Позначка: персонал

Категорії
Новини

Винахідливість врятувала важливий верстат

В ремонтно-механічному цеху № 2 ливарно-механічного заводу верстатів чимало, і всі вони активно використовуються, адже роботи у ремонтників вистачає навіть за умов зниження темпів виробництва. Простій верстату – це недозволена розкіш, говорять в ЛМЗ. Але за об’єктивних причин верстат для фрезерної обробки FZ-2500В РМЦ-2 два роки працював не на повну потужність. Повернути його до повноцінного робочого життя допомогла винахідливість.

FZ-2500 виробництва Німеччини у цеху з 1982 року. Попри поважний вік його «боєздатність» все ще на висоті. В цеху жартують, що нас не буде, а цей велетень ще працюватиме. Але час та безперервна експлуатація позначилися і на ньому – відмовив вертикальний супорт верстата, який власне і потрібен для обробки корпусів редукторів – це головне завдання для цього верстату. Адже унікальність та родзинка FZ-2500  – це можливість обробляти роз’єми на корпусах редукторів.

«Цей верстат підвищує продуктивність усього цеху, адже дає змогу розвантажити інші верстати, які виконують більш специфічні операції. На цьому «німці» ми фрезеруємо роз’єми корпусів редукторів конвертерного цеху, рудозбагачувальних та дробильних фабрик, кліщі для кліщових кранів блюмінга,  деталі для прокатних цехів, одновалкові дробарки АЦ-2, – розповідає старший майстер основної виробничої дільниці РМЦ-2 Сергій Мордовець. – Але через зношеність деталей верстат довго не працював на повну потужність. Це наче мати гарного фахівця, а його потенціал використовувати лише на половину. Ускладнювалось усе тим, що деталі для нього німецького виробництва та й за терміном походження верстата вже не випускаються, а робити їх на замовлення економічно не вигідно».

Це не давало спокою слюсарю Сергію Дробашевському. В його голові крутилася думка, а що ж можна зробити і чи можна використати для ремонту верстата вітчизняні деталі? Це ніби трансплантація органів у людини – чи приживуться, чи запрацюють? Майстерність та винахідливість слюсаря підказали вихід.

«Я працюю черговим слюсарем, а от кожну вільну хвилинку намагався використати, щоб врятувати верстат, – говорить Сергій. – Довелося трошки почаклувати над FZ-2500. Переробив гідроплиту, гідропанель, замінив німецький гідронасос на вітчизняний, виробництва Дружківки, золотники встановили харківські. Для зручності та безпеки все начиння верстата, яке розташовувалося зверху, ми спустили донизу, виготовили маслостанцію. Тепер зручно і ремонтувати, і обслуговувати насос. Найскладніше було все ув’язати та примусити запрацювати у комплексі. Але в нас це вийшло, і функціонал верстата розширився!»

До команди «реаніматорів» верстату, крім слюсаря-винахідника Сергія Дробашевського, увійшли й електрик цеху Антон Чернов, працівники бюро з ремонту електронного устаткування під керівництвом Володимира Горобця. Гарна команда – гарний результат.

«Три місяці ми витратили на повернення у стрій нашого велетня. До речі, подібного такого великого фрезерувального верстата більше немає на заводі, – продовжує старший механік цеху РМЦ-2 Ігор Бєлік. – Він постійно залучений у ремонті, у нього немає вихідних та перерв. І він нам дуже допомагає. Це наче підсобний працівник на кухні. Він начистить овочів – і борщ звариться швидше. Так і FZ-2500: виконає першу обробку – і на це не витрачатимуть часу інші верстати. Зараз ми все наше обладнання намагаємося використовувати максимально ефективно. Не можемо дозволити працювати у пів сили. У нас свій фронт, своя передова, свої солдати і всі вони мають бути в строю. Це наближує нашу загальну перемогу».

Врятований верстат знову в роботі
Категорії
Наші люди

Загинув захисник України Андрій Рижкович

Герой назавжди залишиться 22-річним. 30 грудня 2022 року він загинув в боях поблизу смт Красна Гора у Донецькій області.

