дорозі.

Темної-темної ночі, в темному одязі, на темній дорозі… За таких умов водії машин майже не помічають пішоходів. І чим темніший на людині одяг, тим складніше її розгледіти. На жаль, через війну та пошкоджену обстрілами ворога енергетичну інфраструктуру таке явище стало нашою буденністю, внаслідок чого збільшилася кількість ДТП за участі пішоходів.

«За прохідною ми дуже часто буквально «провалюємося» у темряву, в таких умовах перетинаємо дороги зі жвавим рухом, де навіть іноді світлофори не працюють. Близько чи далеко від нас автомобіль, ми визначаємо за світлом фар, а от нас, пішоходів на дорозі, водій може і не помітити. Так, ми вмикаємо ліхтарики, підсвічуємо себе «мобілками», але цього замало. Щоб стати помітнішими на дорогах, треба ще й підсвічувати себе різними світловідбивними елементами на одязі. І чим більше цих елементів буде, тим краще», – говорить Олена Хібіна, старший майстер основної виробничої дільниці АЦ № 3, яка є автором ідеї створення світловідбивних брелоків для робітників цеху.

У цеху цю ідею одразу ж підхопили, і робота в колективі закипіла. Олена розробила дизайн брелоків, паралельно йшов пошук матеріалу, з якого їх можна було б виготовити. Головним критерієм для матеріалу були якість (щоб він швидко не затирався), добрі світловідбивні властивості поверхні та достатня товщина, адже тонкий матеріал для брелоків не підходить.

Роботу з пошиття виробів взяла на себе оператор пульта управління Марина Самошкіна. «Для мене це було простою роботою, адже за першою спеціальністю я кравець верхнього одягу і навіть певний час працювала за нею. Та потім вирішила працевлаштуватися до аглоцеху № 3, тут вже працювали мої тато та сестра, –розповідає Марина Самошкіна. – Я зайнята в технологічному процесі. Робота потребує уваги до всього. Увага стала в пригоді й під час пошиття цих брелоків. Я старалася робити все акуратно, щоб було красиво, адже люди причеплять їх на одяг, сумки, рюкзаки».

Загалом в цеху виготовили близько 500 світловідбивних брелоків. Їх роздали не лише працівникам АЦ № 3, а і співробітникам підрядних організацій, які працюють на його території.

У аглоцеху № 3 сподіваються, що колективи інших цехів підприємства підхоплять ідею створення подібних аксесуарів безпеки для своїх робітників і тим самим зроблять свій внесок у справу збереження людського життя та здоров’я.

Категорії
Наші люди

Люблю. Чекаю. Повертайся. Ти найкращий

Родина Суворових цьогоріч відзначатиме своє 18-річчя. Марина і Олександр – працівники нашого підприємства. Вона – машиніст електровоза гасильного вагону у коксовому цеху № 1, а він – слюсар-ремонтник в конвертерному цеху. На заводі вони познайомилися під час підготовки до свята 70-річчя тоді ще «Криворіжсталі». Вони були впевнені, що їх не розлучити. Та війна вирішила випробувати родину на міцність.

Олександр з перших днів добровільно пішов захищати країну. «Я відмовляла чоловіка, як могла, адже, як і усі, переживаю за нього. Тепер кожна хвилина мого життя сповнена очікуванням, – говорить Марина. – Але Саша в мене за натурою лідер, справжній захисник, який сказав одразу, наче відрубав: «Якщо всі будуть ховатися, то що з нами буде? Я так не можу і не буду». Власне за це його я й покохала. Бачила, що він надійний, міцний, впевнений, а ще добрий та відкритий. З ним я завжди відчуваю себе найкращою у світі. І його кохання дає мені сили жити зараз».

На день народження Марини Олександр передав великий букет троянд, навіть на війні знайшов таку можливість, а донька допомогла йому в цьому. Він завжди такий, за словами Марини. Аби її порадувати щось вигадає, приготує смачненьке. А як він зрадів, коли в сім’ї народилася донька Софія!

Зараз найціннішими за все для Марини є дзвінки коханого. Вона намагається більше розповісти йому про домашні справи. І ці розповіді наче повертають захисника додому, бодай на декілька хвилин, коли у телефоні лунає розповідь дружини. Правий був Бальзак, коли сказав, що «в одній годині кохання – ціле життя».

«Коли Олександру вдалося вирватися у коротку відпустку, то спочатку мені здалося, що він змінився, наче віддалився. Але вже наступного дня я зрозуміла: ні, то мій Сашко! Я відчуваю і знаю, що і йому потрібна підтримка та відчуття того, що вдома на нього чекають, що його не забули, люблять і пишаються ним. Тому не зайвим буде казати захисникові про це, раджу це усім дружинам та дівчатам. Енергію кохання потрібно підтримувати. І це навіть не якісь матеріальні речі, хоча з власного досвіду скажу, що і від домашнього смачненького хлопці в окопі не відмовляться. Але справжні дива роблять наші смайлики та прості слова: «люблю», «чекаю», «повертайся», «ти найкращий», – продовжує Марина Суворова.