Андрій Рижкович прийшов працювати на наше підприємство одразу по закінченню технікуму. У вуглепідготовчому цеху коксохімічного виробництва він працював машиністом вагоноперекидача. Щирий, відкритий, націлений розвиватися у професійному плані, таким його згадують колеги.

«До нас прийшов хлопець з широко відкритими очима та бажанням працювати і вдосконалюватися. Не помітити його було просто неможливо. Ми разом з ним будували плани, адже мали надію, що він крокуватиме кар’єрними сходами, бо такого працелюбного, розумного та відповідального працівника ще треба пошукати. Андрій був добрим та веселим, швидко знайшов спільну мову з колегами. На жаль, війна відібрала його у нас. Та в цеху завжди пам’ятатимуть Героя!», – говорить начальник цеху вуглепідготовки КХВ Андрій Крамаренко.

Щиро співчуваємо батькам, друзям та колегам захисника!

Вічна пам’ять та слава Герою!

Категорії
Наші люди

Кохані очі кольору щастя

Закохані люди наче огорнуті чарами, у них особлива аура, а їхні очі – кольору щастя. Саме таке враження справляє подружжя Альона та Олег Пантюхи, які двадцять чотири роки тому познайомилися на нашому підприємстві.

З початку їхньої шлюбної історії 20 років вони не розлучалися жодного разу. На жаль, війна внесла свої корективи і подружжя зараз разом служить в ЗСУ, але в різних підрозділах, тому окремо. Втім жодна відстань, жодні обставини не здатні розірвати зв’язок між люблячими серцями, вважають в цій родині. І дійсно, на війні теж є місце коханню.

Починаючи з перших днів війни Альона та Олег почали волонтерити. Після роботи на заводі Альона розвозила на блокпости харчі, необхідні тероборонівцям речі. Під час однієї зі своїх перших поїздок жінку вразило, що довелося вистояти довжелезну чергу, адже тих, хто бажав допомогти, була сила-силенна. Таку ж чергу вона побачила і біля військкоматів – криворіжці поспішали записатися до Тероборони. Ось тоді, за словами Альони, вона по-іншому подивилася на мешканців нашого міста. Потім була величезна робота з організації притулку для переселенців на Карачунах. А вже з травня Альона Пантюх –  у лавах ЗСУ. На той час її чоловік Олег вже був серед захисників. Чоловік спочатку як волонтер, разом з машиною швидкої допомоги, яку він привіз із-за кордону з усім обладнанням, теж приєднався до Тероборони. І тоді вони вперше опинилися так надовго і так далеко один від одного.

«Це для мене, напевне, найтяжче випробування, – говорить Альона. – Але пережите все мені допомагає наше кохання. Я знаю, що я кохана, що я потрібна, що я жадана. Олег за першої ж можливості дає мені це знати. Ми завжди говоримо один одному про те, що кохаємо. Це не просто слова, це дії, вчинки. Пам’ятаю, як я була у частині, там на закритій території стояла моя автівка. Сідаю їхати додому, а біля керма – величезний пакунок і оберемок квітів. Розгортаю, а там обручка та подарунки для мене. Як з’ясувалося згодом, мій чоловік попросив колег-військових, передав їм ключі від машини і вони поклали в авто подарунок від нього для мене. Це було так неочікувано! Отака вісточка від коханого. Кохаєте – дійте!»

Альона щодня знаходиться серед захисників і бачить, як вони змінюються, коли їм телефонують рідні. Змінюється погляд, рухи, посмішка – одразу видно, що отримали звістку від коханих та близьких. Суворим, мужнім та сильним чоловікам теж потрібно знати, що на них чекають, що їх люблять.

«Нас зараз випробовують відстань та час. Але справжньому коханню вони не завадять, –  продовжує Альона. – Аби зберегти родину, раджу спілкуватися, думати про кохану людину і не соромитися проявляти свої почуття. Востаннє мій коханий приїздив тиждень тому, в нас було пів доби, але ми вибралися на природу, побули разом і це було щастям. Хочу сказати своєму коханому чоловікові, що люблю його і підтримую, що ціную нашу родину, яка побудована на довірі та коханні, на тому, що ми одне ціле. Коханий, ти – джерело моєї радості, центр світу і половинка мого серця. Хай береже тебе моя любов!».