Війна та неспокій, загрози життю випробують на міцність українські родини. Аби не втратити почуття, підтримати другу половинку, психологи радять використовувати такі прояви кохання, як лагідне кодове слово, яке розуміє тільки кохана людина, за змогою збільшити кількість дзвінків, частіше просто запитувати: «як ти?», «у вас там тихо?», «одягайся тепліше», «йди в укриття». Ці прості речі реально працюють, підтверджено досвідом родини Суворових. Попри всі складнощі їхні почуття лише зміцнилися за цей непростий рік.

«Ми з Сашком дуже любимо театр та подорожі. І я, і він мріємо, як вирушимо до Криму всією родиною, – говорить Марина. –  Для цього потрібна наша Перемога. Я вірю, що якщо на захисті такі хлопці, як мій чоловік, то це безперечно буде так, питання лише часу. А поки ми –  кожен на своїй ділянці фронту. Він на передовій, я на роботі в рідному цеху. І нас єднає наше кохання. Сашко, мій захисник, кохаю тебе, як і в перший день нашої зустрічі! Здається, що якби всі так кохали, як ми, то ніякої війни і не було. Тож хочу усім побажати напередодні Дня всіх закоханих зустріти своє кохання. Нехай ваші почуття будуть загартовані, як сталь, міцні, як броня, і щирі, як наша віра в Перемогу України!»

Категорії
Новини

Гопак – танець та лицарське мистецтво України

Підскоки, підтупи, вихиляси, закрутки, голубці – це елементи запального українського гопаку. Крім мистецької складової цей танець поєднав в собі і фізичну підготовку, і лицарське мистецтво, яке може гідно конкурувати з багатьма східними бойовими єдиноборствами.

Сьогодні Україна бореться за свою свободу на усіх фронтах, і на культурному теж. Тож інтерес до всього аутентичного – традицій, кухні, пісень і танців – виріс у рази. Виконання гопаку майже кожен з нас бачив по телевізору чи на концертах. Подих захоплює коли дивишся, як виконавець проходить по сцені «колупалочкою», а потім підскакує, як з гармати, та у повітрі робіть шпагат, або як закружляє на одному місці навприсядки.

Не спадало на думку повторити це?

«Без значної фізичної підготовки у вас отак, сходу, нічого не вийде, – запевняє Павло Філяєв, який багато років займався танцями у зразковому хореографічному ансамблі «Юність» Палацу культури металургів, а також в ансамблі народного танцю «Дзига». – Щоб зробити знамениті акробатичні елементи гопаку треба бути гнучким та мати міцні м’язи рук, ніг, спини, пресу. Для цього треба заздалегідь добре потренуватися в спортзалі чи вдома. Саме так я і робив. Коли в нашому колективі ставили гопака, я вже був готовий виконати його складні елементи. Наприклад, той самий поперечний шпагат чи «крокодила» – це коли ти навприсядки по черзі викидаєш ноги і при цьому тримаєш рівно тулуба та залишаєшся у рівновазі. Під час підготовки до виконання танцю я також цікавився історією гопаку. Насправді гопак танець непростий, це поєднання духовного та фізичного вишколу козаків, унікальна підготовка майбутнього бійця».

Павло Філяєв (в центрі)

Танцювання-тренування

За історичними даними, коли козак потрапляв на Запорізьку Січ, його починали спрямовувати на освіту – вчили читати та писати, грати на музичних інструментах, танцювати. Виконання гопака було своєрідною підготовкою для майбутнього бійця. Танцюючи, він відпрацьовував основні бойові елементи: швидкість, удари рук та ніг, тактики двобію тощо. Через декілька років таких танців хлопчина перетворювався на справжнього воїна. До речі, починати займатися гопаком можна було вже з трьох років.

А чи знаєте ви, що у бойовому гопаку діють сім рівнів майстерності. Перші три рівні учнівські: Жовтяк, Сокіл, Яструб. Джура – проміжний рівень, який відповідає кандидату в майстри спорту. Рівень майстра – Козак та Характерник. Стати Волхвом – це означало набути найвищого рівня майстерності, який дозволяє перейти від фізичної площини у духовну, енергетичну. В цілому на пізнання усіх тонкощів бойового гопаку уходило від 5 до 25 років.   