Категорії
Новини

У Бахмуті загинув наш колега Юрій Кумаранський

«АрселорМіттал Кривий Ріг» втратив Героя. Юрій загинув 8 лютого у Бахмуті на Донеччині, мужньо виконавши свій військовий обов’язок із захисту свободи та незалежності України. Йому назавжди залишиться 45 років.

Юрій Кумаранський працював машиністом вагоноперекидача агломераційного цеху № 3. Колеги згадують його як висококваліфікованого професіонала, відповідальну людину, на яку завжди можна було покластися.

«В нашому цеху  Юрій почав працювати з 2016 року. Але до цього ми вже добре його знали, бо він працював тут майстром у підрядній організації, – говорить Володимир Ткачук, старший майстер дільниці відвантаження та подачі сировини АЦ-3. – Професія машиніста вагоноперекидача доволі складна, але Юрій швидко опанував її, бо вже був знайомий із принципом цієї роботи. Згодом він настільки вдосконалив свою майстерність, що став машиністом 5 розряду. Коли Юрій заступав на зміну, ми знали, що все буде у порядку. Він був спокійний, врівноважений, привітний, відповідальний. А ще Юрій завжди казав правду. І це було дуже цінним і в роботі, і в інших справах».

На військову службу Юрія Кумаранського призвали на початку липня минулого року. Він був стрільцем-помічником гранатометника. Юрій загинув під час виконання бойового завдання. У нього залишилися дружина та син.

Колектив підприємства висловлює щирі співчуття родині, колегам, друзям, побратимам Юрія Кумаранського.

Вічна пам’ять та слава нашому Герою!

Категорії
Новини

«Світлячки» з аглоцеху

В аглоцеху № 3 подбали, щоб робітники вночі «світилися». А вам слабо?

Саме для безпеки пересування працівників цеху містом у темний час доби в цеху власними силами виготовили світловідбивні брелоки та закликають колективи інших цехів підприємства приєднатися до цього імпровізованого челенджу. І все заради того, щоб люди стали помітнішими на дорозі.

Темної-темної ночі, в темному одязі, на темній дорозі… За таких умов водії машин майже не помічають пішоходів. І чим темніший на людині одяг, тим складніше її розгледіти. На жаль, через війну та пошкоджену обстрілами ворога енергетичну інфраструктуру таке явище стало нашою буденністю, внаслідок чого збільшилася кількість ДТП за участі пішоходів.

«За прохідною ми дуже часто буквально «провалюємося» у темряву, в таких умовах перетинаємо дороги зі жвавим рухом, де навіть іноді світлофори не працюють. Близько чи далеко від нас автомобіль, ми визначаємо за світлом фар, а от нас, пішоходів на дорозі, водій може і не помітити. Так, ми вмикаємо ліхтарики, підсвічуємо себе «мобілками», але цього замало. Щоб стати помітнішими на дорогах, треба ще й підсвічувати себе різними світловідбивними елементами на одязі. І чим більше цих елементів буде, тим краще», – говорить Олена Хібіна, старший майстер основної виробничої дільниці АЦ № 3, яка є автором ідеї створення світловідбивних брелоків для робітників цеху.

У цеху цю ідею одразу ж підхопили, і робота в колективі закипіла. Олена розробила дизайн брелоків, паралельно йшов пошук матеріалу, з якого їх можна було б виготовити. Головним критерієм для матеріалу були якість (щоб він швидко не затирався), добрі світловідбивні властивості поверхні та достатня товщина, адже тонкий матеріал для брелоків не підходить.

Роботу з пошиття виробів взяла на себе оператор пульта управління Марина Самошкіна. «Для мене це було простою роботою, адже за першою спеціальністю я кравець верхнього одягу і навіть певний час працювала за нею. Та потім вирішила працевлаштуватися до аглоцеху № 3, тут вже працювали мої тато та сестра, –розповідає Марина Самошкіна. – Я зайнята в технологічному процесі. Робота потребує уваги до всього. Увага стала в пригоді й під час пошиття цих брелоків. Я старалася робити все акуратно, щоб було красиво, адже люди причеплять їх на одяг, сумки, рюкзаки».

Загалом в цеху виготовили близько 500 світловідбивних брелоків. Їх роздали не лише працівникам АЦ № 3, а і співробітникам підрядних організацій, які працюють на його території.

У аглоцеху № 3 сподіваються, що колективи інших цехів підприємства підхоплять ідею створення подібних аксесуарів безпеки для своїх робітників і тим самим зроблять свій внесок у справу збереження людського життя та здоров’я.

Категорії
Наші люди

Люблю. Чекаю. Повертайся. Ти найкращий

Родина Суворових цьогоріч відзначатиме своє 18-річчя. Марина і Олександр – працівники нашого підприємства. Вона – машиніст електровоза гасильного вагону у коксовому цеху № 1, а він – слюсар-ремонтник в конвертерному цеху. На заводі вони познайомилися під час підготовки до свята 70-річчя тоді ще «Криворіжсталі». Вони були впевнені, що їх не розлучити. Та війна вирішила випробувати родину на міцність.

Олександр з перших днів добровільно пішов захищати країну. «Я відмовляла чоловіка, як могла, адже, як і усі, переживаю за нього. Тепер кожна хвилина мого життя сповнена очікуванням, – говорить Марина. – Але Саша в мене за натурою лідер, справжній захисник, який сказав одразу, наче відрубав: «Якщо всі будуть ховатися, то що з нами буде? Я так не можу і не буду». Власне за це його я й покохала. Бачила, що він надійний, міцний, впевнений, а ще добрий та відкритий. З ним я завжди відчуваю себе найкращою у світі. І його кохання дає мені сили жити зараз».

На день народження Марини Олександр передав великий букет троянд, навіть на війні знайшов таку можливість, а донька допомогла йому в цьому. Він завжди такий, за словами Марини. Аби її порадувати щось вигадає, приготує смачненьке. А як він зрадів, коли в сім’ї народилася донька Софія!

Зараз найціннішими за все для Марини є дзвінки коханого. Вона намагається більше розповісти йому про домашні справи. І ці розповіді наче повертають захисника додому, бодай на декілька хвилин, коли у телефоні лунає розповідь дружини. Правий був Бальзак, коли сказав, що «в одній годині кохання – ціле життя».

«Коли Олександру вдалося вирватися у коротку відпустку, то спочатку мені здалося, що він змінився, наче віддалився. Але вже наступного дня я зрозуміла: ні, то мій Сашко! Я відчуваю і знаю, що і йому потрібна підтримка та відчуття того, що вдома на нього чекають, що його не забули, люблять і пишаються ним. Тому не зайвим буде казати захисникові про це, раджу це усім дружинам та дівчатам. Енергію кохання потрібно підтримувати. І це навіть не якісь матеріальні речі, хоча з власного досвіду скажу, що і від домашнього смачненького хлопці в окопі не відмовляться. Але справжні дива роблять наші смайлики та прості слова: «люблю», «чекаю», «повертайся», «ти найкращий», – продовжує Марина Суворова.

Війна та неспокій, загрози життю випробують на міцність українські родини. Аби не втратити почуття, підтримати другу половинку, психологи радять використовувати такі прояви кохання, як лагідне кодове слово, яке розуміє тільки кохана людина, за змогою збільшити кількість дзвінків, частіше просто запитувати: «як ти?», «у вас там тихо?», «одягайся тепліше», «йди в укриття». Ці прості речі реально працюють, підтверджено досвідом родини Суворових. Попри всі складнощі їхні почуття лише зміцнилися за цей непростий рік.

«Ми з Сашком дуже любимо театр та подорожі. І я, і він мріємо, як вирушимо до Криму всією родиною, – говорить Марина. –  Для цього потрібна наша Перемога. Я вірю, що якщо на захисті такі хлопці, як мій чоловік, то це безперечно буде так, питання лише часу. А поки ми –  кожен на своїй ділянці фронту. Він на передовій, я на роботі в рідному цеху. І нас єднає наше кохання. Сашко, мій захисник, кохаю тебе, як і в перший день нашої зустрічі! Здається, що якби всі так кохали, як ми, то ніякої війни і не було. Тож хочу усім побажати напередодні Дня всіх закоханих зустріти своє кохання. Нехай ваші почуття будуть загартовані, як сталь, міцні, як броня, і щирі, як наша віра в Перемогу України!»