Трохи про вбрання

Як правило, гопак танцюють у червоних шароварах, вишитій сорочці, кольоровому широкому поясі та чоботах. Таке вбрання було не тільки яскравим, але і зручним. Просторі шаровари не сковували рухів, в них було зручно розтягуватися. Вишиванка ніколи не розхристувалася під час складних, подекуди карколомних елементів танцю, а широкий намотаний пояс надійно захищав живіт та поясницю виконавця. Міцні чоботи теж мали захисну складову – захищали стопу від удару.

Чому в назві корінь «гоп»?

Є декілька варіантів виникнення назви гопака. За одним із них він пішов від вигуку «гоп», що означає стрибок або притупування. За іншою версією, ця назва має санскритський корінь «гопало», що означає захисник чи охоронець. Цікаво, що в індуїзмі є герой Гопало – це покровитель пастухів, якого, до речі, зображують танцюючим.

Відродження традицій

Про гопак, як танець ми доволі добре знаємо. У 1940 році його нова історія розпочалася з ансамблю пісні та танцю України, який очолював Павло Вірський.

А от про бойовий чи спортивний гопак – просто щось чули. Це результат радянської заборони українських традицій та мистецтва, в тому числі і бойового.

Відродження бойового гопака почалося наприкінці минулого століття. Спортсмени по крихтах збирали знання пращурів, систематизували їх, буквально розшифровували з рухів українських танців.

Цікаво, що саме бойовий гопак був представлений на четвертому фестивалі бойових стилів національних бойових мистецтв різних країн світу, який проходив у жовтні 2001 року у Південній Кореї. Більше того, гопак посів там третє місце, чим шокував світ бойових мистецтв. Бойовий гопак так сподобався гостям та учасникам фестивалю, що навіть монахи з монастиря Шаолінь виявили бажання вивчити декілька його елементів.  

Можливо, хтось із робітників нашого підприємства знає щось більше про бойовий гопак чи займається ним, або захоплюється іншими видами українського мистецтва. Відгукніться. Ми обов’язково розповімо і вашу історію знайомства з гопаком та нашими віковими культурними цінностями.  

У статті використані ілюстрації з архіву Павла Філяєва та з відкритих джерел.

Категорії
Наші люди

Після перемоги – на домашній стадіон ФК «Арсенал»

планує поїхати на матч разом з сином машиніст насосних установок Тимур Нєчаєв – один із найкращих працівників нагороджених до Дня компанії.

Затятий футбольний вболівальник, в колишньому інгулецький футболіст, знає, як комбайном збирати духмяне золотаве колосся. Зараз він вправно керує насосними агрегатами на рудозбагачувальній фабриці. Тимур працевлаштувався на РЗФ-1 дванадцять років тому. Спочатку він навіть не уявляв, якими насосами-велетнями буде керувати, а про їхню роль у справі збагачення взагалі й гадки не мав.

«Я сам з Інгульця Широківського району, там починав працювати слюсарем-ремонтником, керував комбайном, займався, напевне, найбільш мирною справою – збирав хліб, чим і зараз пишаюся, – розповідає Тимур Нєчаєв. – Але доля привела мене не тільки до Кривого Рогу, а й на найбільше підприємство. Тепер тут працюємо – я і моя дружина. Коли вперше прийшов на фабрику, то зрозумів, що доведеться мені, мабуть, навчитися плавати (усміхається). Це тому, що у разі аварійного зламу моїх підшефних насосів секціям доведеться «сьорбнути» водички, затопити може чимало обладнання, а саме цього я допустити не можу. Тому ретельно слідкую за цим устаткуванням. Зараз навіть за звуком можу зрозуміти, який «стан здоров’я» у насоса. Наразі я опікуюся 11-ма насосами на п’яти секціях, адже чимало моїх колег зараз у ЗСУ, тож ми підхопили їхню частину трудового фронту. Хай хлопці будуть впевнені, що ми їх не підведемо. Їм там важко, але вони тримаються, тож і ми тут  впораємося».

Брат Тимура теж зараз воює на передовій. Але наш герой теж долучився до захисту. Від самого початку допомагав Теробороні будувати блокпости, пиляв дрова, щоб хлопцям забезпечити тепло, привозив їжу. Потрібно буде, говорить машиніст, то й за кермо танка сяде. Війна – то справа кожного, вона завдає ран, руйнує мрії, але і робить нас сильнішими.

«На початку вторгнення моя родина виїздила за кордон, але вже за два місяці повернулися. Наполіг на цьому син Валерій,  – продовжує Тимур Нєчаєв. – Я колись грав за місцеву команду у футбол, в дитинстві мріяв стати футболістом. Зараз от воджу сина на тренування з футболу. Є в нас з Валерієм одна на двох мрія. Ми затяті вболівальники «Арсеналу», мріяли поїхати на матч на домашній стадіон команди, але поїздку довелося відкласти. Зараз не до футболу. Та від мрії ми не відмовилися, просто відклали її до нашої Перемоги. Сподіваюся, що чекати нам на це залишилося недовго».